Постанова

від 15.10.2019 по справі 908/1090/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 908/1090/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Пількова К. М.,

обов`язки секретаря судового засідання за дорученням головуючого здійснює помічник судді Голікова І. Ю.,

за участю представників:

позивача - Костюченка М. Є. (за довіреністю від 17.04.2019 №31-4/16),

відповідача - Бабкова Д. Ю. (адвокат),

третьої особи - не з`явилися,

прокуратури - Томчук М. О. (прокурор за посвідченням)

розглянув касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВЗ-2017" на рішення Господарського суду Запорізької області від 01.11.2018 (суддя Носівець В. В.) і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2019 (головуючий - Дармін М. О., судді: Антонік С. Г., Іванов О. Г.) у справі

за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства аграрної політики та продовольства України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВЗ-2017",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство",

про визнання відсутнім права власності, витребування майна та визнання права власності.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. У червні 2018 року заступник прокурора Запорізької області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - Мінагрополітики України, Міністерство) звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 30.08.2018) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВЗ-2017" (далі - ТОВ "ЛВЗ-2017", Товариство) про: 1)визнання відсутнім у ТОВ "ЛВЗ-2017" права власності на нерухоме майно, розташоване по вул. Монастирській (до перейменування Воровського), 2 у м. Мелітополі Запорізької області, а саме нежитлову будівлю П-1 загальною площею 64,7кв.м. (далі - спірне нерухоме майно, спірна будівля); 2)витребування з чужого незаконного володіння Товариства спірного нерухомого майна; 3) визнання за Державою Україна в особі Мінагрополітики України права власності на це майно.

2. Позовна заява обґрунтовується набранням з 06.09.2017 законної сили рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13.07.2016 у справі №320/4812/15-ц, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу частини комплексу, укладений 08.09.2014 між Державою Україна в особі Мінагрополітики України та ОСОБА_1 , і подальшою неправомірною передачею спірного нерухомого майна ОСОБА_1 до статутного капіталу Товариства згідно з актом приймання-передачі від 12.01.2018 №4, що вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 24.05.2018.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 01.11.2018 позов задоволено повністю.

4. Рішення мотивоване доведеністю обставин незаконного вибуття спірного майна з державної власності та володіння ТОВ "ЛВЗ-2017" індивідуально визначеним об`єктом нерухомості, відтак права держави в особі Міністерства підлягають відновленню.

5. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2019 скасовано рішення Господарського суду Запорізької області від 01.11.2018 у частині визнання відсутнім у ТОВ "ЛВЗ-2017" права власності на спірне нерухоме майно та визнання за Державою Україна в особі Мінагрополітики України права власності на зазначене майно і ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. В решті рішення залишено без змін.

6. Постанова мотивована посиланнями на положення статей 16, 321, 330, 387, 388, 392, 397, 658 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статей 53, 55, 74, 75, 269, 277 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням яких апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог про визнання відсутнім у ТОВ "ЛВЗ-2017" права власності на спірне нерухоме майно та визнання за Державою Україна в особі Мінагрополітики України права власності на зазначене майно у поєднанні з обґрунтованістю вимог віндикаційного позову, оскільки позивач і відповідач не перебувають у зобов`язально-правових відносинах.

При цьому відхиляючи доводи відповідача щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що сама по собі відсутність відповіді на повідомлення заступника прокурора Запорізької області від 24.05.2018 про вжиття заходів представницького характеру шляхом пред`явлення позову свідчить про неналежне здійснення Міністерством представницьких повноважень інтересів Держави Україна і необхідність такого представництва саме прокурором.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. Не погодившись з рішенням місцевого суду і постановою апеляційної інстанції, ТОВ "ЛВЗ-2017" звернулося з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

8. В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статей 387, 388 ЦК України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статей 53, 55 ГПК України, наголошуючи на тому, що: 1) суди в оскаржуваних рішеннях лише вказали на наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, взявши до уваги доводи прокурора, викладені у позовній заяві; 2)Мінагрополітики України є позивачем та саме воно безпосередньо повинно було висловити своє відношення до заявленого позову, але за весь час розгляду справи по суті суди так і не дізналися позицію Міністерства щодо його ставлення до позовних вимог; 3) спірне нерухоме майно не вибуло з володіння позивача як власника поза його волею; 4) суд не на основі доказів, а на основі припущень дійшов висновку про те, що, передаючи майно, ОСОБА_1 діяв неправомірно і Товариство є недобросовісним набувачем; 5) сам факт того, що ОСОБА_1 є учасником цивільної справи №320/4812/15 і відповідно до статті 421 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) йому повинно бути направлено судове рішення, не доказують факту отримання ОСОБА_1 постанови Верховного Суду України від 06.09.2017, з дня набрання законної сили якою він мав повернути державі в особі Міністерства нерухоме майно, набуте за договором від 08.09.2014.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

