Постанова

від 20.01.2021 по справі 200/1546/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 200/1546/19

провадження № 61-1101св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Калараша А. А., Ткачука О.С.

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідачі- ОСОБА_2 , ОСОБА_3

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року в складі судді Томаша В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом про визнання шлюбного договору від 10 липня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - недійсним.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 05 березня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений шлюб.

ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира), на підставі договору дарування квартири від 16 листопада 2015 року.

10 липня 2017 року між подружжям укладено шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М. Є., зареєстрованим в реєстрі за № 2077.

Відповідно до пункту 1.4 шлюбного договору, у разі розірвання шлюбу, незалежно від ініціативи чоловіка або дружини, спірна квартира, переходить у особисту приватну власність дружини.

Позивач зазначає, що на момент укладення шлюбного договору від 10 липня 2017 року у ОСОБА_2 існувала заборгованість перед ОСОБА_1 за договорами позики від 15 жовтня 2012 року, від 19 вересня 2014 року, від 26 березня 2015 року, а також були порушені провадження по цивільним справам щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Тобто, відповідно до умов шлюбного договору (пункт 1.11) ОСОБА_2 повинен був відповідати перед позивачем по боргу за договорами позики своїм майном, що належало йому на праві особистої приватної власності, а саме спірною квартирою .

Згідно заочного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2017 року по справі № 200/12775/17 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був розірваний, а право власності на квартиру АДРЕСА_1 було визнане за ОСОБА_3 .

Зазначено також, що подружжя перестали проживати разом з 15 січня 2017 року, шлюбний договір укладений 10 липня 2017 року, а позов був пред`явлений 01 серпня 2017 року, тобто укладання шлюбного договору ставить під сумніви факт його укладання з метою поділу майна, а явно визначає основну мету - відчуження нерухомого майна з метою уникнення звернення стягнення на нього позивачем для погашення боргу перед ним.

Крім того, на момент укладання шлюбного договору, який є удаваним правочином (згідно статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та містить в собі ознаки договору дарування, діяла заборона на вчинення дій, спрямованих на відчуження в будь-який спосіб спірної квартири (ухвала Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року по справі № 201/3957/16-ц).

Позивач є кредитором ОСОБА_2 . Сума заборгованості відповідно до рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 вересня 2018 року по справі № 201/3957/16-ц становить 65 692 638,20 грн. На сьогоднішній день зобов`язання ОСОБА_2 не забезпечені жодним майном та/або порукою. Позивач розраховував при стягненні боргу лише на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, за рахунок коштів, отриманих від реалізації вказаного майна.

Посилаючись на те, що в результаті укладання шлюбного договору відбулася передача права власності на квартиру від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , а тому такий правочин необхідно розглядати, як такий, що укладений з метою відчуження цього майна, а не його поділу, як це передбачено Сімейним Кодексом України (далі - СК України), а також на те, що спірна квартира не може бути реалізоване з метою погашення боргу перед позивачем, що є порушенням його права, позивач просив суд задовільнити його позов.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 рокупозовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину - задоволено.

Визнано шлюбний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 10 липня 2017 року недійсним. Стягнено солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що укладаючи шлюбний договір змістом якого є перехід права власності на нерухоме майно, ставить під сумніви факт його укладання з метою поділу майна, а явно визначає основну мету - відчуження нерухомого майна від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 .

У зв`язку з тим, що спірний шлюбний договір укладався, з однієї сторони, коли подружжя вже не проживали разом, а, з другої сторони, містить в собі умови переходу права власності лише на один об`єкт нерухомого майна, яке належало ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, то такий договір містить в собі ознаки договору дарування, та суперечить СК.

Крім того, на момент укладання шлюбного договору, який є удаваним правочином, та містить в собі ознаки договору дарування, діяла заборона на вчинення дій, спрямованих на відчуження в будь-який спосіб нерухомого майна - спірної квартири, на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року по справі № 201/3957/16-ц.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій, з посиланням на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року повністю та заявив клопотання про закриття провадження у даній справі з причини набуття права власності на спірну квартиру Товариством з обмеженою відповідальністю Вікторія Рент (далі - ТОВ Вікторія Рент ), станом на 28 січня 2019 року засновником (власником) якого був ОСОБА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року змінено, скасовано в частині солідарного стягнення судових витрат. Стягнено з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати по 384,20 грн з кожного.

В решті рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду мотивована тим, що спірний шлюбний договір укладався, з однієї сторони, коли подружжя вже не проживали разом, а, з другої сторони, містить в собі умови переходу права власності лише на один об`єкт нерухомого майна, яке належало ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, відповідно такий договір містить в собі ознаки договору дарування та суперечить статті 93 СК України. Суд апеляційної інстанції погодився з судом першої інстанції, що на момент укладання шлюбного договору, який є удаваним правочином та містить в собі ознаки договору дарування, діяла заборона на вчинення дій, спрямованих на відчуження в будь-який спосіб нерухомого майна - спірної квартири, що належить на праві власності ОСОБА_2 , на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року по справі № 201/3957/16-ц, яка на момент винесення рішення не була скасована.

Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком рішення суду першої інстанції, що така позиція відповідача є не чим іншим, як ухилення від виконання своїх зобов`язань перед позивачем по справі та безпідставне отримання нерухомого майна, щоб уникнути його можливого відчуження на законних підставах.

Клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження, колегія суддів відхилила, як таке, що не стосуються предмету спору, а лише вказує на право звернення позивача до суду, що не є підставою для закриття провадження. Посилання в апеляційній скарзі, що суд повинен був закрити провадження з підставі відсутності предмету спору суд апеляційної інстанції визнав безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 січня 2020 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська .

Справа надійшла до Верховного Суду 18 лютого 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми Цивільного процесуального кодексу України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_4 зазначає, що позивачем ОСОБА_1 будь-яким чином не доведено та не встановлено порушень його прав та інтересів при укладені шлюбного договору між відповідачами. При укладенні оскаржуваного шлюбного договору не було порушено права ОСОБА_1 , а отже шлюбний договір жодним чином не порушує його законні права та інтереси.

Суди першої та апеляційної інстанції не звернули увагу на те, що позивач не є навіть іпотекодержателем спірного об`єкту нерухомості по шлюбному договору, у зв`язку з чим у нього могло б виникнути право претендувати на володіння зазначеним нерухомим майном. Також позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того факту, що зазначений об`єкт нерухомості є заставним майном.

Крім того, на момент прийняття оскаржуваних рішень, 01 червня 2018 року Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська по справі № 200/3123/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики, було прийнято рішення про звернення стягнення на нерухоме майно боржника шляхом набуття ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру. В свою чергу, 11 січня 2019 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 , а 23 січня 2019 року право власності на цю ж квартиру було зареєстровано за ТОВ Вікторія Рент на підставі акту-приймання передачі нерухомого майна.

Судом першої інстанції не надано жодної оцінки наявності порушеного права чи інтересу позивача. Суд апеляційної інстанції в свою чергу безпідставно прийшов до висновку, що нібито доводи апеляційної скарги щодо закриття провадження вказують на право звернення позивача до суду. Крім того, суди не встановили, яким чином оскаржувані рішення відновлять права позивача.

Скаржник також не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що оскаржуваний шлюбний договір є удаваним правочином, укладений з метою ухилення відповідача -1 від виконання своїх зобов`язань перед позивачем.

Одночасно, скаржником зазначено, що суди проігнорували постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року по справі № 200/12775/17-ц про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, в якій вказано, що за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору від 10 липня 2017 року набуття ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру не відбулось, зі змісту договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, так як при укладенні цього правочину ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як подружжям, було встановлено правовий режим спільного сумісного майна подружжя та можливий порядок його поділу у разі розірвання шлюбу.

Тому, посилання судів на наявність ухвали Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 березня 2016 року по справі № 201/3957/16-ц, відповідно до якої було накладено заборону на вчинення будь-яких дій, спрямованих на відчуження квартири є повністю безпідставними, оскільки поділ майна подружжя не ставиться у залежність від обтяжень майна і не є його відчуженням. Дані обставини також встановлені вищезазначеною постановою Верховного Суду.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року без змін.

Зазначив, що посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року по справі № 200/12775/17-ц є хибним, оскільки Верховний Суд не аналізував відповідність шлюбного договору нормам чинного законодавства України.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що сторони укладаючи шлюбний договір, який за змістом свідчить про перехід права власності на нерухоме майно, поставили під сумнів факт його укладання з метою поділу майна, що явно визначає іншу мету - відчуження нерухомого майна від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 .

Тому неможливо не погодитись з висновком судів, що така позиція відповідача є не інакше як ухилення від виконання своїх зобов`язань перед позивачем по справі та безпідставне утримання нерухомого майна, щоб уникнути його можливого відчуження на законних підставах.

Натомість доводи, приведені в касаційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 05 березня 2010 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (прізвище дружини після реєстрації шлюбу ОСОБА_3 ), який зареєстрований Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції (актовий запис № 96) (а. с. 21).

02 жовтня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір про переведення боргу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чернишом Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 637 (а. с. 63-66).

Відповідно до пункту 1.1. договору про переведення боргу, первісний боржник переводить борг за наступними договорами позики, а саме:

договір позики від 15 жовтня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чернишом Є.В. зареєстрованим в реєстрі за № 1370 (а. с. 36-37);

договір позики від 19 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чернишом Є. В., зареєстрованим в реєстрі за № 786 (а. с. 49-50);

договір позики від 26 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Чернишом Є. В., зареєстрованим в реєстрі за № 201 (а. с. 57-59);

укладених між первісним боржником ОСОБА_5 та кредитором ОСОБА_1 , а новий боржник ОСОБА_2 приймає на себе зобов`язання за вказаними у цьому пункті договорами з усіма додатковими угодами та змінами до них (а. с. 63-66).

16 листопада 2015 року укладено договір дарування квартири між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний), відповідно до якого дарувальник безоплатно передає у власність обдаровуваного належну їй квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 22-23).

10 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М. Є., зареєстрованим в реєстрі за № 2077.

Відповідно до пункту 1.1 шлюбного договору, подружжя визначають даним договором майнові права та обов`язки у шлюбі і на випадок його розірвання.

Одночасно, пунктом 1.3 встановлено, що спільною сумісною власністю подружжя є будь-яке майно, що придбане (побудоване), подароване подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу або майно набуте подружжям під час шлюбу та зареєстроване на ім`я обох або одного з них, зокрема, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або спадкування, майно, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, житло, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу внаслідок його приватизації. Подружжя домовились, що при придбанні (оформленні права власності) такого майна, частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Пунктом 1.4 передбачено, що спільною сумісною власністю подружжя є будь-яке майно, що придбане (побудоване), подароване подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу або майно набуте подружжям під час шлюбу та зареєстроване на ім`я обох або одного з них, зокрема, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або спадкування, майно, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, житло, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу внаслідок його приватизації, а саме, наступне нерухоме майно та рухоме майно: квартира АДРЕСА_1 .

У разі розірвання шлюбу, незалежно від ініціативи чоловіка або дружини, квартира АДРЕСА_1 переходить у особисту приватну власність дружини.

Пунктом 1.6 шлюбного договору встановлено домовленість, що при укладанні кредитних договорів, договорів позики (передачі грошей в позику і одержання позики, незалежно від суми, строків та інших умов), договорів поруки, в тому числі набуття зобов`язань як майновий поручитель, незалежно від суми, строків та інших умов таких договорів, кожен із подружжя має право діяти (діятиме) самостійно. Додаткова згода іншого із подружжя на укладання цих договорів, на набуття/припинення таких прав та/або зобов`язань, не потрібна. При цьому, такі договори, укладені одним із подружжя, не створюють жодних зобов`язань для іншого з подружжя.

Відповідно до пункту 1.10 сторони домовились про непоширення на майно набуте за час шлюбу положень статті 60 СК України, та встановили можливий порядок поділу майна у разі розірвання шлюбу, так, у випадку розірвання шлюбу за ініціативою чоловіка майно (рухоме і нерухоме), майнові права придбані (набуті) під час шлюбу, залишаються дружині.

Пунктом 1.11 шлюбного договору встановлено домовленість подружжя, що кожен з них відповідає по власних боргах та зобов`язаннях, в першу чергу, майном і майновими правами, що є особистою приватною власністю відповідного (набуте до шлюбу) з подружжя, а якщо такого майна і майнових прав не залишилось - тими, що є об`єктом права часткової власності відповідного з подружжя. Подружжя не несе ніякої відповідальності за будь-якими зобов`язаннями один одного. (а. с. 18-20).

Відповідно до рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2017 року по справі № 200/12775/17 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано, а право власності на спірну квартиру було визнане за ОСОБА_3 (а. с. 28-30).

Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2017 року по справі № 200/12775/17 залишено без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства.

Договори про регулювання сімейних (родинних) відносин, про які йдеться у частині другій статті 9 СК України (у тому числі й шлюбний договір - глава 10 СК України), є цивільно-правовими договорами, щодо яких норми сімейного законодавства визначають лише окремі особливості правового режиму.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умови шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 64 СК України передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина і чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватно власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У статтях 92, 93 СК України передбачено, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.

У частинах четвертій, п 'ятій статті 93 СК України є обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) та тому сама по собі жодним чином не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.

Поряд з нормативним регулюванням правовідносин подружжя щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57 , 61 , 62 СК України ) закон у статтях 7 , 8 , 9 , 64 , 93-97 цього Кодексу передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права. При встановленні, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України , статті 6 , 627 ЦК України ) до цих правовідносин підлягають застосуванню норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України .

Укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України не можна кваліфікувати як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Однією з вказаних особливостей правового режиму шлюбного договору, як вже зазначалось, є передбачена частиною п`ятою статті 93 СК України заборона передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації. Варто зазначити, що положення частини п`ятої статті 93 СК України має тлумачитись як таке, що стосується лише майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя й передається за шлюбним договором в особисту приватну власність іншому з подружжя.

Одночасно, згідно зі статтею 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що оспорюваний шлюбний договір укладений подружжям є удаваним правочином та містить в собі ознаки договору дарування спірного нерухомого майна.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статті 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 200/12775/17-ц (провадження № 61-37970св18) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя встановлено, що за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору від 10 липня 2017 року набуття відповідачкою права власності на спірну квартиру не відбулось, зі змісту цього договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, так як при укладенні цього правочину позивачем та відповідачкою, як подружжям, було встановлено правовий режим спільного сумісного майна подружжя та можливий порядок його поділу у разі розірвання шлюбу.

Відповідно, передача у власність спірної квартири за шлюбним договором не відбулась, і як наслідок, висновок судів попередніх інстанцій про те, що метою шлюбного договору є саме відчуження нерухомого майна від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , що і свідчить про його удаваність, є помилковими.

Таким чином,і посилання судів на накладення ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2016 року обтяження на спірну квартиру є безпідставним, оскільки поділ майна подружжя не ставиться у залежність від обтяжень майна і не є його відчуженням.

Одночасно, у своїй касаційній скарзі, ОСОБА_2 посилається на те, що ОСОБА_1 є неналежним позивачем у справі, оскільки при укладанні оскаржуваного шлюбного договору не було порушено його права та обов`язки, а отже жодним чином не порушено його законні права та інтереси.

Однак, суд касаційної інстанції, звертає увагу на те, що відповідно до постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року по справі № 200/12775/17-ц зазначено, що ОСОБА_1 не був позбавлений і не позбавлений можливості оскаржити шлюбний договір від 10 липня 2017 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в судовому порядку на загальних підставах, що передбачено статтею 103 СК України. Тобто, в постанові Верховного Суду прямо зазначено, на можливість позивача звернутися до суду.

Оскільки, умовами шлюбного договору встановлено, не перехід права власності на нерухоме майно, а поділ майна подружжя у разі розірвання шлюбу, тому висновки про удаваність та недійсність правочину є помилковим.

Відповідно до положень 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі допущено неправильне застосування норм матеріального права, додаткових збирання доказів матеріали справи не потребують, тому колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із задоволенням касаційної скарги та скасуванням рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року, суд касаційної інстанції дійшов висновку про ухвалення у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину, судові витрати понесені скаржником за подання апеляційної скарги в розмірі 1152,60 грн, та касаційної скарги в розмірі 1536,80 грн, слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 141, 400, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину - скасувати та прийняти нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги та касаційної скарги у загальному розмірі 2689,40 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят дев`ять гривень сорок копійок).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

А. А. Калараш

О. С. Ткачук