Рішення

від 26.11.2019 по справі 914/1194/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.11.2019 справа № 914/1194/19

місто Львів

Господарський суд Львівської області у складі судді Сухович Ю.О., за участі секретаря судового засідання Зусько І.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Релігійної організації релігійної громади Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області, с.Дмитрів Радехівський район Львівська область

до відповідача Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області, с.Дмитрів Радехівський район Львівська область

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату парафії Воздвиження Чесного Хреста у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області, с.Дмитрів Радехівський район Львівська область

про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 року.

За участю представників:

від позивача: Микитин А.І. - представник (довіреність від 03.07.2018 р.); Наконечний П.О. - представник (довіреність від 03.07.2018 р.);

від відповідача: Федина Б.Я. -сільський голова.

від третьої особи: Карпа Д.В. - керівник.

Процес.

На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Релігійної організації Релігійної громади Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області до Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 року.

Згідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.06.2019 р. позовну заяву передано для розгляду судді Сухович Ю.О.

Ухвалою від 26.06.2019 р. суд залишив без руху позовну заяву Релігійної організації Релігійної громади Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області та надав позивачу строк для усунення недоліків. У зв`язку з усуненням допущених недоліків позовної заяви, 15.07.2019 р. Господарський суд Львівської області ухвалою прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі, постановив розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 20.08.2019 р.

Ухвалою від 20.08.2019 р. суд відклав підготовче засідання на 10.09.2019 р.

Ухвалою від 10.09.2019 р. суд залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Релігійну громаду Української православної церкви Київського патріархату в с.Дмитрів Львівської області Радехівського району, зобов`язав позивача надіслати третій особі позовну заяву з додатками, продовжив строк підготовчого провадження до 16.10.2019 р. включно та відклав підготовче засідання на 03.10.2019 р.

03.10.2019 р. представниками позивача подано заяву про відвід судді Сухович Ю.О.

Ухвалою від 03.10.2019 р. суд зупинив провадження у справі до вирішення питання про відвід судді Сухович Ю.О.

Згідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи від 04.10.2019 р. заяву про відвід передано для розгляду судді Гоменюк З.П.

Ухвалою від 07.10.2019 р. суд у складі судді Гоменюк З.П. відмовив у задоволенні заяви про відвід судді Сухович Ю.О..

Ухвалою від 08.10.2019 р. суд поновив провадження у справі №914/1194/19 та призначив підготовче засідання на 16.10.2019 р.

Ухвалою від 16.10.2019 р. суд повернув без розгляду заяву Релігійної організації Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області про збільшення позовних вимог; залишив без розгляду клопотання Релігійної організації Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області про витребування у Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області доказів; залишив без розгляду клопотання Релігійної організації Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області про витребування доказів у Комунального підприємства Львівської обласної ради Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації ; залишив без розгляду клопотання Релігійної організації Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області про витребування доказів у Головного управління юстиції у Львівській області; відмовив у задоволенні усного клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи, у зв`язку з неявкою представника третьої особи; закрив підготовче провадження у справі та призначив розгляд справи по суті на 06.11.2019 р.

В судовому засіданні 06.11.2019 р. представники позивача подали клопотання №7 від 05.11.2019 р., яке в подальшому було зареєстроване канцелярією суду за вх.№45985/19 від 06.11.2019 р., про стягнення в дохід бюджету штрафу з представника відповідача, відповідно до ст.135 ГПК України.

Також, 06.11.2019 р. в судовому засіданні представниками позивача подано заяву про відвід судді, яку в подальшому зареєстровано канцелярією суду за вх.№45984/19 від 06.11.2019 р.

Ухвалою від 06.11.2019 р. суд зупинив провадження у справі до вирішення питання про відвід судді Сухович Ю.О.

Згідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи від 08.11.2019 р. заяву про відвід передано для розгляду судді Трускавецькому В.П.

Ухвалою від 11.11.2019 р. суд у складі судді Трускавецького В.П. відмовив у задоволенні заяви про відвід судді Сухович Ю.О.

Ухвалою від 13.11.2019 р. суд поновив провадження у справі, розгляд справи по суті призначив на 26.11.2019р.

25.11.2019 р. через канцелярію суду від представника позивача надійшло клопотання № 7-1 від 20.11.2019 р. (вх.№49141/19 від 25.11.2019 р.) про стягнення в дохід державного бюджету, з представника відповідача штрафу, в сумі визначеній ст.135 ГПК України.

