Постанова

від 20.12.2019 по справі 200/1546/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5710/19 Справа № 200/1546/19 Суддя у 1-й інстанції - Томаш В.І. Суддя у 2-й інстанції - Каратаєва Л. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2019 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Каратаєвої Л.О.

суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.,

за участю секретаря судового засідання - Літвінової А.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 21 березня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину, -

В С Т А Н О В И Л А:

29 січня 2019 ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину. Просила визнати шлюбний договір від 10.07.2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М.Є. за №2077 в реєстрі, недійсним та вирішити питання судових витрат (а.с. 2-9).

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину - задоволено.

Визнано шлюбний договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 10 липня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М.Є. за №2077 - недійсним. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,4 грн. (а.с.128-132).

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просив рішення суду скасувати та закрити провадження (а.с.136-139).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачу по справі - ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування квартири, посвідченого 16.11.2015р. приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Литвиненко І.В. за № в реєстрі 864.

10 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловим М.Є. за № в реєстрі 2077.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено 05 березня 2010 року та зареєстрованого Жовтневим відділом РАЦС Дніпропетровського міського управління юстиції за актовим записом № 96.

Відповідно до рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06.10.2017р. по справі № 200/12775/17, залишеним в силі Постановою Верховного Суду України від 12 грудня 2018 року, шлюб між подружжям розірвано.

Також, в рішенні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06.10.2017р. по справі № 200/12775/17 встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживають окремо один від одного з 15.01.2017р., внаслідок чого, збереження укладеного шлюбу стало неможливим.

Пунктом 1.1. Шлюбного договору передбачено, що даним договором подружжя встановлюють майнові права та обов`язки у шлюбі і на випадок його розірвання.

Інші пункти: п.1.3. та п.1.4. визначають, що спільною сумісною власністю Подружжя є будь-яке майно, що придбане, подароване Подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу або майно набуте Подружжям під час шлюбу та зареєстроване на ім`я обох або одного з них, зокрема, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або спадкування, майно, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, житло, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу внаслідок його приватизації, а саме, наступне нерухоме майно та рухоме майно: квартира АДРЕСА_1 .

У разі розірвання шлюбу, незалежно від ініціативи чоловіка або дружини, квартира АДРЕСА_1 , переходить у особисту приватну власність Дружини .

Таким чином, відповідно до умов Шлюбного контракту (п.1.4.) здійснюється перехід права власності від ОСОБА_1 до ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , у випадку розірвання шлюбу. Згідно рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06.10.2017р. по справі № 200/12775/17 шлюб між подружжям був розірваний, а право власності на квартиру АДРЕСА_1 визнане за ОСОБА_3 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що сторони укладаючи Шлюбний договір такого змісту (перехід права власності на нерухоме майно) ставить під сумніви факт його укладання з метою поділу майна, а явно визначає основну мету - відчуження нерухомого майна від ОСОБА_1 до ОСОБА_3 .

Більш того, суд першої інстанції встановив, що на момент укладання Шлюбного договору, який є удаваним правочином та містить в собі ознаки договору дарування, діяла заборона на вчинення дій, спрямованих на відчуження в будь-який спосіб нерухомого майна-квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , на підставі ухвали Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 21.03.2016р. по справі № 201/3957/16ц. На момент винесення рішення Ухвала Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21.03.2016р. по справі № 201/3957/16 не скасована.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ст. 92 СК України шлюбний договір - угода між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Шлюбний договір укладається за бажанням сторін, як до реєстрації шлюбу, так і в будь - який час після його реєстрації подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Шлюбний договір може включати низку різних питань, але в основному передбачає визначення майнових прав подружжя в разі розірвання шлюбу. Шлюбний договір не може регулювати особисті (немайнові) відносини подружжя, а також особисті (немайнові) відносини між ними та дітьми.

У шлюбному договорі передбачаються майнові права та обов`язки подружжя, зокрема питання, пов`язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбано до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дар чи успадковане одним із подружжя, питання, що пов`язані із утриманням подружжя, а також майнові права та обов`язки подружжя як батьків та інші.

Подружжя окремо визначає правовий режим подружнього майна - яке майно придбане в шлюбі буде спільним, а яке роздільним.

Шлюбним договором регулюються тільки майнові відносини (права та обов`язки) між подружжям, або між тими, хто вже давно перебуває у шлюбі, визначаються їхні майнові права та обов`язки, а також майнові обов`язки подружжя, як батьків.

Частиною 5 ст. 93 СК України визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

В зв`язку з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірний шлюбний договір укладався, з однієї сторони, коли подружжя вже не проживали разом, а, з другої сторони, містить в собі умови переходу права власності лише на один об`єкт нерухомого майна, яке належало ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності, то такий Договір містить в собі ознаки договору дарування та суперечить ст. 93 СК України.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 7, 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.09 № 9, за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.03.2017р. по справі № 447/66/15 встановлені підстави визнання недійсності шлюбного договору: оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Виходячи зі змісту ст. 9, 103 СК України, ст. 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судом першої інстанції також встановлено, що на момент укладання Шлюбного договору, який є удаваним правочином та містить в собі ознаки договору дарування, діяла заборона на вчинення дій, спрямованих на відчуження в будь-який спосіб нерухомого майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , на підставі ухвали Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 21.03.2016р. по справі № 201/3957/16ц. На момент винесення рішення Ухвала Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21.03.2016р. по справі № 201/3957/16 не скасована.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду, що така позиція відповідача є не інакше як ухилення від виконання своїх зобов`язань перед позивачем по справі та безпідставне утримання нерухомого майна, щоб уникнути його можливого відчуження на законних підставах.

Доводи апеляційної скарги щодо закриття провадження, колегія суддів відхиляє, як такі, що не стосуються предмету спору, а лише вказують на право звернення позивача до суду, що не є підставою для закриття провадження.

Посилання в апеляційній скарзі, що суд повинен був закрити провадження з підставі відсутності предмету спору є безпідставними.

Апелянт не скористався наданим йому правом, не обґрунтував доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи приведені в апеляційній скарзі зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка.

Разом з тим, враховуючи те, що згідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, доходить висновку про те, що суд помилкового стягнув судові витрати з відповідачів солідарного з огляду на наступне.

Так відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно до положень ч. 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, відповідно до положень п. 35 постанови Пленуму ВССУ Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах , солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

Тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні, шляхом його скасування в частині солідарного стягнення судових витрат та ухвалення в цій частині нового рішення про стягнення з відповідачів на користь позивача судових витрат по 384,20 грн. з кожного.

В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 21 березня 2019 року змінити, скасувавши його в частині солідарного стягнення судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати по 384,20 грн. з кожного.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.

Судді: