Постанова

від 31.10.2019 по справі 814/1253/15

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 жовтня 2019 року

Київ

справа №814/1253/15

адміністративне провадження №К/9901/7682/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Чиркіна С.М., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Приватного підприємства Виробниче-комерційне підприємство Каро до відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Фермерське господарство Оазіс про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок за касаційною скаргою Приватного підприємства Виробниче-комерційне підприємство Каро на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року у складі колегії суддів Косцової І.П., Турецької О.І. та Стас Л.В.,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2011 року Приватне підприємство Виробниче-комерційне підприємство Каро (далі - ПП Виробниче-комерційне підприємство Каро , позивач) звернувся до суду з позовом до відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області (далі також - відповідач 1, Держгеокадастр), Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції (далі також - відповідач 2, реєстраційна служба), треті особи: ОСОБА_1 (далі також - третя особа 1, ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 (далі також - третя особа 2, ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 (далі також - третя особа 3, ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 (далі також - третя особа 4, ОСОБА_4 ), Фермерське господарство Оазіс (далі також - третя особа 5, ФГ Оазіс ), у якому просило скасувати державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок, укладених між ФГ Оазіс з:

ОСОБА_2 , земельна ділянка площею 3,98 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0473), земельна ділянка площею 3,92 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0483), земельна ділянка площею 3,95 га (кадастровий номер 4822381300:02:000:0188);

ОСОБА_4 , земельна ділянка площею 2,22 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0343)', земельна ділянка площею 1,17 га (кадастровий номер 4822381300:02:000:0041), земельна ділянка площею 2,23 га (кадастровий номер 4822381300:02:000:0130);

ОСОБА_3 , земельна ділянка площею 2,55 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0313), земельна ділянка площею 3,72 га (кадастровий номер 4822381300:02:000:0045);

ОСОБА_1 , земельна ділянка площею 2,84 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0412), земельна ділянка площею 0,86 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0624), земельна ділянка площею 73 га (кадастровий номер 4822381300:01:000:0303); проведену 31 серпня 2012 року.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відділ Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області, здійснивши реєстрацію спірних договорів, не дотримався процедури, встановленої Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом Держкомзему України від 02 липня 2003 року № 174, без належних повноважень дав оцінку поданим позивачем на реєстрацію договорам, внаслідок чого, в порушення вимог діючого законодавства України, здійснив реєстрацію спірних договорів за ФГ "Оазис", а тому така реєстрація підлягає скасуванню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 липня 2015 року позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач здійснив реєстрацію договорів оренди земельних ділянок, укладених громадянами з ФГ "Оазис", з порушенням процедури, передбаченої Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель (який діяв на момент подання заяви про реєстрацію та регулював порядок реєстрації договорів оренди земельних ділянок із земель приватної власності), та не вчинив дій, передбачених цим Порядком при встановленні факту наявності в обмінних файлах на одні і ті ж земельні ділянки двох орендарів, що, на думку суду, є безумовною підставою для скасування проведеної ним реєстрації.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 липня 2015 року скасовано. Ухвалено у справі нову постанову, якою в задоволенні позову Приватного підприємства Виробниче-комерційне підприємство Каро відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що до теперішнього часу позивач, не маючи законних прав на користування земельними ділянками, що належать третім особам на праві власності, продовжує ними користуватися, отже, його права жодним чином не порушені.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Приватне підприємство Виробниче-комерційне підприємство Каро звернулося з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 18 липня 2016 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 липня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі № 814/1253/15, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 жовтня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, а саме: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Чиркіна С.М.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2019 року прийнято до свого провадження справу № 814/1253/15 та рекомендовано надати сторонам додаткові письмові пояснення у межах доводів касаційної скарги.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 29 липня 2011 року до відділу Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області надійшла заява від Фермерського господарства "Оазис" щодо проведення державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок у кількості 37 штук, серед яких були договори оренди, укладені цим господарством з громадянами - власниками земельних ділянок ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 .

Цього ж дня вказаним господарством укладено з відділом Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області договір № 635/01-07 про проведення реєстрації договорів оренди та внесення записів до Поземельної книги.

03 серпня 2011 року Приватне підприємство "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" звернулось до відділу Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області із заявою про реєстрацію договорів оренди землі, згідно реєстру договорів, укладених ним із фізичними особами ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Однак листом від 25 серпня 2011 року вих. № 829/01-06 заявника повідомлено, що йому відмовлено у реєстрації зазначених договорів з тих підстав, що в обмінних файлах ПП ВКП "Каро" та ФГ "Оазис" виявлено договори оренди, укладені зазначеними господарствами з одними й тими самими громадянами, на ті ж самі земельні ділянки на території Доброжанівської сільської ради. Аналогічний лист було направлено також на адресу ФГ "Оазис", обом господарствам запропоновано забезпечити особисту явку громадян-власників земельних ділянок до відділу.

31 серпня 2012 року відділ Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області зареєстрував договори оренди земельних ділянок, укладені власниками з ФГ "Оазис".

