Постанова

від 19.12.2019 по справі 520/7084/19

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2019 р.Справа № 520/7084/19

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Чалого І.С.,

суддів: Зеленського В.В. , П`янової Я.В. ,

за участю секретаря судового засідання Олійник А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 17.09.2019, головуючий суддя І інстанції: Котеньов О.Г., м. Харків, повний текст складено 27.09.19 по справі № 520/7084/19 з позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу, рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд скасувати рішення Державної міграційної служби України № 111-19 від 08.07.2019; скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 56 від 20.02.2019; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17.09.2019 позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України. Зазначив, що при прийнятті спірного рішення відповідач поверхово підійшов до розгляду його заяви, зокрема не надав належної оцінки тій ситуації, яка існує у Сирійській Арабській Республіці. Позивач стверджує, що не може повернутися у країну свого походження, оскільки в умовах внутрішнього збройного конфлікту і складної політичної ситуації, що склалася в його країні, він має обґрунтовані підстави вважати, що з поверненням в Сирію він буде призваний до армії та буде змушений воювати зі своїми співгромадянами, вбиваючи мирних жителів. Якщо ж він відмовиться, його покарають як дезертира. З огляду на таку ситуацію він змушений шукати притулку в Україні, оскільки у Сирійській Арабській Республіці існує загроза його життю і здоров`ю і повертатися туди для нього вкрай небезпечно.

Скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін.

У судове засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, відповідно до ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) , не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , громадянин Сірійської Арабської Республіки, 29.08.2016 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16.09.2016 в Управлінні позивач отримав повідомлення №72 від 16.09.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ №152 від 16.09.2016.

Не погоджуючись з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області, позивач а направив скаргу до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18.04.2017 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №22 від 18.04.2017, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 07 квітня 2017 року №25-17 про відхилення скарги позивача на рішення Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З метою оскарження цього рішення позивач звернувся з позовом до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного від 15.06.2017 по справі №820/1687/17 (набрала законної сили) задоволено адміністративний позов громадянина Сирії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, скасовано рішення Державної міграційної служби України від 07.04.2017 №25-17 та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 16.09.2016 №152, зобов`язано ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29.05.2018 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 29.05.2018 №30 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону, відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 18.05.2018 № 163-18.

За наслідками судового оскарження такого рішення 21.08.2018 рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі № 820/4352/18 (набрало законної сили) позивачу відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України.

31.01.2019 позивач повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

20.02.2019 позивач отримав повідомлення №13 від 20.02.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У повідомленні зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ №56 від 20.02.2019.

Не погоджуючись з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області, позивач направив скаргу до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16.07.2019 позивач отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №74 від 16.07.2019, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 08.07.2019 №111-19 про відхилення скарги на наказ ГУ ДМС України у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 08.07.2019 №111-19 та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 20.02.2019 №56 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано ані під час звернення до відповідача, а ні до суду жодних доказів або фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, а також не довів можливості переслідування у разі повернення на батьківщину з жодних з наведених конвенційних ознак.

Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон України №3671).

Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України № 3671, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 статті 1 Закону України №3671 передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно із ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України №3671, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України № 3671, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 статті 7 Закону України № 3671, встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у зв`язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і до тепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).

12.03.2015 у Женеві Верховний комісар ООН у справах біженців Антоніу Гутерріш ще раз наголосив, що необхідно зробити набагато більше для того аби звільнити сирійців від їхніх жахливих страждань: "Після років, прожитих у вигнанні, сирійські біженці давно витратили свої заощадження і все більша кількість вдається до жебракування, проституції чи дитячої праці, аби вижити. Родини, що належали до середнього класу зараз ледве виживають на вулицях: батько однієї з сімей порівняв життя біженця із потраплянням у сипучий пісок - кожен рух змушує застрягати все сильніше," сказав він.

Крім того, як зазначено в п.31 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (в редакції III, жовтень 2014р.) (http://www.refworld.org.ru/docid/549983214.html%20): "В свете развития событий и изменения обстоятельств в Сирии, возможно, будет целесообразно пересмотреть (если этого еще не было сделано) решения по делам сирийцев, чьи ходатайства о предоставлении убежища в прошлом были отклонены, чтобы те, кто в силу изменившихся обстоятельств имеет обоснованные причины обратиться о предоставлении убежища как беженцы "на месте" (sur place), могли рассчитывать на принятие соответствующего решения, которое позволит им пользоваться защитой и правами, вытекающими из признания их беженцами.".

За інформацією Департаменту імміграційних питань Великобританії (Методичні рекомендації з розгляду справ шукачів притулку із Сирії. Січень 2013 року. United Kingdom: Home Office, Operational Guidance Note: Syria, 15 January 2013, Syria OGN v 8, доступно за адресою: http://www.refworld.org/docid/50f55c8d2.html [accessed 21 May 2013]), враховуючи ситуацію в Сирії та рішучість влади утримувати контроль над усією країною, альтернатива внутрішнього переміщення в основному не вважається реальним способом уникнути переслідувань, які підтримуються владою чи які дозволяються владою. Переміщення також не буде раціональною опцією в тих регіонах, де вираження народного незадоволення вирішується із застосуванням сили із смертельним результатом. Також все частіше з`являються дані про порушення прав людини з боку озброєних опозиційних груп, включаючи тортури та страти, в Алеппо, Ідлібі та інших містах. Також є повідомлення про використання опозиційними групами смертоносної сили, в тому числі й в житлових районах.

Починаючи з травня 2012 року ситуація в Сирії продовжувала погіршуватись, а рівень насильства різко зріс, поширюючись на більшість великих міст, включаючи Дамаск, Алеппо, Хомс, Дера`а, Хаму, Ідліб і Сувайду. Більшість військових дій сконцентрована в основних містах, розташованих на заході країни, але сільська місцевість також втягується у конфлікт. У брифінгу Міжнародної Амністії йдеться про те, що сирійська армія веде не вибіркове повітряне бомбардування та артилерійські атаки в районі Джабал Аль-Завія, інших частинах Ідлібу та північних регіонах Хами. Представники Міжнародної Амністії стали свідками щоденних не вибіркових авіа ударів та бомбардувань, націлених на міста та села по всьому регіону впродовж свого візиту (у період з 31 серпня по 11 вересня 2012 року).

Кількість людей, що загинули після початку насилля, за повідомленнями, більше 100 тисяч, а 6,8 мільйона людей, або третина населення, потребує гуманітарної допомоги, що значно більше у порівнянні з 1 мільйоном людей - станом на березень 2012 року. Ріст гуманітарних потреб населення особливо помітний в провінціях Алеппо, Риф Дамаск, Идлиб, Дейр-эз-Зор, Хама, Деръа, Ракка, Латакія і Дамаск.

УВКБ ООН зазначає, що потрібні великодушні підходи до захисту, що відображаються у незастосуванні санкцій до тих, хто прибуває без документів, що посвідчують особу (або іншим неправомірним шляхом), та у високому проценті позитивних рішень по клопотаннях про надання статусу біженця, поряд із забезпеченням супутніх прав. Ще однією доречною формою солідарності у теперішній кризисній ситуації була б гнучкість застосування критеріїв та процедур возз`єднання родини, рівно як і скасування певних вимог для отримання віз та полегшення в`їзду громадян Сирії з метою роботи або навчання або за сімейною чи гуманітарною метою в межах національних програм.

У своїх рекомендаціях УВКБ ООН зазначило, що в тих випадках, коли особи не відповідають конвенційним критеріями, належить застосовувати критерії для надавання додаткових форм захисту, у т.ч. тих, що розроблені в обов`язкових або факультативних регіональних принципах або режимах надання захисту, а також ситуаційно обумовлені критерії надання статусу біженця.

Відповідно до п.171 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців встановлено, якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як така, що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших вимог визначення бути розцінено як переслідування.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.

Тлумачення поняття "загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання" дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права.

Так, у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07, рішення від 28.06.2011р.) суд дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241), а також зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже, ситуації в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становлять ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом.

Проте, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Так, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують

Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа яка потребує додаткового захисту.

Вказані висновки узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 15.05.2019 по справі №816/25/17, від 23.05.2018 по справі №820/1309/16.

Згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів вважає безпідставним посилання відповідача на те, що побоювання позивача зазнати шкоди у разі його повернення до Сирії, не пов`язане із жодною із конвенційних ознак, оскільки інформація по країні походження позивача свідчить про зворотнє, що є визначальною під час вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так само відповідачем не обгрунтовано з посиланням на належні докази висновок про те, що позивач у випадку повернення до Сирії не буде призваний до лав військової служби.

На підставі вищевикладеного колегія суддів дійшла висновку, що приймаючи оскаржуване рішення про відмову оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 , відповідач не надав належної оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв`язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження.

З приводу заявлених позовних вимог про зобов`язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів наданих позивачем для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів зазначає таке.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої 11.03.1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням колегія розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Колегія суддів зауважує, що суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законом порядку вирішує справи.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 за №13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Згідно ч.2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначається, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 19 Конвенції передбачено, що для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами, однією з яких є Україна, їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї, створюється Європейський суд з прав людини. Він функціонує на постійній основі. Статтею 46 Конвенції передбачено, що Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини по справах: "Класс та інші проти Німеччини" від 6 вересня 1978 року, "Фадєєва проти Росії" (Заява № 55723/00), Страсбург, від 9 червня 2005 року, "Кумпене і Мазере проти Румунії" (Заява N 33348/96), Страсбург, від 17 грудня 2004 року - завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Також, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, серед іншого, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" №48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05).

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що питання з приводу прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або відмову у його прийнятті є саме дискреційними повноваженнями відповідача.

Таким чином, визначення судом конкретного рішення, яке має бути прийнято суб`єктом владних повноважень за результатом розгляду заяви, за умови, що передбаченого законом рішення такий суб`єкт ще не приймав, є передчасним і не буде відповідати засадам і завданню адміністративного судочинства, яке полягає у здійснені судового контролю правомірності тих рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які ним прийняті, вчинені чи допущені.

Частиною 2 статті 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову та апеляційної скарги, розподіл судових витрат не здійснюється.

Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню із прийняттям нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 17.09.2019 по справі № 520/7084/19 скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу, рішення та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України № 111-19 від 08.07.2019.

Скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 56 від 20.02.2019.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя І.С. Чалий Судді В.В. Зеленський Я.В. П`янова Повний текст постанови складено 19.12.2019.