Постанова

від 11.11.2019 по справі 468/1693/18-ц

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

11.11.19

22-ц/812/1694/19

Справа №468/1693/18 Головуючий в апеляційній інстанції - Лисенко П.П.

Провадження №22-ц/812/1694/19

П О С Т А Н О В А

іменем України

11 листопада 2019 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Лисенка П.П.,

суддів: Галущенка О.І., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Цуркан І.І.,

за участі:

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Шевченка І.В.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Приватного підприємства Злагода рішення Баштанського районного суду Миколаївської області, яке ухвалене 13 серпня 2019 року об 11 годині 51 хвилині, в приміщені того ж суду, під головуванням судді Муругова В.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства Злагода про визнання недійсними договорів оренди землі,

в с т а н о в и л а :

06 грудня 2018 року ОСОБА_1 пред`явив до ПП Злагода зазначений позов, який обґрунтовував наступним.

Він є власником двох земельних ділянок, розташованих в межах території Єрмолівської сільської ради Баштанського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 5,82 га та 2,61 га з кадастровими номерами: 4820680800:04:000:0225 та 4820680800:03:000:0220 відповідно, належних йому на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії МК № 051232 від 25 жовтня 2004 року.

01 грудня 2004 року між ним та відповідачем був укладений договір оренди землі, строком на 7 років, а після закінчення терміну дії цього договору за обопільною згодою, вони продовжили договірні відносини на тих самих умовах.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 прийняв рішення про необхідність самостійного ведення обробки земельних ділянок, однак йому стало відомо, що відповідач користується його земельними ділянками на підставі договорів оренди землі від 01 грудня 2013 року, які він не укладав та не підписував.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсними вказані договори оренди землі від 01 грудня 2013 року, які, нібито, укладені між сторонами.

Рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 13 серпня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним укладений 01 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ПП Злагода договір оренди землі щодо передачі в оренду земельної ділянки площею 2,61 га кадастровий номер 4820680800:03:000:0220, що розташована в межах території Єрмолівської сільської ради Баштанського району Миколаївської області.

Визнано недійсним укладений 01 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ПП Злагода договір оренди землі щодо передачі в оренду земельної ділянки площею 5,82 га кадастровий номер 4820680800:03:000:0225, що розташована в межах території Єрмолівської сільської ради Баштанського району Миколаївської області.

Стягнуто з ПП Злагода на користь ОСОБА_1 3 659 гривень 84 копійки в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору та витрат за проведення експертизи.

В апеляційній скарзі ПП Злагода , посилаючись на необґрунтованість рішення суду, ухвалення його з порушенням норм матеріального та процесуального права, просило його скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судово-почеркознавча експертиза у справі була проведена неналежною установою, експерту були надані неналежні для експертизи вільні зразки підпису, судом невірно надана оцінка факту отримання позивачем орендної плати за договором оренди та суд необґрунтовано не взяв до уваги аргументи відповідача про обізнаність позивача про порушення його прав з 25 березня 2015 року, тобто з моменту реєстрації спірних договорів та у порушення ч. 4 ст. 267 ЦК України не застосував наслідки спливу позовної давності.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції - без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Так, задовольняючи даний позов, суд 1 інстанції виходив з того, що договори оренди земельних ділянок від 01 грудня 2013 року укладені між позивачем та відповідачем, підписані від імені ОСОБА_1 не ним, а іншою, сторонньою особою.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст. 4 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.

Зокрема, він повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Рішення суду І інстанції у повній мірі відповідає виписаному.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, а згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Зазначене у повній мірі стосується і договорів оренди земельних ділянок.

Так, за змістом ст.792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України Про оренду землі (далі - Закон).

Відповідно до ч.1 ст. 6 Закону орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в поряду, передбачених ЗК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі статтями 13, 16 Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Оренда земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Таким чином, наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, саме на зазначених в ній умовах, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок, розташованих в межах території Єрмолівської сільської ради Баштанського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 5,82 га та 2,61 га з кадастровими номерами: 4820680800:04:000:0225 та 4820680800:03:000:0220, належних йому на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії МК №051232 від 25 жовтня 2004 року (а.с.8-9).

