Рішення

від 12.11.2019 по справі 914/1220/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.11.2019 Справа № 914/1220/19

Господарський суд Львівської області розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи:

за позовом:Товариства з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка (вул. Краківська, буд. 5, м. Львів, 79008) до відповідача:Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (пл. Галицька, буд. 15, м. Львів, 79008) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:Львівська міська рада (пл. Ринок, 1, м. Львів, 79006) про:визнання права на приватизацію приміщень способом викупу

Суддя: Цікало А. І.

При секретарі: Зубко С. В.

Представники:

Позивача:Колянковський Т. М. - представник (ордер на надання правової допомоги серії ЛВ № 164502 від 12.06.2019 р.) Відповідача:Чернобай С. С. - представник (довіреність від 09.01.2019 р. №2302-вих-75) Третьої особи:не з`явився

25.06.2019 р. на розгляд Господарського суду Львівської області за вх. № 1277 від Товариства з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка поступила позовна заява до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання права на приватизацію способом викупу об`єкту приватизації - приміщень, загальною площею 70,2 кв.м., які знаходяться за адресо: вул. Краківська, буд. 5, м. Львів.

Ухвалою суду від 01.07.2019 р. позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання права на приватизацію приміщень способом викупу залишено без руху та встановлено позивачу строк у п`ять днів з дня вручення ухвали для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 05.07.2019 р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 16.07.2019 р.

16.07.2019 р. до суду за вх. № 29195/19 від відповідача поступив відзив на позовну заяву з додатками.

Ухвалою суду від 16.07.2019 р. залучену Львівську міську раду до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача; підготовче засідання відкладено на 05.09.2019 р.

16.08.2019 р. до суду за вх. № 34211/19 від представника позивача поступила відповідь на відзив відповідача.

16.08.2019 р. до суду за вх. № 34243/19 від представника позивача поступила відповідь на відзив відповідача.

29.08.2019 р. до суду за вх. № 35635/19 від третьої особи надійшли пояснення щодо позову.

Ухвалою суду від 05.09.2019 р. продовжено строк підготовчого провадження та підготовче засідання відкладено на 03.10.2019 р.

18.09.2019 р. до суду за вх. № 38369/19 від представника позивача поступила заява про уточнення позовних вимог, в якій він уточнив позовні вимоги та просить суд визнати за ТзОВ Фарфор-Кераміка право на приватизацію способом викупу об`єкту приватизації - приміщень, які є власністю Львівської міської ради, зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно під реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 1244501146101,номер запису про право власності 20344314, за адресою: м. Львів, вул. Краківська, буд. 5, загальною площею 70,2 кв.м., які згідно технічного паспорту від 14.06.2016 р. виданим ОКП ЛОР БТІ та ЕО позначені під індексами з 14-1 по 14-7.

02.10.2019 р. до суду за вх. № 40686/19 від представника відповідача поступило клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника відповідача в іншому судовому засіданні та великою завантаженістю юристів відповідача.

Ухвалою суду від 03.10.2019 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 29.10.2019 р.

Ухвалою суду від 29.10.2019 р. розгляд справи відкладено на 12.11.2019 р.

Позивач явку повноважного представника в судове засідання забезпечив. Представник позивача позов підтримав повністю, просив суд задоволити позовні вимоги, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання забезпечив. Представник відповідача позовні вимоги заперечив, просив суд відмовити в задоволенні позову.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача явку повноважного представника в судове засідання не забезпечила.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, суд встановив наступне:

Товариство з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка (позивач у справі) є правонаступником всіх прав та обов`язків організації орендарів торгового орендного підприємства Фарфор-Кераміка , яке було створене членами трудового колективу цього підприємства, що підтверджується Свідоцтвом про державну реєстрацію організації орендарів торгового орендного підприємства Фарфор-Кераміка , Положенням про організацію орендарів торгового орендного підприємства Фарфор-Кераміка , договором оренди цілісного майнового комплексу організацією орендарів від 1 травня 1994 року, свідоцтвом про державну перереєстрацію державного підприємства магазину Фарфор-Кераміка ; статутом ТзОВ Фарфор-Кераміка в редакції від 17.01.1996р.

14.06.1995 р. організацією орендарів ДПМ Фарфор-Кераміка подано заяву на приватизацію цілісного майнового комплексу державного підприємства магазину Фарфор-Кераміка , що розташований у будинку 5 по вулиці Краківській у м.Львові.

На підставі наказу № 104 від 18 липня 1995 року РВ ФДМУ по Львівській області прийнято рішення про приватизацію способом викупу орендного підприємства Фарфор-Кераміка . На підставі цього Наказу, 18 липня 1995 року між РВ ФДМУ по Львівській області та організацією орендарів ТП Фарфор-Кераміка укладено договір № 19 купівлі-продажу, за яким правопопередник позивача придбав у власність майно, яке перебувало в оренді орендного підприємства за договором № 263 від 1 травня 1994 року, а саме: майно цілісного майнового комплексу державного підприємства магазину Фарфор-Кераміка , яке знаходилося у будинку 5 по вулиці Краківській у м. Львові.

З наведених договорів та акта оцінки вартості майна від 20.06.1995р. вбачається, що у вартість придбаного цілісного майнового комплексу не було враховано приміщення за адресою м. Львів, вул. Краківська, 5, у яких розташовано приватизований цілісного майнового комплексу.

З метою забезпечення правових підстав розташування та функціонування цілісного майнового комплексу позивача в приміщеннях, у яких він історично знаходився, 24.04.1996 р. представництвом ФДМУ в м. Львові на підставі договору № 314Б було продано позивачу патент на право оренди приміщення, в яких був розташований ЦМК, а саме: приміщення площею 71,2 кв.м. у будинку № 5 по вул.Краківській у м. Львові. Додатком до вказаного договору є технічний паспорт від 27.11.1995 р., який передбачає опис та технічну характеристику приміщень, що надавалися в оренду позивачу для розміщення свого ЦМК, а саме: приміщення магазину будинку № 5 по вул. Краківській у м. Львові з інвентарними індексами від 14-1 до 14-7.

Станом на момент подання позову та розгляду справи зазначені приміщення з індексами 14-1 - 14-7 згідно технічного паспорту від 14.06.2016 р., виданого ОКП ЛОР БТІ та ЕО , перебувають в оренді ТзОВ Фарфор-Кераміка на підставі договору оренди № Г-10697-17 від 30.112017 р.

Згідно інформаційної довідки ДРРП № 173767640 від 15.07.2019 р. зазначені приміщення зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно під реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 1244501146101, номер запису про право власності 20344314 на праві власності за Львівською міською радою. Цією ж довідкою підтверджується і реєстрація права оренди за ТзОВ Фарфор-Кераміка на ці приміщення (номер запису про інше речове право 23724490).

29.08.2016р. позивач, бажаючи завершити процедуру викупу ЦМК шляхом придбання приміщень, в яких цей ЦМК розташований, звернувся з відповідною заявою до уповноваженого органу Львівської міської ради - Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (відповідач у справі).

Із листів відповідача від 02.09.2016 р., 16.01.2017 р., 20.01.2017 р., вбачається, що ним не вчинялися дії щодо завершення процедури приватизації ЦМК позивача. Водночас, відповідач вказував на необхідність прийняття окремого рішення з цього питання Львівською міською радою. Листом від 16.08.2017 р. відповідач повідомив позивача, що постійною комісією з питань комунальної власності рекомендовано включити приміщення позивача до переліку об`єктів, які підлягають приватизації способом викупу. Не вчинивши протягом 2017 року жодних дій на завершення процедури приватизації приміщень позивачем, відповідач листом від 12.01.2018 р. знову висловив позицію про необхідність прийняття окремого рішення про їх викуп з боку Львівської міської ради, про що зобов`язувався повідомити позивача в строк до 30.06.2018 р. Водночас вже листом від 29.08.2018 р. відповідач повернув позивачу подані для завершення процедури приватизації документи, чим фактично заперечив та не визнав право ТзОВ Фарфор-Кераміка на завершення процедури приватизації способом викупу орендованих приміщень. При цьому, відповідач послався на положення Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) лише в тій частині, що способом викупу приватизовуються лише ті об`єкти, які не продані на аукціоні, за конкурсом. Окрім цього, одночасно відповідач послався і на положення Закону України Про приватизацію державного майна (його статті 18 і перехідних положень) та зазначив, що приватизація здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону, а тому для отримання права на викуп позивачу слід виконати вимоги цього закону в частині здійснення невід`ємних покращень орендованого об`єкту.

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, а також акти органів державної влади та місцевого самоврядування.

Статтею 345 ЦК України закріплюється право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

На підставі Постанови Верховної Ради України від 07.07.1992 р. N 2545-XII Про Державну програму приватизації майна державних підприємств , Закону України від 04.03.1992 р. N 2163-XII Про приватизацію майна державних підприємств , Закону України від 06.03.1992 р. № 2171-XII Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 р. N 57-93 Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду , Указу Президента України від 30.12.1994 р. N 827/94 Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні на початку 90-х років минулого століття розпочалася та здійснювалася приватизація державного майна.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про приватизацію державного майна (в редакції, чинній на момент виникнення правовідносин з приватизації) приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Згідно статті 2 цього Закону, приватизація здійснюється на основі принципів, серед яких надання пільг на придбання державного майна членами трудових колективів підприємств, що приватизуються; пріоритетного права трудових колективів на вибір форми власності і придбання майна своїх підприємств.

Законом України від 06.03.1992 р. № 2171-XII Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) (Закон про малу приватизацію) в редакції станом на дату виникнення відносин із приватизації з позивачем), встановлено правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу. Згідно з ч. 1 ст. 2 цього Закону (в редакції, чинній на дату приватизації ЦМК позивачем - тобто на 1995 рік), об`єктами малої приватизації є цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону про малу приватизацію (в редакції, чинній на дату приватизації ЦМК позивачем), будівлі (споруди, приміщення) за бажанням покупця приватизуються разом з розташованими в них об`єктами приватизації, якщо на це немає прямої заборони відповідно Фонду державного майна України, Верховної Ради Республіки Крим чи місцевої Ради народних депутатів.

Згідно Державної програми приватизації на 1998 рік затвердженої Законом України Про державну програму приватизації від 12.02.1998 р. № 124/98-ВР, а саме п.п. 30, 31 продаж об`єктів групи А здійснюється відповідно до Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) . Покупець, який став власником об`єкта приватизації групи А і не скористався на момент приватизації об`єкта правом викупу будівлі (споруди, приміщення) у межах займаної цим об`єктом площі, має право викупити відповідну будівлю (споруду, приміщення), якщо на це немає прямої заборони Фонду державного майна України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим (щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим) чи місцевої ради відповідного рівня (щодо об`єктів комунальної власності).

Зазначена позиція передбачена і Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки затвердженої Законом України Про державну програму приватизації від 18.05.2000 р., згідно п. 49 якої, покупець, який став власником об`єкта приватизації групи А і не скористався на момент приватизації об`єкта правом викупу будівлі (споруди, приміщення) у межах займаної цим об`єктом площі, має право викупити відповідну будівлю (споруду, приміщення) у разі, якщо це не заборонено законодавством України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим (щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим) чи відповідною місцевою радою (щодо об`єктів права комунальної власності).

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону про малу приватизацію (в редакції, чинній на дату звернення позивача у 2016 році до відповідача про завершення процедури приватизації приміщень шляхом викупу), покупець, який став власником об`єкта і не скористався на момент його приватизації правом викупу будівлі (споруди, нежитлового приміщення) у межах займаної таким об`єктом площі, має право викупити відповідну будівлю (споруду, нежитлове приміщення), якщо це не заборонено законодавчими актами (редакція норми Закону введена на підставі Закону України Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012 - 2014 роки від 13.01.2012 р.).

Відповідно до ст. 5 Закону України Про приватизацію державного майна (в редакції, чинній на дату звернення позивача у 2017 році до відповідача про завершення процедури приватизації приміщень шляхом викупу), до об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, зокрема, належать: підприємства (цехи, виробництва, дільниці, інші підрозділи, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені Цивільним кодексом України, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані. Згідно Закону України Про приватизацію державного майна , у тексті Закону слова єдиний (цілісний) майновий комплекс , цілісний майновий комплекс у всіх відмінках і числах замінено словами єдиний майновий комплекс у відповідному відмінку і числі згідно із Законом України від 27.04.2007 р. N 997-V.

Частиною 1 статті 4 Закону України Про оренду державного та комунального майна (в редакції, чинній на дату приватизації ЦМК позивачем) визначено, що цілісним майновим комплексом є господарський об`єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданим йому державою державною земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Пунктом 11 Методики оцінки вартості об`єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.1995 р. N 36 (чинної на момент приватизації ЦМК) визначено, що цілісний майновий комплекс - це господарський об`єкт із закінченим циклом виробництва продукції (робіт, послуг).

Відповідно до п. 3 Положення про порядок віднесення майна до такого, що включається до складу цілісного майнового комплексу державного підприємства, затвердженого наказом Фонду державного майна України Про порядок віднесення майна до такого, що включається до складу цілісного майнового комплексу державного підприємства від 29.12.2010р. №1954, цілісний майновий комплекс - об`єкт, сукупність активів якого забезпечує провадження окремої діяльності, що визначає загальнодержавне значення підприємства, на постійній і регулярній основі.

Згідно із ч. 2 ст. 191 ЦК України, до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до абз. 13 ч. 1 ст. 1 чинного на даний час Закону України Про приватизацію державного і комунального майна , єдиний майновий комплекс державного або комунального підприємства, його структурного підрозділу - це усі види майна, призначені для діяльності підприємства, його структурного підрозділу, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, включаючи права на земельні ділянки.

Пунктом 5 Указу Президента України Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні від 30.12.1994 р. передбачено, що організація орендарів, товариство покупців, інші юридичні особи, створені працівниками орендного підприємства, структурного підрозділу орендного підприємства, який виділяється в окремий об`єкт приватизації, в тому числі такого, договором оренди якого не передбачено право на викуп орендованого майна, мають право на приватизацію орендованого майна, його частки (щодо структурних підрозділів) шляхом викупу, якщо вони до 1 вересня 1995 року подали в установленому порядку про це відповідну заяву.

Таким чином, з огляду на системний аналіз наведених положень законодавства, суд вважає обґрунтованою позицію позивача про те, що з огляду на факт приватизації способом викупу ТзОВ Фарфор-Кераміка у 1995 році цілісного майнового комплексу, що знаходиться у приміщеннях будинку 5 по вул. Краківській у м. Львові, який відбувся без включення цих приміщень до складу приватизованого ЦМК, у ТзОВ Фарфор-кераміка виникло та зберігається право на приватизацію таких приміщень способом викупу як частини такого ЦМК, а з моменту прийняття рішення про приватизацію такого ЦМК способом викупу у 1995 році розпочалася процедура приватизації всього ЦМК способом викупу, включаючи і орендовані позивачем приміщення, в яких такий ЦМК розташований.

Зазначені положення ч. 2 ст. 11 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) визначають право позивача завершити розпочату у 1995 році процедуру приватизації ЦМК шляхом викупу частини приміщень, в яких розташований ЦМК. Таке право може бути реалізоване за рішенням покупця (позивача) та за відсутності законодавчих обмежень. Законодавчих обмежень, в тому числі необхідності додаткового рішення власника майна чи органу приватизації, для завершення розпочатої приватизації ЦМК законодавством не передбачено.

Частиною 1 статті 6 Указу Президента України Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні від 30.12.1994 р. визначено, що приватизація приміщень, у яких розташовані об`єкти малої приватизації, може бути заборонена лише у випадках, коли такі приміщення або їх окремі частини становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави.

Відповідно до Закону України від 23.09.2008 р. № 574-VI Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації , орендовані позивачем приміщення не увійшли до переліку об`єктів культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Наведеним підтверджується відсутність у позивача законодавчо встановлених обмежень та перешкод для реалізації свого права на приватизацію орендованих приміщень шляхом викупу.

Рішення РВ ФДМУ як уповноваженого органу від 18.07.1995 р. № 108 про приватизацію ЦМК надає право позивачу здійснити викуп орендованого нерухомого майна (приміщень), в якому розташований ЦМК, навіть, якщо ці приміщення були здані покупцю в оренду, оскільки із наведених вище положень законодавства вбачається, що право на викуп орендованого майна позивачем не обмежене законом у часі або настанням певних подій, зокрема, укладення договору оренди приміщень.

З проаналізованих положень Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) вбачається, що у випадку прийняття державним органом приватизації рішення щодо приватизації об`єкта, яким є ЦМК, такий орган в подальшому не вправі відмовити в укладенні договору купівлі-продажу об`єкта приватизації (орендованого нерухомого майна, в якому розташований ЦМК), як і не передбачено необхідності прийняття додаткового рішення щодо включення орендованого нерухомого майна (приміщень) до переліку об`єктів, що підлягають приватизації.

За змістом ст. ст. 7, 8, 9, 23 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, процес приватизації державного та комунального майна включає в себе затвердження місцевими радами переліків об`єктів, що підлягають приватизації певним способом, прийняття заяви потенційного покупця, проведення підготовки об`єкту приватизації до продажу та подальше укладення договору купівлі-продажу.

В Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Наведені норми законодавства в цілому, а також факт їх прийняття державою, зокрема в часовому розрізі, дають підстави стверджувати, що держава визнавала з початку процесів приватизації і визнає до тепер право для тих підприємств, які приватизовувалися в спосіб викупу цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємства, право доприватизувати і приміщення, в яких такі ЦМК розташовані, що є справедливим та законним, і таке право не обмежене часовими рамками.

Системний аналіз розглянутих норм права в їх сукупності свідчить, що як законодавством станом на момент приватизації ЦМК позивачем у 1995 році, так і законодавством станом на дату звернення позивача у 2016 році про завершення викупу приміщень, передбачалося, що за особами, які здійснили приватизацію шляхом викупу об`єктів приватизації, які знаходяться в будівлях та використовуються такими особами, зберігається право на приватизацію таких будівель шляхом викупу. З огляду на це суд доходить висновку, що орендовані в даний час позивачем нежитлові приміщення у будинку № 5 по вул. Краківській у м. Львові загальною площею 70,2 кв.м. були та є частиною його цілісного (єдиного) майнового комплексу, а з моменту прийняття рішення про приватизацію такого ЦМК шляхом викупу у 1995 році розпочалася процедура приватизації всього ЦМК шляхом викупу, включаючи і орендовані позивачем приміщення, в яких такий ЦМК розташований.

Враховуючи вищенаведене, в тому числі правову природу цілісного майнового комплексу, суд має достатні підстави вважати, що щодо цілісних майнових комплексів рішення про їх приватизацію приймається один раз, при чому прийняття уповноваженим органом такого рішення означає, що рішення стосується цілісного майнового комплексу в цілому включно і однозначно свідчить про включення до складу ЦМК приміщень, в яких такий ЦМК розташований. Відтак, приватизація позивачем ЦМК (в частині орендованих приміщень) здійснюється шляхом викупу частки приватизованого об`єкту (орендованих приміщень, в яких розташований ЦМК), що не потребує додаткових рішень власника майна, а не шляхом окремої щодо приватизації ЦМК процедури приватизації шляхом викупу таких орендованих приміщень. Таким чином, у ТзОВ Фарфор-кераміка існує наявне право на приватизацію орендованих приміщень способом викупу, яке вже виникло на законних підставах, а тому підлягає реалізації.

Наведене підтверджується і рішеннями судів в ідентичних за своїми правовідносинами справах (справа № 914/2257/16, справа № 5020-3/226-1904/2011).

З часу прийняття органом приватизації у 1995 році рішення про приватизацію ЦМК організації орендарів Фарфор-Кераміка та укладення відповідного договору №19 від 18.07.1995 р. ані з боку Львівської міської ради, ані з боку інших осіб та державних органів не було жодних претензій щодо правомірності названих рішень та договору.

Відповідно до положень пунктів 3.15, 3.17 Програми приватизації майна комунальної власності м. Львова на 2012-2014 роки, затвердженої ухвалою Львівської міської ради № 1661 від 12.07.2012 р. зі змінами та доповненнями (в редакції, чинній на дату існування спірних правовідносин), орендарям приміщень комунальної власності було надано право до 31.12.2017 р. у встановленому порядку звернутись до Львівської міської ради із заявою про приватизацію об`єкта комунальної власності м. Львова способом викупу. Оскільки на виконання вказаних положень позивач до спливу зазначеного у п. 3.15 Програми приватизації майна комунальної власності м. Львова на 2012-2014 роки звернувся до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради із заявою від 29.08.2016 р. про приватизацію орендованих приміщень, то з огляду на системний аналіз законодавства про приватизацію та зміст правовідносин, що виникли між сторонами спору в процедурі приватизації, суд погоджується із висновком позивача, що таке його звернення відповідач повинен був розглядати як вимогу позивача до уповноваженого органу Львівської міської ради (відповідача у справі) щодо виконання покладених на такий орган обов`язків щодо завершення процедури приватизації таких об`єктів способом викупу.

За змістом положень ст. 8 та ст. 9 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації органом приватизації, яка передбачає проведення оцінки такого об`єкта, а завершується укладенням договору купівлі-продажу згідно положень статті 23 цього Закону.

Відповідно до положень п.п. 4.1 та 4.2 Програми приватизації майна комунальної власності м. Львова на 2012-2014 роки, чинної на дату існування спірних правовідносин, з метою приватизації об`єктів у межах ринкових цін визначення вартості об`єктів здійснюється через незалежну оцінку відповідно до Закону України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні , Методики оцінки вартості майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 р. № 1891, Національного стандарту № 1 Загальні засади оцінки майна і майнових прав , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440, Національного стандарту № 2 Оцінка нерухомого майна , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2003 р. № 1442, та інших нормативно-правових актів з питань оцінки майна. Ціна продажу об`єкта, що підлягає приватизації способом викупу, та початкова ціна об`єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом встановлюється на підставі результатів його оцінки. Незважаючи на втрату чинності станом на момент прийняття рішення у справі ухвали Львівської міської ради № 1661, названі закони та підзаконні акти з питань оцінки комунального майна для цілей приватизації способом викупу є чинними і в даний час.

Згідно з п. 2.1.2 Положення про управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, затвердженого рішенням виконкому Львівської міської ради від 02.12.2016 р. № 1125, одним з основних завдань Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради є передача в оренду, відчуження (приватизація) майна комунальної власності територіальної громади м. Львова. Згідно з п.п. 4.1.14, 4.1.21 цього Положення, до компетенції УКВ ДЕР Львівської міської ради, віднесено виконання повноважень орендодавця, продавця, органу приватизації майна комунальної власності м. Львова; організація та забезпечення проведення приватизації (продажу) майна, яке належить до комунальної власності м. Львова.

При цьому, в силу приписів ч. 2 ст. 8 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, така процедура завершення приватизації мала бути проведена протягом двох місяців з моменту прийняття відповідних рішень про приватизацію. Системний аналіз вищенаведених нормативних актів свідчить, що після прийняття рішення про приватизацію способом викупу протягом 2-х місяців відбувається завершення та реалізація такого права особи на викуп, яка полягає в діях органу приватизації, що в сукупності складають процедуру оформлення договору купівлі-продажу (визначення ціни, укладення договору). При цьому, законодавство покладало виконання таких обов`язків виключно на орган приватизації, яким в даному випадку є відповідач - УКВ ДЕР Львівської міської ради. Натомість, позивач згідно приписів законодавства був позбавлений повноважень та можливості контролю за додержанням строків проведення оцінки і визначення вартості продажу спірного майна, що є складовою частиною процедури продажу об`єкта приватизації.

Під час розгляду справи в суді, відповідач зазначив, що право позивача на приватизацію є припиненим, оскільки сплив передбачений 2-річний строк на завершення процедури приватизації, встановлений ч. 5 ст. 12 Закону України Про приватизацію державного майна (в даний час втратив чинність). Проте, суд вважає необґрунтованими такі твердження відповідача з огляду на наступне.

Законом України від 13.01.2012 р. № 4335-VI було затверджено Державну програму приватизації на 2012-2014 роки. В п. 1 Державної програми зазначено, що приватизація як широкомасштабний соціально-економічний проект трансформації державної власності, реалізацію якого було розпочато в Україні в 1992 році, мала на меті у стислі строки забезпечити стратегічні позиції приватної власності в національній економіці. Власне з метою забезпечення реалізації цієї Державної програми приватизації, вимог до процесу реформування власності на завершальному етапі, було прийнято Закон України від 13.01.2012 р. № 4336-VI Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012-2014 роки . Даним законом, зокрема, було внесено ряд змін до Законів про приватизацію державного майна та про малу приватизацію.

Зокрема, вказаним Законом № 4336-VI було доповнено статтю 12 Закону України Про приватизацію державного майна частиною п`ятою, яка встановлювала, що строк проведення приватизації об`єкта не повинен перевищувати двох років з моменту прийняття рішення про його приватизацію.

За змістом ч. 1 ст. 8 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) підготовка об`єкта малої приватизації до продажу здійснюється після прийняття рішення про приватизацію та здійснюється органами приватизації, які:

встановлюють ціну продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об`єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об`єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України;

готують та публікують інформацію про об`єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації;

проводять у разі необхідності реорганізацію або ліквідацію державного підприємства;

замовляють у разі потреби проведення екологічного аудиту;

замовляють проведення робіт із землеустрою.

Частиною другою статті 8 цього ж Закону встановлено, що строк підготовки об`єкта малої приватизації до продажу, крім об`єктів, набуття права власності на які пов`язане з переходом права на земельну ділянку державної власності, не повинен перевищувати двох місяців з дня прийняття рішення про включення його до відповідного переліку об`єктів, що підлягають приватизації.

Із зазначеного вбачається, що встановлені у наведених правових нормах строки за своєю суттю та метою правового регулювання визначені власне для самих органів приватизації, оскільки саме до їх компетенції (а не до суб`єкта господарювання) віднесено вчинення всіх дій по підготовці до укладення договору купівлі-продажу з покупцем, і відповідно навпаки, ці норми не регулюють строк чинності рішення органу влади про приватизацію об`єкта.

Окрім цього, як зазначалося судом, рішення про приватизацію ЦМК позивача було прийнято у 1995 році, тобто в період часу, коли 2-річного строку в Законі України Про приватизацію державного майна встановлено не було. Тобто, відносини щодо приватизації ЦМК включно з приміщеннями, в яких він розташований, виникли між сторонами ще у 1995 році. Натомість така норма з`явилася лише у 2012 році з прийняттям Закону від 13.01.2012 р. № 4336-VI. А тому, з огляду на приписи статті 5 ЦК України щодо дії актів в часі, положення Закону від 13.01.2012 р. № 4336-VI в частині строку на завершення процедури приватизації підлягає застосуванню щодо відносин приватизації, які виникли на підставі прийнятих рішень про приватизацію після вступу в дію названого Закону № 4336-VI (тобто з 2012 року), та не можуть застосовуватися до тих правовідносин, які виникли до 2012 року. Натомість, до позивача, як суб`єкта малої приватизації, у відносинах з відповідачем, повинні застосовуватися наведені положення ч. 2 ст. 8 Закону про малу приватизацію, які встановлювали обов`язок власне відповідача здійснити дії щодо підготовки до укладення договору купівлі-продажу в процедурі приватизації в двомісячний строк.

Суд відзначає, що виходячи з мети необхідності завершення процедур приватизації, розпочатих на початку 90-х років, забезпечення виконання Державної програми приватизації на 2012-2014 роки, Законом від 13.01.2012 р. № 4336-VI статтю 12 щодо підстав викупу викладено в новій редакції, зокрема, законодавець цілеспрямовано передбачив власне у ч. 2 цієї статті правило, за яким покупець, який став власником об`єкта і не скористався на момент його приватизації правом викупу будівлі (споруди, нежитлового приміщення) у межах займаної таким об`єктом площі, має право викупити відповідну будівлю (споруду, нежитлове приміщення), якщо це не заборонено законодавчими актами.

В чинній на момент звернення позивача у 2016 році із заявою до відповідача про приватизацію приміщень статті 2 Закону України Про приватизацію державного майна законодавцем були збережені такі принципи приватизації, як пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств; врахування особливостей приватизації об`єктів невеликих державних підприємств. Відповідно до положень пунктів 3.15, 3.17 Програми приватизації майна комунальної власності м. Львова на 2012-2014 роки, затвердженої ухвалою Львівської міської ради № 1661 від 12.07.2012 р. зі змінами та доповненнями (в редакції, чинній на дату існування спірних правовідносин), орендарям приміщень комунальної власності було надано право до 31.12.2017 р. у встановленому порядку звернутись до Львівської міської ради із заявою про приватизацію об`єкта комунальної власності м. Львова способом викупу. Тобто, фактично органом влади навіть звужувалася в часовому вимірі можливість позивача реалізувати своє право на приватизацію способом викупу. Позивачем 29.08.2016 р. було подано відповідну заяву до уповноваженого органу щодо реалізації свого права на викуп приміщень в межах визначеного ухвалою Львівської міської ради часового строку.

Матеріалами справи підтверджується, що незважаючи на відсутність у законодавстві жодних заборон чи обмежень на завершення процедури викупу позивачем приміщень, відповідач безпідставно ухилився від виконання своїх обов`язків щодо підготовки об`єкта приватизації до безпосереднього продажу згідно вимог Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , а згодом протиправно відмовився від цієї процедури у зв`язку із зміною законодавства. Така протиправна бездіяльність відповідача свідчить по порушення ним прав позивача на приватизацію приміщень способом викупу.

При цьому, відповідач посилався на перехідні положення Закону України від 18.01.2018 р. № 2269-VIII Про приватизацію держаного і комунального майна (п. 2 перехідних положень), які на його думку виключають у позивача наявність права на приватизацію, оскільки в цьому Законі наявні нові критерії до приватизації, яким позивач не відповідає.

07.03.2018 р. вступив в силу Закон України від 18.01.2018 р. № 2269-VIII Про приватизацію державного та комунального майна (надалі в тексті - Закон про приватизацію). З листа-відповіді відповідача позивачу від 29.08.2018 р. вбачається, що відповідач, заперечуючи право позивача на приватизацію приміщень способом викупу, посилається на положення статті 18 цього Закону (в частині необхідності здійснення поліпшень орендованого майна для отримання підстав для викупу), а також п. 2 розділу V Прикінцеві та перехідні положення вказаного Закону, за якими приватизація (продаж) об`єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону, крім об`єктів, за якими після завершення процедури продажу відбувається оформлення договору купівлі-продажу.

Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. У доповіді Венеціанської комісії Про верховенство права вказано, що складовими верховенства права є обов`язковість зрозумілості, ясності та передбачуваності положень закону та обов`язковість реалізації владних повноважень відповідно до закону, справедливо та розумно. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість.

У справі Щокін проти України щодо передбаченої Конвенцією вимоги якості закону ЄСПЛ вказав, що наявність в національному законодавстві правових актів, які передбачають можливість різного тлумачення питання, та відсутність необхідної чіткості та точності, порушує вимогу якості закону , передбачену Конвенцією.

Хоча норми Закону України від 18.01.2018 р. № 2269-VIII Про приватизацію держаного і комунального майна , на думку суду, не містять вказівок про припинення права на приватизацію способом викупу в суб`єктів, в яких воно виникло, або ж про втрату чинності раніше прийнятими рішеннями про приватизацію об`єктів способом викупу, все ж таки, як свідчать матеріали справи, на думку відповідача перехідні положення цього закону дають йому підстави тлумачити їх протилежно та відмовляти позивачеві у визнанні наявності у нього в даний час права на викуп приміщень, в яких розташований приватизований ЦМК, з огляду на невідповідність позивача новим критеріям, встановленим законом як для підстави виникнення такого права. За таких обставин положення п. 2 Перехідних положень названого Закону не можна вважати такими, що відповідають передбаченим Конвенцією вимогам якості закону , та принципу верховенства права, а відповідно суд не може визнати такими і тлумачення та застосування цього Закону відповідачем у відносинах із позивачем.

Частина 3 статті 5 ЦК України встановлює правило, за яким якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Наведене положення узгоджується із перехідними положеннями Закону про приватизацію. Оскільки, право позивача на приватизацію приміщень способом викупу та відповідні правовідносини між сторонами справи виникли до моменту вступу в силу Закону про приватизацію, то безпідставним є застосування до позивача положень статті 18 цього Закону, які встановлюють додаткові умови для наявності самого виникнення права на викуп, оскільки таке право вже виникло у позивача раніше.

Суд також не може прийняти до уваги посилання відповідача на застосування законодавства з питань приватизації у справах № 910/11054/18 та № 905/2058/18 з огляду на неподібність змісту та підстав виникнення в них правовідносин, а також інші предмети позовів. Суд відзначає, що об`єктом приватизації в даній справі є цілісний майновий комплекс невеликого державного підприємства Фарфор-кераміка , який згідно наведених положень законодавства включає в себе усі види майна, призначені для діяльності підприємства, його структурного підрозділу, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, включаючи права на земельні ділянки. Такі цілісні майнові комплекси визначають законодавством з питань приватизації як окремо визначені об`єкти приватизації, обґрунтування викупу яких здійснюється згідно спеціальних норм законодавства про приватизацію, оскільки випливає із специфіки такого об`єкту приватизації та необхідності забезпечення прав членів трудових колективів державних підприємств, що приватизувалися (стаття 2 Закону України Про приватизацію майна державних підприємств в редакції чинній на дату виникнення відносин з приватизації).

Згодом законодавством з питань приватизації, зокрема, Законом України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , до об`єктів приватизації, поряд із цілісними майновими комплексами підприємств, було віднесено також і окреме індивідуально визначене майно, яке перебувало у власності держави та органів місцевого самоврядування та не входило до складу ЦМК. Таке майно за звичай могло надаватися органами приватизації в оренду третім особам, або приватизовуватися згідно окремих їх рішень, для прийняття яких законодавством визначалися окремі підстави, аніж як для цілісних майнових комплексів.

У наведених відповідачем судових рішеннях мали місце факти оренди юридичними особами комунального майна як індивідуально визначеного майна, а також прийняття власниками цього майна рішень про їх приватизацію з підстав як окреме визначене майно в цілях приватизації способом викупу орендарями цих об`єктів. Натомість, орендарі цих об`єктів, як вбачається із наведених судових рішень, не приватизовували раніше ЦМК підприємств та не є правонаступниками орендних підприємств чи організацій орендарів, створених для приватизації державних підприємств їх трудовими колективами. В наведених судових рішеннях відсутні будь-які посилання та аргументація права на приватизацію позивачів у цих справах як власників раніше приватизованих ЦМК. Наведені обставини свідчать, що правовідносини сторін в цих судових справах хоч і випливають із приватизаційного законодавства, проте стосуються іншого виду об`єкта приватизації, аніж ЦМК, обґрунтовуються іншими підставами та аргументами, аніж обставини приватизації ЦМК, що не дає підстави визнати обставини таких судових справ подібними до розглядуваної справи за позовом ТзОВ Фарфор-кераміка .

Окрім цього, предметами позовів в цих справах є не визнання права на приватизацію способом викупу, а про зобов`язання відповідача укласти договір купівлі-продажу нежитлових приміщень та про зобов`язання виконати рішення Краснолиманської міської ради від 30.01.2014 за № 6/29-2815 Про приватизацію у 2014 р. об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Красний Лиман протягом розумного строку . Тобто фактично спір зводився до процедури виконання рішень. Натомість в даній справі існує спір про визнання права на приватизацію способом викупу, а не про спосіб виконання того чи іншого рішення органу влади та місцевого самоврядування.

Отже, вже після прийняття рішення про приватизацію ЦМК у 1995 році у позивача виникло право на викуп приміщень, в яких такий ЦМК розташований. Таким чином, у ТзОВ Фарфор-кераміка існує наявне право на приватизацію орендованих приміщень у будинку № 5 по вул. Краківській у м. Львові площею 70,2 кв.м. способом викупу, яке вже виникло на законних підставах, а тому підлягає реалізації.

Таким чином не є обґрунтованими твердження відповідача про те, що позивач не має права на викуп спірних приміщень в силу норм Закону України Про приватизацію державного та комунального майна , котрий набув чинності 07.03.2018 р., а також інші наведені заперечення відповідача проти такого права позивача як з огляду на викладене вище, а також враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997 р. №475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України Про міжнародні договори України застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому, розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності , а відтак і майном (Рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) від 25.03.1999 р., заява № 31107/96, п. 54). Отже, при з`ясуванні змісту поняття майно недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, суд повинен з`ясувати, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею (Рішення у справі Беєлєр проти Італії (Beyeler v. Italy) від 05.01.2000 р., заява № 33202/96).

Згідно з позиції ЄСПЛ одним із видів майна в розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є правомірні очікування. В справі Копецький проти Словаччини Велика Палата ЄСПЛ узагальнила прецедентну практику, яка стосується поняття правомірного очікування. Розглянувши різні категорії справ, в котрих мова йшла про правомірні очікування, ВП ЄСПЛ прийшла до висновку, що прецедентна практика Суду не передбачає існування реального спору або обґрунтованої вимоги як критерію для визначення наявності правомірного очікування , яке охороняється статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції. Європейський Суд зазначив, що коли характер вимоги передбачає наявність майнового інтересу, його можна вважати майном лише тоді, коли воно має під собою достатні підстави у внутрішньодержавному законодавстві, наприклад, коли його існування підтверджується сталою практикою судів країни (Рішення у справі Копецький проти Словаччини (Kopecky v. Slovakia) від 28.09.2004 р., заява N 44912/98, § 52).

В справі Попніколов проти Болгарії Суд дійшов висновку, що право на придбання майна за пільговими умовами відповідно до закону про приватизацію становить правомірне очікування, а відтак підпадає під поняття майно в контексті статті 1 Першого протоколу (Рішення у справі Попніколов проти Болгарії (Pоpnikolov v. Bulgaria) від 25.03.2010 р., заява № 30388/02, § 40).

З огляду на викладене, вбачається беззаперечним такий висновок, що право позивача на приватизацію спірних приміщень шляхом викупу, яке виникло у 1995 році становить його правомірне очікування та підпадає під дію положень статті 1 Першого протоколу Конвенції. Вказані правомірні очікування позивача підтверджуються як переліченими вище положеннями законодавства України, так і практикою господарських судів в аналогічних спорах (постанова ВГСУ №5020-3/226-1904/2011 від 19.03.2013р.; постанова ЛАГС №914/2257/16 від 17.01.2017 р.).

Фактично зміст даного спору зводиться до того, що відповідач не визнає права позивача на приватизацію майна шляхом викупу та відмовляється завершувати процес приватизації з огляду на те, що 07.03.2018 р. набув чинності новий Закон України Про приватизацію державного та комунального майна положення якого містять нові вимоги до порядку приватизації майна шляхом викупу та ставлять нові додаткові критерії для набуття взагалі права на викуп, внаслідок застосування яких позивач позбавляється права на таку приватизацію.

В контексті такої ситуації слід вказати, що 13.12.2016 р. Великою Палатою ЄСПЛ було прийняте рішення у справі Белане Надь (Bйlбnй Nagy) проти Угорщини (скарга №53080/13). Вказана справа стосувалася втрати заявником правомірних очікувань (права на отримання пільг по інвалідності) у зв`язку із тим, що внаслідок змін у законодавстві були встановлені нові вимоги для отримання цих пільг. За результатами розгляду скарги, ВП ЄСПЛ вирішила, що було порушено вимоги статті 1 Першого протоколу у зв`язку із непропорційним втручанням у право власності заявника.

У справі Белане Надь проти Угорщини ВП ЄСПЛ висловила ряд правових позицій, які мають істотне значення для даної справи, а саме:

1) майном для цілей застосування статті 1 Першого протоколу Конвенції може являтися майновий інтерес, визнаний у національному законодавстві, навіть якщо при певних обставинах він може припинитися. З огляду на такий підхід, Європейський Суд оголошував статтю 1 Першого протоколу Конвенції прийнятною в ряді справ, де заявники до моменту звернення зі скаргою до Європейського Суду вже не відповідали передбаченим законодавством критеріям отримання права на відповідні виплати (§100);

2) Конвенція спрямована на забезпечення практично здійсненних і ефективних , а не теоретичних і ілюзорних прав. Зміни законодавства фактично ввели для певної категорії застрахованих осіб, що охоплює і заявницю, критерій, який не можна було передбачити протягом відповідного періоду сплати внесків і якому вони навряд чи могли відповідати після вступу в силу нового законодавства - відтак вказане важко пов`язати з принципом верховенства права (§99);

3) справи пов`язані із правомірним очікуванням , стосуються також ситуацій, коли зацікавлені особи мають право розраховувати на те, що правовий акт, на підставі якого у них виникли фінансові зобов`язання, не буде заднім числом анульований на шкоду їх інтересам. У цій категорії справ правомірне очікування , грунтується на правовому акті, який має під собою вагомі юридичні підстави і пов`язаний з майновими правами. Дотримання даного тезису випливає з одного аспекту верховенства права, який властивий всім статтям Конвенції та передбачає, крім іншого, що в законодавстві країни повинна існувати певна ступінь правового захисту від свавільного втручання органів державної влади у здійснення охоронюваних Конвенцією прав (§78);

4) коли після вступу в силу нового закону заявниця, покликаючись на встановлений ступінь втрати працездатності, звернулася з проханням призначити її допомогу по інвалідності, то вона не намагалася набути яке-небудь майно, а всього лиш вчинила спробу скористатися наявним у неї правомірним очікуванням отримання виплат в системі соціального страхування (§108);

5) втручання в здійснення заявницею майнових прав, котре було зумовлене набранням в 2012 році чинності нового закону, полягало в повній відмові заявниці в проханні призначити їй пільги по інвалідності, іншими словами, її право на отримання виплат по системі соціального страхування було знівельовано так, що призвело до порушення її пенсійних прав (§109).

З огляду на викладене, у справі Белане Надь проти Угорщини ВП ЄСПЛ дійшла висновку, що відмова у праві на пільги, хоча і була направлена на забезпечення збереження державних коштів шляхом перегляду і раціоналізації системи виплат з непрацездатності, полягала в прийнятті законодавства, котре за обставинами даної справи не забезпечувало справедливого балансу між різними інтересами. Вказане, на думку Суду, не може виправдовувати наданню закону зворотної сили без перехідних заходів, які б відповідали конкретній ситуації, внаслідок чого заявниця позбулася правомірного очікування отримання виплат по непрацездатності. Подібне втручання в здійснення її прав не відповідає меті підтримання справедливого балансу між приватними та публічними інтересами (§124).

Враховуючи викладену практику ЄСПЛ, суд зазначає, що в справі, яка розглядається, як за законодавством станом на момент приватизації позивачем цілісного майнового комплексу в 1995 році, так і законодавством станом на дату звернення позивача про завершення викупу приміщень у 2016 році, передбачалося що за особами, які здійснили приватизацію шляхом викупу об`єктів приватизації, які знаходяться в будівлях та використовуються такими особами, зберігається право на приватизацію таких будівель шляхом викупу. З огляду на це вбачається обґрунтований висновок, що орендоване в даний час позивачем нерухоме майно (приміщення у будинку № 5 по вул. Краківській у м. Львові загальною площею 70,2 кв.м.) було та є частиною його цілісного майнового комплексу, а з моменту прийняття рішення про приватизацію такого ЦМК шляхом викупу у 1995 році розпочалася процедура приватизації всього ЦМК, включаючи і орендовані позивачем приміщення, в яких такий ЦМК розташований. Відтак, у позивача існує наявне право на викуп орендованих приміщень в процесі приватизації, яке вже виникло на законних підставах та підлягає реалізації.

Суд наголошує на тому, що позивач, звертаючись в 2016 році до відповідача із заявою про приватизацію спірного приміщення шляхом викупу, не намагався набути нове право на приватизацію, а всього лиш вчинив спробу скористатися наявним у нього з 1995 року правомірним очікуванням викупити приміщення та завершити процес приватизації.

Згідно з ч. 3 ст. 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

З огляду на наведене, прийняття Закону України Про приватизацію державного та комунального майна № 2269-VIII від 18.01.2018 р., яким встановлено нові умови щодо приватизації майна шляхом викупу та відмова відповідача від завершення процедури приватизації позивачем приміщень у зв`язку з тим, що останній цим новим умовам не відповідає (при цьому такі умови є надмірно обтяжливими для позивача), фактично повністю позбавляє позивача існуючих правомірних очікувань на набуття цього майна у власність. Вказана ситуація очевидно не відповідає основоположному принципу верховенства права.

Крім цього, суд зазначає, що станом на момент звернення позивача до відповідача з проханням включити спірне приміщення до об`єктів, що підлягають викупу чинним були положення Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , котрі жодних застережень щодо такого викупу не містили. Разом з тим, відповідач залишив вказане звернення без належного та своєчасного реагування. Відтак, в даній справі має місце те, що відповідач спочатку безпідставно ухилився від завершення процедури приватизації спірного приміщення шляхом викупу, а згодом відмовився від цієї процедури у зв`язку із зміною законодавства.

На думку суду, за вказаних обставин, відмова відповідача у завершенні приватизації спірного приміщення та невизнання права позивача на приватизацію спірного приміщення способом викупу становить втручання у право власності позивача, наслідком чого є позбавлення його існуючих майнових прав. Таке втручання, враховуючи, що його передумовою слугує не лише зміна законодавства, але і бездіяльність відповідача порушує принцип пропорційності та покладає на позивача надмірний індивідуальний тягар. Наслідком цього втручання є порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції, що є неприпустимим.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання права на приватизацію способом викупу об`єкту приватизації - приміщень, загальною площею 70,2 кв.м., які знаходяться за адресо: вул. Краківська, буд. 5, м.Львів обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, судовий збір у розмірі 1921,00 грн., сплачений позивачем за подання позовної заяви, слід покласти на відповідача.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 3, 7, 11, 42, 46, 73, 74, 80, 86, 123, 129, 194, 232, 237, 238 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка до Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання права на приватизацію приміщень способом викупу - задоволити повністю.

2. Визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка (вул. Краківська, буд. 5, м. Львів, 79008; ідентифікаційний код 13840380) право на приватизацію способом викупу об`єкту приватизації - приміщень, які є власністю Львівської міської ради, зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно під реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 1244501146101, номер запису про право власності 20344314, за адресою: м.Львів, вул. Краківська, буд. 5, загальною площею 70,2 кв.м., які згідно технічного паспорту від 14.06.2016 р. виданим обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради Бюро технічної інвентаризації та Експертної оцінки позначені під індексами з 14-1 по 14-7.

3. Стягнути з Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (пл. Галицька, буд. 15, м. Львів, 79008; ідентифікаційний код 25558625) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фарфор-Кераміка (вул. Краківська, буд. 5, м. Львів, 79008; ідентифікаційний код 13840380) 1921 грн. 00 коп. сплаченого судового збору.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 25 листопада 2019 року.

Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з ч. 1 ст. 256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Цікало А.І.