Слід зазначити, що клопотання № 7 від 05.11.2019р. та № 7-1 від 20.11.2019 р. аналогічні за своїм змістом.

Представники позивача в судове засідання 26.11.2019 р. для розгляду справи по суті з`явилися, заявили про відсутність відводів судді та секретарю, з метою незатягування розгляду справи.

Представники позивача підтримали клопотання про стягнення з представника відповідача штрафу в порядку ст.135 ГПК України.

Крім того, в судовому засіданні 26.11.2019р. представники позивача подали клопотання №8, яке в подальшому зареєстроване канцелярією суду за вх. № 49418/19 від 26.11.2019 р., від керівника позивача про розгляд справи без його участі по причині виконання релігійних обов`язків.

Представники відповідача та третьої особи в судове засідання 26.11.2019 р. по розгляду справи по суті з`явилися, заперечили проти клопотань про стягнення штрафу та про розгляд справи по суті без участі керівника позивача.

Представник третьої особи усно просив відкласти розгляд справи для забезпечення явки керівника позивача.

Представники позивача заперечили проти відкладення розгляду справи.

Розглянувши однакового змісту клопотання представників позивача №7 від 05.11.2019 р. та №7-1 від 20.11.2019 р. про стягнення з представника відповідача штрафу, в порядку ст.135 ГПК України, за ненадання суду для огляду оригіналу рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 р., суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст.131 ГПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Згідно п.1 ч.1 ст.135 ГПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу.

Водночас, слід зазначити, що за своїм змістом ст.135 ГПК України має диспозитивний характер, застосовується на розсуд суду залежно від обставин справи. Відтак, наслідком подання стороною клопотання про застосування штрафу не є його обов`язкове задоволення судом.

Слід зазначити, що представник відповідача в судовому засіданні 26.11.2019 р. надав суду для огляду оригінал рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 р., відтак виконав вимоги ухвал суду. Отже, суд не вбачає підстав для застосування ст.135 ГПК України та задоволення клопотань представників позивача.

Також суд не вбачає підстав для задоволення усно заявленого представником третьої особи клопотання про відкладення розгляду справи для забезпечення явки керівника позивача, у зв`язку з встановленими Господарським процесуальним кодексом України процесуальними строками для розгляду справи у загальному позовному провадженні.

Враховуючи положення п.3 ч.3 ст.202 ГПК України, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності керівника позивача.

Представники позивача позовні вимоги підтримали повністю, просили позов задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

Представник відповідача проти позову заперечив, просив відмовити у його задоволенні. Відзив у встановлений судом строк не подав, поважності причин неподання не навів.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Представник третьої особи проти позову заперечив, просив відмовити у його задоволенні. Пояснення на позовну заяву у встановлений судом строк не подав, поважності причин його неподання не навів.

Відповідно до ст.11 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та у зв`язку із розглядом справи №914/1194/19 за електронним запитом від 12.09.2019 р. за №1005738129 Господарським судом Львівської області отримано витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, згідно якого 12.07.2017 р. Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату в с.Дмитрів Львівської області Радехівського району (ідентифікаційний код 25553160) змінила повне найменування та змінила місцезнаходження.

Як вбачається і вказаного витягу повне найменування третьої особи - Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату парафії Воздвиження Чесного Хреста у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області (ідентифікаційний код 25553160), місцезнаходження: 80254, Львівська область, Радехівський район, с.Дмитрів, вул.Шевченка, буд.38.

У пункті 1.4. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції звернуто увагу господарських судів на те, що сама лише зміна найменування юридичної особи не означає її реорганізації, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма даної особи.

Відповідну правову позицію по справі сформував Верховний суд (постанова ВС від 14.02.2018 р. у справі № 812/10224/13-а; постанова ВС від 07.03.2018 р. у справі № К/9901/10396/18). Так, судом встановлено, що згідно із частиною 1 статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. В разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Відповідно правонаступництво відбувається в разі припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Суди зазначили, що відсутність підстав публічного правонаступництва в межах спірних правовідносин доводить неможливість його здійснення. Під публічним правонаступництвом слід розуміти повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції; це вступ у чинні адміністративно-правові відносини нового суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) на місце суб`єкта, що або припинив своє існування або повністю чи частково позбувся адміністративної компетенції. Отже, наслідком зміни назви юридичної особи не є правонаступництво в цивільних відносинах.

З огляду на те, що зміна найменування не є правонаступництвом в порядку, передбаченому ст.52 ГПК України, вчинення процесуальних дій від суду не вимагається, однак про зміну найменування зазначається в описовій частині процесуального документу.

Відтак, найменуванням третьої особи є Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату парафії Воздвиження Чесного Хреста у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області.

Вказане було доведено до відома учасників справи в судовому засіданні 26.11.2019 р.

У судовому засіданні 26.11.2019 р. проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суть спору та правова позиція сторін.

Позиція позивача.

Позивач оскаржує рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області від 09.06.2009 р. за №18 Про оформлення права власності на церкву будинок №38 АДРЕСА_1 з тих підстав, що виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради грубо порушив ст.17 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ Про свободу совісті та релігійні організації , перевищив свої повноваження, не маючи правових підстав для прийняття рішення.

Як стверджує позивач, на час прийняття оспорюваного рішення не було жодного рішення чи розпорядження Львівської обласної державної адміністрації стосовно передачі безоплатно у власність релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату у с. Дмитрів культової будівлі - церкви за адресою: 80254. Львівська область, Радехівський район.с.Дмитрів. вул.Шевченка. буд. 38.

Внаслідок вказаного позивач звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 року.

Позиція відповідача.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву у визначений судом строк, у відповідності до Господарського процесуального кодексу України, не скористався. В судовому засіданні проти позову заперечив.

Зокрема, представник відповідача у судовому засіданні 26.11.2019р. зазначив, що станом на дату прийняття оспорюваного позивачем рішення Дмитрівської сільської ради, а саме 09.06.2009р. у селі Дмитрів існувала зареєстрована у встановленому порядку лише релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату, а релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області була зареєстрована значно пізніше, відтак не могла претендувати на церкву будинок №38 по вул.Шевченка в с.Дмитрів Радехівського району Львівської області у 2009 р.

Представник відповідача просив суд при прийнятті рішення врахувати, що більшість громади с.Дмитрів Радехівського району Львівської області є прихожанами Української православної церкви Київського патріархату та відвідують богослужіння у церкві Воздвиження Чесного Хреста у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області.

На підставі вищенаведеного представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову.

Позиція третьої особи.

Третя особа своїм правом на подання пояснення на позовну заяву у визначений судом строк, у відповідності до Господарського процесуального кодексу України, не скористалася. В судовому засіданні представник третьої особи проти позову заперечив.

Зокрема, посилаючись на витяг з розпорядження представника Президента України про реєстрацію статутів релігійних громад від 08.02.1993 р. № 79 вказав, що статут третьої особи було зареєстровано ще у 1993 р. Зазначив про наявність протоколу №1 парафіяльних зборів. Вказані документи в оригіналі надав для огляду суду. До матеріалів справи документи не долучались, оскільки не були подані у підготовчому провадженні. Поважності причин їх неподання не наведено.

Представник третьої особи зазначив, що у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області, крім позивача є релігійні організації з різним віросповіданнями, які завжди знаходять спільну мову між собою та не мають конфліктів.

Представник третьої особи просив відмовити у задоволенні позову та прийняти законне та об`єктивне рішення у справі, враховуючи пояснення наведені ним у судовому засіданні.

Обставини встановлені судом.

09.06.2009 р. виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області, прийняв рішення №18 Про оформлення права власності на церкву будинок №38 АДРЕСА_2 вул.Шевченка в АДРЕСА_1 , Львівської області , яким вирішив:

1. Оформити права власності на церкву по вул.Шевченка №38 в с. Дмитрів Радехівського району, Львівської області за релігійною громадою Української православної церкви Київського патріархату в с. Дмитрів Радехівського району.

2. КП ЛОР Червоноградське МБТІ сформувати свідоцтво про право власності на церкву №38 по вул. Шевченка в с. Дмитрів Радехівського району, Львівської області.

3. Видати свідоцтво про право власності на церкву по АДРЕСА_1 .

4. КП ЛОР Червоноградське МБТІ провести державну реєстрацію права власності на церкву №38 по вул. Шевченка в с. Дмитрів Радехівського району, Львівської області.

Як стверджує позивач, на час прийняття цього рішення 09.06.2009р., про оформлення права власності на церкву будинок № АДРЕСА_1 не було жодного рішення чи розпорядження Львівської обласної державної адміністрації стосовно передачі безоплатно у власність релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату у с. Дмитрів культової будівлі - церкви за адресою: 80254, Львівська область, Радехівський район, с.Дмитрів, вул.Шевченка буд. 38. Таким чином, на думку позивача, виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради грубо порушив ст.17 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ Про свободу совісті та релігійні організації , перевищив свої повноваження не маючи правових підстав приймати рішення №18 від 09.06.2009 р. Про оформлення права власності на церкву будинок №38 по вул.Шевченка в селі Дмитрів Радехівського району Львівської області релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату у с. Дмитрів.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається також на п.9.3, п.9.4 роз`яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/109 Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів .

Як стверджує позивач, культова будівля - церква Воздвиження Чесного Хреста с. Дмитрів, згідно архівної довідки від 27.05.2013 р. № М-84, від часу побудови - 1877 р., належала Українській греко-католицькій церкві. У 2009 р. будівля церкви Воздвиження Чесного Хреста с. Дмитрів перебувала у державній власності і тільки держава могла передавати цю культову будівлю у власність релігійній громаді на основі рішення Львівської обласної державної адміністрації. Орган місцевого самоврядування, у даному випадку виконком Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області, таких повноважень не мав.

У зв`язку з перевищенням відповідачем своїх повноважень, позивач просить визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 року.

Висновки суду.

Предметом позову у даній справі є визнання недійсним акту індивідуальної дії органу місцевого самоврядування на підставі якого за третьою особою зареєстровано право власності на культову споруду.

Спірні відносини сторін у даній справі виникли у зв`язку із прийняттям відповідачем - виконавчим комітетом Дмитрівської сільської ради оспорюваного у даній справі рішення № 18 від 09.06.2009р. Про оформлення права власності на церкву будинок №38 АДРЕСА_1 .

Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

При цьому, ч.2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, наведені норми визначаю об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес . Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України у рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

При цьому суд зазначає, що захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позовом є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому, виходячи із принципу змагальності саме позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та факт порушення його суб`єктивного права відповідачем. Недоведеність фактів є підставою для відмови в позові за недоведеністю (необґрунтованістю) позовних вимог.

Відповідно до ст.13 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації (станом на дату реєстрації позивача) релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації . Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Як вбачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 26.06.2019 р. за № 1005484409, отриманого судом у відповідності до ст.11 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань , позивач - Релігійна організація Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області зареєстрована 11.07.2016 р.

Відповідно до ст.13 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації (станом на дату реєстрації третьої особи) релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 12.09.2019 р. за № 1005738129, отриманого судом у відповідності до ст.11 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань , третя особа - Релігійна громада української православної церкви Київського патріархату парафії Воздвиження Чесного хреста у с.Дмитрів Радехівського району (станом на дату прийняття оспорюваного позивачем рішення попереднє найменування - Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату в с.Дмитрів Львівської області Радехівського району) зареєстрована 03.02.1993 р., включена до Єдиного держаного реєстру 25.06.2011 р.

Оскаржуване позивачем рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 прийнято 09.06.2009 р.

В судовому засіданні 26.11.2019 р. представник позивача стверджував, що статут позивача був зареєстрований у 2013 р., доказів вказаного не надав.

Отже, станом на дату прийняття оскаржуваного позивачем рішення (18.06.2009р.) не існувало Релігійної організації Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області, яка була зареєстрована лише 11.07.2016 р., а отже права позивача не могли бути порушеними прийнятим рішенням.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України Про свободу совісті та релігійні організації, про органи місцевого самоврядування.

Питання повернення культового майна релігійним організаціям регулюється статтею 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації , Указом Президента України від 04.03.1992 № 125 Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна та розпорядженням Президента України від 22.06.1994 № 54/94-рп Про повернення релігійним організаціям культового майна .

Так, згідно ч.ч.1-6 ст.17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації (в редакції чинній на дату прийняття оспорюваного рішення) Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.

Згідно з пунктом 9.3 роз`яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/109, на повернення культових будівель та майна можуть претендувати релігійні організації того ж самого конфесійного напряму, яким раніше належали ці культові будівлі та майно. При цьому, пунктом 7 роз`яснень передбачено, що передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї ж конфесії або віросповідної приналежності, якій належала будівля на момент її переходу у власність держави.

Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації, відповідно до п.9.4. роз`яснень, можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій (нині - Міністерство культури України), архівні документи церковних організацій, рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року Про порядок введення в дію Закону Про свободу совісті та релігійні організації , (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР Про порядок введення в дію Закону Української РСР Про свободу совісті та релігійні організації на відповідні державні органи покладено обов`язок забезпечити згідно з зазначеним законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави.

В матеріалах справи міститься архівна довідка № М-94 видана 27.05.2013 р. Центральним державним історичним архівом України, в якій йдеться про те, що згідно з друкованими матеріалами у селі Дмитрів Радехівського повіту Львівського воєводства станом на 1931-1932 роки була греко-католицька церква Воздвиження Чесного Хреста. Будівля церкви мурована, зведена у 1877 році. У власності церкви була земля (поле - 21 гектар 54 ари 21 метр квадратний, сіножаті - 13 гектарів 21 ар 15 метрів квадратних, пасовиська - 21 гектар 9 арів 61 метр квадратний, необроблена земля - 6 гектарів 47 арів 52 метри квадратних, город 59 арів 89 метрів квадратних), дровітня і мурований будинок.

Позивач, посилаючись на вищевказану архівну довідку стверджує, що має право на культову будівлю-церкву, що знаходиться за адресою: Львівська область, Радехівський район, село Дмитрів, вулиця Шевченка, будинок 38.

Водночас, архівна довідка не підтверджує, що право на культову будівлю має саме позивач, який був зареєстрований як юридична особа 11.07.2016 р.

На період прийняття оспорюваного рішення у селі Дмитрів Радехівського району існувала лише Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату в с.Дмитрів Львівської області Радехівського району.

При прийнятті оскаржуваного рішення відповідач не міг знати про наявність позивача, який був зареєстрований значно пізніше, ніж прийнято рішення №18 від 09.06.2009р.

Згідно отриманої судом Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомості від 06.11.2019р. за № 187657388, про наявність якої було доведено до відома сторін та третьої особи у судовому засіданні 26.11.2019р., власником нежитлової будівлі, а саме: культової будівлі-церква, що знаходиться за адресою: Львівська область, Радехівський район, село Дмитрів, вулиця АДРЕСА_1 , будинок АДРЕСА_3 , загальною площею 279,6 кв.м., з 15.09.2009 р. є Релігійна громада Української православної Церкви Київського патріархату.

Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна людина має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципам міжнародного права.

В розумінні автономних термінів, які застосовуються судом в контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції, цей спір стосується втручання у право мирного володіння майном. Вказане узгоджується з позицією Верховного суду викладеною у постанові від 15.02.2018 р. у справі №921/204/16-г/6.

За своїм змістом ст.1 Першого протоколу Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном.

Враховуючи приписи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, громада с.Дмитрів Радехівського району Львівської області має право мирно володіти своїм майном.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, " "Булвес АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Аналогічні приписи щодо захисту права власності містить і національне законодавство України.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція України також закріплює обов`язок держави забезпечувати захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (ст.13).

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтями 317, 321 Цивільного кодексу України до прав власника віднесено право володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Таким чином, жодна інша особа, окрім власника, не наділена правомочностями (володіння, користування, розпорядження) щодо об`єкта права власності.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Одночасно, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ ст.1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення у справах Іммобіліаре Саффі проти Італії (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

Перша та найбільш важлива вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля ( рішення у справі Антріш проти Франції, від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та Кушоглу проти Болгарії (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29.06.2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 року поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

Також судом взято до уваги, що Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Руїс Торіха проти Іспанії").

Позивач у справі - Релігійна організація релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області, будучи зареєстрованим як юридична особа лише у 2016 році не набув у законний спосіб суб`єктивного права на культову будівлю-церкву, що знаходиться за адресою: Львівська область, Радехівський район, село Дмитрів, вулиця Шевченка, будинок 38 відповідно підстав рахувати, що оспорюване рішення порушує його права на це майно, суд не вбачає, адже необхідною умовою правильного вирішення цього спору є встановлення наявності або відсутності порушеного права чи законного інтересу позивача щодо визнання та оформлення права власності на об`єкт нерухомого майна на підставі акту, що оскаржується позивачем.

