Постанова

від 09.12.2019 по справі 910/5410/19

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" грудня 2019 р. Справа№ 910/5410/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Суліма В.В.

Дідиченко М.А.

при секретарі судового засідання Бовсуновській Ю.В.,

за участю представників:

від позивача - Сайко Ю.В., адвокат, ордер серії ЧН №094191 від 18.11.19;

від першого відповідача - Напханюк І.Ю., довіреність № 101-10480/04 від 14.11.19;

від другого відповідача - Кошелєва М.О., довіреність № 12 від 02.01.19,

розглянувши апеляційну скаргу Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 (суддя Джарти В.В., повний текст складено - 20.08.2019) та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 27.08.2019 (суддя Джарти В.В.) у справі №910/5410/19 за позовом Громадської організації "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації та Управління освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування та визнання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва таким, що продовжив свою дію.

ВСТАНОВИВ наступне.

Громадська організація "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" звернулась до Господарського суду міста Києва із позовом до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації та Управління освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування та визнання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва таким, що продовжив свою дію.

Позовні вимоги мотивовані відсутністю заяви орендодавця протягом визначеного законодавством строку щодо припинення дії договору оренди нерухомого майна, що за доводами позивача є підставою для визнання його таким, що продовжив свою дію на тих же умовах і на той же строк.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 у справі №910/5410/19 позов задоволено частково; визнано договір №55 про передачу майна територіальної громади міста Києва від 29.10.2015, укладений між Громадською організацією "Федерація внутрішніх бойових мистецтв", Дарницькою районною в місті Києві державною адміністрацією та Управлінням освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації продовженим до 28.10.2021; у іншій частині в позові відмовлено.

Приймаючи дане рішення в частині задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що оскільки на дату закінчення строку дії договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку було відсутнє заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, суд дійшов висновку стосовно обґрунтованості позовних вимог в частині визнання договору продовженим.

Відмова у задоволені вимоги про визнання права користування орендованим майном за позивачем мотивована тим, що вказана вимога не призводить до поновлення порушеного права позивача на продовження орендних відносин.

Крім цього, додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 27.08.2019 у справі №910/5410/19 стягнуто з Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації на користь Громадської організації "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" 2 645,85 грн. витрат на правничу допомогу та 960,50 грн. судового збору; стягнуто з Управління освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації на користь Громадської організації "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" 2 645,85 грн. витрат на правничу допомогу та 960,50 грн. судового збору.

Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки вартість послуг правничої допомоги є судовими витратами, а позовні вимоги задоволені частково, тому сума правничої допомоги, що підлягає відшкодуванню відповідачами на користь позивача пропорційно розміру позовних вимог становить 5 291,70 грн. Водночас, сума судового збору, що покладається на відповідачів становить 1921,00 грн.

Не погодившись з прийнятими рішеннями, Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. Крім того, апелянт просить скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 27.08.2019.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 скаржник посилається на повідомлення позивача листом від 22.11.2018 щодо закінчення строку дії договору оренди та повернення орендованого майна.

Також, скаржник вказує про необхідність укладення відповідного договору для оформлення продовження строку дії договору оренди та зазначає, що продовження за рішенням суду договору на три роки суперечить положенням ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України.

В обґрунтування вимог в частині оскарження додаткового рішення апелянт вказує, що наведений судовий акт прийнято без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи, що, за доводами скаржника, позбавило його можливості заявити клопотання про зменшення вказаних витрат.

Представники апелянта та другого відповідача в справі в судовому засіданні надали пояснення, якими підтримали апеляційну скаргу.

Представник позивача в судовому засіданні надав пояснення, якими просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та додаткового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а п. 2 резолютивної частини рішення від 22.07.2019 зміні, та додаткове рішення підлягає скасуванню, з наступних підстав.

На підставі рішення Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 майно ДНЗ № 160 зараховано у власність територіальної громади міста Києва.

У подальшому, розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передано до сфери управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації. Одним із об`єктів, переданих до сфери управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, є і ДНЗ № 160.

Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація своїм розпорядженням від 11.08.2011 № 373 "Про закріплення майна, переданого до сфери управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації" закріпила за Управлінням освіти, як за балансоутримувачем, майно - ДНЗ № 160.

Відносини, пов`язані з передачею майна в оренду, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та Положенням про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280.

Між Дарницькою районною в місті Києві державною адміністрацією, як орендодавцем, Управлінням освіти Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, як балансоутримувачем, та Громадською організацією "Федерація внутрішніх бойових мистецтв", як орендарем, 29.10.2015 було укладено договір № 55 про передачу майна територіальної громади м. Києва в оренду (далі - договір), згідно якого орендар приймає в погодинну оренду нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Анни Ахматової, 11-А, ДНЗ № 160, загальною площею 80,08 кв.м., для розміщення фізкультурно-спортивного закладу, діяльність якого спрямована на організацію та проведення занять різними видами спорту.

За умовами пункту 9.4 договору передбачено, що договір припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Цей договір є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 29 жовтня 2015 року до 27 жовтня 2018 року (п. 9.1 договору).

Орендарем прийнято у користування об`єкт оренди, про що складено Акт прийняття-передачі нерухомого майна від 29.10.2015.

Позивач звертаючись з даним позовом вказує на відсутність заяви орендодавця протягом визначеного законодавством строку щодо припинення дії договору оренди нерухомого майна та вважає наявними підстави для визнання його таким, що продовжив свою дію на тих же умовах і на той же строк.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Частиною 4 ст. 284 Господарського кодексу України встановлено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Частинами 1, 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов`язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.

У статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно з положеннями ст. 285 Господарського кодексу України орендар має переважне право перед іншими суб`єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.

Відповідно до ч. 1 ст. 777 Цивільного кодексу України наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов`язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється.

Тобто, реалізацією переважного права є укладення договору оренди на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне продовження (поновлення).

Частиною 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Тобто, норма зазначеної статті має диспозитивний характер, оскільки не вказує на те, що відповідна вимога про припинення чи зміну договору оренди має називатися виключно заявою. Така заява може бути направлена однією із сторін у формі листа, телеграми, факсограми тощо. Істотне значення у даному випадку має зміст такої заяви, оскільки вона обов`язково повинна бути спрямована на припинення або зміну умов договору оренди, та факт її отримання іншою стороною.

Тому, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього .

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17 та від 03.04.2019 у справі № 911/928/18.

Враховуючи наведене, доводи скаржника про необхідність укладення відповідного договору для оформлення продовження строку дії договору оренди відхиляються апеляційним судом за необґрунтованістю.

Так, строк дії Договору закінчився 27.10.2018, проте орендар продовжив користуватися об`єктом оренди та сплачувати орендну плату та комунальні платежі, за виставленими Управлінням освіти рахунками, на підтвердження чого позивачем надані вказані рахунки та квитанції.

Орендодавець протягом одного місяця після закінчення Договору, тобто до 27.11.2018, не надіслав орендарю своїх письмових заперечень щодо продовження користування майном.

Стосовно посилань апелянта на направлення позивачу листа від 22.11.2018 №3896 з вимогою про повернення орендованого майна, слід зазначити, що докази направлення даного листа позивачу в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, відповідачами на надано належних та допустимих доказів повідомлення орендаря про наявність у орендодавця заперечень протягом одного місяця після закінчення строку Договору (до 27.11.2018) щодо його продовження.

Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди також установлено ст.764 Цивільного кодексу України, згідно якої якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Суть поновлення договору оренди згідно із статтею 764 Цивільного кодексу України саме і полягає у тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору у його поновленні.

Відсутність такого заперечення може мати прояв у "мовчазній згоді", і у такому випадку орендар у силу закону може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Судом встановлено, що орендар не вимагає поновлення договору оренди нерухомого майна на інших умовах, ніж ті які були викладені у Договорі. Що ж до прав та обов`язків орендодавця, то він має право заперечити стосовно поновлення договору оренди, і таке обґрунтоване заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди, чого, в свою чергу, здійснено не було.

Так, орендодавець не висловив своїх заперечень стосовно поновлення строку договору оренди протягом, встановленого законодавством строку, що, в свою чергу, надало позивачу підстави розраховувати на можливість поновлення Договору в силу закону, а саме статті 764 Цивільного кодексу України.

Крім того, орендодавцем не спростовується те, що позивач продовжує користуватися об`єктом оренди.

Таким чином, суд першої інстанції з огляду на те, що на дату закінчення строку дії договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку було відсутнє заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, дійшов правомірного висновку стосовно обґрунтованості позовних вимог в частині визнання договору продовженим.

Проте, задовольняючи вказану вимогу місцевий господарський суд визнав його продовженим до 28.10.2021, тобто на три роки, що суперечить умовам договору, оскільки первісно строк його дії встановлено 2 роки та 364 дні, а також суперечить положенням ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України, згідно якої договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Окрім наведеного, збільшуючи строк дії договору за власною ініціативою суд першої інстанції не тільки видозмінив заявлену позивачем вимогу про визнання договору продовженим, а й вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив визнати вказаний договір продовженим на тих же умовах і на той же строк, тобто на 2 роки та 364 дні.

Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги в наведеній частині визнаються колегією суддів обґрунтованими, а п. 2 резолютивної частини рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 у справі №910/5410/19 підлягає зміні, з викладенням його в іншій редакції. В решті - оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

При цьому, колегія суддів погоджується із відмовою суду першої інстанції у задоволенні вимоги про визнання за позивачем права користування об`єктом оренди за договором №55, враховуючи наступне.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Колегія суддів вважає, що вимога позивача про визнання права користування не є ефективним способом захисту порушеного права, оскільки не спроможна призвести до поновлення порушених прав позивача на продовження орендних правовідносин.

До того ж, судом враховується, що позивач отримав захист своїх порушених прав шляхом задоволення вимоги про визнання договору продовженим.

Отже, в наведеній частині колегія суддів вважає висновок місцевого господарського суду про відмову у задоволенні вказаної вимоги обґрунтованим.

Стосовно оскаржуваного у даній справі додаткового рішення місцевого господарського суду, колегія суддів зазначає наступне.

Так, апелянт оскаржує вказане рішення в частині покладення на нього витрат позивача на правничу допомогу та вказує, що наведений судовий акт прийнято без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи, що, за доводами скаржника, позбавило його можливості заявити клопотання про зменшення вказаних витрат.

Відповідно до частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Суд враховує, що докази, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу були подані позивачем у межах строку, встановленого частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Статтею 16 Господарського процесуального кодексу України передбачено право учасників справи користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Між Громадською організацією "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" та Адвокатським Бюро "Євгенія Кривошея" 02.04.2019 було укладено договір про надання правової допомоги.

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

На підтвердження виконання робіт, обумовлених договором позивачем до суду наданий акт № 1 від 23.07.2019.

На підтвердження фактичної сплати адвокату грошових коштів на надання правової допомоги Організацією додано до матеріалів справи квитанцію № PN261 від 24.07.2019 на суму 10 583,40 грн.

Враховуючи наведене, позивачем доведено фактичне здійснення ним витрат на професійну правничу допомогу на загальну суму 10 583,40 грн.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що вимоги позивача були задоволені частково, відповідно витрати на професійну правничу допомогу були обґрунтовано покладені судом першої інстанції на відповідачів пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, апеляційним судом встановлено, що рішення за результатом розгляду позовних вимог у даній справі було прийнято у відкритому судовому засіданні, проте розгляд заяви про розподіл судових витрат місцевим господарським судом в порушення положень частини 3 статті 244 Господарського процесуального кодексу України було здійснено без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи.

Вказане, як наслідок, позбавило відповідачів можливості заявити клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Аналогічної позиції про те, що неповідомлення учасників справи про розгляд заяви про розподіл судових витрат (у разі розгляду справи у відкритому судовому засіданні) позбавляє відповідних осіб можливості на подачу клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката та є підставою для скасування додаткового рішення дотримується Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 904/66/18.

В свою чергу, апелянт, посилаючись на допущене судом першої інстанції порушення в частині розгляду заяви про розподіл судових витрат без повідомлення учасників справи, відповідного клопотання про їх зменшення не заявив.

При цьому, колегією суддів враховується, що згідно вимог ст. 126 Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Апелянтом жодних доводів щодо неспівмірності витрат на правничу допомогу та відповідних доказів до суду апеляційної інстанції не подано.

В свою чергу, зменшення витрат на правову допомогу можливе лише у разі наявності клопотання сторони про їх зменшення внаслідок неспівмірності (постанова Верховного Суду у справі №910/4881/18 від 18.12.2018).

При цьому, колегією суддів досліджено подані позивачем до суду першої інстанції докази, які свідчать про проведену адвокатом роботу, зокрема, по підготовці документів по справі (позову, відповідей на відзиви відповідачів), по участі у судових засіданнях у місцевому господарському суді та не встановлено не співмірності вказаних витрат.

Також, апеляційним судом враховуються положення п. 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7, в якому передбачено, що, за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до п. 3 ч.3 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: справу (питання) розглянуто господарським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Враховуючи наведене, оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового - про розподіл судових витрат.

З огляду на те, що апеляційним судом за результатом розгляду апеляційної скарги вимоги апелянта фактично не задовольняються відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на першого відповідача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 27.08.2019 у справі №910/5410/19 задовольнити частково.

2. Змінити п. 2 резолютивної частини рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 у справі №910/5410/19, виклавши її у наступній редакції:

"2. Визнати договір № 55 про передачу майна територіальної громади міста Києва від 29.10.2015, укладений між Громадською організацією "Федерація внутрішніх бойових мистецтв", Дарницькою районною в місті Києві державною адміністрацією та Управлінням освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації таким, що продовжив свою дію на тих же умовах і на той же строк. ".

3. В решті рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 у справі №910/5410/19 залишити без змін.

4. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 27.08.2019 у справі №910/5410/19 скасувати та прийняти нове, яким:

Стягнути з Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (02068, місто Київ, Дарницький район, вулиця Олександра Кошиця, будинок 11; ідентифікаційний код 37388222) на користь Громадської організації "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" (01133, місто Київ, Печерський район, бульвар Лесі Українки, будинок 28-А, квартира 135; ідентифікаційний код 33743363) 2 645,85 грн. (дві тисячі шістсот сорок п`ять гривень 85 копійок) витрат на правничу допомогу та 960,50 грн. (дев`ятсот шістдесят гривень 50 копійок) судового збору.

Стягнути з Управління освіти Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (02091, місто Київ, Дарницький район, Харківське шосе, будинок 168-К; ідентифікаційний код 37448113) на користь Громадської організації "Федерація внутрішніх бойових мистецтв" (01133, місто Київ, Печерський район, бульвар Лесі Українки, будинок 28-А, квартира 135; ідентифікаційний код 33743363) 2 645,85 грн. (дві тисячі шістсот сорок п`ять гривень 85 копійок) витрат на правничу допомогу та 960,50 грн. (дев`ятсот шістдесят гривень 50 копійок) судового збору.

5. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

6. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - першого відповідача у справі.

7. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 16.12.2019 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді В.В. Сулім

М.А. Дідиченко