Рішення від 20.12.2019 по справі 607/12635/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21.12.2019 Справа №607/12635/19

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі

головуючого судді Сливка Л.М.,

за участі секретаря судового засідання Хамелко О.Ю.,

представника позивача ОСОБА_1 адвоката Федчишина Григорія Степановича,

представників відповідача ОСОБА_2 та адвоката Качур Семена Васильовича,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Тернополі за правилами спрощеного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального закладу «Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа з футболу та інших ігрових видів спорту» Тернопільської міської ради про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача Комунального закладу «Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа з футболу та інших ігрових видів спорту» Тернопільської міської ради (далі також може вживатись як ОСОБА_3 ), у якому просить поновити її на посаді тренера-викладача з футболу та інших ігрових видів спорту з дня звільнення; стягнути з ОСОБА_3 на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня поновлення на роботі. В обґрунтування заявлених вимог вказує на те, що 27 вересня 2017 року вона подала заяву про увільнення її з посади у зв`язку із проходженням військової служби за контрактом із збереженням робочого місця та середнього заробітку. Однак, наказом № 89-к, відповідач протиправно звільнив її з роботи відповідно до ст. 36 КЗпП України. Окрім цього позивач подала клопотання про поновлення пропущеного строку на звернення до суду з трудовим спором, оскільки вона не мала можливості вчасно звернутись до суду, так як одразу після написання заяви про увільнення з роботи, приступила до виконання свого військового обов`язку.

У відзиві на позов представник відповідача зазначає, що позов ОСОБА_1 є необґрунтованим. Вона помилкового вважає, що на неї поширюється дія частини 3 ст. 119 КЗпП України. Також зазначає, що на момент звільнення позивач не перебувала на військовій службі та не уклала жодного контракту, а тому відповідач підставно звільнив її з роботи згідно пункту 3 ст. 36 КЗпП України.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначає, що підтвердженням факту перебування на військовій службі з 27 вересня 2017 року є лист Тернопільського об`єднаного міського військового комісаріату № 3805 від 26 вересня 2017 року.

Відповідач подав заперечення в яких послався на необґрунтованість відповіді на відзив.

У судовому засіданні представник позивач адвокат Федчишин Г.С. підтримав зазначені вимоги, з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив. Додатково зазначив, що вважає підпис у відповідній графі про отримання трудової книжки в журналі реєстрації і видачі трудових книжок працівників ДЮСШ з футболу, вчинений не позивачем. Вказав, що трудову книжку позивач отримала у липні 2019 року.

Представники відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечили з мотивів, викладених у відзиві та запереченні, додавши, що трудову книжку після звільнення позивач отримала 01 лютого 2018 року, а до суду звернулась лише 27 травня 2019 року, тобто з пропуском строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.

Суд, заслухавши пояснення, дослідивши письмові докази, встановив наступні обставини.

З 23 травня 2014 року по 27 вересня 2018 року позивач працювала на посаді тренера-викладача в Школі. Вказане підтверджується відомостями з її трудової книжки.

Як убачається з листа Тернопільського об`єднаного міського військового комісаріату № 3805 від 26 вересня 2017 року, директора Школи повідомлено, що позивач, з 27 вересня 2017 року вибуває у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 м. Полтава для прийняття на військову службу за контрактом строком на 3 роки.

27 вересня 2017 року позивач подала відповідачу заяву у якій просила увільнити її із роботи з 27 вересня згідно ст. 119 КЗпП України, на час проходження контракту, із збереженням місця роботи і середньомісячної заробітної плати на підставі листа Тернопільського об`єднаного міського військового комісаріату № 3815. (а.с. 6)

На підставі цієї заяви, 27 вересня 2017 року відповідач виніс наказ № 89-к від 27 вересня 2017 року, яким, окрім іншого, звільнив позивача із займаної посади на підставі пункту 3 ст. 36 КЗпП України.

29 вересня 2017 року тво командира військової частини НОМЕР_1 виніс наказ № 87-РС яким прийняв на військову службу за контрактом ОСОБА_1 , що підтверджується відповідним витягом з цього наказу.