Слід також зазначити, що в матеріалах справи відсутні, позивачем не надані докази існування у останнього будь-яких майнових прав на культову будівлю, як права власності, так і права користування, у зв`язку з чим оспорюване рішення не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача.

На думку суду відсутність порушення або оспорення прав та інтересів позивача є достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного суду викладеною у постановах від 15.02.2018р. справа № 921/204/16-г/6 та від 12.03.2019р справа №907/56/18.

Органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 зазначеного Закону).

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ).

За змістом статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання незаконним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Щодо компетенції Дмитрівської сільської ради при прийнятті оспорюваного рішення, суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації (в редакції, що діяла станом на дату прийняття оспорюваного рішення) культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Водночас, стверджуючи, що будівля церкви Воздвиження Чесного Хреста у с. Дмитрів станом на дату прийняття оспорюваного рішення, а саме 09.06.2009 р. перебувала у державній власності, доказів вказаного не надав.

Щодо долученого позивачем до матеріалів справи рішення Радехівського районного суду Львівської області у справі №451/1276/18 від 01.04.2019 р. у подібних правовідносинах, суд зазначає наступне.

Згідно ч.4 ст.236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на положення ч.4 ст.236 ГПК України рішення Радехівського районного суду Львівської області №451/1276/18 від 01.04.2019 р. у подібних правовідносинах не може братись до уваги судом при прийнятті рішення у даній справі.

В судових засіданнях підготовчого провадження у справі представник позивача стверджував, що оскільки відповідач не подав відзиву на позовну заяву, відтак він погоджується з позовом. З цього приводу суд зазначає наступне.

Згідно ч.ч.1-4 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Сторони не можуть будувати свою позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція замагальності втрачає сенс. Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного суду у справі №917/1370/18 викладеною у постанові від 23.10.2019р.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 рішення Європейського суду з прав людини у справі Салов проти України від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі Надточий проти України від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Право особи на судовий захист виникає лише тоді, коли її право, свобода чи інтерес порушені, або невизнані, або оспорюються, тобто право на судовий захист пов`язане виключно з порушенням суб`єктивного права позивача і суд може захистити лише порушене право позивача. Інше суперечило би основному завданню цивільного та господарського судочинства - захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При цьому, виходячи із принципу змагальності саме позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та факт порушення його суб`єктивного права відповідачем. Недоведеність фактів є підставою для відмови в позові за недоведеністю (необґрунтованістю) позовних вимог.

Вирішуючи спір по суті, господарський суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати наявність чи відсутність факту порушення, невизнання або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу.

З огляду на вищенаведене, підстави для задоволення позовних вимог відсутні, оскільки позивачем не доведено наявність порушеного або оспорюваного права прийнятим відповідачем рішенням.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У свою чергу, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі Трофимчук проти України (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010 р.) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Суд враховує висновки, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі Проніна проти України (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Розподіл судових витрат.

Ухвалою від 15.07.2019 р. суд задовольнив клопотання позивача та відстрочив сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі. Враховуючи те, що позивач не подав доказів сплати судового збору до ухвалення рішення у справі, відтак з нього слід стягнути в дохід державного бюджету судовий збір за подання позову в сумі 1921,00 грн.

Крім того, на підставі, положень п.п.4) п.4 ч.2 ст.4 Закону України Про судовий збір з позивача підлягає до стягнення судовий збір в сумі 57,63 грн. за видачу в електронному вигляді копії технічного запису судового засідання.

Керуючись ст. ст. 4, 13, 73, 74, 76-79, 86, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Стягнути з Релігійної організації Релігійна громада Української греко-католицької церкви у с.Дмитрів Радехівського району Львівської області (вул.Сонячна, 27, с.Дмитрів Радехівського району Львівської області, код ЄДРПОУ 40647354) в дохід Державного бюджету України судовий збір в сумі 1921,00 грн та 57,63 грн за видачу в електронному вигляді копії технічного запису судового засідання.

3. Наказ видати згідно ст. 327 ГПК України.

Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, встановленому статтями 256-258 ГПК України.

Інформація щодо руху справи розміщена в мережі Інтернет на інформаційному сайті за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua та на офіційному веб-порталі судової влади України за посиланням: http://court.gov.ua.

Повне рішення складено 06.12.2019 року.

Суддя Сухович Ю.О.