ПП Злагода користувалось вказаними земельними ділянками на підставі договору оренди землі від 01 грудня 2004 року, зареєстрованого у Баштанському районному відділі Миколаївської регіональної філії ДП Центр ДЗК при Держкомземі України від 03 листопада 2006 року № 040600601633 (а.с.5-7).

Згідно договору оренди землі без номера від 01 грудня 2013 року, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень 12 лютого 2015 року, ОСОБА_1 надав земельну ділянку площею 2,61 га, кадастровий номер 4820680800:03:000:0220 у строкове платне користування ПП Злагода на строк 10 років. Згідно договору оренди землі без номера від 01 грудня 2013 року, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень 12 лютого 2015 року, ОСОБА_1 надав земельну ділянку площею 5,82 га, кадастровий номер 4820680800:03:000:0225, у строкове платне користування ПП Злагода на строк 10 років (а.с.10-17).

Обидва договори оренди землі від 01 грудня 2013 року він не підписував, а про їх наявність дізнався лише у жовтні 2018 року. До цього часу вважав, що земельні ділянки продовжували перебувати в оренді у відповідача за попереднім договором, на умовах якого він і отримував орендну плату.

Відповідно до висновку судово - почеркознавчої експертизи № 81 від 23 квітня 2019 року, підпис від імені ОСОБА_1 у графі Оредодавець розділу Підписи сторін договору оренди землі від 01 грудня 2013 року укладеного між ОСОБА_1 та ПП Злагода (кадастровий номер земельної ділянки 4820680800:03:000:0220), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Підпис від імені ОСОБА_1 у графі Оредодавець розділу Підписи сторін договору оренди землі від 01 грудня 2013 року укладеного між ОСОБА_1 та ПП Злагода (кадастровий номер земельної ділянки 4820680800:03:000:0225), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (а.с.121-124).

Враховуючи те, що договори оренди від 01 грудня 2013 року ОСОБА_1 не підписував, суд дійшов вірного висновку про наявність підстав, передбачених ст.ст. 203,215 ЦК для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Доводи в апеляційній скарзі щодо порушення процесуального закону не можна визнати обґрунтованими.

Так, про попереднє судове засідання, в якому вирішувалось питання про призначення почеркознавчої експертизи, відповідач був належним чином повідомлений (а.с.88). Експериментальні та вільні зразки почерку позивача були долучені до справи з дотриманням процесуальної форми (ст.107 ЦПК України), що підтверджується даними журналу судового засідання та його технічним записом (а.с.58-72).

Ухвалу суду про призначення такої експертизи відповідач в установленому порядку не оскаржував (п.12 ч.1 ст.353 ЦПК України), а заявив лише клопотання про призначення повторної експертизи, хоча поставлені судом перед експертом питання відповідають Науково-методичним рекомендаціям з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень (затверджено наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5). До того ж саме такі ж питання пропонувались і відповідачем у клопотанні про призначення повторної експертизи (а.с.146 - 149).

Твердження відповідача про те, що судом при призначені експертизи порушено п.1.4,1.8 розділу 1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень не заслуговують на увагу, виходячи з такого.

Так, ПП Злагода посилається на надання судом експерту недостатніх та неналежних вільних зразків підпису ОСОБА_1 .

Проте, таке спростовується матеріалами справи та висновком експертизи, в якому експертом зазначено, які саме вільні зразки підпису позивача надано на дослідження. Достатність досліджуваного матеріалу відповідно до вищевказаних Науково-методичних рекомендацій визначає сам експерт, в іншому випадку відповідно до процесуального законодавства він заявляє клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків та вчинення інших дій, пов`язаних з проведенням експертизи ( п.2.1 розділу 2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №53/5 від 08 жовтня 1998 року)( далі - Інструкція). Клопотань про надання додаткових матеріалів для проведення дослідження експерт не заявляв.

Крім того, зазначена у п. 1.8 кількість як вільних, так і експериментальних зразків є рекомендованою, а не суворо обов`язковою, що підтверджується вживанням у цьому пункті таких прислівників як бажано , по змозі .

З матеріалів справи вбачається, що експертизу проведено на підставі наданих експериментальних, вільних та умовно-вільних зразків підписів ОСОБА_1 , що надані останнім та містяться у матеріалах справи.

За такого, колегія суддів вважає, що експертизу проведено у відповідності до вимог законодавства, зокрема ст. 147 ЦПК України.

Саме по собі твердження відповідача про наявність сумніву у правильності висновку експерта є недостатніми для проведення повторної експертизи, так як висновок експерта носить категоричний характер, а в дослідницькій частині наведені обґрунтування розбіжностей за загальними та окремими ознаками між наданими на експертизу зразками підпису позивача, що у повній мірі відповідає вимогам ст.102 ЦПК України, розділу 1У Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (затверджено наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5).

Колегія суддів відхиляє аргументи апеляційної скарги про те, що експертиза була проведена неналежною установою. Як вбачається з матеріалів справи клопотання про призначення судової експертизи заявлено представником позивача, який просив проведення експертизи доручити Миколаївському науково-дослідному експертно-криміналістичному центру МВС України. Представник відповідача проти проведення експертизи заперечував, а у разі її призначення, не запропонував жодної експертної установи.

Ухвалою у справі призначено судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Миколаївського НДЕКЦ МВС України (а.с.106-107).

За змістом статті 7 Закону України Про судову експертизу судово-експертну діяльність у кримінальному провадженні здійснюють державні спеціалізовані установи, а в інших випадках - також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом. До державних спеціалізованих установ належать:

науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України;

науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України;

експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов`язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

За змістом ч. 3 ст. 103 ЦПК України при призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза).

Оскільки вказаною нормою процесуального закону передбачено право суду з урахуванням обставин справи самостійно визначити експерта чи експертну установу, суд першої інстанції правильно використав таке право та за відсутності заперечень відповідача щодо експертної установи чи експерта визначив запропоновану позивачем експертну установу, яка розташована за місцем розгляду справи.

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5 не обмежувала право суду доручити проведення експертизи експертам Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України. Дії суду не суперечать положенням п. 1.1 та п. 1.6 Інструкції.

Посилання на те, що судом в ухвалі про призначення експертизи не мотивована підставність проведення експертизи в Миколаївському НДЕКЦ МВС України, а не в належній, як на думку відповідача, установі - Одеському НДІСЕ, не може бути підставою для скасування судового рішення, оскільки Миколаївський НДЕКЦ МВС України має у своєму штаті експертів, які згідно законодавства мають право проводити судові експертизи такого виду.

Що ж стосується отримання позивачем грошових сум від відповідача, то такі дії позивача не можна вважати укладанням або наступним схваленням договорів оренди (ч.2 ст.241 ЦК України), оскільки як установлено, позивач не підписувала оспорюваних договорів оренди у 2013 році, та не уповноважувала на їх укладення інших осіб, а, відтак, і не виражав свою волю на їх укладення.

Щодо доводів апеляційної скарги про незастосування судом наслідків спливу позовної давності, то вони не можуть братися до уваги, з наступних підстав.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У даному випадку суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що позивач дізналася про порушення її прав в жовтні 2018 року, коли отримала копії договорів оренди. До цього часу про існування договорів їй не було відомо, оскільки договори оренди вона не підписувала.

Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки належних доказів того, що позивач міг бути обізнаний з наявністю оспорюваних договорів до жовтня 2018 року матеріали справи не містять та судом не установлено.

Більш того, як слідує з пояснень представника відповідача у суді апеляційної інстанції, розрахункові документи з виплати орендної плати позивачу, не містили даних щодо договорів на підставі яких здійснювались виплати. Отже, сама по собі реєстрація відповідачем спірних договорів оренди 12 лютого 2015 року - цього висновку суду не спростовує.

За такого, відповідно до вимог частини першої статті 375 ЦПК України рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції - немає.

Керуючись ст. 367, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства Злагода залишити без задоволення, а рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 13 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий: П.П.Лисенко

Судді: О.І.Галущенко

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 12 листопада 2019 року