Громадяни-орендодавці, які є третіми особами у даній справі, неодноразово заперечували факт укладання ними договору оренди з ПП ВКП "Каро", наголошуючи на тому, що вони жодних угод з цим підприємством не підписували, а подані на реєстрацію договори оренди належних їм земельних ділянок підписані невідомими особами та є фіктивними.

Позивач, в свою чергу, намагався в судовому порядку визнати дійсними зазначені договори оренди землі та, за судовими рішеннями реєстрував їх в установленому законом порядку, проте в решті решт, судом цю реєстрацію скасовано, а в задоволенні вимог щодо дійсності договорів оренди відмовлено (рішення Врадіївського районного суду від 14 січня 2013 року у справі № 2/1408/341/2012, від 22 січня 2013 року у справі № 2/1408/341/2012, від 02 квітня 2013 року у справі № 2/1408/342/2012, від 03 квітня 2013 року у справі № 2/1408/344/2012, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року у справі № 814/2313/15 та від 25 лютого 2016 року № 814/2409/15).

Договори оренди, на пріоритетність реєстрації яких наполягає позивач, в матеріалах справи відсутні, проте згідно вищезазначених рішень Врадіївського районного суду, вони датовані періодом від 11 березня 2006 року по 30 листопада 2009 року і укладались, як зазначив в суді апеляційної інстанції представник позивача, строком на п`ять років.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій дійшли до неправильного висновку щодо закінчення строку дії договорів оренди ПП ВКП Каро , оскільки між сторонами було укладено додаткові угоди, якими продовжено строк дії договорів до 2020 року. Саме цей факт залишено судом поза увагою.

04 серпня 2019 року від ФГ Оазис надійшло заперечення на касаційну скаргу, в якому позивач відмічає, що позивач надав до суду нові докази, які з невідомих причин не були ним надані в судах попередніх інстанцій. Також наголошує, що право оренди на спірні земельні ділянки за ПП ВКП Каро ніколи не було зареєстровано і відповідно договори оренди, які були укладені між сторонами, не набули юридичної чинності.

Від інших учасників справи відзиву або заперечення на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду апеляційної інстанції у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, зокрема, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 липня 2015 року та постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Розглядаючи дану справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв`язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.

З такими висновками судів колегія не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України).

У цій справі правовідносини стосуються правомірності рішень державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, якими за ФГ Оазіс зареєстровано право оренди земельних ділянок, з підстав існування чинних договорів оренди цих же земельних ділянок, укладених між ПП ВКП Каро та фізичними особами ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Відтак, у даній справі фактично оскаржується чинність договорів оренди, на підставі яких було прийнято рішення про державну реєстрацію речового права, тобто існує спір між двома суб`єктами господарської діяльності щодо права оренди на земельні ділянки (чинності одного з договорів оренди землі).

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України Про оренду землі , законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. У свою чергу, індивідуальні особливості врегулювання правовідносин між сторонами - договором оренди землі.

Відповідно до статті 1 Закону України Про оренду землі (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Статтею 13 Закону України Про оренду землі встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з положеннями статті 17 цього ж Закону об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю майнових вимог суб`єктів господарювання щодо чинності одного з договорів оренди землі на одні й ті ж самі земельні ділянки.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що спір щодо правомірності рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права за договорами оренди не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

За таких обставин, спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини фактично виникли між ФГ Оазіс та ПП ВКП Каро стосовно права оренди земельних ділянок, належним фізичним особам. Крім того, сторони не інформували Суд про розгляд цього спору в інших судах.

Відповідно до статті 1 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно статті 1 ГК України господарські відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Відповідно до частин першої та другої статті 20 ГК України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Важливо, що на момент розгляду цієї справи, Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 квітня 2009 року у справі № 21-367во09, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин, а саме стосовно державної реєстрації права оренди на земельні ділянки.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справах № 823/584/16 та № 823/397/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 823/398/16, а також у постановах Верховного Суду від 18 січня 2019 року у справі № 823/460/16, від 21 січня 2019 року у справі № 823/539/16.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції.

Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України Про судоустрій і статус суддів та статті 346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов`язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.

Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.

Зокрема, Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 Про верховенство права (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів ОСОБА_10 (Нідерланди), ОСОБА_9 ( Швейцарія ), ОСОБА_6 ( Сполучене Королівство ), ОСОБА_8 (Фінляндія); п. 44-50).

Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України Про судоустрій і статус суддів передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Частиною першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене право на суд разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства ( Golder v. the United Kingdom ), заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі Станєв проти Болгарії ( Stanev v. Bulgaria ), заява № 36760/06, § 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі Доббертен проти Франції зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому касаційна скарга Приватного підприємства Виробниче-комерційне підприємство Каро підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Керуючись статтями 238, 239, 341, 344, 349, 354, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного підприємства Виробниче-комерційне підприємство Каро задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 липня 2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року скасувати.

Провадження у справі за позовом Приватного підприємства Виробниче-комерційне підприємство Каро до відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Фермерське господарство Оазіс про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок закрити.

Роз`яснити, що спір може бути розглянуто, зокрема, за правилами господарського судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

С.М. Чиркін