Постанова

від 20.08.2019 по справі 326/399/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 20.08.2019 Справа № 326/399/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 22-ц/807/2131/19 Головуючий у 1-й інстанції: Стріжакова Т.В.

Є.У.№ 326/399/19 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Кримської О.М.,

Дашковської А.В.,

секретар: Семенчук О.В..,

розглянувши відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовами Комунального підприємства Приморська центральна районна лікарня Приморської районної ради Запорізької області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють у своїх інтересах та як законні представники від імені малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , третя особа Приморська районна рада Запорізької області, орган опіки та піклування Приморської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_5 , про усунення перешкод у здійсненні права користування житлом шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення,

за апеляційними скаргами Комунального підприємства Приморська центральна районна лікарня Приморської районної ради Запорізької області, Приморської районної ради Запорізької області,ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2019 року,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2017 року Комунальне підприємство Приморська центральна районна лікарня (далі - КП Приморська ЦРЛ , лікарня) звернулося в суд з позовом ОСОБА_1 , третя особа Приморська районна рада Запорізької області, про усунення перешкод у здійсненні права користування житлом шляхом виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення (а.с.1-2 т.1).

У серпні 2017 року КП Приморська ЦРЛ звернулося в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи: Приморська районна рада Запорізької області, орган опіки та піклування Приморської РДА Запорізької області, про усунення перешкод у здійсненні права користування житлом шляхом виселення із квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення (а.с.1-2 т.2).

Ухвалою суду від 26 травня 2017 року об`єднано в одне провадження позовні вимоги за вказаними позовами.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на балансі лікарні з червня 2014 року перебувають два гуртожитки, розташовані в АДРЕСА_3 .

У березні 2011 року у зв`язку із перебуванням у трудових відносинах з Комунальним закладом Санаторій медичної реабілітації Глорія - колишнім балансоутримувачем гуртожитків, на період роботи в санаторії ОСОБА_1 було надано квартиру АДРЕСА_1 , про що був укладений відповідний договір найму житла.

У серпні 2012 року аналогічний договір найму квартири АДРЕСА_2 , був укладений із ОСОБА_2 , який також перебував у трудових відносинах із санаторієм.

Посилаючись на те, що відповідачі звільнилися із санаторію: ОСОБА_2 - 27.09.2013, а ОСОБА_1 - 08.08.2015, а отже, відповідно до умов договорів найму втратили право користування житлом у гуртожитках, проте у добровільному порядку спірні квартири не звільняють, просив суд, остаточно уточнивши позовні вимоги, на підставі ст.ст. 321, 391, 629, 785, 810 ЦК України усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів з їх малолітніми дітьми із займаних ними квартир без надання іншого житла (т.3, а.с. 39-40).

Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2019 року позовні вимоги КП Приморська центральна районна лікарня Приморської районної ради Запорізької області задоволені частково.

Усунено перешкоди у здійсненні права користування житлом шляхом виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого жилого приміщення.

У задоволені інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі про скасування судового рішення в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_1 разом із малолітніми дітьми і ухвалення нового про задоволення позову КП Приморська ЦРЛ і Приморська районна рада Запорізької області зазначають про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неправильну оцінку зібраним у справі доказам. Вважають, що суд першої інстанції неправомірно відмовив у виселенні із спірної квартири ОСОБА_1 разом із її дітьми. Зазначають, що у зв`язку із розірванням трудового договору із санаторієм Глорія , відповідач втратила право користування житлом у гуртожитку і підлягає виселенню без надання іншого житла.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що суд дійшов помилкового висновку про його виселення, оскільки відповідно до укладеного з ним договору найму житло надавалося йому на невизначений строк, а отже його звільнення із санаторію не є підставою для виселення. Просить скасувати судове рішення про його виселення і ухвалити нове - про відмову у позові.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позов про виселення ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що остання правомірно на підставі договору найму вселилася в спірну квартиру, розташовану в малосімейному гуртожитку, тривалий час (понад п`ять років) проживає в ній, одна виховує двох малолітніх дітей, іншого житла не має, що унеможливлює її виселення без надання іншого житла. Вимоги про виселення ОСОБА_2 суд визнав обґрунтованими, оскільки останній проживає в гуртожитку менше п`яти років, гуртожиток надавався йому на період його роботи в комунальному закладі, зв`язку із звільненням з роботи він підлягає виселенню без надання іншого житла.

Такі висновки суду узгоджуються із зібраними у справі доказами, відповідають вимогам законі у фактичним обставинам справи.

Встановлено, що спірне житло розташовано в гуртожитках, які з квітня 2007 року перебували у власності Територіальної громади Запорізької області і перебували в оперативному управлінні Комунального закладу Санаторій медичної реабілітації Глорія для забезпечення житлом працівників санаторію на термін їх роботи в санаторії, а з березня 2014 - передані у власність Територіальної громади м. Приморська, Запорізької області, та перебувають в оперативному управлінні комунального закладу Приморська ЦРЛ (т.1, а.с.10-18, 20-21).

Відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у трудових відносинах із Санаторієм Глорія , у зв`язку із чим отримали спірні квартири, уклавши відповідні договори найму: ОСОБА_1 21.03.2011 винайняла квартиру АДРЕСА_1 ; ОСОБА_1 за договором найму від 14.08.2012 отримав у користування квартиру АДРЕСА_2 (т.1, а.с.25,77).

За умовами укладених сторонами договорів найму, житло надавалося відповідачам на період їх роботи в санаторії Глорія , наймачі зобов`язалися звільнити житло по закінченню строку дії трудового договору.

27.04.2012 відповідачі уклали шлюб, в якому у них народилося двоє дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1, а.с.106-108). Рішенням суду від 01.12.2017 шлюб сторін розірвано, після розірвання шлюбу діти залишилися проживати з матір`ю (т.3, а.с.55).

Відповідач ОСОБА_1 звільнилася з роботи в санаторії Глорія за ст.38 КЗпП 08.08.2015р , ОСОБА_2 - 27.09.2013р.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Із 01 січня 2009 року набрав чинності Закон України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків (далі - Закон) відповідно до статті 1 якого, цей закон поширюється на громадян, які на законних підставах тривалий час (не менше п`яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла.

Згідно з частиною першою статті 8 цього Закону громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які на законних підставах зареєстровані та тривалий час (не менше як п`ять років) проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених шляхом корпоратизації чи приватизації колишніх державних підприємств, крім тих організацій, які створено органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, у разі, коли такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв`язання їх житлової проблеми.

Відповідно до частини першої статті 19 цього Закону забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону без попереднього надання їм (їх сім`ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей.

Крім того, відповідно до положень статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, які працювали за строковим трудовим договором і які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організації, які поселилися в гуртожиток в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Надаване громадянам у зв`язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу.

Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Кривіцька і Кривіцький проти України , в контексті вказаної Конвенції поняття житло не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме: від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Прокопович проти Росії (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі МакКенн проти Сполученого Королівства (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

Відповідно до пункту 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі Прокопович проти Росії (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини вказав, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом , що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі Баклі проти Сполученого Королівства від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі Прокопович проти Росії № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Установивши, що ОСОБА_1 тривалий час (понад п`ять років на час звернення позивача до суду з позовом у цій справі) разом з двома малолітніми дітьми проживає в спірній квартирі, яка надавалася їй у зв`язку із перебуванням у трудових відносинах із санаторієм, іншого житла не має, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вона не підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Доводи апеляційних скарг позивача і третьої особи про те, що спірна квартира не була місцем постійного проживання ОСОБА_1 , яка проживала разом зі своїм чоловіком ОСОБА_2 в його квартирі, що підтверджується відповідними письмовими доказами, актами від 24.12.2016, у зв`язку із чим останній було відмовлено у приватизації квартири, є неспроможними.

Як встановлено судом, у вересні 2016 р. у відповідачів народився син ОСОБА_8 , старшій дитині виповнилося 4 роки. Відповідно до висновків досліджень метереологічних факторів, проведених в спірній квартирі спеціалістами Державної СЕС 02.02.2017, умови по температурі повітря у жилій кімнаті АДРЕСА_1 , не відповідають умовам СНИП (т.1, а.с.166).

За вказаних обставин тимчасова відсутність ОСОБА_1 разом з двома малолітніми дітьми в спірній квартирі, яка фактично була непридатна для проживання в ній з двома малолітніми дітьми в зимовий період через недотримання температурного режиму, не є підставою для висновку про те, що вказана квартира не була місцем постійного проживання відповідачки і її дітей протягом 2011 - 2017 років.

ОСОБА_1 іншого житла не має, вселилася в нього у передбаченому законом порядку і проживає в ньому понад п`ять років, спірна квартира є єдиним постійним місцем проживання її малолітніх дітей, які ні за яких обставин не підлягають виселенню без надання іншого житла.

Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_2 , суд першої інстанції правильно виходив із того, що квартира АДРЕСА_2 , надавалася останньому на період його перебування у трудових відносинах з санаторієм. Оскільки через рік після надання квартири у гуртожитку відповідач звільнився з роботи, на час пред`явлення позову про його виселення строк його проживання у гуртожитку був нетривалим, він підлягає виселенню без надання іншого житла.

Такі висновки суду відповідають фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що за умовами договору найму спірної квартири, екземпляр якого зберігається у відповідача, строк найму квартири не визначено, а тому припинення трудових відносин із балансоутримувачем не є підставою для виселення ОСОБА_2 , є неспроможними.

Відповідно до Рішення Приморської міської ради від 09.01.2006р №11, гуртожиток, в якому розташована спірна квартира, передавався в оперативне управління Комунального закладу Санаторій медичної реабілітації Глорія для забезпечення житлом працівників санаторію на термін їх роботи на підприємстві з обов`язковим оформленням місця проживання кожного мешканця (т.2, а.с. 124: п.3.3 Рішення ради).

Оскільки вказаним рішенням Приморськох міської ради визначалося надання житла в гуртожитку територіальної громади тільки на період роботи працівників у комунальному закладі, доводи ОСОБА_2 про те, що укладений з ним договір найму житла був безстроковим, є безпідставними.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Докази та обставини, на які посилаються заявники в апеляційних скаргах, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційних скарг про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Керуючись ст. ст.374, 375, 381-383 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Комунального підприємства Приморська центральна районна лікарня Приморської районної ради Запорізької області, Приморської районної ради Запорізької області,ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2019 року по цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повний текст постанови складено 22 серпня 2019 року.

Головуючий

Судді: