Постанова

від 16.10.2019 по справі 927/394/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" жовтня 2019 р. Справа№ 927/394/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Пашкіної С.А.

Мартюк А.І.

розглянувши без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 (вх.№09.1-04.4/6035/19 від 05.08.2019)

на рішення Господарського суду Чернігівської області

від 04.07.2019

у справі №927/394/19 (суддя Лавриненко Л.М.)

за позовом Приватного підприємства "Тімбер-Трейд"

до ОСОБА_1

про стягнення 135 983, 20 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позивачем - Приватним підприємством "Тімбер-Трейд" подано позов до відповідача - ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів у розмірі 135983,20 грн., як авансу, перерахованого в рахунок майбутньої поставки будівельних матеріалів.

Заявлений позов обґрунтований неналежним виконанням відповідачем усної домовленості щодо подальшого укладення договору поставки будівельних матеріалів, внаслідок чого позивачем було перераховано на користь відповідача грошові кошти в сумі 135 983,20 грн., що підтверджується платіжними дорученнями. Проте, між сторонами не було укладено ні договору поставки у письмовій формі, поставка товару не здійснювалась відповідачем, у зв`язку з чим перераховані позивачем відповідачу кошти підлягають поверненню.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що за предметною підсудністю справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки статус суб`єкта підприємницької діяльності втрачений відповідачем 29.12.2018, тобто до подання позову та відкриття провадження у даній справі, а отже ОСОБА_1 не може бути стороною в судовому процесі за правилами Господарського процесуального кодексу України. Крім того, стосовно спірних правовідносин, то між сторонами не було будь-яких домовленостей щодо укладання в подальшому договору поставки будівельних матеріалів, предметом правовідносин за перерахуванням коштів за платіжними дорученнями №1005 від 28.07.2017, № 1007 від 01.08.2017, № 1012 від 02.08.2017 не були господарські відносини. Здійснені позивачем перерахування вчинені поза межами господарських відносин між сторонами. ОСОБА_2 (директор та власник ПП "Тімбер-Трейд") за власною ініціативою здійснював перерахування коштів.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі №927/394/19 позов Приватного підприємства "Тімбер-Трейд" до ОСОБА_1 задоволено повністю. Присуджено до стягнення з ОСОБА_1 на користь Приватного підприємства "Тімбер-Трейд" 135 983, 20 грн. боргу та 1921, 00 грн. судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач в порушення ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, вимоги позивача не виконав, попередню оплату за непоставлений товар в розмірі 135983,20 грн.- не повернув. Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, у зв`язку з чим спір між сторонами підвідомчій господарському суду з огляду на приписи п. 1 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач ( ОСОБА_1 ) звернулась до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі №927/394/19 повністю та закрити провадження у справі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при ухваленні рішення неправильно застосовано норми матеріального права та допущено порушення норм процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи.

Зокрема, скаржник посилався на те, що за предметною підсудністю справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки статус суб`єкта підприємницької діяльності втрачений відповідачем 29.12.2018, тобто до подання позову та відкриття провадження у даній справі, а отже ОСОБА_1 не може бути стороною в судовому процесі за правилами Господарського процесуального кодексу України. Крім того, скаржник посилався на те, що між сторонами не було будь-яких домовленостей щодо укладання в подальшому договору поставки будівельних матеріалів, предметом правовідносин за перерахуванням коштів за платіжними дорученнями №1005 від 28.07.2017, № 1007 від 01.08.2017, № 1012 від 02.08.2017 не були господарські відносини.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.08.2019 апеляційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Пашкіна С.А., Мартюк А.І.

Відповідно до ч. 3 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.

Частиною 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 8 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до п. п. 4, 5 ч. 3 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2019 відкрито апеляційне провадження у справі № 927/394/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі №927/394/19, розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

12.09.2019 засобами поштового зв`язку у строк, встановлений ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2019, від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, позивач посилався на те, що відповідачем всупереч ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України не повернув попередню оплату за товар в заявленій до стягнення сумі. Також, позивач посилався на те, що спір між сторонами підвідомчій господарському суду з огляду на приписи п. 1 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Як підтверджується наявними матеріалами справи та вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних-осіб підприємців та громадських формувань Приватне підприємство "Тімбер-Трейд" зареєстроване як юридична особа 16.01.2007 та здійснює наступну підприємницьку діяльність: Код КВЕД 16.10 Лісопильне та стругальне виробництво (основний), Код КВЕД 16.23 Виробництво інших дерев`яних будівельних конструкцій і столярних виробів, Код КВЕД 16.29 Виробництво інших виробів з деревини; виготовлення виробів з корка, соломки та рослинних матеріалів для плетіння, Код КВЕД 46.13 Діяльність посередників у торгівлі деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами, Код КВЕД 46.13 Оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням, Код КВЕД 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля.

Згідно відомостей наявного у матеріалах справи витягу Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних-осіб підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 , 27.05.2015 народження також була зареєстрована як фізична особа-підприємець та одним із видів її підприємницької діяльності була оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням (основний Код КВЕД 46.73).

29.12.2018 було здійснено запис про державну реєстрацію припинення діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .

Як зазначав позивач, 25.07.2017 між Приватним підприємством ПП "Тімбер-Трейд" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було досягнуто усних домовленостей щодо подальшого укладення договору поставки будівельних матеріалів.

На підставі досягнутих домовленостей, Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було виставлено рахунок №22/3 від 25.07.2017. Вказаний рахунок у позивача не зберігся, і відповідно, в матеріалах справи останнім його не подано.

Позивачем було перераховано на розрахунковий рахунок Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 135983,20 грн, а саме: платіжним дорученням №1005 від 28.07.2017 - 51000,00 грн; платіжним дорученням № 1007 від 01.08.2017 - 64000,00 грн, платіжним дорученням № 1012 від 02.08.2017 - 20983,20 грн. У призначенні платежу у вказаних платіжних дорученнях зазначено "за будматеріали зг. рах. № 22/3 від 25.07.2017", а отримувачем спірних коштів зазначено ФОП ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст. 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ч.7 ст.179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У відповідності до ч.1 ст.181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду договорів.

Отже, однією із підстав виникнення господарського зобов`язання є юридично значимі дії суб`єктів господарювання, наслідком вчинення яких є встановлення, зміна або припинення взаємних прав та обов`язків сторін.

За своєю правовою природою дії суб`єктів правовідносин, які пов`язані з оплатною передачею-прийняттям товару в силу загальних засад і змісту господарського та цивільного законодавства слід визнати діями, що породжують цивільні права і обов`язки аналогічні зобов`язанням за договором купівлі-продажу.

Таким чином, до відносин, які виникли між сторонами в частині оплатної передачі товару, мають застосовуватись норми глави 54 Цивільного кодексу України, які регулюють правовідносини купівлі-продажу.

Доводи відповідача на те, що між позивачем та відповідачем не було будь-яких домовленостей щодо укладання в подальшому договору поставки будівельних матеріалів, предметом правовідносин за перерахуванням коштів за платіжними дорученнями №1005 від 28.07.2017, № 1007 від 01.08.2017, № 1012 від 02.08.2017 не були господарські відносини, а тому між сторонами договору поставки будівельних матеріалів - не укладалося, судом апеляційної інстанції відхиляються як безпідставні та необґрунтовані з огляду на наступне.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини перша та сьома статті 179 Господарського кодексу України).

Статтею 655 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець згідно договору купівлі-продажу передає або зобов`язується передати у власність покупцеві товар, а покупець прийняти його та оплатити.

У відповідності до ч. 1 ст.662 Цивільного кодексу України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.2 ст.642 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України).

З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17.

З огляду на викладене, враховуючи приписи ст.202 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що оскільки, як позивач так і відповідач на час виникнення правовідносин, були суб`єктами підприємницької діяльності, позивачем були перераховані відповідачу грошові кошти в сумі 135983,20 грн., а саме: платіжним дорученням №1005 від 28.07.2017 - 51000,00 грн; платіжним дорученням № 1007 від 01.08.2017 - 64 000,00 грн, платіжним дорученням № 1012 від 02.08.2017 - 20983,20 грн. з призначенні платежу "за будматеріали зг. рах. № 22/3 від 25.07.2017", тобто позивач виконав взяті на себе зобов`язання щодо перерахування суми попередньої оплати за будівельні матеріали, відповідно між сторонами виникли господарські правовідносини купівлі-продажу.

Згідно з ст.663 Цивільного кодексу України, продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно з ч. 2,3 ст. 193 Господарського кодексу України, кожна сторона має вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. За ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться.

Положеннями ст.599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.1,2,4 ст.538 Цивільного кодексу України, виконання свого обов`язку однією із сторін, яке обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання. При зустрічному виконанні зобов`язання сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов`язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону. Якщо зустрічне виконання обов`язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов`язку, друга сторона повинна виконати свій обов`язок.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки, позивач виконав свої зобов`язання щодо оплати товару, а тому відповідно до ст. 538 Цивільного кодексу України, у відповідача виникло зустрічне зобов`язання його передати. Проте, відповідач взяті на себе зобов`язання щодо поставки будівельних матеріалів на суму 135983,20 грн. не виконав, товар позивачу не передав, чим допустив порушення приписів ст. 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки оплата товару (будівельних матеріалів) була здійснена позивачем до його передання відповідачем, то за змістом ст. 693 Цивільного кодексу України, за своєю правовою природою грошові кошти в сумі 135983,20 грн. є попередньою оплатою.

Згідно з положеннями ч.1 ст.670 Цивільного кодексу України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Відповідно до ч.2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

При цьому, умовою застосування частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Як вбачається із матеріалів справи, 08.04.2019 позивачем було направлено на адресу відповідача претензію з вимогою повернути грошові кошти у сумі 135983,20 грн. у строк протягом 5 робочих днів з дня отримання претензії. Дана претензія була направлена позивачем 18.04.2019, що підтверджується фіскальним чеком від 18.04.2019 та описом вкладення до цінного листа (а.с.33) та отримана відповідачем 18.04.2019, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №1550500232513 від 18.04.2019.

Відповідач вимогу позивача у визначений строк не виконав, грошові кошти у сумі 135983,20 грн. не повернув. Доказів поставки позивачу будівельних матеріалів відповідач не надав ні станом на момент вирішення спору судом першої інстанції, ні станом на момент вирішення спору судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем всупереч приписів ст. 76-80 Господарського процесуального кодексу не було надано належних, допустимих та достатніх доказів в підтвердження здійснення ним поставки будівельних матеріалів або повернення позивачу грошових коштів у сумі 135983,20 грн. за непоставлений товар.

Додана відповідачем до відзиву на позовну заяву копія розписки директора ПП "Тімбер-Трейд" ОСОБА_2 від 12.03.2019 свідчить лише про отримання останнім первинної бухгалтерської документації, а тому обгрунтовано не була прийнята судом першої інстанції як доказ виконання відповідачем свого зобов`язання по передачі товару або поверненню коштів.

Також, як встановлено судом апеляційної інстанції, надані відповідачем платіжні доручення № CASH8B7QCB від 28.07.2017 на суму 50000,00 грн., № CASH1B9ZA5 від 01.08.2017 на суму 60000,00 грн., № H0803STX7N від 02.08.2017 на суму 4000,00 грн., № H0803SU1R2 від 02.08.2017 на суму 4000,00 грн., № H0803SU1JU від 02.08.2017 на суму 4000,00 грн., № H0803SU2ES від 02.08.2017 на суму 4000,00 грн. свідчать про те, що відповідачем знімались готівкові кошти з її поточного рахунку у Чернігівському РУ АТ КБ "Приватбанк". Належних та допустимих доказів перерахування зазначених коштів позивачу чи передачі їх директору ПП "Тімбер-Трейд" ОСОБА_2 як повернення суми попередньої оплати, відповідач не надав ні станом на момент вирішення спору судом першої інстанції, ні станом на момент вирішення спору судом апеляційної інстанції.

Крім того, судом першої інстанції було викликано в судове засідання директора ПП "Тімбер-Трейд" ОСОБА_2, який відповідаючи на питання відповідача "Чи отримував він від ОСОБА_1 кошти в сумі 135983,20 грн" відповів, що не отримував.

Також, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що надані відповідачем платіжні доручення № 341 від 17.08.2017 на суму 4040,00 грн., № 390 від 02.12.2017 на суму 2000,00 грн., № 9 від 15.02.2019 на суму 350,00 грн., № 31 від 04.06.2018 від 5000,00 грн., № 38 від 16.10.2018 на суму 4500,00 грн., № 99 від 28.11.2018 з призначенням платежу "за бухгалтерські послуги", "за консультативні послуги" свідчать про наявність правовідносин між відповідачем та ФОП ОСОБА_2 і позивачем щодо надання бухгалтерських та консультаційних послуг, а не повернення коштів, які є предметом спору у даній справі.

Згідно з платіжним дорученням № 99 від 28.11.2018 відповідач надала ФОП ОСОБА_2 фінансову допомогу в сумі 12000,00 грн, а платіжним дорученням № 38 від 12.12.2018 ФОП ОСОБА_2 повернув відповідачу фінансову допомогу в сумі 12000,00 грн, отже надані відповідачем платіжні доручення свідчать про правовідносини між відповідачем та ФОП ОСОБА_2 , а не з позивачем, та також не підтверджують факт повернення відповідачем позивачу коштів в сумі 135 983,20 грн.

Крім того, відповідачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України викладеним у відзиві на позовну заяву запереченням щодо того, що здійснені позивачем перерахування грошових коштів у сумі 135983,20 грн вчинені поза межами господарських відносин між сторонами.

Враховуючи, що відповідач в порушення ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, вимоги позивача не виконав, попередню оплату за непоставлений товар в розмірі 135983,20 грн.- не повернув, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 135983,20 грн. суми здійсненої попередньої оплати є обґрунтованими та правильно задоволені судом першої інстанції у повному обсязі.

Доводи скаржник про те, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки статус суб`єкта підприємницької діяльності втрачений відповідачем 29.12.2018, тобто до подання позову та відкриття провадження у даній справі, а отже ОСОБА_1 не може бути стороною в судовому процесі в господарському суді у зв`язку з тим, що немає визначених законом підстав для його участі у такому процесі, - судом апеляційної інстанції відхиляються як безпідставні та необґрунтовані з огляду на наступне.

Як підтверджується наявними матеріалами прави, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних-осіб підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована як фізична особа-підприємець, 29.12.2018 було здійснено запис про державну реєстрацію припинення діяльності фізичної особи- підприємця ОСОБА_1 .

Правовідносини, які є предметом розгляду у даній справі, виникли між сторонами у 2017 році, тобто коли відповідач мала статус суб`єкта підприємницької діяльності.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18.

З огляду на положення частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, а також статей 4, 45 цього кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Звертаючись із цим позовом, позивач просив стягнути з відповідача суму грошових коштів у розмірі 135983,20 грн., перерахованих відповідачу в рахунок майбутньої поставки будівельних матеріалів.

У процесі розгляду справи судом першої інстанції встановлено, і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, як позивач, так і відповідач на час виникнення спірних правовідносин були суб`єктами підприємницької діяльності і одним із видів діяльності відповідача була оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням (основний Код КВЕД 46.73), позивачем були перераховані на рахунок відповідача як фізичної особи-підприємця грошові кошти в сумі 135983,20 грн., з призначенням платежу "за будматеріали зг. рах. № 22/3 від 25.07.2017", отже між сторонами виникли господарські правовідносини купівлі-продажу.

Аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо неналежного виконання відповідачем господарського договору купівлі-продажу будівельних матеріалів, укладеного сторонами в спрощений спосіб.

Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України, громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу.

За частиною першою статті 173 Господарського кодексу України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

За положеннями статті 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Відповідно до статті 52 Цивільного кодексу України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15.05.2003 № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Отже позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились.

Крім того, суд апеляційної інстанції враховує, що у постанові Великої Палати Верховного суду у постанові від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18 (провадження 12-249гс18) викладено правову позицію, яка полягає у тому, що:

- фізична особа, яка мала статус суб`єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов`язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства;

- з 15 грудня 2017 року господарський суд згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів не може закрити провадження у справі, якщо до подання позову припинено діяльність фізичної особи - підприємця, яка є однією зі сторін у справі;

- відтак з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі № 927/394/19 за наведених скаржником обґрунтувань - відсутні.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене Північний апеляційний господарський суд визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Крім того, дія рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі №927/394/19 підлягає поновленню у зв`язку з розглядом судом апеляційної інстанції відповідної справи.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги у відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається судом на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 267-271, 273, 275-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі № 927/394/19 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі № 927/394/19 - залишити без змін.

3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за ОСОБА_1 .

4. Поновити дію рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2019 у справі №927/394/19.

5. Матеріали справи №927/394/19 повернути до Господарського суду Чернігівської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку і строки, визначені ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено - 16.10.2019.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді С.А. Пашкіна

А.І. Мартюк