Постанова

від 03.01.2020 по справі 609/848/19

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 609/848/19Головуючий у 1-й інстанції Ковтунович О.В. Провадження № 22-ц/817/22/20 Доповідач - Шевчук Г.М. Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 січня 2020 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Шевчук Г.М.

суддів - Міщій О. Я., Ткач З. Є.,

з участю секретаря - Іванюта О.М.

представника Релігійної організації "Парафія Святителя Василія Великого" - Гаврищук В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу № 609/848/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шумського районного суду від 13 листопада 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації "Парафія Святителя Василія Великого" с.Тетильківці Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України про визнання нечинними рішень загальних зборів релігійної громади, нової редакції статуту релігійної громади, усунення перешкод в користуванні храмовою спорудою, церковним майном та проведенні богослужінь,-

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Релігійної організації Парафія Святителя Василія Великого с.Тетильківці Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України про визнання нечинними рішень загальних зборів релігійної громади, нової редакції статуту релігійної громади, усунення перешкод в користуванні храмовою спорудою, церковним майном та проведенні богослужінь.

Ухвалою Шумського районного суду Тернопільської області від 13 листопада 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації Парафія Святителя Василія Великого с. Тетильківці Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України про визнання нечинними рішень загальних зборів релігійної громади, нової редакції статуту релігійної громади, усунення перешкод в користуванні храмовою спорудою, церковним майном та проведенні богослужінь закрито, в зв`язку з тим, що позов не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Роз`яснено позивачу, що даний спір віднесений до юрисдикції Господарського суду Тернопільської області.

Повернуто ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768 грн. (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп. з державного бюджету, сплаченого при поданні позовної заяви, згідно з квитанції № NOBVU429M від 26.06.2019 року.

ОСОБА_2 звернувся із апеляційною скаргою на ухвалу Шумського районного суду від 13 листопада 2019 року, в якій просить її скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії підготовчого судового засідання. В обгрунтування вимог посилається на порушення судом норм матеріального та процеуального права. Вказує на те, що що суд першої інстанції помилково прийшов до висновку, що даний спір має вирішуватись за правилами господарського судочинства, оскільки даний спір виник з приводу приватно-правових відносин і він звернувся до суду як фізична особа.

Відзив на апеляційну скаргу не подавався.

В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу заперечив ухвалу суду вважає законною.

Позивач ОСОБА_1 надіслав суду заяву, в якій просить справу розглянути без його участі, апеляційну скаргу підтримує.

У відповідності до вимог статтей 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у його відсутності.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвала суду вищевказаним вимогам закону не відповідає.

Згідно ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтею 125 Конституції України встановлено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до ч.1 ст. 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Згідно із ч.2 ст.22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом.

Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції (ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації випливає поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства.

Судова юрисдикція - це розмежування компетенції між загальними, господарськими та адміністративними судами. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Основними критеріями визначення юрисдикції спорів є характер (предмет) правовідносин, що виникли між сторонами та суб`єктний склад правовідносин.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).

Спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України.

Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Разом з тим відповідач у цій справі є релігійною організацією, і суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення такої організації врегульовано Законом № 987-ХІІ.

За змістом статті 7 Закону № 987-ХІІ релігійні організації в України утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 цього Закону. Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов`язковим (стаття 8 Закону № 987-ХІІ).

За правилами, встановленими статтею 12 Закону № 987-ХІІ, відомості, зокрема, про вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження повинні міститися у статуті (положенні) релігійної організації, який (як і зміни до нього) підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 вказаного Закону. Частина перша статті 14 Закону № 987-ХІІ передбачає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, як і рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути оскаржено до суду в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України (частина двадцять перша статті 14, частина друга статті 15 Закону № 987-ХІІ).

Отже, законодавець висловився стосовно юрисдикції спорів, які виникають у зв`язку з бездіяльністю чи відмовою уповноваженого органу у прийнятті рішення щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації.

Тобто, правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, стосуються питань участі позивача у створенні та діяльності релігійної громади.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем у даному спорі є фізична особа ОСОБА_1 , відповідачем Релігійна організація "Парафія Святителя Василія Великого". Спір у даній справі, враховуючи зміст заявлених позивачем вимог та наведених ним обґрунтувань, стосується визнання нечинними рішень загальних зборів релігійної громади, нової редакції статуту релігійної громади, усунення перешкод в користуванні храмовою спорудою, церковним майном та проведенні богослужінь .

Таким чином, за змістом позовної заяви, доводів апеляційної скарг вимоги позивача про визнання недійсним рішення зборів, визнання нечинним статуту релігійної громади в новій редакції з новою юридичною назвою , позов у цій справі подано на захист релігійних прав позивача як учасника релігійної громади.

Тобто, правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, стосуються питань участі позивача у створенні та діяльності релігійної громади і спір повинен розглядатись в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний правовий висновок наведений в постанові Великої палати Верховного суду від 20 листопада 2019 року по справі № 910/8132/19 , де зазначено, що Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі правовідносини є тісно пов`язаними з правовідносинами щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації, а юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14, частини другої статті 15 Закону № 987-ХІІ.

Відповідно до ст.23 Цивільного процесуального кодексу України усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами, як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті.

Таким чином, на думку колегії суддів з огляду на суб`єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин, суд вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Суд першої інстанції зробив помилковий висновок про його належність до юрисдикції господарських судів України.

Віднесення даного спору до юрисдикції загальних судів відповідає змісту ч. 2 ст. 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до якої рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Згідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом

Стаття 6 Конвенції встановлює процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі при розгляді цивільного позову в національному суді, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Реалізація права на суд залежить як від інституційних та організаційних чинників, так і від особливостей здійснення окремих судових процедур.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур.

Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини, яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium зазначено, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення . У справі Bellet v. France вказано, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права .

Як свідчить позиція у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Враховуючи викладене, спір між позивачем та відповідачами по своїй природі не є спором про корпоративні права, і не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а тому висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, є передчасним.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Оскільки ухвалу суду постановлено з порушенням норм процесуального права, тому оскаржувана ухвала підлягає скасуванню в порядку, визначеному ст.379 ЦПК України, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись 367, 368, 374, 379, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовільнити.

Ухвалу Шумського районного суду Тернопільської області від 13 листопада 2019 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 8 січня 2020 року.

Головуюча Шевчук Г.М.

Судді: Міщій О.Я.

Ткач З.Є.