Рішення

від 05.09.2019 по справі 120/2312/19-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

05 вересня 2019 р. Справа № 120/2312/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Білоусівської сільської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Білоусівської сільської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що він звернувся до Білоусівської сільської ради із запитом на отримання публічної інформації, а саме, просив надати копії всіх рішень Білоусівської сільської ради та всіх розпоряджень сільського голови за період з 01.01.2018 по 31.12.2018. Відповідь позивач просив надіслати на вказану у запиті електронну адресу - ІНФОРМАЦІЯ_1

Однак, листом від 10.05.2019, який надійшов на електронну адресу позивача, відповідач повідомив, що не може надати копій рішень та розпоряджень сільської ради у зв`язку з відсутністю технічних засобів для сканування та передачі на електронну пошту та запропонував отримати дану інформацію у сільській раді.

Позивач зазначає, що його запит на отримання публічної інформації не розглянуто у передбачений законодавством спосіб та у наданні інформації відмовлено.

Відтак, вважає дії Білоусівської сільської ради протиправними та такими, що грубо порушують законні права та інтереси ОСОБА_1 у зв`язку з чим звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 22.07.2019 позовну заяву залишено без руху.

В межах строку, наданого судом на усунення недоліків, 02.08.2019 позивачем усунено недоліки позовної заяви зазначені в ухвалі суду від 22.07.2019.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 07.08.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

19.08.2019 представником позивача подано заяву про виправлення описки у якій зазначив, що у позовній вимозі №2 допущено описку, а саме, не правильно вказано період з 01.01.2018 по 31.12.2019 , в той час як вірно з 01.01.2018 по 31.12.2018 .

Розглядаючи дану заяву, суд вважає за необхідне прийняти її до уваги, оскільки, позивач не змінює ані підстави, ані предмету позиву та не доповнює зміст та кількість позовних вимог, а лише просить виправити допущену при написанні позовної заяви описку.

Відтак, з огляду на дану заяву, суд розглядає такі позовні вимоги:

- визнати дії Білоусівської сільської ради щодо відмови у наданні відповіді на запит на отримання публічної інформації ОСОБА_1 (ненадання публічної інформації) від 02.05.2019 незаконною;

- зобов`язати Білоусівську сільську раду надати відповідь на запит ОСОБА_1 на отримання публічної інформації від 02.05.2019, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_1 копії всіх рішень Білоусівської сільської ради та всіх розпоряджень сільського голови за період з 01.01.2018 по 31.12.2018.

27.08.2019 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що Білоусівською сільською радою у наданні відповіді на інформацію відмовлено не було. Відповідач зазначає, що в той час у сільській раді були відсутні технічні засоби для сканування документів, так як вони знаходилися на ремонті, а принтер із сканером лише один в сільській раді. Разом з тим, у м. Тульчині не можливо було всі документи відсканувати та скинути на електронну пошту так як рішень і розпоряджень багато. Крім того, всі рішення сільської ради оприлюднені на сайті сільської ради.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 02.05.2019 звернувся до Білоусівської сільської ради із запитом на отримання публічної інформації, а саме, просив надати копії всіх рішень Білоусівської сільської ради та всіх розпоряджень сільського голови за період з 01.01.2018 по 31.12.2018. Відповідь позивач просив надіслати на вказану у запиті електронну адресу - ІНФОРМАЦІЯ_1

Вказаний запит було направлено рекомендованим поштовим відправленням 03.05.2019.

Листом від 10.05.2019 №69, який надійшов на електронну адресу позивача, Білоусівська сільська рада повідомила, що не може надати копій рішень та розпоряджень сільської ради у зв`язку з відсутністю технічних засобів для сканування та передачі на електронну пошту. Запропоновано отримати дану інформацію у сільській раді.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Право на доступ до публічної інформації є конституційним правом людини, передбаченим і гарантованим статтею 34 Конституції України, яка, у свою чергу, ґрунтується на положеннях статті 10 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, статті 19 Загальної декларації прав людини, статтях 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулюються Законом України "Про інформацію" від 02.10.1992 № 2657-ХІI.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, врегульовано Законом України Про доступ до публічної інформації від 13.01.2011 №2939-VI (далі - Закон №2939-VI).

Відповідно до статті 1 Закону №2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 3 Закону № 2939-VI визначені гарантії забезпечення права на публічну інформацію, зокрема: обов`язок розпорядників інформації надавати інформацію, крім випадків, передбачених законом, визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє, максимальне спрощення процедури подання запиту та отримання інформації.

Відповідно до статті 5 Закону №2939-VI одним із способів доступу до інформації є надання такої за запитами на інформацію.

Згідно з статтею 12 Закону №2939-VI суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:

1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень;

2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону;

3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

Відповідно до частини 1 статті 19 Закону №2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

У відповідності до частини першої статті 20 Закону №2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Частиною четвертою тієї ж статті закріплено, що у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Приписами частини першої статті 22 Закону №2939-VI передбачено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

Цей перелік є виключний і розширенню не підлягає.

Водночас, частиною другою статті 6 Закону №2939-VI передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог ( трискладовий тест ):

1) Виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я

населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) Розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) Шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

З огляду на вищевказане відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник на запит вказує якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію. В іншому випадку така відмова надати запитувану інформацію є необґрунтованою та такою, що суперечить Закону.

Крім того, частиною сьомою статті 6 Закону України Про доступ до публічної інформації наголошується на тому, що обмеженню підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

У такому випадку копія документа повинна надаватися у звичайному порядку, при цьому інформація, доступ до якої обмежено, вилучається шляхом ретушування або іншим способом на вибір розпорядника інформації.

