Рішення

від 21.11.2019 по справі 914/1295/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.11.2019 справа № 914/1295/19

Господарський суд Львівської області у складі

Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:

за позовом: Приватного підприємства «Інтра-Львів» , м.Львів;

до Відповідача: Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, м.Львів;

Третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Позивача: Приватне підприємство «СТО-ВП» , м.Львів;

Третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача: Львівська міська рада, м.Львів;

про: визнання протиправним та скасування розпорядження від 26.06.2017р. №377 про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19.

Представники:

Позивач: Васько В.І. - заступник керівника (Статут ПП «Інтра-Львів» , затверджений рішенням від 05.06.2019р. №18);

Відповідач: Кузів О.М. - представник (довіреність від 28.12.2018р. №34-вих-10521);

Третя особа 1: не з`явився;

Третя особа 2: Синьовський Б.В. - представник (довіреність від 18.01.2019р. №2901/вих.-37).

ВСТАНОВИВ:

05.07.2019р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява від 05.07.2019р. б/н (вх.№1353) Приватного підприємства «Інтра-Львів» до Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження від 26.06.2017р. №377 про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19.

Підставами позовних вимог Позивач зазначає загрозу позбавлення права власності, а також можливості вільно володіти, користуватись та розпоряджатись належним Позивачу на праві власності майном.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 10.07.2019р. суд постановив позовну заяву Приватного підприємства «Інтра-Львів» від 05.07.2019р. б/н (вх.№1353від 05.07.2019р.) залишити без руху.

22.07.2019р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшло клопотання Позивача про усунення недоліків (вх.№30069/19).

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 26.07.2019р. суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 27.08.2019р.; залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Позивача - Приватне підприємство «СТО-ВП» (79008, м.Львів, площа Соборна, 2а; ідентифікаційний код 36026552).

Ухвалою суду у даній справі від 27.08.2019р. суд постановив відкласти підготовче засідання на 17.09.2019р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 17.09.2019р. клопотання Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради від 27.08.2019р. вх.№2291/19 про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, задоволено, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Відповідача - Львівську міську раду, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 16.10.2019р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.10.2019р. у даній справі суд постановив відкласти підготовче засідання на 24.10.2019р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 24.10.2019р. судом постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 12.11.2019р.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу «Акорд» .

Процесуальні права та обов`язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердили представники Учасників справи в судовому засіданні, їм відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз`яснення прав та обов`язків до суду не надходили.

Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Представник Позивача в судове засідання з`явився, позов підтримав, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у поданих до суду заявах.

Представник Відповідача в судове засідання з`явилась, проти позову заперечила, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору, аналогічні до викладених у поданих до суду заявах.

Представник Третьої особи 1 в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив.

Представник Третьої особи 2 в судове засідання з`явився, проти позову заперечив, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору.

Позиція Позивача:

Позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що оскаржуване розпорядження Відповідача від 26.06.2017р. №377 про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 порушує його право приватної власності на будівлю магазину літ «Г-1» , площею 78,5 м.кв., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки, на думку Позивача, Відповідачем не вжито заходів до отримання повної інформації, яка стосується об`єкта, а саме не зроблено спроб отримати інформацію про наявність або відсутність зареєстрованого речового права на об`єкт, який визначено Відповідачем як самовільно встановлену Третьою особою 1 тимчасову споруду. Відтак, під час виконання рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. у справі №914/2114/17 в частині примусового демонтажу вказаного об`єкту відбудеться протиправне позбавлення Позивача права приватної власності і ПП «Інтра-Львів» буде позбавлене права вільно володіти, користуватись та розпоряджатись належним йому на праві приватної власності майном.

Позиція Відповідача:

Відповідач проти заявленого позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з підстав того, що оскаржуване розпорядження стосується тимчасової споруди, яка закріплена за Третьою особою-1, а не належного Позивачу на праві приватної власності нежитлового приміщення, а відтак, Розпорядження голови Сихівської районної адміністрації від 26.06.2017р. №377 Про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 прийнято у відповідності до чинного законодавства України і не порушує прав Позивача.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.9 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наданих Учасниками справи доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що в задоволені позову слід відмовити повністю з огляду на наступне.

Позивачу на праві приватної власності на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Волинською Л.В. (дата державної реєстрації 31.07.2013р., номер об`єкта в РПВН 36860076, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 122228146101) належить нежитлова будівля магазину за адресою: АДРЕСА_1 .

Листом від 13.04.2017р. вих. №34вих.3043 Відповідач просив керівника магазину Бейкер Маркет надати дозвільні документи на підставі яких здійснюється підприємницька діяльність по вул.Сихівська, 19.

Розпорядженням голови Сихівської районної адміністрації від 26.06.2017р. №377 Про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 зобов`язано Третю особу-1 в добровільному порядку забезпечити демонтаж тимчасової споруди, яка розташована за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19. У разі невиконання пункту 1 розпорядження представникам відділу соціально-економічного розвитку, КП Адміністративно-технічне управління та Сихівського відділу поліції ГУ НП у Львівській області скласти відповідний акт.

Окрім того, пунктом 3 вказаного розпорядження повідомлено ЛМЕМ ПАТ Львівобленерго про розірвання угоди на електропостачання та відключення від електроенергії з подальшим вилученням приладів обліку.

Актом обстеження тимчасової споруди торгівельного призначення ПП СТО-ВП по вул.Сихівська, 19 від 13.06.2017р. представниками Відповідача встановлено, що на вул.Сихівській, 19 у м.Львові функціонує тимчасова споруда торгівельного призначення ПП СТО-ВП . Згідно ухвали Львівської міської ради від 01.12.2016р. №1282 Про внесення змін до ухвали міської ради від 23.04.2015р. №4527 Про продовження терміну здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м.Львова тимчасова споруда ПП СТО-ВП на вул.Сихівській, 19 вилучена з Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд.

Актом обстеження тимчасової споруди від 21.08.2017р. представниками Відповідача встановлено, що на вул.Сихівській, 19 у м.Львові розміщена та функціонує тимчасова споруда ПП СТО-ВП , яка вилучена з Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м.Львові.

Листом від 22.08.2019р. вих. №34вих.8170 Відповідач звернувся до ПАТ Львівобленерго із проханням здійснити від`єднання від електропостачання тимчасової споруди ПП СТО-ВП на вул.Сихівській, 19 та повідомити про результат Відповідача.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. у справі №914/2114/17 за позовом Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради до Приватного підприємства СТО-ВП за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Львівської міської ради про демонтаж тимчасової споруди на вул.Сихівській, 19 у м.Львові ухвалено позовні вимоги задоволити повністю; зобов`язати Приватне підприємство СТО-ВП здійснити демонтаж тимчасової споруди на вул.Сихівській, 19 у м. Львові; стягнути з Приватного підприємства «СТО-ВП» на користь Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради 1600грн. судового збору.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2019р. апеляційну скаргу Приватного підприємства «СТО-ВП» на рішення господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. (суддя М.М. Синчук; повний текст рішення складено 03.05.2018р.) у справі № 914/2114/17 за позовом: Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради до відповідача: ПП «СТО-ВП» , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Львівської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Приватного підприємства «Інтра-Львів» про демонтаж тимчасової споруди на вул. Сихівській 19 м. Львів залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. у справі №914/2114/17 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.07.2019р. касаційну скаргу ПП Інтра-Львів залишено без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2019р. та рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. у справі №914/2114/17 без змін.

В обґрунтування заявлених позовних Позивач зазначає, що станом на час звернення Позивача із позовом до суду Третьою особою-1 не виконано рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. у справі №914/2114/17 щодо демонтажу тимчасової споруди по вул.Сихівська, 19 у м.Львові, а Відповідачем не вжито всіх заходів з метою отримання інформації щодо об`єкта, наявності чи відсутності зареєстрованого права третіх осіб на вказаний об`єкт.

Позивач зазначає, що належна йому на праві приватної власності нежитлова будівля магазину, яка знаходиться за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19, здається в оренду мережі магазинів Бейкер Маркет , та саме ця нежитлова будівля зображена в актах Відповідача від 13.06.2017р. та від 21.08.2017р. про обстеження тимчасової споруди.

В той же час Позивач звертає увагу суду на те, що Відповідачем на адресу Позивача не скеровувалось вимог про демонтаж нежитлової будівлі магазину чи запитів на отримання інформації щодо прав на таку будівлю.

З підстав наведеного Позивач зазначає що під час виконання рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018р. у справі №914/2114/17 відбудеться протиправне позбавлення Позивача права власності і він не зможе володіти, розпоряджатись і користуватись належним йому на праві приватної власності майном - нежитловою будівлею магазину за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19.

Відповідач у поданому до суду 19.08.2019р. за вх. №34352/19 Відзиві на позовну заяву від 15.08.2019р. вих. №34-вих.-5679 вважає позов безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з підстав того, що 21.07.2015р. між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради та Третьою особою-1 укладено Договір на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди №С-473-15 для розміщення тимчасової споруди площею 56 м.кв. за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19, предметом якого є надання УКВ ДЕП ЛМР Третій особі-1 права на тимчасове користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення тимчасових споруд на умовах оренди на термін відповідно до ухвали Львівської міської ради від 23.04.2015р. №4527 Про продовження терміну здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м.Львова , від 23.04.2015р. №4526 Про затвердження Положення про порядок розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м.Львові та Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м.Львові і попереднього договору.

Відповідач зазначає, що ухвалою Львівської міської ради від 01.12.2016р. №1282 тимчасову споруду торгівельного призначення Третьої особи-1 вилучено із Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м.Львові. З підстав наведеного та у відповідності до чинного законодавства Відповідачем прийнято оскаржуване розпорядження.

Окрім того, постановою адміністративної колегії Відповідача від 17.03.2017р. №51 керівника Третьої особи-1 Дошака Романа Зеноновича притягнуто до адміністративної відповідальності за самочинно встановлену тимчасову споруду для здійснення підприємницької діяльності на вул.Сихівській, 19 у м.Львові та накладено на нього штраф.

При цьому, під час розгляду Господарським судом Львівської області справі №914/2114/17 Третя особа-1 не заперечувала правових підстав виникнення спору, а реєстрація права власності Позивача на нерухоме майно - нежитлову будівлю магазину по вул.Сихівська, 19 у м.Львові відбулась у 2013 році.

З підстав наведеного Відповідач підсумовує, що оскаржуване розпорядження стосується тимчасової споруди для ведення підприємницької діяльності, дозвіл на встановлення якої було видано Третій особі-1. Адреса такій тимчасовій споруді не присвоюється, її місце визначається схемою прив`язок, в даному випадку до житлового будинку №19 по вул.Сихівська у м.Львові. Відтак, на думку Відповідача, оскаржуване розпорядження не порушує прав та законних інтересів Позивача.

16.09.2019р. Позивачем подано до суду відповідь на відзив від 13.09.2019р. б/н (вх. №37999/19), у якій в спростування викладених Відповідачем у відзиві доводів, на які покликається як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог, зазначає, що дозволу на встановлення тимчасової споруди Третя особа-2 Третій особі-1 не видавала, між ними було укладено Договір на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди від 21.07.2015р. №С-473-15.

Щодо посилання Відповідача на Закон України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на тимчасові споруди Позивач акцентує, що в його приватній власності знаходиться саме будівля магазину, яка, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК018-2000, затвердженого та введеного в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000р. №507, за своїми властивостями є окремостоячою будівлею, у своїй конструкції складається з несучих металоконструкцій, які забезпечують її від руйнування при аварійних впливах.

З підстав наведеного Позивач підсумовує, що у Відповідача та Третьої особи-1 відсутні документи, які б надавали дозвіл на розміщення тимчасової споруди, а Відповідач при прийнятті оскаржуваного розпорядження не вжив всіх заходів для з`ясування даних по об`єкту, щодо якого воно виносилось.

Також Позивач акцентує, що Відповідачем не було подано жодних вимог про демонтаж будівлі магазину, або ж запиту про правовий статусі власників даної будівлі в той час як Позивач відкрито володіє, користується та розпоряджається нею.

Третя особа-2 у поданих до суду 22.10.2019р. за вх.№43478/19 Поясненнях щодо позову проти заявленого позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з огляду на те, що Позивач був учасником справи №914/2114/17 та подавав свої аргументи про порушення оскаржуваним розпорядженням до суду апеляційної та касаційної інстанції. Обставина чи є належна позивачу на праві власності будівля і тимчасова споруда, щодо якої Відповідачем видано оскаржуване розпорядження, одним і тим же об`єктом досліджувалось судами апеляційної та касаційної інстанцій при розгляді справи №914/2114/17, де брали участь ті ж Учасники справи.

Підсумовуючи Третя особа-2 зазначає, що в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів касаційного господарського суду від 07.07.2019р. у справі №914/2114/17 висловлена позиція, що предметом спору у даній справі є демонтаж тимчасової споруди площею 56,00 кв.м., що була предметом договору №С-473-15 від 21.07.2015, а не нерухомого майна, площею 78, 5 кв.м. Доводи скаржника (Позивача) про те, що нерухоме майно та тимчасова споруда є одним і тим же об`єктом, не знайшли свого підтвердження. Суд не вирішує питання щодо здійснення демонтажу будь - яких інших споруд, крім тієї споруди, що була предметом спору, зокрема, споруди площею 56,00 кв.м (п.п. 4.8-4.10 Постанови).

Таким чином, на думку Третьої особи-2, доводи Позивача щодо того, що належна йому на праві приватної власності будівля магазину і тимчасова споруда Третьої особи-1 є тим самим об`єктом, а також того, що оскаржуване розпорядження Відповідача порушує права Позивача вже досліджувались судом при розгляді справи №914/2114/17 і не знайшли свого підтвердження.

22.10.2019р. за вх. №43485/19 Відповідачем подано Додаткові пояснення, у яких зазначає, що Третя особа-1 при розгляді справи №914/2114/17 не заперечувала проти того, що оскаржуване розпорядження стосується належної їй тимчасової споруди, а відтак, спірне розпорядження стосується саме тимчасової споруди Третьої особи-1, а не належного Позивачу на праві приватної власності нерухомого майна.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктами 1) та 10) ч.2 вказаної статті передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ст.20 ГК України серед способів захисту визначено визнання наявності або відсутності прав, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів.

Приписами ч.1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до ч.2 ст.182 ЦК України державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч.1 ст.3 вказаного Закону, державна реєстрація прав є обов`язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Відповідно до приписів п.1 ч.1 ст.4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державній реєстрації прав підлягають право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання.

Згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Приписами ч.4 ст.5 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії. 4,5 про державну реєстрацію.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно до ч.1 ст.317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч.1 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд

Згідно ч.4 ст.41 Конституції України та ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст.393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Згідно з ч. 1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

У ч. 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 ст.24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч. 10 ст.59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ). Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в Постанові Вищого Господарського суду України від 12.08.2015р. у справі №926/1083/13.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997р. №475/97 ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції , зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом . Вона може також вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін.

Європейський суд з прав людини самостійно оцінює визначення терміну майно , при цьому воно може відрізнятися від того, яке зазвичай застосовується у внутрішньому (національному) праві. Цей метод автономного тлумачення широко застосовується Європейським судом. Так, у справі Беєлер проти Італії (2000) Суд зазначив, що поняття майно у ст.1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності й, таким чином, як майно в цілях даного положення. Визначальними критеріями для оцінки майна є його економічна цінність, тобто грошова оцінка на підставі об`єктивних чинників, а також ознака реальності майна майно має бути наявним, оскільки Європейська конвенція не захищає майбутні права.

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З врахуванням вищенаведеного судом встановлено, що Розпорядження голови Сихівської районної адміністрації від 26.06.2017р. №377 Про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 винесено Відповідачем з метою спонукання Третьої особи-1, а не Позивача, демонтувати самочинно встановлену тимчасову споруду, а не об`єкт нерухомого майна, яка розташована за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 і стосується саме правового регулювання порядку розміщення тимчасових споруд на території м.Львова.

Суд звертає увагу на те, що захист права власності Позивача на нерухоме майно не може відбуватись шляхом оскарження акту органу місцевого самоврядування, який стосується іншого суб`єкта (Третьої особи-1) та винесений з приводу інших правовідносин (спонукання Третьої особи-1 демонтувати тимчасову споруду, а не належне Позивачу на праві приватної власності нерухоме майно).

В той же час Позивачем не подано жодних належних, достатніх та допустимих доказів в обґрунтування заявлених доводів щодо того, що тимчасова споруда Третьої особи-1 площею 56м.кв. за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19, якої стосується оскаржуване розпорядження Відповідача та належне Позивачу на праві приватної власності нерухоме майно - нежитлова будівля магазину площею 78,5м.кв. за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 є одним і тим же об`єктом, а також того, що вказаним розпорядженням порушуються права Позивача як власника нерухомого майна, оскільки правовий режим нерухомого майна є відмінним від правового режиму тимчасової споруди.

Крім того, Позивачем не подано доказів, що зображена в актах обстеження тимчасової споруди від 13.06.2017р. та від 21.08.2018р. споруда є належною Позивачеві на праві власності нежитловою будівлею, як і не доведено, що така передана в оренду мережі магазинів Бейкер Маркет .

При цьому суд також зазначає, що представник Позивача в судовому засіданні зазначив про те, що ним не подано до позовної заяви жодних інших доказів, окрім тих, які досліджувались судом при розгляді справи №914/2114/17.

Крім того, у п.4.10 постанови Верховного суду від 03.07.2019р. у справі №914/2114/17 зазначено наступний висновок: Суд не вирішує питання щодо здійснення демонтажу будь - яких інших споруд, крім тієї споруди, що була предметом спору, зокрема, споруди площею 56,00 кв.м. .

Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи вищенаведене, зокрема відсутність належних, достатніх та допустимих доказів порушення Відповідачем при винесенні розпорядження голови Сихівської районної адміністрації від 26.06.2017р. №377 Про демонтаж тимчасової споруди за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 будь яких прав чи охоронюваних законом інтересів Позивача як власника нерухомого майна, беручи до уваги недоведеність Позивачем того, що тимчасова споруда Третьої особи-1 площею 56м.кв. за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19, якої стосується оскаржуване розпорядження Відповідача та належне Позивачу на праві приватної власності нерухоме майно - нежитлова будівля магазину площею 78,5м.кв. за адресою: м.Львів, вул.Сихівська, 19 є одним і тим же об`єктом суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, в задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України Про судовий збір судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до пп.2 п.2 ч.2 ст.4 Закону України Про судовий збір за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статті 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2019 рік встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2019 року для працездатних осіб в розмірі 1921 гривня.

Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв`язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 1921грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору.

Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 04.07.2019р. №117 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 1921грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №23 до позовної заяви.

Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приписами ч.9 ст.129 ГПК України передбачено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 1921грн., недоведення Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, залишити судові витрати за Позивачем.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 123, 126, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 21, 316, 317, 318, 319, 321, 328, 393 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

3. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 21.11.2019р.

Головуючий суддя Фартушок Т. Б.