Рішення

від 23.07.2019 по справі 922/2804/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" липня 2019 р.м. ХарківСправа № 922/2804/18

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Буракової А.М.

при секретарі судового засідання Кудревичу М.О.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м. Харків 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Золочівська селищна рада, смт. Золочів до Селянського (фермерського) господарства «Чумак М.М.» , с. Феськи про визнання відсутнім права постійного користування земельною ділянкою за участю представників:

позивача - ОСОБА_1

відповідача - ОСОБА_2 .

3-ї особи - не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (позивач) звернулося до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Селянського (фермерського) господарства «Чумак М.М.» (відповідач) згідно якої просить суд визнати відсутнім у Селянського (фермерського) господарства «Чумак М.М.» (код ЄДРПОУ 21239917) право постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 24,1067 га, що перебувала у постійному користуванні гр. ОСОБА_3 згідно з державним актом на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 , зареєстрованим в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 359 від 15.09.1998.

В обґрунтування позову позивач вказує, що спірна земельна ділянка була передана у постійне користування гр. ОСОБА_3 , а не Селянському (фермерському) господарству «Чумак ОСОБА_4 .» згідно з державним актом. Разом з тим, таке право постійного користування земельною ділянкою, що було оформлено на громадянина, припинено в силу закону у зв`язку зі смертю такого громадянина з 13.02.2018.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 16.10.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати в порядку загального позовного провадження з повідомленням сторін, призначено підготовче засідання.

Відповідач, через канцелярію суду 05.11.2019 за вх.№ 31312, надав відзив на позовну заяву, згідно якого просив суд відмовити позивачу у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що згідно з чинними нормами ЗК України, немає такої підстави припинення права постійного користування, як: "смерть особи на чиє ім`я було видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою". При цьому, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначав, що пунктом 2.8. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", закріплено, що право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Також, відповідач, через канцелярію суду 05.11.2019 за вх.№ 31318, надав заяву про застосування строку позовної давності, в якій вказував, що строк позовної давності для позивача сплинув 26.10.1996, тобто через три роки після державної реєстрації ОСОБА_5 в якості юридичної особи, проте позивач звернувся до суду 08.10.2018, відповідно із його пропуском.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 08.11.2018 було задоволено клопотання позивача про залучення третьої особи, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Золочівську селищну раду.

Позивач, через канцелярію суду 15.11.2018 за вх.№ 32348, надав відповідь на відзив на позовну заяву, в якій вказував, що позовні вимоги Головного управління є законними, обґрунтованими, спрямованими на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, а тому наявні всі підстави для їх задоволення.

3-я особа, через канцелярію суду 19.11.2018 за вх.№ 32564, надала письмові пояснення, в яких просила задовольнити позовні вимоги та розглянути справу без участі її представника.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 20.11.2018 було задоволено клопотання відповідача про зупинення провадження у справі на підставі п.7 ч.1 ст. 228 ГПК України, провадження у справі 922/2804/18 зупинити до закінчення перегляду судового рішення у подібних правовідносинах у справі № 922/3312/17 у касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 19.06.2019 було поновлено провадження у справі та призначено підготовче засідання на 15.07.2019 о 14:00.

15.07.2019, без виходу до нарадчої кімнати, судом було постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи до судового розгляду по суті на 16.07.2019 о 12:45.

16.07.2019 судом розгляд справи по суті було відкладено на 23.07.2019 о 10:30.

3-я особа, через канцелярію суду 19.07.2019 за вх.№ 17538, надала заяву, в якій просила суд розглянути справу за відсутності представника селищної ради та прийняти рішення на розсуд суду.

Присутній у судовому засіданні 23.07.2019 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Присутній у судовому засіданні 23.07.2019 представник відповідача проти задоволення позову заперечував з підстав зазначених у відзиві на позовну заяву.

В силу вимог ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

18 вересня 1990 року рішенням виконавчого комітету Золочівської районної ради народних депутатів №293-3 «Про відведення земель гр. ОСОБА_3 для створення селянського господарства на землях радгоспу «Пролетар Харківщини»» було вирішено погодитись з рішенням адміністрації радгоспу «Пролетар Харківщини» від 16 серпня 1990 року №19 про вилучення земель для створення селянського господарства гр. ОСОБА_3 загальною площею 26,0 га. Пунктом 5 вказаного рішення було наказано внести зміни в Земельнообліковудокументацію та видати гр. ОСОБА_3 тимчасовий державний акт на право володіння землею.

З матеріалів справи вбачається, що селянському господарству гр. ОСОБА_3 було видано Державний акт на право користування землею серії НОМЕР_3 1990 року, у відповідності до якого за вказаним землекористувачем закріплюється в безстрокове і безоплатне користування 26,99 гектарів землі в межах згідно з планом землекористування. Земля надана для виробництва сільськогосподарської продукції.

У 1993 році, через необхідність приведення господарської діяльності у відповідність до вимог нового законодавства, ОСОБА_3 - голова фермерського господарства звернувся із заявою про реєстрацію фермерського (селянського) господарства, у зв`язку з чим, 26.10.1993 розпорядженням Золочівської районної ради народних депутатів № 122, фермерське (селянське) господарство ОСОБА_3 було зареєстровано фермерське (селянське) господарство, у такому складі: ОСОБА_3 - голова фермерського господарства, Члени господарства - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Після введення нової форми Державного акту на право постійного користування землею голова господарства - ОСОБА_3 отримав новий Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 15 вересня 1998 року.

Як вбачається з вказаного Державного акту, право постійного користування земельною ділянкою оформлене на ім`я голови господарства, в якості фактичного користувача земельної ділянки, разом з цим, як вказує відповідач, з 1990 року і по цей час виступало селянське (фермерське) господарство « ОСОБА_3 » , як юридична особа.

Факт перебування спірної земельної ділянки саме у користуванні Селянського (фермерського) господарства « ОСОБА_3 » . підтверджується: довідкою відділу Держземагенства у Золочівському районі Харківської області № 416 від 06.02.2015; довідкою відділу Держгеокадастру у Золочівському районі Харківської області №27-20.21-0.8-99/14-16 від 11.02.2016; довідкою відділу Держгеокадастру у Золочівському районі Харківської області №27-20.21-0.8-188/2-17 від 27.01.2017; довідкою відділу у Золочівському районі ГУ Держгеокадастру Харківської області №89/112-18 від 02.02.2018.

15 лютого 2008 року ОСОБА_3 - голова Селянського (фермерського) господарства на ім`я якої було видано Державний акт на право постійного користування землею - помер, про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_4 . Протоколом №4а загальних зборів С ОСОБА_9 Г «Чумак ОСОБА_10 М ОСОБА_11 » від 14 лютого 2008 року, головою обрано ОСОБА_7 . Наказом №8 від 15 лютого 2018 року по С ОСОБА_12 « ОСОБА_3 » прийнято на посаду голови Селянського (фермерського) господарства « ОСОБА_3 .» ОСОБА_7 з 15 лютого 2008 року.

У зв`язку з викладеними обставинами, позивач у позові вказує про відсутність прав ОСОБА_5 « ОСОБА_3 » на спірну земельну ділянку та необхідність захисту прав та законних інтересів держави в особі Головного управління шляхом визнання відсутнім права постійного користування земельною ділянкою у С ОСОБА_12 « ОСОБА_3 » .

При цьому позивачем надано до суду копію акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельної ділянки № 401-ДК/525/АП/09/01/-18 від 04.07.2018. Втім, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази притягнення відповідача до відповідальності за порушення земельного законодавства, які зазначені у акті № 401-ДК/525/АП/09/01/-18 від 04.07.2018, у зв`язку з чим посилання позивача на даний акт підлягають відхиленню.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам суд виходить із специфіки даного спору, яка полягає в тому, що правовідношення сторін регулювалися як нормативними актами, які на даний час втратили чинність (ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» , ЗКУ ред. 1990 року та ред. 2002 року); так і нормативними актами, які в період дії спірних правовідносин були визнані неконституційними (п. 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України ред. 2001 року). Тому, на думку суду, самі недоліки законодавчого регулювання майнових прав в значній мірі обумовили появу даного спору. За таких умов суд вважає, що вирішення спору повинно ґрунтуватися на принципах справедливості, добросовісності та розумності, передбачених п.6 ч.1 ст. 6 ЦК України, та виходячи з наявної судової практик Верховного Суду, а також преюдиціальних рішень ЄСПЛ.

