Постанова

від 06.11.2019 по справі 645/7541/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 645/7541/18

Провадження № 22-ц/818/4821/19

07 листопада 2019 року

м.Харків

Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Овсяннікової А.І.

суддів - Коваленко І.П., Сащенко І.С.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Меблева фабрика «Зеніт»

розглянув упорядку спрощеногопровадження безповідомлення учасниківсправи апеляційнускаргу Товаристваз обмеженоювідповідальністю«Меблевафабрика «Зеніт» на рішенняФрунзенського районногосудумістаХаркова від09липня 2019року ускладі судді Ульяніч І.В. по цивільній справі № 645/7541/18 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Меблева фабрика «Зеніт» про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Меблева фабрика «Зеніт» про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він був прийнятий на роботу до ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» на посаду комплектувальника меблів.

20 квітня 2018 року його призвано на строкову військову службу до Збройних сил України.

З 25 квітня 2018 року по теперішній час він проходить військову службу в в/ НОМЕР_1 у АДРЕСА_1 .

03 травня 2018 року ним подано заяву про збереження місця роботи, посади та заробітної плати з наданням копії повістки про призив на строкову військову службу до Збройних сил України.

04 червня 2018 року він отримав лист від відповідача у якому було зазначено, що він звільнений з роботи з 20 квітня 2018 року за п. 3 ст. 36 КЗпП України, замість ч. 3 ст. 119 КЗпП.

Відмова відповідача у збереженні місця роботи, посади, середнього заробітку є неправомірною, оскільки він був призваний на строкову військову службу в особливий період.

З урахуванням уточнень просить визнати незаконним наказ № 11 від 20 квітня 2018 року про його звільнення за п. 3 ст. 36 КЗпП України, поновити на роботі з 21 квітня 2018 року та стягнути із ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 46612, 17 грн.

Відповідач ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» позовні вимоги не визнав. 03 травня 2018 року ОСОБА_1 уповноважив на представництво його інтересів шляхом видачі довіреності та представнику позивача вони видали трудову книжку позивача, розрахунок, наказ про звільнення.

Трудову книжку з відповідним записом про звільнення було отримано позивачем 04 червня 2018 року та з цього часу позивач обізнаний про звільнення. У червні 2018 року позивач звернувся до Товариства з вимогою про надання копій наказів про прийняття на роботу та звільнення. 25 червня 2018 року на вимогу позивача надано копії наказів, а також копію журналу обліку трудових книжок. В червні 2018 року представник позивача звернувся до суду з позовною заявою про поновлення на роботі ОСОБА_1 та оплату за час вимушеного прогулу. 25 червня 2018 року відкрито провадження по справі, 24 жовтня 2018 року позовну заяву було залишено без розгляду за заявою представника позивача. Через півтора місяці ОСОБА_2 повторно звернувся до суду з позовною заявою про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач звернувся до суду із пропуском позовної давності, який закінчився 04 липня 2018 року. Пропущення строку позовної давності в даній ситуації зумовлено не об`єктивними причинами, а виключно суб`єктивною поведінкою сторони. Відсутні правові підстави для задоволення похідної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Фрунзенського районногосуду містаХаркова від09 липня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним наказ № 11 від 20 квітня 2018 року ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» про звільнення ОСОБА_1 з 20 квітня 2018 року за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Поновлено на роботі ОСОБА_1 на посаді комплектувальника меблів в ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» з 21 квітня 2018 року.

Стягнуто із ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 квітня 2018 року по 04 квітня 2019 року в розмірі 46612, 17 грн.

Стягнуто із ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» на користь держави судовий збір в розмірі 1409 грн. 60 коп.

Рішення мотивовано тим, що відповідачем не надано доказів правомірності звільнення позивача, вручення йому особисто трудової книжки та проведення із ним розрахунку, а тому позовні вимоги про поновлення на роботі, скасування наказу та стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню. Позивач не уповноважував ОСОБА_3 отримувати його трудову книжку, а лише звернутись із заявою про залишення за ним робочого місця на час служби та середнього заробітку, а тому відсутні підстави вважати, що ним був пропущений строк звернення до суду за захистом своїх прав.

В апеляційній скарзі ТОВ «Меблева фабрика «Зеніт» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволення позову.

Зміст довіреності дає підстави вважати, що ОСОБА_3 мала повноваження на отримання трудової книжки позивача. Довіреність передбачає право отримувати будь-які документи та всюди розписуватися за позивача.

На підставі Наказу МО України відповідно до військового квитка позивача було звільнено в запас як такого, що вислужив встановлений строк служби. Тобто, позивача було звільнено у запас як військовослужбовця строкової служби, призваного за черговим призовом на загальних підставах, а не в порядку звільнення в запас осіб, призваних на особливий період під час мобілізації.

На момент призову позивача на військову службу - 20 квітня 2018 року- в Україні не було особливого періоду, а тому передбачені ст. 119 КЗпП України гарантії на позивача не поширювалися.

Строк на звернення позивача до суду з цим позовом сплив 04 липня 2018 року у зв`язку з чим позивач пропустив встановлений законом строк для судового захисту своїх прав.

