Постанова

від 10.10.2019 по справі 757/16565/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 жовтня 2019 року м. Київ

Справа №757/16565/18-ц

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Стрижеуса А.М.,

суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.

секретаря: Довгополої А.В.

учасники справи позивач ОСОБА_1

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю Шенк-Україна-ЛТД

розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду м. Києва, постановлену 11 квітня 2019 року суддею Бортницькою О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Українсько-німецьке спільне підприємство Шенк-Україна-ЛТД про визнання трудових відносин припиненими , -

В С Т А Н О В И В:

Справа №757/16565/18-ц № апеляційного провадження:22-ц-824/8967/2019 Головуючий у суді першої інстанції: Борницька В.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Стрижеус А.М. У квітні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ Українсько-німецьке спільне підприємство Шенк-Україна-ЛТД про визнання трудових відносин припиненими.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ Українсько-німецьке спільне підприємство Шенк-Україна-ЛТД про визнання трудових відносин припиненими, закрито.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою ОСОБА_1 подав до суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2019 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суд першої обґрунтовуючи свої рішення посилався на рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю Міжнародний фінансово-правовий консалтинг про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів , проте таке обґрунтування непідсудності спору у справі судам загальної юрисдикції є помилковим, оскільки, резолютивна частина рішення, на яке посилається суд, що спори між керівником Товариства та Товариством у якості роботодавця з приводу звільнення керівника за власним бажанням мають розглядатись за правилами господарського судочинства та не є спорами трудовими. Натомість, зі змісту п. 1 описової частини Рішення КСУ вбачається, що згаданим рішенням надано офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України і роз`яснено, чи є усунення членів виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків на підставі вказаної норми одним із випадків, передбачених законодавством щодо відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом, про які йдеться у статті 46 КЗпП України.

У свою чергу, позивач у своїй позовній заяві посилається на ч.1 ст.38 Кодексу законів про працю України, яка регламентує питання звільнення працівника за власним бажанням, і жодним чином не пов`язана із усуненням чи відстороненням, про які зазначено у Рішенні КСУ.

Отже, висновки, що містяться у Рішенні КСУ, у жодному випадку не стосуються даного спору, а отже, і не мають бути застосовані до спору у справі.

Учасники справи правом надання відзиву на апеляційну скаргу відповідно до вимог ст. 360 ЦПК України не скористались.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином.

Колегія суддів враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов`язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи.

Суд прийняв вичерпні заходи для повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з`явитися до суду і захистити свої права.

За змістом ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов`язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства.

Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ч.1 ст.372 ЦПК України, відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь-кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

За таких обставин, апеляційний суд в складі колегії суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились в судове засідання.

Оскільки розгляд справи проводиться за відсутності учасників справи, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч.5 ст.268 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали справи і перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд в складі колегії суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 4.1 Статуту вищим органом Товариства є збори учасників. Пунктом 4.2. Статуту передбачено, що до компетенції Зборів учасників належить призначення та звільнення керівних посадових осіб Товариства.Позивач, звертаючись позовом до суду, просить визнати трудові відносини між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю Українсько-німецьке спільне підприємство ШЕНК-УКРАЇНА-ЛТД припиненими з 31 січня 2018 року, у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Разом з тим, при вирішенні спорів, пов`язаних з порядком скликання і роботи Зборів учасників товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. У випадку їх неврегульованості в установчих документах застосовується аналогія закону в частині норм, що регулюють відповідні питання скликання та проведення загальних зборів товариства (обов`язковість повідомлення усіх членів наглядової ради про проведення засідання, надання інформації з питань порядку денного, правомочність, порядок прийняття рішення).

Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно п.п. 1.4 Статуту Засновниками Товариства виступили фізичні особи: Громадянин України, ОСОБА_2 , Громадянин Федеративної Республіки Німеччини ОСОБА_3, Громадянин Федеративної Республіки Німеччини - ОСОБА_4 .

Пунктом 4.1 Статуту визначено, зокрема, що Вищим органом Товариства є Збори Учасників. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у Статутному фонді.

Відповідно до п.п. в п. 4.2 Статуту, до компетенції Зборів Учасників належить призначення та звільнення керівних посадових осіб Товариства.

Відповідно до ч.2 ст.65 ГПК України, власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Відповідно до ч. 3 ст. 65 ГПК України, для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.

Відповідно до ч.4 ст. 65 ГПК України у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов`язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

На підставі наведених норм Закону, моментом виникнення прав, обов`язків та відповідальності керівника підприємства як посадової особи є не момент обрання (призначення) керівниказагальними зборами учасників господарського товариства, а момент установлення трудовихвідносин. Відповідно і навпаки, моментом припинення прав, обов`язків та відповідальностікерівника підприємства є момент припинення трудових правовідносин.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об`єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу.

Аналізуючи зазначені норми закону, колегія суддів приходить до висновку, що Кодекс законів про працю України встановлює загальні вимоги до порядку розірвання трудових відносин, не враховуючи специфіку становища керівникагосподарського товариства. По суті, керівник об`єднує в собі і статус найманого працівника (якийвизначається на підставі норм трудового права), і статус виконавчого органу господарськоготовариства (який визначається на підставі норм корпоративного права).

За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Згідно з частиною першою статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини вказує, що приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру . Стаття 8 Конвенції захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом . Поняття приватне життя в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на приватне життя . (OLEKSANDR VOLKOV v. UKRAINE, № 21722/11, § 165, ЄСПЛ, від 09 січня 2013 року).

З урахуванням положень частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної практики Європейського Суду з прав людини слід зробити висновок, що наявність у реєстрі інформації щодо позивача як про керівника товариства відноситься до професійної діяльності останнього та охоплюється поняттям приватне життя .

Підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України, серед яких такі як угода сторін, закінчення строку такого договору, його розірвання з ініціативи працівника або з ініціативи власника тощо. Позивач просив припинити трудові правовідносини з товариством на підставі частини першої статті 38 КЗпП України - з ініціативи працівника.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.

Враховуючи порушення права позивача на припинення трудового договору, обраний ним спосіб захисту направлений на відновлення його трудових прав, гарантованих Конституцією України.

Позивач ОСОБА_1 не є власником, учасником або засновником Товариства, а має статус найманого працівника, а відтак посилання суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010, є безпідставним, оскільки зазначене рішення стосується учасників або членів виконавчого органу Товариства, а тому висновок суду першої інстанції про те, що спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 по суті є корпоративним спором, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є безпідставним.

За таких обставин, колегія дійшла висновку, що оскаржувана ухвала печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2019 року на підставі ст. 379 ЦПК України підлягає скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 379, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити

Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2019 року - скасувати і направити справу для подовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до Верховного Суду з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус

Судді: Л.Д. Поливач

О.І. Шкоріна