Постанова

від 30.09.2019 по справі 693/699/18

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 22-ц/821/258/19Головуючий по 1 інстанції - Шимчик Р.В. Категорія: 304000000 Головуючий (суддя - доповідач) в апеляційній інстанції - Вініченко Б.Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2019 року Черкаський апеляційний суд в складі:

суддів Вініченка Б.Б., Новікова О.М., Храпка В.Д,

за участю секретаря Чуйко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іванова Анатолія Анатолійовича на рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 11 червня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Жашківського нотаріального округу Черкаської області Шелудько В.П., фермерське господарство Степ про визнання договору встановлення емфітевзису №859 від 17 травня 2013 року недійсним,

в с т а н о в и в :

У липні 2018 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

В мотивування своїх позовних вимог вказував, що відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку Серії ЯЕ №622703 від 06.04.2004 року, виданого 16 листопада 2007 року відділом земельних ресурсів у Жашківському районі Черкаської області, бабуся позивача ОСОБА_3 , являлася власником земельної ділянки кадастровий номер 7120910100:05:001:1049, загальною площею 4,2870 га, що розташована на території Жашківської міської ради Жашківського району, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Вказує, що 21 січня 2008 року ОСОБА_3 був укладений договір оренди землі №69 з Фермерським господарством Степ , в особі директора ОСОБА_2 , строком на 5 років, з 21.01.2008 року до 21.01.2013 року, який зареєстрований в Жашківському районному відділі Черкаської районної філії державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 16.02.2008 року за №040878200054.

05 серпня 2011 року між зазначеними сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 21.01.2008 року, у відповідності до п. 7 якої договір укладено терміном до 31 грудня 2017 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла бабуся позивача ОСОБА_3 .

Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 05 травня 2014 року за ОСОБА_1 , визнано право власності в порядку спадкування на вказану земельну ділянку площею 4,2870 га, що розташована на території Жашківської міської ради черкаської області після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дане рішення суду зареєстроване в реєстрі речових прав на нерухоме майно 03 червня 2014 року.

Позивачу ОСОБА_1 стало відомо, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , 17 травня 2013 року укладено договір про встановлення емфітевзису, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно строком на 49 років, тобто до 17 травня 2062 року. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Договір встановлення емфітевзису зареєстрований в Державному реєстрі 17 травня 2013 року.

Вказує, що приватним нотаріусом зареєстровано право користування земельною ділянкою ОСОБА_3 у період дії договору оренди землі з ФГ Степ .

Крім того, з договору встановлення емфітевзису №859 від 17 травня 2013 року вбачається, що ОСОБА_3 , яка являлася на момент підписання вказаного договору, власником земельної ділянки площею 4,2870 га, кадастровий номер 7120910100:05:001:1049, не підписувала зазначений договір встановлення емфітевзису, у зв`язку з хворобою (параліч верхніх кінцівок). За її дорученням текст договору було підписано ОСОБА_6 , хоча безпосередньо в самому договорі, не зазначено, що ОСОБА_6 , яка підписала вказаний договір, діє в інтересах ОСОБА_3 та на підставі якого документу, що дає підстави вважати, що вчинений правочин - не чинний.

Таким чином, як власник вищевказаної земельної ділянки ОСОБА_1 має право та бажає самостійно вирішувати як розпоряджатися належним йому правом власності, а у зв`язку з обмеженням відповідачем його права власності на земельну ділянку, таке право підлягає захисту, оскільки бабуся позивача ОСОБА_3 не проявляла своєї волі на укладання договору встановлення емфітевзису від 17 травня 2013 року, не підписувала його, не уповноважувала будь-кого на його укладання.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним Договір встановлення емфітевзису №859 від 17 травня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , предметом якого є земельна ділянка, кадастровий номер 7120910100:05:001:1049, загальною площею 4,2870 га, що розташована на території Жашківської міської ради Жашківського району, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та про що зроблено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №964184 від 17.05.2013 року; витребувати з користування ФГ Степ земельну ділянку площею 4,2870 га, кадастровий номер 7120910100:05:001:1049, яка розташована на території Жашківської міської ради Жашківського району Черкаської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належить ОСОБА_1 на підставі рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 05.05.2014 року.

Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 11 червня 2019 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову суд виходив з того, стороною у спорі серед іншого заявлено про сплив позовної давності. Вказано, що договір про встановлення емфітевзису №859 укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 17 травня 2013 року, а право власності на земельну ділянку позивач ОСОБА_1 зареєстрував 03.06.2014 року на підставі рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 05 травня 2014 року, що підтверджується копією Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 06.03.2014 року індексний номер 22526166. Тобто наявні підстави для застосування заявленого стороною строку позовної давності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, на неповне з`ясування судом обставин у справі, на невідповідність висновків суду обставинам справи, просив його скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що про договір встановлення емфітевзису, позивачу стало відомо в 2016 році, тобто за рік до закінчення строку договору оренди землі, укладеного між померлою бабусею позивача та ФГ Степ . Також суд не звернув уваги на те, що підписання договору встановлення емфітевзису, бабусею позивача було неможливим у зв`язку з хворобою (паралічем верхніх кінцівок), нібито підписаний договір оренди за дорученням покійної бабусі позивача, було підписано ОСОБА_6 , хоча безпосередньо в самому договорі, не зазначено, що ОСОБА_6 , яка підписала вказаний договір, діє в інтересах ОСОБА_3 та на підставі якого документу, що дає підстави вважати, що вчинений правочин - недійсний. Крім цього, зазначає, що договір встановлення емфітевзису був укладений під час дії договору оренди землі.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 вказує, що в ході розгляду справи судом не встановлено будь-яких обставин, які б викликали сумнів у реальності волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення спірного правочину, оскільки судом з`ясовано, що він посвідчений нотаріусом у її присутності відповідно до діючого порядку для посвідчення правочинів, за умови фізичних обмежень його сторони. Жодних реальних доказів, які б свідчили, що оспорюваний правочин укладено поза волею ОСОБА_3 до суду подано не було, а висновки апелянта ґрунтуються виключно на його оцінці формулювання тексту оспорюваного договору. Таким чином, підстав недовіряти законності дій нотаріуса, який посвідчував цей правочин і перевіряв справжність волі сторін, немає.

Крім того, вказує, що за належної поведінки позивача, як власника цієї земельної ділянки, він мав об`єктивну змогу отримати вичерпну інформацію про неї, у тому числі інформацію щодо спірного договору ще у червні 2014 року.

Також зазначає, що апеляційна скарга задоволеною бути не може, адже викладені у ній обґрунтування не спростовують висновки суду першої інстанції щодо відсутності доказів порушення вимог закону або волі сторони під час укладення спірного правочину. За таких умов, в суду першої інстанції не було підстав застосовувати строки позовної давності, навіть за умов, що вони були пропущені позивачем, тобто зауваження апелянта в цій частині не свідчать про неправильність вирішення справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частинами 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду відповідає даним вимогам закону.

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Вказана стаття визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Вимога про визнання правочину недійсним з передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав може заявлятися також іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав у спадщину земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,2870 га, яка розташована на території Жашківської міської ради Жашківського району Черкаської області, яка належала померлій на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №622703 від 16.11.2001 року, що підтверджується копією рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 05.05.2014 року.

Як видно із Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, 03.06.2014 року ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 4,2870 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 7120910100:05:001:1049, що розташована в межах Жашківської міської ради Жашківського району Черкаської області.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Таким чином встановлено, що після смерті ОСОБА_3 її внук - ОСОБА_1 у встановленому законом порядку прийняв спадщину, а тому він є належним позивачем у справі.

21 січня 2008 року між ОСОБА_3 та ФГ Степ в особі директора ОСОБА_2 було укладено договір оренди землі №69 площею 4,2870 га, зареєстрований у Жашківському районному відділі Черкаської регіональної філії центру ДЗК 16.02.2008 року за №040878200054, строком на 5 років, до 21 січня 2013 року.