Згідно з довідкою командира військової частини НОМЕР_1 від 01 листопада 2017 року № 709/16, позивач перебуває на військовій службі в військовій частині НОМЕР_1 з 29 вересня 2017 року.

Надавши правову оцінку вказаним обставинам справи, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до положень ст. 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Так, в силу ч.ч. 1, 3 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1 та 2 ст. 119 КЗпП України, на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Відповідно до частини 2 вказаної вище статті, працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

Частиною 3 ст. 119 КЗпП України визначено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Частиною 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною 3 та 4 ст. 119 КЗпП України, а також частиною 1 ст. 51, частиною 5 ст. 53, частиною 3 ст. 57, частиною 5 ст. 61 Закону України «Про освіту».

З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частиною 3 ст. 119 КЗпП України надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Аналогічні висновки щодо застосування вказаних норм матеріального права викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року (Справа № 577/203/17-ц), від 20 червня 2018 року (Справа № 631/1919/16-ц), від 25 липня 2018 року (Справа № 761/33202/16-ц), від 04 лютого 2019 року (Справа № 426/11214/17).

Як вже було зазначено вище, позивач з 03 травня 2014 року працювала на посаді тренера-викладача в Школі.

Позивач добровільно взяла на себе обов`язок проходити військову службу у Збройних Силах України, підписала контракт з Міністерством оборони України, і 27 вересня 2017 року вибула у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 м. Полтава для прийняття на військову службу.

Про цю обставину відповідачу було достеменно відомого, позаяк про це його повідомив Тернопільський об`єднаний міський військовий комісаріат у листі № 3805 від 26 вересня 2017 року.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2015 року у справі № 800/582/14 встановлено, що закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду.

Також на час виникнення спірних правовідносин набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

Стаття 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначає, що для громадян, які приймаються на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану та призначаються на посади, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено такий захід, як демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію та штати мирного часу.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» рішення про демобілізацію із внесенням його на затвердження Верховною Радою приймає Президент України.

На даний час відповідних рішень Президентом України не приймалося.

Отже, враховуючи наведені вище обставини, суд вважає, що позивач уклала контракт під час дії кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, а особливий період в Україні не скасовано, а тому на час дії контракту, як військовослужбовець, ОСОБА_1 користується пільгами, передбаченими ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частиною 4 ст. 119 КЗпП України, у зв`язку з чим у відповідача були відсутні підстави для звільнення її за п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Вказаними нормами права спростовується позиція відповідача про те, що на момент подання заяви про увільнення в позивача було відсутнє право на пільги, визначені частиною 3 ст. 119 КЗпП України, оскільки наказ про її прийняття на військову службу було прийнято лише 29 вересня 2017 року.

При цьому, увагу відповідача слід вчергове звернути на зміст листа Тернопільського об`єднаного міського військового комісаріату № 3805, у якому ще 26 вересня 2017 року, було проінформовано про укладення позивачем контракту строком на 3 роки.

Водночас, вирішуючи питання про можливість відновлення порушеного права ОСОБА_1 , котре судом однозначно констатовано, слід вказати наступне.

Частиною 1 ст. 233 КЗпП визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. (стаття 234 ЦПК України)

Згідно з частиною 3 ст. 12, а також частиною 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З комплексного аналізу вказаних норм права суд приходить до висновку, що у випадку пропуску процесуального строку, обов`язок довести поважність таких дій покладається на особу, котра їх допустила.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 своєї постанови № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Частиною 6 ст. 55 Конституції України визначено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, включаючи захист прав і свобод, зокрема, шляхом звернення до компетентного суду.

Відповідно до статті 59 Конституції України, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

Поряд з цим, право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене, перш за все, визначеним строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання іншого, не менш важливого принципу - верховенства права, а точніше, одного з його елементів - принципу правової визначеності. Правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності - спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010. Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Як зазначає Європейський Суд з прав людини, встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру: перевіряючи виконання принципу доступу до правосуддя, слід звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції», «Ільхан проти Туреччини», «Пономарьов проти України», «Щокін проти України»).