Аналогічна позиція викладена і в постанові Верховного Суду України від 28.02.2018 року у справі №806/1726/16.

Крім того, суд критично оцінює посилання відповідача у відзиві на позов, що запитувана інформація оприлюднена на сайті сільської ради, оскільки згідно положень частини другої статті 22 Закону №2939-VI відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

При цьому, судом не береться до уваги також те, що у сільській раді, на час звернення ОСОБА_1 із запитом на отримання публічної інформації від 02.05.2019, були відсутні технічні засоби для сканування, оскільки таких доказів відповідачем не надано.

В той же час, в межах з`ясованих обставин справи, суд зазначає, що відповідач, пославшись на відсутність технічних засобів для сканування та передачі на електронну пошту позивача запитуваної інформації та можливість отримання такої інформацію в сільській раді, відповідачем було відмовлено ОСОБА_1 в доступі до отримання публічної інформації, в спосіб не передбачений Законом України "Про доступ до публічної інформації", тобто з порушенням порядку надання запитуваної інформації.

Статтею 23 Закону №2939-VI врегульовано, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити:

1) відмову в задоволенні запиту на інформацію;

2) відстрочку задоволення запиту на інформацію;

3) ненадання відповіді на запит на інформацію;

4) надання недостовірної або неповної інформації;

5) несвоєчасне надання інформації;

6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону;

7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, будь-які особи мають право звертатись із інформаційними запитами до суб`єктів владних повноважень та інших розпорядників публічної інформації, які у свою чергу зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати на нього відповідь.

Крім того, суд звертає увагу, що згідно положень ч. 2 ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

У відповідності до ч. 2 ст. 7 Закону України Про інформацію , ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Відтак, суд зазначає, що аналіз ч. 2 ст. 34 Конституції України ч. 2 ст. 7 Закону України Про інформацію свідчить, що особа має право вибирати на власний розсуд форму копій документів, які вона запитує, а саме паперову чи електронну.

У разі якщо переведення в електронну форму (сканування) не є технічно неможливим та не покладає на розпорядника надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості, вимога щодо надання копії документів у сканованій формі повинна бути задоволена.

Аналіз встановлених обставин справи та доводів відповідача не дає підстав для висновку про відсутність у відповідача технічної чи ресурсної можливості переведення в електронну форму запитуваних позивачем документів, а так само про те, що таке переведення та надсилання на електронну пошту позивача покладе на відповідача надмірний тягар.

Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду від 31.01.2019 у справі №820/4258/17 (провадження №№ К/9901/295/18, К/9901/1717/18).

Водночас, суд звертає увагу, та як зазначає сам відповідач, що всі рішення сільської ради оприлюднені на сайті сільської ради, отже, такі є в електронному вигляді, а тому не потребують сканування.

За таких обставин суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо ненадання позивачу запитуваної інформації є протиправними, а позовні вимоги в цій частині обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Водночас, стосовно позовних вимог в частині зобов`язання відповідача надати позивачу запитувану публічну інформацію за інформаційним запитом від 02.05.2019, судом враховано таке.

Суд зазначає, що обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Суд звертає увагу, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Вище вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17 та у постанові від 31 січня 2019 року у справі №806/1772/18.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Тобто, законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24 березня 1988 року (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:

- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;

- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;

- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суди зобов`язані відновити порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку втручання у дискреційні повноваження відповідача є виправданими, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивачів.

А завданням адміністративного судочинства, у відповідності до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.

Так, у рішенні у справі Волохи проти України зазначено: "Таким чином, суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження."

Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Броньовський проти Польщі" від 22 червня 2004 року). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гавенда проти Польщі" від 14 березня 2002 року, Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Аманн проти Швейцаріїї" від 16 лютого 2000 року).

У даному випадку, задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати відповідь на запит від 02.05.2019 та надіслати на електронну адресу ОСОБА_1 копії всіх рішень Білоусівської сільської ради та всіх розпоряджень сільського голови за період з 01.01.2018 по 31.12.2018 є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про зобов`язання відповідача надати позивачу інформацію, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_1 копії всіх рішень Білоусівської сільської ради та всіх розпоряджень сільського голови за період з 01.01.2018 по 31.12.2018 відповідно до вимог Закону № 2939-VI.

Підсумовуючи вищенаведене суд зазначає, що у правовідносинах, які склались між сторонами спору, у яких позивач є запитувачем публічної інформації, а відповідач - розпорядником публічної інформації, Білоусівська сільська рада порушила встановлені Законом № 2939-VI приписи, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Згідно ст. 139 КАС України, в зв`язку зі звільненням позивача від сплати судового збору судові витрати з відповідача не стягуються.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати притиправними дії Білоусівської сільської ради щодо відмови у наданні відповіді на запит на отримання публічної інформації ОСОБА_1 (ненадання публічної інформації) від 02.05.2019.

Зобов`язати Білоусівську сільську раду надати відповідь на запит ОСОБА_1 на отримання публічної інформації від 02.05.2019, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_1 копії всіх рішень Білоусівської сільської ради та всіх розпоряджень сільського голови за період з 01.01.2018 по 31.12.2018.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )

Відповідач: Білоусівська сільська рада (23663, Вінницька область, Тульчинський район, с. Білоусівка, вул. Центральна, 64 А, код ЄДРПОУ 04331188)

Суддя Комар Павло Анатолійович