01 серпня 2011 року між ОСОБА_3 та ФГ Степ в особі директора ОСОБА_2 було укладено додаткову до договору оренди землі від 21.01.2008 року, яка зареєстрована у Жашківському районному відділі Черкаської регіональної філії державного земельного кадастру 05.08.2011 року за №7120900025002455, відповідно до п.7 якої строк дії договору оренди землі продовжено до 31 грудня 2017 року.

17 травня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на ту ж саму земельну ділянку укладено договір встановлення емфітевзису, який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Шелудько В.П. строком на 49 років, тобто до 17 травня 2062 року.

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 вказував на те, що по-перше договір встановлення емфітевзису укладений в період дії договору оренди землі №69, по-друге ОСОБА_3 не могла підписати зазначений договір, у зв`язку із наявністю хвороби (параліч верхніх кінцівок).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до частин 2, 4 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Як вбачається з Договору встановлення емфітевзису від 17 травня 2013 року вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Жашківського районного нотаріального округу Черкаської області Шелудько В.П.

В тексті зазначеного договору вказано, що у зв`язку з хворобою (параліч верхніх кінцівок) ОСОБА_3 за дорученням у її та у нотаріуса присутності текст договору підписано ОСОБА_6 . Особи сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 земельної ділянки перевірено. Особа ОСОБА_6 , яка підписала договір, встановлено дієздатність та її перевірено.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сторонами при укладенні вказаного договору дотримано вимоги законодавства, зокрема норми частини 4 статті 207 ЦК України, яка регулює порядок підписання договору особами з певними вадами або у зв`язку з їх хворобою.

Доводи викладені в апеляційній скарзі висновків суду в цій частині не спростовують.

Згідно з частиною першою та п`ятою статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частини першої статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із частиною першою статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Частиною другою статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до пункту 2 ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції чинній на час виникнення правовідносин) обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Право емфітевзису частиною першою статті 395 ЦК України віднесено до речового права на чуже майно. Це означає, що для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису емфітевтові, а емфітевт - його набув.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, 17.05.2013 року було зареєстровано речове право за вказаним договору встановлення емфітевзису.

Колегія суддів дійшла висновку, що позивач надав належні докази на підтвердження позовних вимог, зокрема послався на договір оренди землі №69 від 21.01.2008 року укладеного між ОСОБА_3 і ФГ "Степ", та додаткову угоду про поновлення договору оренди землі в адмінмежах Жашківської міської ради від 01.08.2011 року, згідно яких ОСОБА_3 передала ФГ "Степ" в оренду строком до 31.12.2017 року вищевказану земельну ділянку. Договори зареєстровані належним чином, про що в Державному реєстрі земель вчинені відповідні записи.

Таким чином вбачається, що земельна ділянка, яка є предметом спору, під час дії договору оренди землі була передана в користування відповідно до договору емфітевзису іншій особі, що є порушенням норм діючого законодавства оскільки одна і таж земельна ділянка не може бути передана в оренду або в інший спосіб у користування - одночасно.

Вказане узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 23 липня 2018 року у справі №390/1736/16-ц.

З огляду на викладене, при укладенні договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) порушено вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Разом з тим, відповідач ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив клопотання про застосування строків позовної давності, зазначивши при цьому, що обставини, які є предметом судового розгляду мали місце 17.05.2013 року, право власності позивач зареєстрував 03.06.2014 року, тобто позовна заява подана з пропуском 3-х річного строку позовної давності.

Такі доводи відповідача суд першої інстанції вважав обґрунтованими, а тому, відмовляючи у задоволенні позову, застосував до вказаних правовідносин строк позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно частини 1 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами 3, 4 статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Договір встановлення емфітевзису укладений 17 травня 2013 року, право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за позивачем 03 червня 2014 року, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №22526166, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 11 липня 2018 року.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 звернуто увагу суду, що про договір встановлення емфітевзису йому стало відомо в 2016 році, тобто за рік до закінчення строку договору оренди землі.

Зазначені доводи апелянта не підтверджені жодними належними доказами у справі, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про застосування строку позовної давності до вимог позивача у справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи, що судом першої інстанції повно та всебічно з`ясовані фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іванова Анатолія Анатолійовича - залишити без задоволення.

Рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 11 червня 2019 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 01 жовтня 2019 року.

Судді