Поновлення пропущеного строку може відбутися за умови дослідження таких аспектів: чи зумовлене порушення строку на звернення до суду діями (бездіяльністю) органу влади, відповідачем чи іншою особою; чи зумовлене порушення строку на звернення до суду особливими і непереборними обставинами суттєвого та переконливого характеру (справи «Рябих проти Росії», «Устименко проти України»).

Як уже зазначено вище, наказ про звільнення позивача винесено 27 вересня 2017 року.

Документів, котрі б підтверджували факт отримання ОСОБА_1 цього наказу не надано, а тому суду не вдалось встановити дати його отримання.

З огляду на це, а саме на відсутність доказового забезпечення, суд критично сприймає твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 отримала наказ про своє звільнення у липня 2019 року.

Однак, як вбачається з журналу реєстрації і видачі трудових книжок працівників ОСОБА_3 , трудову книжку позивач отримала 01 лютого 2018 року.

Суд не бере до уваги твердження представника позивача про те, що у цей день позивач трудової книжки не отримувала, а підпис у вказаному журналі здійснений не нею, оскільки на підтвердження таких свої доводів, останній не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, а тому вони є недоведеними всупереч частині 1 ст. 81 ЦПК України.

З позовом про визнання свого звільнення незаконним, ОСОБА_1 звернулась 27 травня 2019 року, тобто з пропуском строку.

Ця обставина ОСОБА_1 не заперечується, адже до позовної заяви вона додала клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку.

В обґрунтування поважності причин пропуску вказаного строку, позивач посилається на єдину підстав, котра полягає у тому, що вона не мала можливості вчасно звернутись до суду, оскільки одразу після написання заяви про увільнення з робот, приступила до виконання свого військового обов`язку.

Суд вважає, що сам по собі факт проходження служби у Збройних Силах України не є достатньою підставою для того, аби вважати, що особа позбавлена можливості захистити своє порушене право шляхом звернення до суду.

Зайвим підтвердженням цього є те, що на момент подачі даного позову ОСОБА_1 продовжувала перебувати на службі у Збройних Силах України, однак це не перешкодило їй звернутись за правовою допомогою та до суду.

При цьому суд, безперечно, бере до уваги ті проміжки часу, коли позивач брала безпосередню участь у антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції, а також у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і обори, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та в період здійснення зазначених заходів, а це з 13 лютого по 25 квітня 2018 року та з 11 листопада 2018 року по 10 січня 2019 року, відповідно.

Однак і вони не дають легітимної можливості говорити про поважність підстав пропуску строку, адже у проміжках між цими періодами у позивача було достатньо часу для того, аби вжити заходів для захисту свого порушеного права.

Щодо посилань позивача на звернення до Тернопільського об`єднаного міського військового комісаріату та Управління Держпраці у Тернопільській області, котрі підтверджуються відповідними листами, то і вони у цьому питанні є неспроможними, позаяк не дають можливості говорити про поважність пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду.

Таким чином у задоволенні даного позову слід відмовити у зв`язку з пропуском без поважних причин строку, визначеного частиною 1 ст. 233 КЗпП.

Керуючись статтями 4, 13, 141, 258, 259, 264, 265 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 доКомунального закладу«Комплексна дитячо-юнацькаспортивна школаз футболута іншихігрових видівспорту» Тернопільськоїміської радипро поновленняна роботі тастягнення заробітноїплати зачас вимушеногопрогулу відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду.

Повний текст судового рішення складено 26 грудня 2019 року.

Реквізити сторін:

Позивач: ОСОБА_1 ,зареєстрована адресамісця проживання- АДРЕСА_1 ,реєстраційний номероблікової карткиплатника податків НОМЕР_2 ;

Відповідач: Комунальний заклад «Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа з футболу та інших ігрових видів спорту» Тернопільської міської ради місцезнаходження вулиця Живова, 11Б , м. Тернопіль, 46008, код ЄДРПОУ 25781033.

Головуючий суддяЛ. М. Сливка