Постанова

від 18.11.2019 по справі 472/751/18

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

18.11.19

22-ц/812/1392/19

Справа № 472/751/18 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Провадження № 22-ц/784/1392/19

П О С Т А Н О В А

іменем України

18 листопада 2019 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Серебрякової Т.В. та Галущенка О.І.,

із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,

за участі:

представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - Порошиної Н.Г.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства Миколаївське рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області, яке ухвалене 25 квітня 2019 року об 11 годині 53 хвилини, у приміщенні того ж суду, під головуванням судді Орленко Л.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства Миколаївське про стягнення заборгованості з орендної плати та зобов`язання повернути земельну ділянки та за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства Миколаївське до ОСОБА_2 про стягнення коштів отриманих без достатньої правової підстави,

в с т а н о в и л а:

В липні 2018 року ОСОБА_2 пред`явила позов до Приватного акціонерного товариства Миколаївське (далі - ПрАТ Миколаївське ) про стягнення заборгованості з орендної плати та зобов`язання повернути земельну ділянки.

Позивач зазначала, що 15 березня 2007 року між її батьком ОСОБА_3 та Сільськогосподарським закритим акціонерним товариством Миколаївське (далі - ПрАТ Миколаївське ) укладено договір оренди землі, згідно умов якого ОСОБА_3 передав відповідачу в оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 3,87 га ріллі, що розташована на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, кадастровий номер: 4821780600:01:000:0108, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, який був зареєстрований 06 червня 2008 року за № 040801000963.

15 квітня 2008 року сторонами був укладений Договір № 1 про внесення змін до договору оренди № 191 від 15 березня 2007 року, відповідно до якого, сторони дійшли згоди збільшити строк дії договору з п`яти до десяти років. Договір №1 був зареєстрований в установленому порядку і внесений до державного реєстру земель 10 серпня 2009 року. Відтак, строк дії договору оренди сплив 06 червня 2018 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

На підставі свідоцтва про право на спадщину від 20 липня 2017 року позивач ОСОБА_2 прийняла у спадщину зазначену земельну ділянку.

05 жовтня 2017 року вона повідомила відповідача про те, що її батько помер і до неї, як спадкоємця, перейшли права на спірну земельну ділянку, та вказала свої реквізити для перерахування орендної плати за 2016 та 2017 роки. Але орендну плату їй так і не було сплачено.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість з орендної плати з урахуванням індексу інфляції у сумі 1 942 гривні 62 копійки, 3% річних від простроченої суми 56 гривень 33 копійки та передати їй вказану земельну ділянку.

22 січня 2019 року ОСОБА_2 збільшила позовні вимоги щодо стягнення заборгованості по орендній платі з урахуванням індексу інфляції у сумі 8 403 гривні 70 копійок, 3% річних від простроченої суми 294 гривні 31 копійка, а всього 8 698 гривень.

15 листопада 2018 року відповідач ПрАТ Миколаївське подало до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що умовами укладеного сторонами договору оренди землі передбачено, що розмір орендної плати за рік користування земельною ділянкою становить 1,5% від нормативної грошової оцінки землі. Між тим, фактично сплачені в рахунок орендної плати суми є більшими, ніж передбачено умовами договору оренди, та станом на 01 січня 2018 року, переплата становить 4 544 гривні 15 копійок.

Посилаючись на викладене та ст. ч. 1 ст. 1212 ЦК України, ПрАТ Миколаївське просило стягнути з ОСОБА_2 на їх користь безпідставно отримані 4 544 гривні 15 копійок.

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 25 квітня 2019 року первісний позов ОСОБА_2 задоволено.

Зобов`язано ПрАТ "Миколаївське" повернути ОСОБА_2 , земельну ділянку з кадастровим номером: 4821780600:01:000:0108, загальною площею 3,87 га ріллі, розташовану в межах Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області.

Стягнуто з ПрАТ "Миколаївське" на користь ОСОБА_2 заборгованість з орендної плати з урахуванням індексів інфляції в сумі 8 403 гривні 70 копійок, 3% річних від простроченої суми - 294 гривні 31 копійок, всього - 8 698 гривень.

Стягнуто з ПрАТ "Миколаївське" на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1 409 гривень 60 копійок.

В зустрічному позові ПрАТ "Миколаївське" до ОСОБА_2 про стягнення надмірно виплачених коштів - відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі ПрАТ Миколаївське посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просило оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду 1 інстанції залишити без змін, виходячи з наступного.

Мотивуючи рішення суду, щодо стягнення заборгованості по орендній платі за 2016-2018 роки, суд виходив з того, що відповідач повинен сплачувати орендну плату відповідно до умов договору оренди, виходячи з нормативної грошової оцінки землі, виходячи із середньої вартості земельної ділянки, яка складає 159 693 гривні 73 копійки та умови п.9 договору, відповідно до якого орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в розмірі 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, оскільки сторони у встановленому законом порядку зміни до договору оренди не вносили.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими та законними.

За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Зокрема, цивільні права та обов`язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.

Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги і може вийти за їх межі.

Виходячи із зазначеного вище, суд 1 інстанції і виходив, вирішуючи даний спір.

Так, відповідно до статті 1 Закону України Про оренду землі оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 21 Закону України Про оренду землі (в редакції на час укладання та реєстрації договору оренди) було передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

За положеннями статті 24 Закону України Про оренду землі орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

Відповідно до ч.1 та 2 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 396 ЦК України визначено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів.

Передбачений ст.391 ЦК України спосіб захисту (усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном) підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 15 березня 2007 року між батьком позивача ОСОБА_3 та Сільськогосподарським закритим акціонерним товариством Миколаївське укладено договір оренди землі, згідно умов якого ОСОБА_3 передав відповідачу в оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 3,87 га ріллі, що розташована на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, кадастровий номер: 4821780600:01:000:0108, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, який був зареєстрований 06 червня 2008 року за № 040801000963 (т.1 а.с. 5-6).

15 квітня 2008 року сторонами був укладений Договір № 1 про внесення змін до договору оренди № 191 від 15 березня 2007 року, відповідно до якого сторони дійшли згоди збільшити строк дії договору з п`яти до десяти років. Договір №1 був зареєстрований в установленому порядку і внесений до державного реєстру земель 10 серпня 2009 року (т.1 а.с.8).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (т.1 а.с.13).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 липня 2017 року ОСОБА_2 прийняла у спадщину зазначену земельну ділянку (т.1 а.с.14).

05 жовтня 2017 року вона повідомила відповідача про те, що її батько помер та до неї, як спадкоємця, перейшли права на спірну земельну ділянку, та вказала свої реквізити для перерахування орендної плати за 2016 та 2017 роки (т.1 а.с.18).

Проте, орендну плату їй так і не було сплачено.

Згідно із ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч.1 ст. 210 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно ч. 2 ст. 125 ЗК України (в редакції чинній на момент укладення реєстрації спірного договору), право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки договір оренди земельної ділянки підлягає обов`язковій державній реєстрації, то саме з моменту її проведення такий договір набирає чинності, а в сторін виникають відповідні права та обов`язки з оренди земельної ділянки.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2777цс16 та постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 532/384/16-ц.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".

За змістом ст. ст. 18, 20 цього Закону, в редакції чинній на момент укладення договору, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року в справі № 702/764/16-ц.

Згідно з п.43 Договору оренди №191 від 15 березня 2007 року цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Отже, строк дії спірного договору оренди земельної ділянки почався після його державної реєстрації, а саме 06 червня 2008 року. Договір оренди землі, з урахуванням внесених змін до нього, був укладений строком на 10 років, тому строк його дії сплив 06 червня 2018 року.

Відповідно до ч.1 ст.31 Закону України "Про оренду землі" однією з підстав припинення договору оренди є закінчення строку, на який його було укладено. Аналогічне положення закріплено у п.37 Договору оренди землі.

Згідно з ст.34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.

Пунктом 21 укладеного Договору передбачено, що після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому від одержав її в оренду.

Земельна ділянка позивача була передана орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки, що підтверджується матеріалами справи (т.1 а.с.7).

Зважаючи на викладене, відповідач продовжує утримувати земельну ділянку позивача у своєму користуванні, чим порушує законні права та інтереси останнього.

З врахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість вимог щодо повернення земельної ділянки позивачеві.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Виходячи з вимог ст.ст. ст. 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов`язання зі сплати коштів.

За законом, грошовим слід вважати будь-яке зобов`язання, що складається, у тому числі, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Частиною ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів вважає обґрунтованим спосіб нарахування позивачем за первісним позовом орендної плати за 2016-2018 роки, з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, у розмірі 8 698 гривень, наведеним у розрахунку заборгованості, оскільки він відповідає вимогам чинного законодавства та умовам Договору оренди землі від 15 березня 2008 року (т.1 а.с. 157).

Крім того, суд першої інстанції вірно зазначав, що з урахуванням того, що згідно з чинним податковим законодавством, податковим агентом зі сплати податків та інших обов`язкових платежів з доходу орендодавця у виді орендної плати за землю виступає ПрАТ Миколаївське як орендар земельної ділянки, то сума заборгованості саме з орендної плати за 2016-2018 роки підлягає стягненню з відповідача з вирахуванням із суми 8 698 гривень податків та інших обов`язкових платежів.

Колегія суддів погоджується і з висновком суду щодо відмови у задоволені зустрічного позову, виходячи з наступного.

Так, звертаючись до суду з зустрічним позовом, ПрАТ Миколаївське просило про стягнення з ОСОБА_2 надмірно виплачених коштів, при цьому посилалося на те, що за період дії договору орендодавцем отримано орендної плати на 4 544 гривень 15 копійок більше ніж належало до виплати за договором. Таким чином, вважає, що зазначена сума переплати є коштами, які орендодавець отримав безпідставно, а тому повинен повернути їх товариству відповідно до ч.1 ст.1212 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Тобто зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Вiдсутнiсть правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

З огляду на положення ст.ст.11, 202, 509, 626 ЦК України достатньою підставою для набуття (збереження) майна може бути укладений між відповідними особами договір. Отож набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошових коштів), що виключає можливість застосування до відповідних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.

Із змісту заявлених зустрічних вимог про стягнення переплаченої за період 2013-2015 роки орендної плати та згідно з дослідженими матеріалами справи вбачається, що між сторонами виникли договірні відносини на підставі договору оренди земельної ділянки №191 від 15 березня 2007 року, яким регламентовано порядок, умови, строки нарахування та виплати орендної плати. Вказане виключає застосування правового механізму до стягнення надмірно виплаченої товариством орендної плати на підставі ст.1212 ЦК України.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого ст. 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст.1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Положення глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14 відповідно до змісту ст. 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Таким чином, наявність між сторонами зобов`язальних правовідносин, для яких характерним є спосіб повернення майна, переданого за договором, виключає можливість пред`явлення позову в порядку ст.1212 ЦК України. В такому випадку права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, наведені доводи апеляційної скарги висновку суду не спростовують, а зводяться до його переоцінки.

Апеляційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду першої інстанцій, які є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм процесуального законодавства та правильно застосовано норми матеріального права.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ Гірвісаарі проти Фінляндії , п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу приватного акціонерного товариства Миколаївське залишити без задоволення, а рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 25 квітня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий: П.П. Лисенко

Судді : О.І. Галущенко

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 20 листопада 2019 року.