Постанова

від 09.07.2019 по справі 918/926/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2019 року

м. Київ

справа № 918/926/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Хоменко І.М.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю фірми "Енергоінвест",

представник позивача - не з`явився,

відповідач - регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області,

представник відповідача - Регеша А.В. (довіреність від 13.06.2019 № 13),

третя особа-1 - головне управління Державної казначейської служби України у Рівненській області,

представник третьої особи-1 - не з`явився,

третя особа-2 - Управління державної казначейської служби України у місті Рівне,

представник третьої особи-2 - не з`явився,

розглянув касаційну скаргу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області

на рішення господарського суду Рівненської області від 27.03.2018 (головуючий суддя Марач В.В.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 (головуючий Саврій В.А., судді: Дужич С.П. і Коломис В.В.)

у справі № 918/926/17

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Енергоінвест" (далі - Товариство)

до регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області (далі - Відділення),

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) головне управління Державної казначейської служби України у Рівненській області (далі - Управління);

2) Управління державної казначейської служби України у місті Рівне (далі - Служба),

про стягнення 25 562 582,00 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до господарського суду Рівненської області з позовом до Відділення за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління та Служби, про стягнення 25 562 582,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- рішенням господарського суду Рівненської області від 27.06.2014 у справі № 918/1501/13 договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства "Рівненський радіотехнічний завод" за конкурсом від 05.01.2007 (далі - Договір) було розірвано;

- на момент розірвання Договору не існувало жодного чинного законодавчого акта, за допомогою якого Товариство могло б усунути порушення свого права, застосувавши при цьому будь-який інший правовий механізм, визначений чинним законодавством, ніж пред`явлення кондиційного позову до Відділення;

- у правовідносинах, які виникли між сторонами, наявні всі ознаки для звернення Товариством із кондикційним позовом до володільця грошових коштів, власником яких є Товариство;

- наявність всіх необхідних ознак кондикційного позову дає право Товариству застосувати саме такий спосіб захисту свого порушеного права, який відповідає вимогам чинного законодавства і не порушує права та інтереси інших осіб.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 27.03.2018, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018, позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Відділення на користь Товариства грошові кошти у сумі 25 562 582,00 грн.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що:

- Договір розірвано за рішенням суду, а пакет придбаних Товариством акцій останнім повернуто державі, тобто відповідна правова підстава для утримання коштів, які були перераховані Товариством Відділенню, відпала;

- у випадку розірвання приватизаційного договору Товариство вправі вимагати повернення коштів, внесених ним за об`єкт приватизації після здійснення його перепродажу, та отримання коштів за нього, оскільки спеціальні норми законодавства про приватизацію, чинні на момент укладення Договору, передбачали такі права для покупців приватизованого об`єкта;

- доводи Відділення щодо відсутності певної процедури у національному законодавстві для повернення з бюджету грошових коштів первісному покупцю є необґрунтованими, оскільки порушують принципи справедливості, добросовісності та розумності у цивільному законодавстві та вимоги статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Відділення звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами:

- порушено пункти 124, 133 положення Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації" (далі - Державна програма приватизації на 2000-2002 роки);

- не застосовано до спірних правовідносин частину четверту статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що призвело до неправильного застосування частин першої, другої статті 1212 ЦК України.

Товариство подало два відзиви на касаційну скаргу, в яких, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Товариство подала клопотання, в якому просило відкласти розгляд справи на іншу дату, у зв`язку з перебуванням у відпусті його представника, яке відхилено Касаційним господарським судом, оскільки у клопотанні не наведено підстав, з яких би вбачалось, що Товариство немає можливості направити у судове засідання іншого уповноваженого представника або представлення інтересів Товариства його керівником.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 04.07.2019 № 29.3-02/1079 у зв`язку з відпусткою судді Сухового В.Г. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 918/926/17, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника Відділення, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 05.09.2007 Відділенням (Продавець) та Товариством (Покупець) було укладено Договір, предметом якого є пакет акцій ВАТ "Рівненський радіотехнічний завод" кількістю 22 423 190 штук простих іменних акцій, випущених у документарній формі, що становить 50% статутного фонду плюс 1 акція, номінальною вартістю однієї акції 0,25 грн. та номінальною вартістю пакета акцій 5 605 797,50 грн., який за результатами незалежної оцінки продано за 25 562 582,00 грн.

Істотними умовами Договору (пункт 1 розділу "Порядок розрахунків") визначено, що на момент укладання та нотаріального посвідчення даного Договору вартість пакету акцій у розмірі 25 562 582,00 грн. перерахована у повному обсязі, що підтверджується платіжними вимогами з відміткою банку від 30.03.2007 № 50 - 16 600 000,00 грн. та від 04.09.2007 № 78 - 8 962 582,00 грн.

Грошові кошти було перераховано Товариством на рахунки Відділення, що знаходяться у ГУДКУ у Рівненській області з призначенням платежу "авансовий платіж за пакет акцій 50% плюс одна акція ВАТ "Рівненський радіотехнічний завод" за платіжним дорученням від 30.03.2007 № 50 та з призначенням платежу "остаточна оплата за пакет акцій 50% плюс одна акція ВАТ "Рівненський радіотехнічний завод" платіжним дорученням від 04.09.2007 № 78. Відтак на момент укладання Договору Товариством було повністю сплачено оціночну вартість пакету акцій на загальну суму 25 562 582,00 грн., що підтверджується виписками ВАТ "Кредобанк" за відповідний період.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 27.06.2014 у справі № 918/1501/13, яке набрало законної сили, позовну заяву Фонду державного майна України по Рівненській області було задоволено, Договір розірвано.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 17.02.2015 у справі № 918/39/15, яке набрало законної сили, було зобов`язано Товариство повернути пакет акцій ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод", отриманих на підставі Договору у кількості 22 423 190 штук простих іменних акцій оціночною вартістю 25 562 582,00 грн. у власність держави в особі Відділення шляхом підписання акта приймання-передачі. Зобов`язано Депозитарну установу ТОВ фірму "Рівненський РКЦ" списати з рахунку у цінних паперах Товариства 22 423 190 штук простих іменних акцій ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод", що були предметом Договору, на рахунок у цінних паперах Відділення, після чого надати Відділенню виписку з рахунку у цінних паперах, яка є підтвердженням права власності на зазначений пакет акцій. Дане судове рішення у частині передачі акцій у власність держави Україна в особі Відділення було виконано Товариством. Про виконання вказаного рішення свідчить лист від 04.08.2017 № 20 Товариства, в якому зазначено, що проведено облікову операцію із списання цінних паперів ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод" з рахунку Товариства на рахунок Відділення у кількості 22 423 190 штук на виконання постанови про відкриття виконавчого провадження від 02.06.2015. Даний факт визнається і не заперечується Відділенням, про що свідчить викладене останнім у листі від 20.11.2017 № 11-002-04305.

13.11.2017 Товариством вручено Відділенню вимогу про повернення Товариству 25 562 582,00 грн., сплачених за пакет акцій ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод", шляхом безготівкового перерахунку коштів на вказаний Товариством розрахунковий рахунок у семиденний термін від дня пред`явлення вимоги.

У своєму листі-відповіді на пред`явлену вимогу від 20.11.2017 № 11-002-04305 Відділення послалось на відсутність правового механізму повернення грошових коштів покупцям при розірванні договорів купівлі-продажу об`єктів приватизації та відмовило Товариству у поверненні грошових коштів, сплачених останнім при купівлі пакету акцій ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод".

Вважаючи, що Відділення утримує майно Товариства, а саме грошові кошти, сплачені останнім за пакет акцій ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод" у сумі 25 562 582,00 грн. без достатніх на те правових підстав, оскільки Договір розірвано за рішенням суду, а пакет придбаних Товариству акцій повернуто останнім державі, Товариство звернулося до господарського суду Рівненської області з позовом у даній справі.

Приймаючи оскаржувані рішення, суди виходили з того, що відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Водночас положення вказаної норми права застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події, а також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно з частиною другою статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Статтями 11, 509 ЦК України, зокрема, передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Відповідно до частини першої статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Отже, системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Судами встановлено, що з рішень господарського суду Рівненської області від 27.06.2014 у справі № 918/1501/13 та від 17.02.2015 у справі № 918/39/15, які набрали законної сили, вбачається, що правова підстава для утримання коштів, які були перераховані Товариством Відділенню, відпала.

Положеннями частини четвертої статті 653 ЦК України передбачено, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому Договір був укладений у рамках дії та на виконання Закону України "Про державну програму приватизації", яким було затверджено Державну програму, яка була чинною до затвердження Законом України "Про державну програму приватизації" від 13.01.2012 № 4335-VI Державної програми приватизації на 2012-2014 роки.

Державна програма приватизації на 2000-2002 роки визначала основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, та відчуження комунального майна, групи об`єктів, які підлягають приватизації, орієнтовні завдання щодо обсягів приватизації державного майна та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України та відповідні заходи щодо виконання цієї програми (пункт 1 Загальних положень програми).

Пунктом 133 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки передбачено, що у разі розірвання договорів купівлі-продажу об`єктів приватизації у зв`язку з невиконанням їх умов або визнання їх недійсними в судовому порядку, повернення покупцям коштів, сплачених за об`єкт приватизації, провадиться на підставі рішення суду з коштів позабюджетного Державного фонду приватизації або фонду приватизації Автономної Республіки Крим, отриманих від повторного продажу цих об`єктів у порядку, встановленому Фондом.

Отже, на момент укладення договору купівлі-продажу у Товариства виникли певні права у випадку розірвання Договору в силу спеціальних норм приватизаційного законодавства.

Відтак у випадку розірвання приватизаційного договору Товариство було вправі вимагати повернення коштів, внесених ним за об`єкт приватизації, оскільки спеціальні норми законодавства про приватизацію, чинні на момент укладення Договору, передбачали такі права для покупців приватизованого об`єкта.

Водночас судами визнані необґрунтованими доводи Відділення про те, що на час розгляду справи втратив чинність порядок повернення покупцям коштів, сплачених за об`єкти приватизації а нового порядку не затверджено, що, на думку Відділення, є правовою підставою для відмови у задоволенні вимог про повернення спірних коштів, оскільки статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 01.06.2006 визначено основні критерії, згідно з якими необхідно оцінювати дотримання вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи: чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції; чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства; чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства; чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.

Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містять рішення у справах "Стретч проти Сполученого Королівства", "Рисовський проти України","Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Спорронг та Льонротт проти Швеції", "Беєлер проти Італії", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови".

У свою чергу, суди у даній справі дійшли висновку, що неповернення Відділенням Товариству грошових коштів є порушенням прав, гарантованих 1 Протоколом, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом. Особа не може нести весь тягар негативних наслідків, які спричинені бездіяльністю компетентних державних органів у затвердженні процедури повернення коштів з бюджету.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010, "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Таким чином, бездіяльність держави щодо встановлення чіткого порядку повернення покупцям коштів, сплачених ними за об`єкти приватизації, у разі повернення цих об`єктів у державну власність не може бути правомірним виправданням відмови у реалізації фундаментального права особи мирно володіти своїм майном. Незважаючи на очевидність порушення принципу "належного урядування" в цій частині, дана проблема шляхом прийняття відповідного акта Кабінету Міністрів України вирішена не була.

Висновок Європейського суду з прав людини, викладений у рішенні "Щокін проти України" від 14.10.2010, у пункті 56 якого, Європейський суд з прав людини, коментуючи можливість двозначного тлумачення норм матеріального права як на користь особи, так і на користь держави, вказав: "Відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника".

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.05.2018 у справі № 921/512/17-г, від 04.05.2018 у справі № 927/468/17, від 15.02.2018 у справі № 904/5492/15 та Верховного Суду України від 03.06.2015 у справі № 6-100цс15.

З огляду на наведене суди дійшли висновку про те, що Відділення без достатніх на те правових підстав утримує майно Товариства, а саме грошові кошти, сплачені останнім за пакет акцій ПАТ "Рівненський радіотехнічний завод" у сумі 25 562 582,00 грн., оскільки Договір розірвано за рішенням суду, а пакет придбаних Товариством акцій останнім повернуто державі.

Що ж до посилання Відділення на неправомірність відстрочення сплати судового збору при поданні позовної заяви, то такі посилання були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, яким встановлено, що, звертаючись з позовною заявою, Товариство подало до суду заяву про відстрочення сплати судового збору, в якій, посилаючись на приписи Конституції України, пункту 1 статті 8 Закону України "Про судовий збір" та позицію Європейського суду з прав людини з цього питання, просило відстрочити сплату судового збору до ухвалення рішення у даній справі у зв`язку з неповерненням станом на дату подання даної позовної заяви Відділенням Товариству грошових коштів у сумі 25 562 582,00 грн., що є дуже значними для останнього та перебуванням Товариства у скрутному фінансовому становищі, оскільки воно не здійснює будь-якої господарської діяльності. До заяви додано копію податкової декларації з податку на прибуток за 2016 рік.

Враховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19.06.2001 у справі "Креуз проти Польщі"), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.

Судом встановлено, що наведені у клопотанні доводи та додані до нього докази підтверджують те, що майновий стан Товариства у даному разі перешкоджав сплаті судового збору у встановленому порядку та розмірі, а тому апеляційний суд дійшов висновку про правомірність дій суду першої інстанції під час розгляду та задоволення вказаного клопотання.

Також апеляційним судом були відхилені доводи Відділення про неправомірну відмову у задоволенні заяви про відвід судді Марача В.В., оскільки наведені заявником доводи про відвід не ґрунтуються на положеннях статті 35 ГПК України.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судами: порушено пункти 124, 133 Державної програми; не застосовано до спірних правовідносин частину четверту статті 653 ЦК України, що призвело до неправильного застосування частин першої, другої статті 1212 ЦК України, - не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що надає підстави залишити їх без змін.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше прийняті у даній справі судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області залишити без задоволення, а рішення господарського суду Рівненської області від 27.03.2018 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 у справі № 918/926/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов

Суддя В. Селіваненко