Колегія суддів, вислухав суддю доповідача, дослідив матеріали справи та обговорив доводи апеляційної скарги вважає, що скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи 27 вересня 2017 року згідно наказу 13-к від 26 вересня 2017 року ОСОБА_1 прийнятий у ТОВ «МФ «Зеніт» на посаду комплектувальника меблів .

20квітня 2018 року ОСОБА_1 звільнений у зв`язку із призовом навійськову службузгідно п.3ст.36КЗпП України.

Згідно копії повістки ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 було зобов`язано з`явиться 20 квітня 2018 року о 08.00 годині для відправки на обласний збірний пункт (а.с.11)

Згідно посвідчення солдата від 01 червня 2018 року ОСОБА_2 з 25 квітня 2018 року перебував на дійсній військовій службі в Збройних силах України.

04 квітня 2019 року на підставі наказу МО України № 126 від 26 березня 2019 року ОСОБА_1 звільнений (демобілізований) в запас, як такий, що вислужив встановлений строк служби.

Відповідно до частин першої та третьоїстатті 21 КЗпП Українитрудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно із пунктом 3 частини першоїстатті 36 КЗпП Українипідставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника абовласника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 119 КЗпП Українивизначено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

За змістом частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно достатті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування у газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49. Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні почав діяти особливий період.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VII, який набрав чинності 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації, доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»,статтею 119 КЗпП Україниза громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) (пункт 7Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію»).

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Врахувавши, що за ОСОБА_1 , який прийнятий на військову службу, має зберігатися його місце роботи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що звільнення позивача відбулось із порушенням вимог трудового законодавства.

Відповідно достатті 233 КЗпП Українипрацівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Передбачений устатті 233 КЗпП Українимісячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

У відповідності достатті 234 КЗпП Україниу разі пропуску з поважних причин строків, установленихстаттею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Згідно з пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9, встановлені статтями228,233 КЗпПстроки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного чи тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи і обов`язки сторін.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

За необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки вони стосуються захисту порушеного права. При обґрунтованості вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення за вирішенням трудового спору і вирішує його по суті.

У випадку пропуску строку без поважних причин суд наводить у рішенні мотиви, чому він вважає неможливим його поновити, та зазначає, що відмовляє в позові саме з цих підстав.

З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено 20 квітня 2018 року. З позовом про поновлення на роботі ОСОБА_1 звернувся у грудні 2018 року, тобто поза межами встановлено законом строку.

Між тим, сторонами не заперечується, що трудова книжка отримана на руки представником позивача ОСОБА_3 та з наказом про звільнення ОСОБА_1 під підпис ОСОБА_3 (за довіреністю НМХ 887061) ознайомилась 04 червня 2018 року. Тобто, наказ при звільненні ОСОБА_1 вручений взагалі не був.

У червні 2018 року в місячний строк з дня отримання трудової книжки ОСОБА_3 подано позовну заяву про поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Ухвалою від 25 червня 2019 року відкрито провадження за позовом ОСОБА_3

25 вересня 2018 року ОСОБА_3 подано клопотання про уточнення позивача у справі у зв`язку з допущеною помилкою в позовній заяві. У позові її зазначено як позивача, хоча вона є представником її чоловіка ОСОБА_1 і саме в його інтересах подано позов.

Ухвалою суду від 24 жовтня 2018 року у задоволенні клопотання про заміну позивача відмовлено.

За заявою ОСОБА_3 ухвалою суду від 31 жовтня 2018 року вище зазначену позовну заяву залишено без розгляду.

Повторно позов про поновлення на роботі адвокатом ОСОБА_1 ОСОБА_4 подано у грудні 2018 року.

Крім того, на час звернення до суду з відповідним позовом ОСОБА_1 перебував на військовій службі та був демобілізований 04 квітня 2019 року. Як зазначає сам ОСОБА_1 з наказом про звільнення він був ознайомлений лише після демобілізації із військової служби в травні 2019 року.

За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується, що місячний строк звернення до суду з позовом пропущено з поважних причин.

Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Статтею 236 КЗпП Українивстановлено, що в разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Обов`язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівникові середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення його на роботі настає тільки тоді, коли така затримка була допущена з вини власника або уповноваженого ним органу. Якщо ж це сталося не з вини власника або уповноваженого ним органу, а з вини самого працівника, середній заробіток за час затримки поновлення на роботі не повинен йому виплачуватися.

Середній заробіток працівника визначається відповідно достатті 27 Закону України «Про оплату праці»за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100(далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).

Враховуючи, що розмір середньоденної заробітної плати складає 195 грн. 03 коп., судом обґрунтовано стягнуто на користь позивача 46612 грн. 17 коп. з 239 робочих днів за час вимушеного прогулу.

Доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують. Рішення ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженоювідповідальністю «Меблевафабрика «Зеніт» залишити без задоволення.

Рішення Фрунзенського районногосуду містаХаркова від09липня 2019 року залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 07 листопада 2019 року.

Головуючий А.І. Овсяннікова

Судді: І.П. Коваленко

І.С. Сащенко