Постанова

від 27.11.2019 по справі 910/781/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" листопада 2019 р. Справа№ 910/781/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Костяк В.Д.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Ливарник

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019

у справі №910/781/19 (суддя Мудрий С.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ливарник

до: 1. Публічного акціонерного товариства Перший Український Міжнародний Банк ;

2. Товариства з обмеженою відповідальністю Асгард Фінанс

про визнання недійсними договорів

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Ливарник (далі - ТОВ Ливарник , позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Перший Український Міжнародний Банк , яке в подальшому змінило організаційно-правову форму та найменування на Акціонерне товариство Перший Український Міжнародний Банк (далі - АТ ПУМБ , відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю Асгард Фінанс (далі - ТОВ Асгард Фінанс , відповідач-2) про визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги №1983/61.1 від 25.09.2017, №1985/61.1 від 25.09.2017, №1987/61.1 від 25.09.2017, укладених між АТ ПУМБ та ТОВ Асгард Фінанс , а також зобов`язання ТОВ Асгард Фінанс повернути АТ ПУМБ кредитні та забезпечувальні договори та інші документи, отримані на виконання вказаних договорів відступлення прав вимоги.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі №910/781/19 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що предметом оспорюваних договорів про відступлення прав вимоги є не валютні цінності, а право вимоги за кредитним договором, такі договори не містять ознак здійснення операцій з валютними цінностями, а тому для придбання права вимоги за кредитними договорами відповідачеві-2 не потрібно було отримувати відповідну ліцензію; оспорювані договори є договорами купівлі-продажу права вимоги, а відтак, не можуть одночасно бути іншими договорами, зокрема, договором факторингу; у позовній заяві позивач необґрунтовано посилається на норми Закону України Про захист персональних даних , оскільки зазначений закон регулює правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, а у даній справі позивачем оспорюються договори, укладені між юридичними особами, а тому норми цього закону не можуть бути застосовані в обґрунтування доводів позивача; за таких обставин суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними, що є підставою для відмови у задоволенні вказаної вимоги та вимоги про зобов`язання ТОВ Асгард Фінанс повернути АТ ПУМБ кредитні та забезпечувальні договори та інші документи, отримані на виконання вказаних договорів відступлення прав вимоги, яка є похідною.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ТОВ Ливарник звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, у зв`язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

В обґрунтування скарги апелянт наголошував на тому, що ТОВ Асгард Фінанс хоча і є фінансовою установою і має право надавати фінансові послуги, але не може бути наділене правами кредитодавця за кредитними договорами, згідно яких кредити видані в іноземній валюті, оскільки не має відповідної ліцензії; оспорювані договори за своєю правовою природою є договорами факторингу, оскільки відступлення прав вимоги відбулось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту; при укладенні оспорюваних договорів відповідачем-1 неправомірно без згоди позичальників (позивача) розголошено інформацію за кредитними договорами, чим порушено умови договорів та законодавства щодо банківської таємниці; відхиляючи дані доводи позивача, суд обмежився посиланням на норми законів, вдався до припущень, не здійснивши правовий аналіз оспорюваних договорів та не надавши мотивованої оцінки усім аргументам позивача, наведеним у позовній заяві.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2019 поновлено ТОВ Ливарник пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі №910/781/19, відкрито апеляційне провадження за вищевказаною апеляційною скаргою, призначено до розгляду на 11.09.2019, встановлено відповідачам строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.

Відповідач-1 та відповідач-2 скористалися правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у встановлений у вищевказаній ухвалі строк надали відзиви на апеляційну скаргу, в яких просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва - без змін.

Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач-1 вказував на те, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та положенням законодавства; в оскаржуваному рішенні судом обґрунтовано встановлено, що оспорювані договори не містять ознак здійснення операцій з валютними цінностями, а тому для придбання права вимоги за кредитними договорами відповідачеві-2 не потрібно було отримувати відповідну ліцензію; судом правильно визначено правову природу оспорюваних договорів та встановлено, що такі договори є договорами купівлі-продажу, де товаром є права вимоги; при укладенні оспорюваних договорів банк (відповідач-1) скористався своїм правом, передбаченим ч. 4 ст. 61 Закону України Про банки та банківську діяльність , надавши інформацію відповідачеві-2 стосовно позивача, маючи додатково від останнього дозвіл, отриманий з підписанням кредитних договорів; розголошення відомостей, що становлять банківську таємницю, тягне з собою відповідну відповідальність, однак, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідач-2, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, вказував також на те, що відсутність у відповідача-2 ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для визнання недійсними оспорюваних договорів, оскільки така ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, а не договорів про відступлення права вимоги; позивачем не доведено, що відступлення права вимоги відбулось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту та не надано доказів того, що номінальна вартість прав вимог, зазначених в оспорюваних договорах, відрізняється від їх ринкової (дійсної) вартості.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.09.2019 розгляд апеляційної скарги відкладено на 16.10.2019, зобов`язано представника позивача Терновську М.Л. надати суду докази поважності причин неявки в судове засідання Північного апеляційного господарського суду 11.09.2019.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2019, в порядку ч. 2 ст. 216 ГПК України, у розгляді справи №910/781/19 оголошено перерву до 27.11.2019.

У судове засідання позивач втретє явку свого уповноваженого представника не забезпечив, про день, місце та час розгляду справи був повідомлений належним чином.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представника позивача, заслухавши думку представників відповідачів, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги без його участі.

У судовому засіданні представники відповідача-1 та відповідача-2 проти доводів апеляційної скарги заперечили, вважають рішення законним та обґрунтованим, у зв`язку з чим просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити оскаржуване рішення без змін.

27.11.2019 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим господарським судом, між АТ ПУМБ (у тексті договору - банк) та ТОВ Ливарник (у тексті договору - постачальник) було укладено наступні кредитні договори:

- №17.12 від 26.07.2012, відповідно до умов якого банк зобов`язується надати позичальнику кредит у розмірі 37 852 385,00 російських рублів, а позичальник зобов`язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором.

- №05.14 від 06.03.2014, відповідно до умов якого, банк зобов`язується надати позичальнику кредит у розмірі, еквівалентному 460 000,00 доларів США, а позичальник зобов`язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором.

В подальшому до вказаних договорів вносились зміни шляхом укладення додаткових угод.

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором №17.12 між АТ ПУМБ (у тексті договору - заставодержатель) та ТОВ Ливарник (у тексті договору - заставодавець) було укладено договір застави рухомого майна № 17.12/ЗРМ від 02.08.2012.

Також, з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором №05-14 від 06.03.2014, між АТ ПУМБ (у тексті договору - заставодержатель) та ТОВ Ливарник (у тексті договору - заставодавець) були укладені договір застави рухомого майна № 05.14/ЗРМ від 06.03.2014 та договір застави майнових прав та обладнання, що стане власністю в майбутньому №05.14/МП від 06.03.2014.

Крім того, між АТ ПУМБ (у тексті договору - заставодержатель) та Публічним акціонерним товариством Луганський ливарно-механічний завод (у тексті договору - заставодавець) було укладено договір поруки №17.12/ПОР від 26.07.2012, договір поруки №05.14/ПОР від 06.03.2014, а також договір застави товарів в обороті №17.12/13/ТОВ від 21.05.2013.

Як зазначив позивач, під час дії вказаних кредитних договорів з незалежних від позичальника причин (проведення антитерористичної операції та подальша окупація м. Луганська) ТОВ Ливарник не змогло належним чином виконувати свої зобов`язання з повернення кредиту та сплати відсотків, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість, яку до теперішнього часу не має можливості сплатити.

