Постанова

від 21.12.2019 по справі 826/17660/17

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2019 року

Київ

справа №826/17660/17

адміністративне провадження №К/9901/1455/19, К/9901/68972/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів - Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 серпня 2018 року (суддя Маруліна Л.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року (головуючий суддя Мельничук В.П., судді: Ісаєнко Ю.А., Лічевецький І.О.) у справі та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

27 грудня 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 листопада 2017 року № 442-17;

- визнати протиправною бездіяльність ДМС України, яка полягає у ненаданні своєчасно висновку про розгляд матеріалів особової справи ОСОБА_1 та відповідного рішення за результатами їх розгляду;

- зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з метою відновлення його порушених прав.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ДМС України не проведено власного розслідування щодо фактичних обставин, на які посилається позивач, відповідно до вимог міжнародного та національного законодавства з питань визнання особи біженцем. Не надано обґрунтованої оцінки доказам політичної активності ОСОБА_1 на території Російської Федерації (далі - РФ) та за її межами, не враховано висновків суду, викладених у рішенні по справі № 826/17938/16, зокрема щодо достатності наданих позивачем доказів на підтвердження його переслідування в РФ саме з політичних мотивів, недостовірно відображено зміст документів щодо перебування позивача у міжнародному розшуку, не звернуто уваги на відсутність переконливих доказів його вини у вчиненні тяжкого злочину неполітичного характеру, враховано наявні в його особовій справі докази вибірково, а обставини справи досліджено формально.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 серпня 2018 року позов задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України про відмову у визнані позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 листопада 2017 року № 442-17; визнано протиправною бездіяльність ДМС України, яка полягає у ненаданні своєчасно висновку про розгляд матеріалів особової справи ОСОБА_1 та відповідного рішення; зобов`язано ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кримінальне переслідування проти позивача пов`язано з його політичної діяльністю, що висновок ДМС України про відсутність підстав для надання позивачу статусу біженця є передчасним, а оскаржуване рішення прийнято відповідачем без урахування всіх обставин його особової справи та висновків суду, викладених у судовому рішенні по справі № 826/17938/16, та не містить належного обґрунтування, а також тим, що у вказаній справі суд поклав обов`язок повторно розглянути заяву ОСОБА_1 саме на ДМС України, що обумовлює необхідність застосування спеціальної процедури повторного розгляду такої заяви, натомість відповідачем її розглянуто в загальному порядку.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано, адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 листопада 2017 року № 442-17; зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідачем було своєчасно надано висновок про розгляд матеріалів особової справи позивача, але при цьому повторний розгляд заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ДМС України здійснено поверхнево та із застосуванням формального підходу. При цьому, суд дійшов висновку, що вирішення питання про визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту, не належить до компетенції суду та є дискреційним повноваженням відповідача, а тому суд для захисту прав такої особи може зобов`язати ДМС України лише повторно розглянути відповідну заяву.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг.

Позивач у касаційній скарзі вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати повністю та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності ДМС України щодо несвоєчасного надання висновку про розгляд матеріалів його особової справи та відповідного рішення, не врахував допущення відповідачем порушення термінів розгляду його особової справи на кожному етапі, визначеному законодавством, після отримання постанови суду у справі № 826/17938/16.

Скаржник не погоджується з висловленою судом апеляційної інстанції правовою позицією про те, що питання про визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту, не належить до компетенції суду та є дискреційним повноваженням відповідача, та вважає, що на стадії виниклих у цій справі правовідносин дискреційні повноваження відповідача вичерпані, оскільки ним вже проводився повторний розгляд заяви ОСОБА_1 і позивач звертався до суду з цього приводу.

Скаржник наполягає на його політичному переслідуванні в РФ і вважає, що ефективний захист його прав можливий лише шляхом зобов`язання відповідача прийняти рішення конкретного змісту про визнання громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем.

Відповідач у касаційній скарзі вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, ухвалення судових рішень без урахування всіх обставин, що мали значення для правильного вирішення спору, просить такі рішення скасувати та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Скаржник зазначає, що позивач прибув на територію України легально ще в січні 2013 році, а із заявою про надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, звернувся 14 квітня 2016, наполягаючи на тому, що був змушений покинути країну своєї громадянської належності через політичні переслідування.

Скаржник також вказує, що діяння, які позивачу інкримінують компетентні органи РФ, не витікають з його політичних поглядів, тобто вчинені не з політичних мотивів і, на переконання відповідача, ОСОБА_1 намагається легалізувати своє перебування на території України з метою уникнення відповідальності за вчинення дій, які визнані КК РФ протиправними.