Проаналізувавши Постанову Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі №922/3312/17 від 18.03.2018, Окрему Думку суддів Пількова К.М. та Кушнір І.В. до Постанови Верховного Суду у справі №922/3312/17 від 18.03.2018, а також Постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №677/1865/16-ц від 31.10.2018, суд, враховуючи принцип правової визначеності, щодо права постійного користування ОСОБА_5 « ОСОБА_3 » земельною ділянкою на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії НОМЕР_5 13-00-15069 від 15 вересня 1998 року, зазначає наступне.

Частиною першою статті 2 Закону про СФГ (в редакції, чинній на час створення відповідача) визначено, що селянське (фермерське) господарство (далі - СФГ) є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Закон про СФГ передбачав реєстрацію СФГ як юридичної особи.

Закон про ФГ (частина четверта статті 1 Закону про ФГ) також встановлював, що фермерське господарство (далі - ФГ) є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи (зі змінами, які набули чинності з 01.05.2016, ФГ могло бути зареєстроване як юридична особа або фізична особа - підприємець).

Отже, Закон про СФГ та Закон про ФГ передбачають можливість створення СФГ (ФГ) як юридичної особи, тобто особи з окремою правосуб`єктністю.

Відповідно до частини першої статті 3 цього Закону СФГ в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

Статтею 9 Закону про СФГ встановлені особливості реєстрації СФГ. Відповідно до частини першої цієї статті після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, СФГ підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Частиною другою цієї статті передбачено, що після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Отже, законом було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової передумови для набуття СФГ правосуб`єктності. Також, одержання земельної ділянки для ведення СФГ вимагало у подальшому здійснити реєстрацію СФГ. Тобто закон не передбачав права використовувати земельну ділянку, надану у користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

Разом з тим, Державний акт на право постійного користування землею видається на ім`я голови СФГ відповідно до частини п`ятої статті 2 Закону про СФГ. На час видачі акта СФГ як юридична особа ще не існує.

Особливості створення СФГ (ФГ) полягають у тому, що:

- обов`язковою передумовою створення СФГ (ФГ) є набуття засновником (майбутнім головою відповідно до Закону про СФГ) права на земельну ділянку, надану для ведення СФГ (ФГ);

- коло учасників селянського СФГ (ФГ) є обмеженим та має родинно-трудову ознаку, відповідно до якої фермерське господарство може бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї відповідно до закону, а особи, у тому числі родичі, які працюють за трудовим договором (контрактом, угодою), не є членами СФГ (ФГ) (частина друга статті 2 Закону про СФГ, частина перша статті 3 Закону про ФГ).

У зв`язку з нормами Закону про СФГ знаходились норми статті 27 Земельного кодексу України 1990 року (у редакції, чинній на час створення відповідача), якими встановлено підстави припинення користування земельною ділянкою. Пунктом 3 частини першої статті 27 ЗК України встановлено спеціальну підставу - припинення СФГ.

Таким чином, одержання правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельної ділянки для ведення СФГ є необхідною передумовою набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи, а припинення СФГ було підставою для припинення права користування земельною ділянкою. При цьому використання такої земельної ділянки без створення СФГ законом передбачено не було.

Водночас, частиною першою статті 10 Закону про СФГ передбачено, що плата за землю у вигляді земельного податку або орендної плати справляється саме з СФГ.

Статтею 11 цього закону на СФГ покладено зокрема обов`язки забезпечення використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання; ефективного використання землі відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищення її родючості; здійснення комплексу заходів щодо охорони земель; своєчасного внесення земельного податку або орендної плати за землю.

Частиною другою статті 18 Закону про СФГ «Відповідальність селянського (фермерського) господарства» передбачено наслідки невиконання СФГ своїх обов`язків як землекористувача: у разі систематичного невнесення земельного податку в терміни, встановлені законодавством України, а також орендної плати в терміни, визначені договором оренди, право власності і користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється.

Таким чином, обов`язки землекористувача законом покладено безпосередньо на СФГ, а невиконання окремих обов`язків СФГ може створити наслідки у вигляді припинення відповідного права.

Приймаючи до уваги вищезазначені висновки з урахуванням нерозривності зв`язку прав, обов`язків та відповідальності землекористувача, суд дійшов висновку, що після одержання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою для ведення СФГ та проведення державної реєстрації такого господарства як юридичної особи обов`язки користувача цієї земельної ділянки виконує СФГ, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації СФГ у правовідносинах користування земельною ділянкою, наданою на підставі Закону про СФГ, відбувається фактична заміна землекористувача.

Варто відзначити, що чинне на час створення відповідача земельне законодавство та законодавство, яким врегульовані питання створення СФГ не визначають порядок подальшого переходу та реєстрації речового права на земельну ділянку, надану її засновнику для ведення СФГ (ФГ), а також не встановлюють при цьому обов`язок здійснити державну реєстрацію (перереєстрацію) права на цю земельну ділянку за СФГ (ФГ). Такий перехід відбувається внаслідок юридичного факту реєстрації господарства як юридичної особи (mutatis mutandis висновок у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц). Близькі за змістом висновки викладено також у постанові від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, у пункті 47 постанови від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, пунктах 28 - 30, 38 постанови від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, у постанові від 12.12.2018 у справі № 388/1103/16-ц, у пунктах 31- 32 постанови від 16.01.2019 у справі № 695/1275/17, пунктах 32, 33 постанови від 16.01.2019 у справі № 483/1863/17.

При цьому, як вбачається з аналізу Постанови Верховного Суду у справі №922/3312/17 від 18.03.2018, Верховним Судом у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду було відхилено правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц, оскільки, відносини, які були предметом розгляду у вказаній справі стосувались оренди земельної ділянки на підставі відповідного договору, а тому на їх думку вказані висновки не слід застосовувати при розгляді справи пов`язаної з визнанням права постійного користування.

Однак, суд зазначає, що при розгляді даної справи слід виходити із принципу mutatis mutandis, оскільки відносини постійного користування земельною ділянкою, на переконання суду, в усіх істотних для цієї справи аспектах є подібними до відносин оренди земельної ділянки, при цьому відмінність полягає у строковому характері користування земельною ділянкою на умовах оренди, разом з цим, істотним для цієї справи аспектом подібності є те, що так само як в орендних відносинах закон прямо не передбачає можливості автоматичної заміни орендаря без згоди орендодавця (з громадянина, з яким укладено договір оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, на саме фермерське господарство), аналогічно і у відносинах постійного користування закон не передбачав такої заміни, окрім цього, слід враховувати і мету надання земельної ділянки фізичній особі ОСОБА_3 - для ведення фермерського господарства і передбачені земельним законодавством, чинним на час створення ОСОБА_5 , способи такого надання (право оренди та право постійного користування), а тому суд вважає, право оренди та право постійного користування є видами права користування, що підлягає захисту відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у зв`язку з чим, розділення права постійного користування і права оренди земельної ділянки є порушенням принципу верховенства права та принципу правової визначеності, оскільки за своє правовою природою регулювання відносин оренд та користування, останні є схожими за виключенням не істотних відмінностей.

Таким чином, приймаючи до уваги вищенаведене, виходячи з принципу верховенства прав та правової визначеності, суд, при розгляді даної справи по суті застосовує висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц, як такі, що є обов`язковими для застосування в силу вимог ст. 13 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» , що узгоджується з преюдиціальною практикою ЄСПЛ щодо принципу правової визначеності та верховенства права у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, у справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine) та щодо принципу mutatis mutandis у справі «Олександр Волков проти України» (OleksandrVolkov v. Ukraine) та у справі «Стреч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom).

При цьому, суд зазначає, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конституційний Суд України у рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз`яснив поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке охоплює цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Отже, виходячи із положень як національного законодавства, так і зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції, захисту підлягає наявне право особи на мірне володіння своїм майном.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Виходячи з аналізу вище зазначених норм, суд зазначає про те, що при здійсненні розгляду справи, позивач повинен довести обставини на які він посилається в якості обґрунтування позовних вимог, при цьому ризики пов`язані з не доведення таких обставин покладаються безпосередньо на відповідного учасника справи.

Втім, як вбачається з матеріалів справи, позивачем не доведено суду обставин щодо відсутності у відповідача права постійного користування спірною земельною ділянкою.

За таких обставин господарський суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог у справі, у зв`язку з чим в задоволенні позову належить відмовити повністю.

При цьому, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Також, Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи те, що судом відмовлено в позові з підстав його необґрунтованості, заява відповідача про застосування строку позовної давності підлягає відхиленню.

За приписами ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір, у зв`язку з відмовою в позові, покладається на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 73, 74, 76, 77, 80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного рішення.

Повне рішення складено "26" липня 2019 р.

Суддя А.М. Буракова

справа № 922/2804/18