9. Прокурор у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених у оскаржуваній постанові, зокрема, зазначає про те, що незважаючи на виявлені допущені порушення законодавства при укладанні договору купівлі-продажу державного майна, Мінагрополітики України заперечувало проти позовних вимог прокурора під час розгляду справи №320/4812/15, тоді як з моменту ухвалення постанови Верховного Суду України від 06.09.2017 Міністерством як органом, уповноваженим захищати інтереси держави у спірних правовідносинах, жодних заходів для повернення майна до державної власності вжито не було, у зв`язку з чим прокурор мав не тільки право, але й обов`язок здійснити захист інтересів держави шляхом звернення з позовом у цій справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10. 08.09.2014 між Державою Україна в особі Мінагрополітики України, до сфери управління якого входить Державне підприємство "Бердянське агроторгове підприємство" (далі - ДП "Бердянське агроторгове підприємство"), яке володіє закріпленим за ним на праві господарського відання зазначеним нижче нерухомим державним майном (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) на підставі протоколу №2 проведення відкритих публічних торгів (аукціону), затвердженого 26.08.2014 Міжнаціональною універсальною товарно-сировинною біржею "ЕПСІЛОН", 08.09.2014 укладено договір купівлі-продажу частини комплексу (далі - договір купівлі-продажу), за умовами пунктів 1, 2 якого у власність покупця передається 9/10 частин комплексу будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначена вище частина комплексу, що є предметом цього договору, складається з: будівлі Б-3, підвалу під Б-3, рампи до Б-3, навісу б, ґанка до Б-3, рампи до Б-3, ґанку до Б-3, ґанку до Б-3, рампи до Б-3, ґанка до Б-3, прибудови б4-1, прибудови б5-1, надбудови над Б-3, будівлі З-1, будівлі К-1, прибудови К1-1, будівлі О-1, будівлі П-1 , будівлі Р-1, ґанка до Р-1, огорожі № 1, воріт, загальною площею 4253,2кв.м., основною площею 3767,3кв.м.

Договір купівлі-продажу нотаріально посвідчено і зареєстровано у реєстрі за №2817.

11. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13.07.2016 у справі №320/4812/15 позов заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Мінагрополітики України та ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 9/10 частин комплексу будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 08.09.2014 та зареєстрований у реєстрі за №2817, зобов`язано ОСОБА_1 повернути зазначене майно державі в особі Мінагрополітики України.

12. Постановою Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі №320/4812/15 рішення апеляційного суду Запорізької області від 19.01.2017 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.02.2017 скасовано. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13.07.2016 в частині повернення ОСОБА_1 того, що він передав державі в особі Мінагрополітики України на виконання укладеного між ними 08.09.2014 договору купівлі-продажу 9/10 часток комплексу будівель та споруд по АДРЕСА_2 , у зв`язку з визнанням судом зазначеного договору недійсним, скасовано, а справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 08.09.2014 та зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Мінагрополітики України об`єкти нерухомості, що були предметом недійсного договору, рішення залишено без змін.

13. Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 24.05.2018, об`єкт нерухомого майна - 9/10 частки по АДРЕСА_2 зареєстровано 15.01.2018 за ТОВ "ЛВЗ-2017" на підставі акта прийому-передачі нерухомого майна від 12.01.2018 №4 і договору купівлі-продажу частини комплексу від 08.09.2014 №2817.

14. 11.05.2018 державний реєстратор Ковальчук Г.О. на підставі договору купівлі-продажу від 08.09.2014 та акта приймання-передачі від 07.05.2018 №1 зареєстрував за ТОВ "ЛВЗ-2017" право власності на об`єкт нерухомості - нежитлову будівлю П-1 загальною площею 64,7кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 . Факт перебування цього майна у володінні Товариства вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 30.07.2018 та відповідачем не заперечується.

Позиція Верховного Суду

15. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі вимоги і доводи, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

16. Згідно з частиною 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

17. Дійсно, преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямоване не лише на заборону перегляду фактів, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

18. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13.07.2016 у справі №320/4812/15, залишеним постановою Верховного Суду України від 06.09.2017 без змін у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 08.09.2014 та зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Мінагрополітики України спірне нерухоме майно, встановлено, що "після прийняття рішення про ліквідацію ДП "Бердянське агроторгове підприємство" Мінагрополітики України від імені власника (держави) згідно з оспорюваним договором купівлі-продажу від 08.09.2014 здійснило відчуження нерухомого майна - 9/10 частин комплексу будівель і споруд, яке було власністю держави і на праві господарського відання було закріплене за ДП "Бердянське агроторгове підприємство". З приводу отримання погодження на таке відчуження підприємство, комісія з ліквідації підприємства, її голова чи міністерство до Фонду державного майна України не зверталися й відповідного погодження не одержували. Установивши такі обставини та дійшовши висновку про те, що реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, є різновидом відчуження майна, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин підпункт "и" пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", Порядок відчуження об`єктів державної власності, статті 203, 215 ЦК України, та обґрунтовано постановив рішення про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним у зв`язку з тим, що нерухоме майно було відчужене з порушенням вимог законодавства, без погодження Фонду державного майна України".

19. Зазначеним вище судовим рішенням встановлено факти, що не підлягають доведенню при вирішенні цього спору, а саме щодо вибуття спірного майна з володіння Держави Україна як власника поза його волею у зв`язку з порушенням визначених законодавством процедур реалізації державного майна.

20. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

21. Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

22. Предмет доказування у таких справах становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-от: факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

23. Відтак колегія суддів зазначає, що належним способом захисту права неволодіючого власника є саме віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння.

24. Статтею 330 ЦК України передбачено, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребувано у нього.

Відповідно до частини 3 статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК України) та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати.

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

25. Отже, можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння, закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

26. Касаційна інстанція погоджується з доводами скаржника про те, що Товариство є особою, яка не знала і не могла знати про те, що особа, в якої річ придбано, не має права її відчужувати, тому є добросовісним набувачем в розумінні частини 1 статті 388 ЦК України.

27. Разом з тим колегія суддів зауважує, що спірне нерухоме майно було відчужено ОСОБА_1 на користь Товариства у травні 2018 року на підставі акта приймання-передачі від 07.05.2018 шляхом передачі майна до статутного капіталу ТОВ "ЛВЗ-2017" в обмін на корпоративні права, тобто недобросовісний відчужувач, достеменно знаючи про те, що судове рішення про витребування у нього спірного майна набрало законної сили значно раніше - 06.09.2017, неправомірно відчужив це майно відповідачу як добросовісному набувачу, не виконавши таким чином постанову Верховного Суду України у справі №320/4812/15, що переконливо свідчить про зловживання ОСОБА_1 своїми правами (частина 3 статті 13 ЦК України) (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №910/9555/16).

28. У разі коли відчуження майна мало місце декілька разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України.

У такому випадку чинне законодавство не пов`язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу правочинів правочином, яким у цій справі є правочин внесення спірного нерухомого майна як вкладу до статутного капіталу Товариства, права відчужувати це майно.

29. Наведеним вище повністю спростовуються безпідставні твердження скаржника про те, що: 1) спірне нерухоме майно не вибуло з володіння позивача як власника поза його волею; 2) суд не на основі доказів, а на основі припущень дійшов висновку про те, що, передаючи майно, ОСОБА_1 діяв неправомірно і Товариство є недобросовісним набувачем; 3) сам факт того, що ОСОБА_1 є учасником цивільної справи №320/4812/15 і відповідно до статті 421 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) йому повинно бути направлено судове рішення, не доказують факту отримання ОСОБА_1 постанови Верховного Суду України від 06.09.2017, з дня набрання законної сили якою він мав повернути державі в особі Міністерства нерухоме майно, набуте за договором від 08.09.2014.

30. Ураховуючи зазначені вище положення цивільного законодавства і встановлені судами обставини, та зважаючи на те, що відповідач належними доказами не довів вибуття спірного нерухомого майна у встановлений законом спосіб за волевиявленням законного власника (Держави Україна в особі Фонду державного майна України), колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності передбачених пунктом 3 частини 1 статті 388 ЦК України підстав для витребування спірного майна від Товариства як останнього добросовісного набувача (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.01.2019 у справі №911/3570/17).

31. Колегія суддів не приймає до уваги недоречні аргументи скаржника про те, що Мінагрополітики України є позивачем та саме воно безпосередньо повинно було висловити своє відношення до заявленого позову, але за весь час розгляду справи по суті суди так і не дізналися позицію Міністерства щодо його ставлення до позовних вимог, оскільки, по-перше, чинним процесуальним законом (статтями 161, 169 ГПК України) передбачено право, а не обов`язок учасників справи подавати заяви, клопотання, пояснення, заперечення тощо.

По-друге апеляційним судом цілком обґрунтовано під час розгляду справи враховано положення частини 5 статті 55 ГПК України, зі змісту якої вбачається, що навіть відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

32. Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом визнання наявності або відсутності прав.

33. Обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання права власності держави в особі Міністерства на спірне нерухоме майно, прокурор посилався на статтю 392 ЦК України, відповідно до якої власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

34. Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, та від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

35. Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що, на думку прокурора, майно незаконно було відчужено на користь ОСОБА_1 , що підтверджено чинним судовим рішенням у справі №320/4812/15, а у подальшому передане від ОСОБА_1 до ТОВ "ЛВЗ-2017". Тобто прокурор вважає порушеним право власності держави, і таке порушення пов`язане з позбавленням володіння через ланцюг передач майна, а інтерес позивача полягає в поверненні державі майна з чужого незаконного (на думку позивача) володіння. Належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред`явлена.

36. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №48/340).

37. Разом з тим Верховний Суд відхиляє доводи скаржника щодо зазначення судами в оскаржуваних рішеннях лише про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, взявши до уваги доводи прокурора, викладені у позовній заяві, з огляду на таке.

38. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу . Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

39. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

40. Вказані положення Закону України "Про прокуратуру" кореспондуються з нормами частини 4 та абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України, згідно з якими прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

41. Системне тлумачення положень частин 3-5 статті 53 ГПК України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах ; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах .

42. Невиконання прокурором вимог закону щодо надання до суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з частиною 4 статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не було усунуто (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).

43. Як вбачається з матеріалів справи, на виконання частин 3-5 статті 53 ГПК України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор при поданні 05.06.2018 позовної заяви та заяви про зменшення розміру позовних вимог від 30.08.2018 обґрунтував, на його думку, неналежне здійснення захисту інтересів держави Міністерством (уповноваженим контролюючим органом), яким не вжито жодних дій щодо запобігання порушень (тобто навів підставу для представництва інтересів держави), внаслідок чого більшість об`єктів нерухомого майна (за винятком спірної будівлі), які є предметом незаконного відчуження за недійсним договором купівлі-продажу від 08.09.2014, протягом липня 2018 року були перереєстровані за фізичними особами та Товариству наразі не належать, а також обґрунтував, у чому, з погляду позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову).

44. При цьому колегія суддів враховує обґрунтовані доводи прокуратури про те, що, незважаючи на виявлені допущені порушення законодавства при укладанні договору купівлі-продажу державного майна, Мінагрополітики України заперечувало проти позовних вимог прокурора під час розгляду справи №320/4812/15, тоді як з моменту ухвалення постанови Верховного Суду України від 06.09.2017 Міністерством як органом, уповноваженим захищати інтереси держави у спірних правовідносинах, жодних заходів для повернення майна до державної власності вжито не було, у зв`язку з чим прокурор мав не тільки право, але й обов`язок здійснити захист інтересів держави шляхом звернення з позовом у цій справі.

45. Викладеним вище спростовуються доводи скаржника про те, що суди в оскаржуваних рішеннях лише вказали на наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, взявши до уваги доводи прокурора, викладені у позовній заяві.

46. Отже, суд апеляційної інстанції, встановивши помилкове застосування місцевим судом норм матеріального права (статті 392 ЦК України і частини 2 статті 20 ГК України) до спірних віндикаційних правовідносин і зважаючи на неефективність заявленого позову в частині вимог про визнання відсутнім у ТОВ "ЛВЗ-2017" права власності на спірне нерухоме майно та визнання за Державою Україна в особі Мінагрополітики України права власності на зазначене майно, дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для задоволення позову лише в частині витребування державного майна з чужого незаконного володіння Товариства.

47. В свою чергу касаційна інстанція погоджується з викладеними у відзиві на касаційну скаргу доводами прокурора, обґрунтованість та відповідність яких чинному законодавству і фактичним обставинам справи підтверджується вищенаведеними висновками.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

48. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про відповідність заявленого віндикаційного позову способам захисту цивільних прав власника, встановленим законом, як наслідок, оскаржувану постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

49. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновок суду апеляційної інстанції щодо часткового задоволення позову, у зв`язку з чим підстави для скасування чи зміни оскаржуваної постанови відсутні.

Щодо судових витрат

50. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВЗ-2017" залишити без задоволення.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2019 у справі №908/1090/18 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Ю. Я. Чумак

Судді: Т. Б. Дроботова

К. М. Пільков