Скаржник наполягає на тому, що повторний розгляд вказаної заяви позивача здійснений ДМС України з дотриманням процедури, визначеної законодавством, та з урахуванням висновків суду у справі № 826/17938/16

Позиція інших учасників справи.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, в якому він просить відмовити в її задоволенні в повному обсязі, вказує на необґрунтованість скарги позивача та наводить доводи, аналогічні викладеним в касаційній скарзі ДМС України.

Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому він просить відмовити в її задоволенні, вказує на необґрунтованість скарги відповідача та наводить доводи, аналогічні викладеним в касаційній скарзі ОСОБА_1

Рух касаційної скарги

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено наступний склад суду: судді - доповідача Стрелець Т.Г., суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 січня 2019 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 січня 2019 року апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишено без руху та встановлено строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 серпня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року № 794/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т.Г.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено наступний склад суду: судді - доповідача Загороднюка А. Г., суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 грудня 2019 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Москва, одружений, має трьох дітей віком до 18 років, які проживають у м. Москва, РФ та м. Києві; освіта - вища, за віросповіданням - православний.

У січні 2013 року позивач легально прибув до України, скориставшись автомобільним транспортом.

14 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою-анкетою № 27 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У вказаній заяві-анкеті, позивачем, зокрема, зазначено, що він був змушений покинути країну походження через політичне переслідування, яке здійснювалося відносно нього владою Російської Федерації, та через його активну участь в антиурядовій діяльності, а саме: видавництво антиурядових газет, публікації в мережі Інтернет, фінансування опозиційних громадських організацій, участь у поодиноких пікетах та маршах, метою яких було висвітлення протиправної діяльності уряду, фальсифікації виборів президента Російської Федерації та анексії Криму.

На момент звернення із вказаною заявою позивач перебував на території України легально.

06 травня 2016 року за результатами розгляду такої заяви та вивчення матеріалів справи № 2016KYIV0027 Управлінням у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також 06 травня 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві прийнято наказ № 286 Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

04 липня 2016 року за результатами розгляду особової справи громадянина РФ ОСОБА_1 № 2016KYIV0027 Головним управлінням Державної міграційної служби України в м.Києві складено висновок щодо визнання особи біженцем.

06 липня 2016 року наказом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 372 на підставі письмового подання головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в м. Києві Єфімова А .Г. продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянином РФ ОСОБА_1 до 06 серпня 2016 року.

30 серпня 2016 року наказом ДМС України № 219 на підставі письмового подання Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства від 29 серпня 2016 року № 8.5/5401-16 продовжено строк прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина РФ ОСОБА_1 до 04 листопада 2016 року.

26 жовтня 2016 року ДМС України складено висновок про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

27 жовтня 2016 року ДМС України прийнято рішення № 545-16, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначене рішення ДМС України було оскаржено позивачем до суду.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі № 826/17938/16 у задоволенні його позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року зазначене рішення суду першої інстанції було скасовано та задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , а саме: визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 27 жовтня 2016 року № 545-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина РФ ОСОБА_1 та зобов`язано ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України.

При цьому, у вказаному рішенні апеляційним судом встановлено, що позивачем при зверненні до ДМС України було надано достатньо доказів його політичної діяльності та переслідування в РФ саме з політичних мотивів, що у ЗМІ та зверненнях громадських організацій міститься інформація про публічну діяльність позивача та однозначна інформація про неминучість його переслідування за ст. 280.1 КК РФ (публічні заклики до вчинення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності РФ) через його політичну діяльність, пов`язану з виступами проти анексії Криму, що це неминуче призведе до неправомірного позбавлення позивача волі та застосування до нього тортур.

Також у рішенні по справі № 826/17938/16 апеляційний суд встановив, що позивач лише підозрюється у вчиненні злочину, вирок та переконливі докази його вини відсутні, а до особової справи заявника було долучено достатньо доказів упередженості його кримінального переслідування та політичної вмотивованості.

13 червня 2017 року до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в м. Києві надійшло рішення ДМС України від 26.05.2017 № 41-17 про повторний розгляд заяви громадянина РФ ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України від 27 жовтня 2016 року № 545-16.

На підставі наказу ГУ ДМС України в м. Києві від 19 червня 2017 року № 261 здійснено повторний розгляд заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11 серпня 2017 року за результатами розгляду особової справи ГУ ДМС України в м. Києві складено висновок щодо визнання позивача біженцем.

16 листопада 2017 року за результатами розгляду матеріалів особової справи громадянина РФ ОСОБА_1 , яка надійшла від ГУ ДМС України в м. Києві для прийняття остаточного рішення, ДМС України складено висновок про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина РФ ОСОБА_1

17 листопада 2017 року ДМС України повторно прийнято рішення № 442-17, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - Закон № 3671-VІ).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону № 3671-VІ встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Статтею 6 Закону № 3671-VІ визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено, що в кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

У частині першій статті 5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документит та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно зі статтею 9 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Положеннями статті 27 Закону № 3671-VI до компетенції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, зокрема, віднесено: прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 34 Рекомендацій з міжнародного захисту № 5 (застосування пунктів про виключення відповідно до стаття 1F Конвенції про статус біженців 1951р.) тягар доведення в питанні про виключення несе держава (або УВКБ ООН); як і в ході будь-якої процедури визнання статусу біженця, сумніви повинні трактуватись на користь заявника.

Водночас, згідно з пунктами 45, 66 Керівництва УВКБ ООН особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою.

Вищенаведені положення слід застосовувати із урахуванням Позиції УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, відповідно до якої докази можуть бути як усні, так і документальні. Водночас, УВКБ ООН наголошує, що приймаючи до уваги особливий стан осіб, що шукають притулку, їм не потрібно надавати всі необхідні докази, а також, що при визначенні загальної правдоподібності заяви суддя повинен приймати до уваги такі фактори, як коректність фактів, загальну відповідність та логічність історії заявника, підтверджуючий доказ, наведений ним на підтримку своїх тверджень, відповідність загальновідомим фактам та ситуації у країні походження. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник надав заяву, яка є логічно послідовною та не суперечить загальновідомим фактам, викликає довіру. При цьому, не вимагається, щоб заявник доводив всі факти по стандарту, що виключає сумнів відносно фактичних тверджень.

Пунктом 6.6 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за № 1146/19884, передбачено, що в разі якщо згідно з рішенням суду, яке набрало законної сили, ДМС зобов`язана прийняти рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи повторно розглянути заяву особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідне рішення приймається ДМС протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення суду.

Відповідно до пункту 6.10 зазначених Правил у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви.

Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.

Повторний розгляд заяви здійснюється протягом одного місяця з дня надходження до територіального органу ДМС відповідного рішення.

Строк повторного розгляду заяви продовжується до двох місяців керівником територіального органу ДМС за вмотивованим поданням уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС.

Статтею 10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту № 3671-VI передбачено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції, тобто вирішення зазначеного питання віднесено до виключної компетенції ДМС України.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційних скарг, Верховний Суд виходить з наступного.

Системний аналіз вищевикладених приписів надає підстави вважати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Разом з тим, даний критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання , що є безумовно оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, зокрема, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо.

При перевірці наявності вказаного критарію Верховний Суд зазначає, що політична діяльність позивача полягала у боротьбі з фальсифікацією на виборах у 2012 році, зокрема участі в мітингах на Болотній площі, у протистоянні анексії Криму як незаконної та відстоюванні інтересів України у його звільненні, у встановленні тісних зв`язків з кримсько-татарськими провідниками у боротьбі з незаконною анексією Криму, що в сукупності у причиино-наслідковому зв`язку призвело до загрози його політичного переслідування владою РФ за статтю 280.1 КК РФ.

Суди попередніх інстанції обґрунтовано звернули увагу на вказані обставини та докази, якими вони підтверджуються, зокрема подяку позивачу як учаснику ПСК Сонячний Дім від ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та учасників мирного мітингу на Болотній площі від 12.02.2012, диплом від Російського фонду захисту прав споживачів (Московського фонду захисту прав споживачів), слайд-копії відгуків з відкритих Інтернет-ресурсів, що містять посилання на відповідні джерела, листи від народного депутата України, Голови Меджлісу кримсько-татарського народу Рефата Чубарова Голові ДМС України ОСОБА_6 (№ 436/279 від 31.10.2016), Голови Правління громадської організації КРИМСОС , а також докази співпраці з органами Міністерства юстиції, зокрема з експертними установами в частині надання допомоги у питаннях експертизи у рамках кримінальних проваджень по злочинах, пов`язаних з військовою агресією на сході України, та прийняли до уваги науково-правовий висновок Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, який містить дослідження матеріалів справи відносно ОСОБА_1 , що однозначно свідчать про наявність реальної загрози для позивача в РФ, яка полягає у кримінальному переслідуванні саме за політичною статтею.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли виваженого висновку про те, що репутація країни походження позивача, з огляду на встановлені обставини, та інформація про долю його колег по політичній діяльності - ОСОБА_7, ОСОБА_5 , які піддавалися катуванню, визнали вину під тиском та отримали вироки за статтею 212 КК РФ (Організація масових заворушень), надає позивачу достатні підстави обґрунтовано побоюватися стати жертвою переслідувань.

Отже, позивач, при зверненні до ДМС України із заявою-анкетою про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та під час співбесід обґрунтував наявні в нього побоювання стати жертвою політичних переслідувань влади РФ та надав достатньо доказів його політичної діяльності та переслідування в РФ саме з політичних мотивів, що в разі повернення до країни громадянської належності неминуче призведе до неправомірного позбавлення позивача волі та застосування до нього тортур.

При цьому, наведені обставини щодо наявності у позивача обґрунтованих побоювань стати жерствою політичних переслідувань в РФ та достатності наданих ним доказів також були предметом судового дослідження у справі № 826/17938/16 і встановлені в судовому рішенні, яке набрало законної сили, та, відповідно до частини четвертою статті 78 КАС України, має преюдиціальне значення при розгляді цієї справи.

Крім того, відповідно до настанов, викладених у Позиції УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, Директиві № 8043/04 та Керівництві УВКБ ООН, побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження внаслідок його політичної діяльності та через політичні переконання є логічними, послідовними та не суперечать загальновідомим фактам, а його твердження є зрозумілими, не протирічать конкретній та/або загальній інформації по справі і викликають довіру.

Отже, незважаючи на те, що ДМС України двічі розглядалося питання про надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, належної оцінки обставинам та доказам, наявним у його особовій справі, надано так і не було і за результатами повторного розгляду знову прийнято рішення про відмову у визнані позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 17 листопада 2017 року № 442-17, яке є протиправним та порушує регламентоване Конвенцією про статус біженців 1951 року та Законом № 3671-VI право позивача на захист.

Крім того, у ході процедури повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України порушено спеціальний строк, визначений Пунктом 6.6 розділу VI Правил № 649, та допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у ненаданні своєчасно висновку про розгляд матеріалів особової справи ОСОБА_1 та відповідного рішення за результатами їх розгляду.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначає, що відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, приймаючи повторне рішення про відмову у визнані позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач реалізував надані йому дискреційні повноваження. Тому, вирішення спору в цій справі судом має бути остаточним та відповідати завданням адміністративного судочинства, регламентованим статтею 2 КАС України.

З огляду на вищезазначене, правильним є висновок суду першої інстанції про необхідність зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем, оскільки саме такий спосіб захисту порушеного права позивача за виниклих правовідносин буде належним та ефективним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року справа № 826/19954/16.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії (Doran v. Ireland) зазначено, що відповідно до яких поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до статті 17 Закон України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Доводи касаційної скарги відповідача про те, що діяння, які позивачу інкримінують компетентні органи РФ, не витікають з його політичних поглядів, і що ОСОБА_1 намагається легалізувати своє перебування на території України з метою уникнення відповідальності за вчинення дій, які визнані КК РФ протиправними, ґрунтуються на припущеннях, які відповідно до частини третьої статті 242 КАС України не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Твердження зазначеного скаржника щодо неповного встановлення судами попередніх інстанцій обставин справи і ненадання оцінки листам Інтерполу та Генеральної прокуратури не відповідають дійсності та спростовуються безпосередньо оскаржуваними ним судовими рішеннями.

Європейський суд з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58) зазначив, що принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Викладені в касаційній скарзі позивача доводи щодо помилковості висновку суду апеляційної інстанцій підтвердилися під час розгляду даної справи в порядку касаційного провадження.

Натомість доводи відповідача, викладені в його касаційній скарзі, щодо відсутності правових підстав для задоволення позову в цій справі не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Враховуючи вищевикладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в повному обсязі та вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог з мотивів, з яких виходив апеляційний суд.

Стаття 352 КАС України визначає підстави для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково та залишення в силі судового рішення суду першої інстанції у відповідній частині

Відповідно до частини першої статті 352 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 352 КАС України, касаційну скаргу позивача необхідно задовольнити, касаційну скаргу відповідача залишити без задоволення, скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 серпня 2018 року та залишити в силі постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

У за задоволенні касаційної скарги Державної міграційної служби України - відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2018 року.

Залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 серпня 2018 року.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов