Постанова

від 14.11.2019 по справі 1340/3956/18

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 листопада 2019 року

Київ

справа №1340/3956/18

адміністративне провадження №К/9901/8188/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Гончарової І.А., суддів - Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного акціонерного товариства ІРОКС

на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року (судді: Кузьмич С.М. (головуючий), Улицький В.З., Шавель Р.М.)

у справі № 1340/3956/18

за позовом приватного акціонерного товариства ІРОКС

до Головного управління ДФС у Львівській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2018 року приватне акціонерне товариство ІРОКС (далі - ПрАТ ІРОКС ) звернулося до суду з позовом до Головного управління ДФС у Львівській області (далі - ГУ ДФС у Львівській області, контролюючий орган) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 20 грудня 2017 року № 0022761412, № 0022821412.

Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 10 жовтня 2018 року позов задовольнив, визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення ГУ ДФС у Львівській області від 20 грудня 2017 року № 0022761412, №0022821412.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що контролюючий орган під час перевірки не врахував усіх витрат, які відображені в регістрах бухгалтерського обліку, що призвело до неправомірного твердження про заниження податку на прибуток за 2014 рік. Щодо нарахування позивачу грошового зобов`язання із земельного податку, то суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для цього, так як у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження статусу ПрАТ ІРОКС як землевласника або землекористувача земельних ділянок.

Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 26 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову ПрАТ ІРОКС .

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що по бухгалтерському обліку позивача постачальник будівельних матеріалів на суму 548 634,52 грн не визначений, кредиторська заборгованість на суму 548 634,52 грн за цією операцією перед ОСОБА_1 в бухгалтерському обліку не відображена, відповідно ПрАТ ІРОКС оприбутковано отримані будівельні матеріали як безкоштовно отримані. Крім того, посилаючись на наявні в матеріалах справи документи (витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки відділу Держгеокадастру у м. Львові Львівської області від 21 вересня 2016 року та інформацію відділу у м. Львові ГУ Держгеокадастру у Львівській області про наявність зареєстрованих державних актів на право власності, право постійного користування та договорів оренди земельними ділянками фізичних та юридичних осіб у м. Львові від 06 січня 2017 року), суд апеляційної інстанції визнав їх належними доказами на підтвердження права користування та права власності у позивача на земельні ділянки.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2018 року.

Зокрема, скаржник зазначив, що при визначенні результату операційної діяльності сума 548 634, 52 грн за договором позики від 01 січня 2014 року склала частину собівартості будівництва, а саме 2 685 732,27 грн, яка була визнана контролюючим органом під час проведення перевірки, що підтверджується актом перевірки. Документи, на які посилався суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи правомірність визначення контролюючим органом ПрАТ ІРОКС грошового зобов`язання із земельного податку, не містять інформації про право власності чи користування позивача земельними ділянками.

У відзиві на касаційну скаргу ГУ ДФС у Львівській області вважає постанову суду апеляційної інстанції законною та обґрунтованою, тому в задоволенні касаційної скарги ПрАТ ІРОКС просило відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вбачає підстави для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року; далі - КАС України), яка кореспондується з положеннями статті 242 КАС України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року) рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає з огляду на наступне.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ГУ ДФС у Львівській області в період із 19 жовтня до 29 листопада 2017 року проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період діяльності з 01 квітня 2014 року до 31 грудня 2016 року, за результатами якої складено акт від 06 грудня 2017 року № 2198/13-01-14-12/23958651.

У вказаному акті перевірки відповідачем встановлено порушення ПрАТ ІРОКС пунктів 135.1, 135.2, підпунктів 135.5.4, 135.5.15 пункту 135.5 статті 135, пунктів 137.10, 137.16 статті 137 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податок на прибуток всього на суму 149 982 грн, у тому числі за 2014 рік у сумі 149 982 грн; пункту 269.1 статті 269; пункту 270.1 статті 270, пункту 271.1 статті 271, пункту 274.1 статті 274, пункту 287.1 статті 287, пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем не нараховано та не сплачено земельний податок у сумі 265 761,77 грн, у тому числі за 2014 рік - 64 313,65 грн, за 2015 рік - 80 522,27 грн, за 2016 рік - 120 925,85.

На підставі висновків акта перевірки ГУ ДФС у Львівській області прийнято спірні податкові повідомлення-рішення від 20 грудня 2017 року:

- № 0022761412, яким визначено грошове зобов`язання з податку на прибуток у сумі 187 477,50 грн (зокрема 149 982,00 грн - основний платіж та 37 495,50 грн - штрафні санкції);

- № 0022821412, яким визначено грошове зобов`язання із земельного податку з юридичних осіб у сумі 265 208,84 грн (зокрема 212 167,07 грн - основний платіж та 53 041,77 грн - штрафні санкції).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Щодо податкового повідомлення-рішення від 20 грудня 2017 року № 0022761412.

Відповідно до підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування податку на прибуток є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень розділу III Податкового кодексу України.

Згідно з Національним положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 1 Загальні вимоги до фінансової звітності , затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07 лютого 2013 року № 73, витрати - зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов`язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).

Основним документом, який регулює формування витрат у бухгалтерському обліку, є Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 Витрати (П(С)БУ 16, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 року № 318.

Пунктом 7 П(С)БУ 16 визначено, що витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені. Витрати, які неможливо прямо пов`язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Відповідно до пункту 9 П(С)БУ 16 не визнаються витратами й не включаються до звіту про фінансові результати: платежі за договорами комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на користь комітента, принципала тощо; попередня (авансова) оплата запасів, робіт, послуг; погашення одержаних позик; інші зменшення активів або збільшення зобов`язань, що не відповідають ознакам, наведеним у пункті 6 цього Положення (стандарту); витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; балансова вартість валюти.

До складу витрат відноситься собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг), яка складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат. До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються: прямі матеріальні витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати (пункт 11 П(С)БУ 16).

Згідно з пунктом 12 П(С)БУ 16 до складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виробленої продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об`єкта витрат. Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва, які оцінюються у порядку, викладеному в пункті 11 цього Положення (стандарту).

Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) у фінансовій звітності, складеній у відповідності до П( С )Бу 16, відображається у Звіті про фінансові результати (форма №2) по коду рядка 2050.

Відповідно до Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 Загальні вимоги до фінансової звітності доходи - збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов`язань, які призводять до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників).

Фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Фінансова звітність складається з балансу (звіту про фінансовий стан), звіту про фінансові результати (звіту про сукупний дохід) (далі - звіт про фінансові результати), звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал і приміток до фінансової звітності.

У Звіті про фінансові результати розкривається інформація про доходи, витрати, прибутки і збитки, інший сукупний дохід та сукупний дохід підприємства за звітний період.

Джерелом відомостей для заповнення Звіту про фінансові результати є дані регістрів бухгалтерського обліку, що містять інформацію про доходи, витрати, прибуток, збитки та сукупний дохід.

Згідно з пунктом 44.2 статті 44 Податкового кодексу України для обрахунку об`єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку та фінансової звітності щодо доходів, витрат та фінансового результату до оподаткування.

Системний аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що формування витрат обумовлено фактичним придбанням товарів, робіт (послуг) з метою їх використання в межах господарської діяльності, а обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

01 січня 2014 року між позивачем (позичальник) та ОСОБА_1 (позикодавець) укладено договір безпроцентної позики, за умовами якого позикодавець зобов`язується передати у власність позичальнику матеріальні цінності згідно з актами прийому-передачі, де зазначається їх номенклатура, кількість та вартість, які є невід`ємною частиною цього договору, а останній зобов`язується прийняти їх та у визначений цим договором термін повернути матеріальні цінності позикодавцеві. Сума позики за цим договором становить 548 634,52 грн (пункт 1.2 договору). Проценти за цим договором не нараховуються і не сплачуються.

Строк, на який надається позика (матеріальні цінності) позичальнику, становить 3 календарні роки з моменту отримання матеріальних цінностей позичальником. У разі неможливості повернення позичальником позикодавцю позики (матеріальних цінностей) позичальник може повернути грошові кошти у сумі, визначеній у пункту 1.2 договору.

Склад податкового правопорушення, покладений в основу визначення позивачу податку на прибуток, контролюючий орган доводить тим, що в бухгалтерському обліку ПрАТ ІРОКС (бухгалтерське проведення ДТ 205 Кт 719 за січень 2014 року) постачальник будівельних матеріалів на суму 548 634,52 грн не визначений, кредиторська заборгованість на суму 548 634,52 грн за цією операцією перед ОСОБА_1 у бухгалтерському обліку не відображена, відповідно позивач оприбуткував будівельні матеріали як безкоштовно отримані. З такими доводами погодився суд апеляційної інстанції.

Натомість судом першої інстанції встановлено, що в бухгалтерському обліку допущено помилку при оприбуткуванні матеріальних цінностей, отриманих за договором позики, що й призвело до висновку про оприбуткування будівельних матеріалів як безкоштовно отриманих та віднесення даної суми до доходів від операційної діяльності.

Так, згідно з поясненнями головного бухгалтера ПрАТ ІРОКС ОСОБА_3 від 09 жовтня 2018 року матеріальні цінності, які були предметом договору позики від 01 січня 2014 року, у процесі провадження виробничо-господарської діяльності підприємства використовувалися на різних об`єктах забудови, що здійснювало ПрАТ ІРОКС , і були відображені в регістрах бухгалтерського обліку наступним проведенням: Дт 23 Виробництво Кт 205 Будівельні матеріали та в подальшому формували собівартість будівництва, що в бухгалтерському обліку відображено наступним проведенням: Дт 902 Собівартість реалізованих товарів Кт 23 Виробництво .

Тобто при визначенні результату операційної діяльності сума 548 634,52 грн за договором позики від 01 січня 2014 року склала частину собівартості будівництва, а саме 2 685 732,27 грн, яка була визнана відповідачем під час проведення перевірки, що підтверджується актом від 06 грудня 2017 року.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції, що пояснення головного бухгалтера ПрАТ ІРОКС ОСОБА_3 не можуть бути враховані як доказ, оскільки у періоді, за який проводилася перевірка (2014 рік), головним бухгалтером підприємства була ОСОБА_4 , а ОСОБА_3 почала працювати з 06 березня 2015 року, так як це не спростовує того факту, що відповідальною за ведення бухгалтерського обліку за весь час діяльності підприємства є ОСОБА_3 з дати прийняття на посаду головним бухгалтером ПрАТ ІРОКС .

Крім того Суд зазначає, що порушення порядку ведення бухгалтерського обліку є підставою для притягнення відповідальних осіб до адміністративної відповідальності та не може автоматично свідчити про порушення порядку ведення податкового обліку, лише якщо це не вплинуло на правильність сплати податку на прибуток.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, отримані за договором позики від 01 січня 2014 року матеріальні цінності відображені в подальшому в бухгалтерському обліку ПрАТ ІРОКС як частина собівартості будівництва. Відтак колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що відповідачем не доведено склад податкового правопорушення, у зв`язку з чим спірне податкове повідомлення-рішення від 20 грудня 2017 року № 0022761412 прийнято контролюючим органом протиправно.

Щодо податкового повідомлення-рішення від 20 грудня 2017 року № 0022821412.

Згідно з підпунктами 14.1.72, 14.1.73, 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Земельний податок - це обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

За змістом статей 269, 270, 286, частини першої статті 287 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок та землекористувачі. Об`єктом оподаткування земельним податком є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у сфері будівництва, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Податкового кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями.

Власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Відповідно до пункту 14.1.42 пункту 14.2 статті 14 Податкового кодексу України дані державного земельного кадастру - це сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону.

Таким чином, нормами Податкового кодексу України визначено, що для цілей оподаткування земельним податком особа має набути статусу землевласника або землекористувача відповідно до вимог законодавства, та дані про землекористувачів або землевласників повинні міститися в Державному земельному кадастрі.

Статтями 125, 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Згідно з пунктом 287.6 статті 287 Податкового кодексу України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Наведені норми кореспондуються з положеннями Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Статтею 120 Земельного кодексу України визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти; до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення; якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно з частинами першою та другою статті 42 Земельного кодексу України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об`єднанню власників.

Склад податкового правопорушення, покладений в основу визначення позивачу земельного податку, контролюючий орган доводить тим, що ПрАТ ІРОКС має у користуванні земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , функціональне використання землі житлової забудови, землі транспорту, зв`язку, площа 14500 кв. м, та у власності земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення - землі житлової забудови.

Проте в ході судового розгляду відповідачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження того, що позивач є землекористувачем та, відповідно, землевласником вказаних земельних ділянок.

Посилання суду апеляційної інстанції як на докази права користування позивачем земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , та права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , на витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки відділу Держгеокадастру у м. Львові Львівської області від 21 вересня 2016 року та інформацію відділу у м. Львові ГУ Держгеокадастру у Львівській області про наявність зареєстрованих державних актів на право власності, право постійного користування та договорів оренди земельними ділянками фізичних та юридичних осіб у м. Львові від 06 січня 2017 року, Суд вважає безпідставними, оскільки зазначені документи такої інформації взагалі не містять.

Судом першої інстанції встановлено, що у 2014-2015 роках ПрАТ ІРОКС здало в експлуатацію об`єкти житлової нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчать долучені до матеріалів справи відповідні декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наявними в матеріалах справи, підтверджується факт реєстрації права власності на об`єкти нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , за фізичними особами, починаючи з 2012-2013 років.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, а також зважаючи на те, що відповідач не довів належними доказами факт наявності у позивача права користування та права власності на земельні ділянки, оформлені згідно з чинним законодавством, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у контролюючого органу підстав для прийняття податкового повідомлення-рішення від 20 грудня 2017 року №0022821412, яким позивачу визначено грошове зобов`язання із земельного податку юридичних осіб.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно з частиною першою статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права (неправильне тлумачення), що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 345, 349, 352, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства ІРОКС задовольнити.

Скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2018 року.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.А. Гончарова

Судді І.Я. Олендер

Р.Ф. Ханова