Постанова

від 24.10.2019 по справі 703/1215/17

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/154/19Головуючий по 1 інстанції Категорія: 304090100 Прилуцький В.О. Доповідач в апеляційній інстанції Новіков О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2019 року м. Черкаси

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Новікова О.М.,

Храпка В.Д., Бондаренка С.І.,

за участю секретаря Матюхи В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 10 квітня 2019 року (повний текст рішення складено 15 квітня 2019 року) у складі судді Прилуцького В.О. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором уступки права вимоги та договорами позики, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги -

в с т а н о в и в :

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з відповідача борг за договором №1 про відступлення права вимоги первісного кредитора до боржника на підставі договору позики у вигляді боргової розписки про отримання коштів від 21 січня 2014 року.

Позов обґрунтований тим, що 05.04.2017 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики від 21.01.2014 (у формі розписки), за яким ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 300 000 грн. з строком повернення до 31.12.2014.

Крім того, на підставі договору від 21 лютого 2014 року у вигляді боргової розписки ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 37 500 дол. США зі строком повернення до 31.12.2015 або на першу вимогу протягом 30 днів з моменту її пред`явлення.

01 лютого 2016 укладено договір позики у вигляді боргової розписки, згідно з яким ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 3 200 дол. США зі строком повернення до 31.12.2016 або на першу вимогу протягом 30 днів з моменту її пред`явлення.

Таким чином, сума боргу ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 на підставі двох боргових розписок становить 40 700 дол. США. А загальна сума заборгованості з урахуванням договору про відступлення права вимоги складає 1 405 412 грн. за курсом НБУ 27,16 грн. за 1 дол. США.

У зв`язку з невиконанням своїх зобов`язань ОСОБА_1 за укладеними договорами, позивач просив суд стягнути з боржника на свою користь вказану суму.

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_2 , яким просив визнати недійсним договір від 05.04.2017 про відступлення права вимоги, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Підстави визнання оспорюваного договору недійсним ОСОБА_1 мотивував тим, що укладений договір є фіктивним, оскільки передача права вимоги за договором позики відбулась з умовою сплати новим кредитором первісному кредиторові кошти грошової винагороди в розмірі 300 000 грн., що фактично дорівнює сумі предмета позики. Таким чином, позивач за зустрічним позовом вважав, що відплатна цесія (відступлення права вимоги) можлива лише у випадку укладення договору факторингу. Проте, в силу ст. 1079 ЦК України фактором може лише банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції та є включеною до державного реєстру фінансових установ. Однак, ОСОБА_2 , який зобов`язався сплатити первісному кредитору кошти в сумі 300 000 грн. за передачу йому права вимоги, діє як фізична особа.

Крім того, оспорюваний договір укладено з метою уникнути ОСОБА_3 сплати судового збору за стягнення в судовому порядку боргу за договором позики від 21.01.2014. Такі доводи позивач за зустрічним позовом пояснював тим, що новий кредитор ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи, тобто особою, що звільнена від сплати судового збору в усіх судових інстанціях відповідно до Закону України Про судовий збір .

Вважаючи, що укладення оспорюваного договору не спрямоване на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлюються, ОСОБА_1 у зустрічному позові просив суд визнати договір про відступлення права вимоги від 05.04.2017, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , недійсним.

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 21 березня 2018 року первісний та зустрічний позови об`єднано в одне провадження.

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 10 квітня 2018 року первісний позов задоволено, а у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт укладення договорів позики та надання позичальнику грошових коштів відповідно до цих договорів у заявлених позивачем за первісним позивачем розмірах підтверджено під час судового розгляду справи, так само як і невиконання боржником своїх зобов`язань за вказаними договорами. Відмова в задоволенні зустрічного позову обґрунтована тим, що за своєю правовою природою оспорюваний договір є оплатним договором про відступлення права вимоги, що не містить ознак договору факторингу чи іншого договору про надання фінансової послуги. При дослідженні оспорюваного договору суд не встановив жодні обставини, з якими законодавство пов`язує недійсність правочинів.

Рішення суду першої інстанції оскаржено ОСОБА_1 в апеляційному порядку.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що в прохальній частині первісного позову вимоги ОСОБА_2 були заявлені не на свою, а на користь ОСОБА_4 . Клопотання про зміну чи уточнення позову, а також про виправлення описок не надходили. Таким чином суд вийшов за межі позовних вимог, задовольнивши позов на користь ОСОБА_2 .

Крім того, позивач ставив питання про стягнення заборгованості на підставі розписок від 21.01.2014, 21.04.2014 та 01.02.2016. Натомість в матеріалах справи відсутня розписка від 21.04.2014. Суд вийшов за межі позовних вимог, стягнувши заборгованість на підставі розписки від 21.02.2014 року на суму 37 000 дол. США.

Кошти за вказаними розписками ОСОБА_1 отримував не як фізична особа, а як фізична особа-підприємець, з метою розширення бізнесу. А вирішення господарських спорів відноситься до завдань господарського судочинства.

Крім того, маючи сумніви, що підпис в договорі відступлення права вимоги від 05.04.2017 та акті приймання-передачі до цього договору, а також в позовній заяві від 07.04.2017, дійсно виконані ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звертався з клопотаннями про витребування матеріалів справ, в яких містяться оригінали підписів ОСОБА_2 (а.с. 74). Апелянт вказує, що його доводи в клопотаннях залишились не дослідженими судом. Також суд не розглянув клопотання ОСОБА_1 про залишення первісного позову без розгляду.

Апелянт вказує, що позивачем за первісним позовом не підтверджено належними доказами офіційний курс долару США. Зазначена інформація не є загальновідомим фактом, тому підлягає доказуванню в загальному порядку.

Також апелянт зазначає, що факт інвалідності ОСОБА_2 є недоведеним, оскільки суду не пред`явлено оригінал документа про інвалідність, а в судовому засіданні ОСОБА_2 заявив про втрату посвідчення одержувача державної соціальної допомоги.

В апеляційній скарзі викладені доводи щодо визнання договору відступлення права вимоги за договором позики від 21.01.2014, які є тотожними аргументам в зустрічній позовній заяві.

Посилаючись на викладені доводи, вважаючи рішення необґрунтованим та незаконним, ОСОБА_1 просить його скасувати, ухвалити нове рішення, яким первісний позов залишити без задоволення, а зустрічний - задовольнити.

На апеляційну скаргу надійшов відзив від представника ОСОБА_2 , адвоката Ігнатенка В.М., в якому викладені доводи щодо спростування тверджень скарги. Зокрема, представник ОСОБА_2 вказує, що позичальник визнав, що брав кошти в борг, заборгованість непогашена, а останній уникає виконання обов`язку з повернення отриманих в позику коштів. Вважаючи рішення законним, таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З матеріалів справи встановлено, що 21.01.2014 року ОСОБА_1 написав розписку про те, що взяв у ОСОБА_3 в борг 300 000 (триста тисяч) гривень та зобов`язався повернути борг в строк до 31.12.2014 (т.1 а.с. 6).

21.02.2014 складено розписку від імені ОСОБА_1 про те, що він отримав від ОСОБА_2 в борг грошові кошти в сумі 37 500 дол. США, що станом на дату отримання в гривневому еквіваленті складає триста тисяч гривень, та зобов`язався повернути вказану суму в строк до 21.12.2015, або на першу вимогу впродовж 30 днів з моменту її пред`явлення (т. 1 а.с. 8).

01.02.2016 ОСОБА_1 склав розписку про те, що він отримав від ОСОБА_2 в борг грошові кошти в розмірі 3200 дол. США, що станом на дату отримання в гривневому еквіваленті складає 80 000 грн., зобов`язався повернути в строк до 31.12.2016, або на першу вимогу впродовж 30 днів з моменту її пред`явлення (т. 1 а.с. 7).

05.04.2017 укладено договір про відступлення права вимоги (т.1 а.с. 9), за яким первісний кредитор ОСОБА_3 передав новому кредитору ОСОБА_2 належне ОСОБА_3 право вимоги за договором позики у вигляді боргової розписки про отримання грошових коштів від 21 січня 2014 року, укладеним між ОСОБА_1 та первісним кредитором, а новий кредитор прийняв право вимоги, що належне первісному кредитору за основним договором. Сума основного договору - 300 000 (триста тисяч) грн. 00 коп., зобов`язання боржником станом на 01.04.2017 року - не виконане (п. 1.2 договору). Згідно з п. 2.1 договору про відступлення права вимоги за передане право вимоги до боржника за основним договором новий кредитор має сплатити первісному кредиторові грошові кошти в сумі 300 000 (триста тисяч) гривень до 01.04.2018 готівкою чи в будь-який інший спосіб.

Факт передачі оригіналу договору позики у вигляді розписки від 21 січня 2014 року, написаної ОСОБА_1 , підтверджено актом №1 від 05.04.2017 про приймання-передачу до договору про відступлення права вимоги №1 від 05.04.2017 (т. 1 а.с. 10).

Відомості про погашення заборгованості матеріали справи не містять.

Правовідносини, що виникли в даному випадку між сторонами справи, мають таке правове регулювання.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм, викладених у постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

Відповідно до положень статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеними з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (частина перша статті 1051 ЦК України).

Проте зі змісту статті 1047 ЦК України випливає, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Такі висновки зробив Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 641/3238/14-ц.

Аргументи апеляційної скарги зводяться до наведення процесуальних порушень, які апелянт вважає підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що позичальника ОСОБА_3 до початку розгляду справи в суді не знав взагалі, розписку писав під психічним примусом, кошти у вказаних у розписці розмірах та час від ОСОБА_3 не отримував. Щодо розписок, виданих ОСОБА_2 , то ОСОБА_1 не заперечує, що кошти дійсно отримував, проте зазначає, що кошти взяв в борг не як фізична особа, а як фізична особа - підприємець. Водночас, одразу після таких тверджень, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що розписки від 21.01.2014, 21.02.2014, 01.02.2016 у зазначені дні не складалися, у час їх укладення грошові кошти не отримувалися.

Такі доводи апелянта є сумнівними, не підтверджуються доказами, що містяться в матеріалах справи, спростовуються змістом розписок від 21.01.2014, 21.02.2014, 01.02.2016.

Апелянт вказує, що звертався до суду з клопотанням про призначення експертизи, проте судом не розглянуто таке клопотання у встановлений законом строк.

З матеріалів справи встановлено, що ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 10 січня 2018 року повернуто заяву представника ОСОБА_1 про забезпечення доказів, в якій ОСОБА_1 просив витребувати у ОСОБА_2 оригінали розписок від 21 січня, 21 лютого 2014 року та від 01 лютого 2016 року, призначити у даній справі комплексну криміналістичну експертизу з метою встановлення давності написання цих розписок, призначити лінгвістичну експертизу з метою встановлення навичок відповідача щодо складання відповідних розписок, викликати та допитати свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , отримати від нього зразки почерку.

Підстава повернення такої заяви - неусунення заявником недоліків поданої заяви, про що було вказано в ухвалі від 06.12.2017 про залишення заяви без руху.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що суд порушив принцип диспозитивності, не надавши можливість стороні відповідача за первісним позовом довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, також не відповідають матеріалам справи. Так, заява, в якій висувалось клопотання про призначення експертиз, повернута судом у зв`язку з тим, що заявник не усунув недоліки заяви.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що кошти отримані від ОСОБА_2 спрямовані на господарську діяльність позичальника, не впливають на висновок щодо обов`язку повернення отриманих коштів, а також не змінюють правила цивільної юрисдикції розгляду даного спору.

Твердження апелянта про те, що позивачем за первісним позовом не підтверджено належними доказами офіційний курс гривні до долару США станом на час подання позову 07.04.2017, не беруться до уваги апеляційним судом, оскільки такі відомості є відкритою публічною інформацією, тому є загальновідомим фактом.

Апеляційним судом перевірено за посиланням сайті Національного Банку України https://bank.gov.ua/markets/exchangerates/?date=06.04.2017&period=daily офіційний курс гривні до долару США станом на час подання позову 06.04.2017 (виходячи з позовних вимог), що становить 2715,7009 грн. за 100 дол. США.

Посилання на те, що в прохальній частині первісного позову вимоги ОСОБА_2 були заявлені не на свою, а на користь ОСОБА_4 , а розписка датована 21.04.2014 року, не можуть бути підставою для скасування рішення, оскільки є наслідком помилки. Позовні вимоги озвучувались в судовому засіданні та відповідають тексту оскаржуваного рішення.

За таких обставин, відповідачем не спростована презумпція правомірності правочину, твердження апеляційної скарги суперечать одне одному, зокрема в частині отримання/неотримання коштів за розписками. Виходячи з положень ст. 1047 ЦК України, ОСОБА_1 не спростував, що грошові кошти за договорами позики не отримував.

У зв`язку з відсутністю підтверджень про повернення отриманих в позику коштів, суд справедливо задовольнив позовні вимоги про стягнення з позичальника вказаного боргу.

ОСОБА_1 з позовними вимогами про визнання недійсними договорів позики не звертався, в судовому засіданні визнав факт отримання вказаних коштів, але не в ті періоди часу, які вказані в розписках.

Крім того відповідач не оспорює підписи у всіх трьох розписках, які були предметом дослідження судом першої інстанції.

У зустрічному позові та в апеляційній скарзі останній оспорює лише дійсність договору цесії, за яким відбулась заміна кредитора у договорі позики від 21.01.2014.

Розглянувши доводи апеляційної скарги в цій частині, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Цивільне законодавство, зокрема статті 512, 514 ЦК України, встановлює, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У статті 1077 ЦК України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 Великою Палатою Верховного Суду сформульовано висновок, відповідно до якого договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг .

Разом з тим за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Частиною третьою статті 656 ЦК України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що договір від 05.04.2017 про відступлення права вимоги, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , не є договором факторингу.

Доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Також не впливають на загальний висновок суду посилання апеляційної скарги на те, що договір уступки права вимоги укладено з метою уникнути первісним кредитором обов`язку із сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення в судовому порядку із позичальника коштів, наданих в позику.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично зводяться до незгоди з висновком суду про стягнення заборгованості за договорами позики у формі розписок.

Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив фактичні обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Вони стосуються як власного тлумачення заявником норм матеріального права, так і переоцінки доказів.

За таких обставин суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для скасування або зміни цілком законного та обґрунтованого рішення районного суду.

Керуючись ст.ст. 35, 258, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 10 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з часу складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 28 жовтня 2019 року.

Судді :