25.09.2017 між АТ ПУМБ (у тексті договору - первісний кредитор) та ТОВ Асгард Фінанс (у тексті договору - новий кредитор) було укладено договір про відступлення прав вимоги №1983/61.1, відповідно до п. 2.1 якого в порядку та на умовах, узгоджених сторонами, первісний кредитор відступає новому кредитору усі права за:

- кредитним договором №05.14 від 06.03.2014, зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових угодах: № 1 від 21.03.2014, № 2 від 11.06.2014, № 3 від 27.10.2014, № 4 від 27.02.2015, №5 від 30.11.2015 та № 6 від 30.12.2015 (надалі - кредитний договір 1), укладеним між АТ ПУМБ та ТОВ Ливарник ;

- кредитним договором №17.12 від 26.07.2012, зі змінами та доповненнями внесеними наступними додатковими угодами: № 1 від 21.05.2013, № 2 від 18.09.2013, № 3 від 20.01.2014, № 4 від 19.02.2014, № 5 від 06.03.2014, № 6 від 11.06.2014, № 7 від 30.07.2014, № 8 від 21.08.2014, № 9 від 27.10.2014, № 10 від 30.10.2014, № 10 від 27.02.2015, № 11 від 30.11.2015 та № 12 від 30.12.2015, укладеним між АТ ПУМБ та ТОВ Ливарник (надалі - кредитний договір 2, а разом кредитний договір 1 та кредитний договір 2 - кредитні договори).

25.09.2017 між АТ ПУМБ (у тексті договору - первісний заставодержатель) та ТОВ Асгард Фінанс (у тексті договору - новий заставодержатель) було укладено договір про відступлення прав вимоги №1985/61.1, посвідчений Морозовим В.І., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим номером 1304, відповідно до п. 1.1 якого в порядку і на умовах, узгоджених сторонами, первісний заставодержатель відступає новому заставодержателю усі права за:

- договором застави рухомого майна № 17.12/ЗРМ від 02.08.2012, посвідченим Мартиненком В.О., приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу за реєстровим номером 596 із змінами та доповненнями внесеними наступними договорами про внесення змін № 1 від 21.05.2013, реєстровий № 289, № 2 від 18.09.2013, реєстровий № 539, № 3 від 19.02.2014, реєстровий № 72, № 5 від 19.11.2014, реєстровий номер № 255, № 6 від 05.06.2015, реєстровий № 1719, № 7 від 29.12.2015, реєстровий № 3464 (надалі-договір застави 1), укладеним між АТ ПУМБ та ТОВ Ливарник ;

- договором застави рухомого майна № 05.14/ЗРМ від 06.03.2014, із змінами та доповненнями внесеними наступними додатковими угодами № 1 від 21.05.2013, № 2 від 11.06.2014, № 3 від 27.10.2014, № 4 від 27.02.2015, № 5 від 30.11.2015 (надалі - договір застави 2), укладеним між АТ ПУМБ та ТОВ Ливарник ;

- договором застави (майнових прав на обладнання, що стане власністю у майбутньому) № 05.14/МП від 06.03.2014, із змінами та доповненнями внесеними наступними додатковими угодами: № 1 від 21,03.2014, № 2 від 11.06.2014, № 3 від 27.10.2014, № 4 від 27.02,2015, № 5 від 30.11.2015 (надалі - договір застави 3), укладеним між АТ ПУМБ та ТОВ Ливарник .

Також, за договором про відступлення прав вимоги №1985/61.1 відступаються усі права за договором застави товарів в обороті №17.12/13/ТОВ від 21.05.2013, зі змінами та доповненнями № 1 від 18.09.2013, № 2 від 19.02.2014, № 3 від 11.06.2014, № 4 від 30.07.2014, № 5 від 21,08.2014, № 6 від 27.10.2014, № 7 від 30.10.2014, № 7 від 27.02.2015 та № 8 від 08.12.2015 (надалі - договір застави 4), укладеним з метою забезпечення виконання зобов`язань боржника за кредитним договором 2, між АТ ПУМБ та публічним акціонерним товариством Луганський ливарно-механічний завод (код ЄДРПОУ 00292824).

25.09.2017 між АТ ПУМБ (у тексті договору - первісний кредитор) та ТОВ Асгард Фінанс (у тексті договору - новий кредитор) було укладено договір про відступлення прав вимоги №1987/61.1, відповідно до п. 1.1 якого в порядку і на умовах, узгоджених сторонами, первісний кредитор відступає новому кредитору усі права за наступними договорами поруки:

- договором поруки №17.12/ПОР від 26.07.2012, зі змінами та доповненнями, внесеними наступними додатковими угодами №1 від 21.05.2013, № 2 від 18.09.2013, № 3 від 19.02.2014, № 4 від 11.06.2014, № 5 від 30.07.2014, № 6 від 21.08.2014, № 7 від 27.10.2014, № 8 від 30.10.2014, № 8 від 27.02.2015, № 9 від 28.12.2015 (надалі - договір поруки 1);

- договором поруки №05.14/ПОР від 06.03.2014, зі змінами та доповненнями, внесеними наступними додатковими угодами №1 від 21.03.2014, № 2 від 11.06.2014, № 3 від 27.10.2014, № 4 від 27.02.2015, № 5 від 28.12.2015, № 6 від 30.12.2015 (надалі - договір поруки 2).

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що вищевказані договори про відступлення прав вимоги №1983/61.1 від 25.09.2017, №1985/61.1 від 25.09.2017 та №1987/61.1 від 25.09.2017 (не відповідають вимогам закону, зокрема, не повністю відповідають вимогам щодо форми, змісту та суб`єктивного складу договору факторингу, зазначених в ст. 6 та ч. 2 ст. 12 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг .

За твердженням позивача, ТОВ Асгард Фінанс хоча і є фінансовою установою і має право надавати фінансові послуги, але не може бути наділене правами кредитодавця за кредитними договорами, виданими в іноземній валюті (доларах США), оскільки не має відповідної ліцензії.

Крім того, позивач вказував на те, що при укладенні договорів відступлення прав вимоги банком було неправомірно без згоди позичальників (позивача) розголошено інформацію за кредитними договорами, чим порушено умови договорів та законодавства щодо банківської таємниці.

Посилаючись на вказані обставини, позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсними договорів відступлення на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 3 ст. 215, ст. 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України просив зобов`язати відповідача-2 повернути відповідачеві-1 кредитні та забезпечувальні договори та інші документи, отримані на виконання вказаних договорів відступлення прав вимоги.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.

Вимогами ч. 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 215 ЦК України, що кореспондуються з положеннями ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України), підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення), зокрема, відповідність змісту правочину вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також встановити настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до п.1 ч. 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги)

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно відхилено твердження позивача про необхідність наявності відповідної ліцензії у ТОВ Асгард Фінанс для укладення оспорюваних договорів відступлення з огляду на наступне.

Відповідно до статті 514 ЦК України при відступленні права вимоги до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено законом або договором.

У пп. в) п. 2.1 р. 2 договору про відступлення прав вимоги №1983/61.1 від 25.09.2017 визначений загальний розмір заборгованості за кредитним договором станом на 24.09.2017 (включно), що становить 899 573,78 грн, 14 866 666,50 рос. руб. та 514 294, 33 дол. США.

Також у даному пункті договору сторони домовилися, що заборгованість в російських рублях та доларах США, за курсом НБУ на момент укладення цього договору становить 20 278 087,70 грн.

Таким чином, як правильно встановлено місцевим господарським судом, первісний кредитор відступив новому кредитору всю заборгованість за кредитним договором у національній валюті України.

Відповідно до пп. а) п. 280 р.2 договору про відступлення права вимоги №1983/61.1 від 25.09.2017 ціна прав вимог, яку новий кредитор зобов`язався сплатити первісному кредитору в день укладення договору, також визначена у національній валюті, а саме, 3 100 100,00 грн. Як зазначено, відповідачем-1, вказана вимога була виконана новим кредитором у повному обсязі.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що предметом договору про відступлення прав вимоги №1983/61.1 від 25.09.2017 є не валютні цінності, а право вимоги за кредитним договором, про що прямо зазначено у пп. в) п. 2.1 р. 2 договору.

При цьому, місцевий господарський суд правомірно звернув увагу на те, що ТОВ Асгард Фінанс не надавав і не одержував кредит в іноземній валюті, а розрахунки між відповідачами за договором про відступлення прав вимоги здійснювались у валюті України - гривні.

Отже, укладений договір про відступлення прав вимоги не містить ознак здійснення операцій з валютними цінностями, а тому для придбання права вимоги за кредитним договором відповідачеві-2 не потрібно було отримувати відповідну ліцензію.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції погоджується з позицією суду першої інстанції та вважає твердження позивача щодо необхідності відповідачеві-2 мати відповідну ліцензію безпідставним та необґрунтованим.

Також, на переконання колегії суддів, місцевим господарським судом правомірно відхилено доводи позивача про те, що оспорювані договори за своєю правовою природою є договорами факторингу, оскільки відступлення прав вимоги відбулось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту, виходячи з наступного.

Як вбачається зі змісту статей 512 та 1077 ЦК України, законодавцем проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме, правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 ЦК України слідує, що учасниками договору цесії можуть виступати будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України Про банки і банківську діяльність вбачається, що сторонами у договорі факторингу є клієнт, яким може бути юридична особа чи фізична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України) та фактор, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України).

У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, водночас, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг , норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити. Відступлення права за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Даний договір може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов`язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи наведене, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що оспорювані договори мають ознаки саме договору купівлі-продажу права вимоги.

Водночас, позивачем не враховано, що відповідно до абз.1 ст. 1077 ЦК України, договір факторингу передбачає, що по-перше, фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, по-друге, що клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи(боржника).

Перша з цих умов означає, що за договором факторингу має надаватися позика або кредит. Друга з цих умов містить лише вказівку на відступлення вимоги, не зазначаючи можливих правових підстав відступлення грошової вимоги.

Такі підстави зазначені у ст. 1084 ЦК України, відповідно до якої грошова вимога може відступатися у зв`язку з її продажем клієнтом фактору або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

За змістом ч. 2 ст. 1084 ЦК України, фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення за рахунок грошової вимоги до боржника.

Отже, договір факторингу в частині забезпечення вимог фактора, відповідно до ст. 572 ЦК України передбачає заставу грошової вимоги до боржника.

Як правильно зауважив суд першої інстанції, за змістом чинного законодавства договір факторингу є складним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги.

Договір, який не поєднує вище зазначені елементи, не є договором факторингу у розумінні чинного законодавства.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що набуття ТОВ Асгард Фінанс інших передбачених спірним договором прав щодо боржника (права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких нарахувань та вимог, у тому числі передбачених договором, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору, права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, у тому числі, право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов`язаних із цим сум, право вимоги будь-яких інших вимог згідно з кредитними договорами не суперечать ознакам та змісту договору цесії.

При цьому, викладене в оскаржуваному рішенні припущення суду стосовно того, що у разі, якщо укладений договір про відступлення прав вимоги за кредитним договором є договором факторингу і, на думку позивача, повинен відповідати вимогам Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг , на переконання суду апеляційної інстанції, не вплинуло на правильність вказівки суду на те, що сторонами договору про відступлення прав вимоги є фінансові установи в розумінні ст. 1 цього Закону, і мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог ЦК України, Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг , Закону України Про банки та банківську діяльність та інших нормативно-правових актів українського законодавства.

Крім того, суд першої інстанції правомірно не погодився з доводами позивача про те, що у разі відступлення банком прав вимоги за кредитним договором та пов`язаних з ним договорів іншим особам, відбувається фактично передача інформації, яка міститься в цих договорах та документах, переданих разом з договорами щодо боржника, та яка відноситься до банківської та комерційної таємниці, і яка відповідно до вимог закону може бути розкрита тільки з письмового дозволу власника такої інформації, а тому відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором застави може бути проведено кредитором тільки за згодою позичальника за цим кредитним договором та забезпечувальним договором.

Так, відповідно 11.1.7 кредитних договорів №17.12 від 26.07.2012 та №05.14 від 06.03.2014, у випадку невиконання/неналежного виконання або порушення умов цього договору або будь-якої з угод про забезпечення, укладених в забезпечення виконання боргових зобов`язань за цим договором, позичальник цим дає дозвіл на передачу банком документів та інформації, пов`язаних з укладенням цього договору, інших наявних у банка інформації та документів, в тому числі, що становлять банківську таємницю, приватним особам та організаціям, які відповідно до укладених між ними та банком договорів надаватимуть банку послуги по стягненню заборгованості за цим договором, зверненню стягнення на заставлене в забезпечення виконання боргових зобов`язань позичальника за цим договором майно та здійсненню інших дій, пов`язаних з реалізацією прав банка за цим договором, іншими договорами, укладеними в забезпечення виконання боргових зобов`язань за цим договором.

Частиною 4 статті 61 Закону України Про банки та банківську діяльність передбачено, що банк має право надавати інформацію, яка містить банківську таємницю, приватним особам та організаціям для забезпечення виконання ними своїх функцій або надання послуг банку відповідно до укладених між такими особами (організаціями) та банком договорів, у тому числі про відступлення права вимоги до клієнта, за умови, що передбачені договорами функції та/або послуги стосуються діяльності банку, яку він здійснює відповідно до статті 47 цього Закону.

Таким чином, банк скористався своїм правом, у відповідності до ч. 4 ст. 61 Закону України Про банки та банківську діяльність , при укладанні договорів про відступлення прав вимоги надати інформацію ТОВ Асгард Фінанс стосовно ТОВ Ливарник , маючи додатково від останнього дозвіл, отриманий з підписанням кредитних договорів.

Крім того, як правильно зауважив суд першої інстанції, чинне законодавство чітко визначає відповідальність банків у разі розголошення відомостей, що становлять банківську таємницю.

Так, за правилами частини другої статті 1076 ЦК України, у разі розголошення банком відомостей, що містять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування моральної шкоди.

Банки та їх керівники, які винні в порушенні правил розкриття банківської таємниці, несуть відповідальність, передбачену статтею 73 Закону України Про банки і банківську діяльність .

Разом з тим, несанкціоноване розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю не є підставою для визнання правочину (договору) недійсним відповідно до ст. 203 та ч.1. ст. 215 ЦК України.

При цьому, місцевим господарським судом правомірно відхилено необґрунтовані посилання позивача на норми Закону України Про захист персональних даних , оскільки останній регулює правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних. Водночас, позивачем у даній справі оспорюються договори, укладені між юридичними особами, а тому норми цього закону не можуть бути застосовані в обґрунтування підстав даного позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Водночас, саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі №910/15148/17.

Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Однак, позивачем ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час апеляційного провадження у справі не було доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також того, що його права, за захистом яких він звернувся до суду, порушено відповідачами.

З огляду на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів відступлення недійсними, а відтак, у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити.

При цьому, позовна вимога про зобов`язання ТОВ Асгард Фінанс повернути АТ ПУМБ кредитні та забезпечувальні договори, а також інші документи, отримані на виконання зазначених договорів відступлення прав вимоги також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від позовної вимоги про визнання оспорюваних договорів недійсними.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на викладене, враховуючи відсутність підстав для визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги №1983/61.1 від 25.09.2017, №1985/61.1 від 25.09.2017, №1987/61.1 від 25.09.2017, укладених між АТ ПУМБ та ТОВ Асгард Фінанс , місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ Ливарник .

За таких обставин, доводи апелянта щодо неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, а також стосовно невідповідності висновків суду обставинам справи не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів також вважає за необхідне зауважити, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі Проніна проти України у рішенні від 18.07.2006 та у справі Трофимчук проти України у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі №910/781/19 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ТОВ Ливарник має бути залишена без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Ливарник на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі №910/781/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2019 у справі №910/781/19 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/781/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 03.12.2019.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська