Рішення

від 16.01.2020 по справі 520/12434/19

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

16.01.2020 р. справа №520/12434/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

Приватного підприємства "АДОНІС" до Державної податкової служби України проскасування індивідуальної податкової консультації , -

встановив:

Матеріали позову одержані судом 20.11.2019 р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 21.11.2019 р. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 23.12.2019 р.

Позивач, Приватне підприємство "Адоніс" (далі за текстом - позивач, платник, підприємство, ПП), у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації Державної податкової служби України вих. №1090/6/99-00-04-03-15/ІПК від 30.10.2019 р.

Аргументуючи цю вимогу зазначив, що консультація суперечить як положенням п.п.266.2.2 п.266.2 ст. 266 Податкового кодексу України, так і судовим рішенням по справі №520/2702/19.

Відповідач, Державна податкова служба України (далі за текстом - владний суб`єкт, податковий орган), з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення зазначив, що видана податкова консультація повністю узгоджується з вимогами закону та обсягом матеріалів звернення платника податків.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник пройшов передбачену чинним законодавством процедуру державної реєстрації, унаслідок чого набув правового статусу юридичної особи приватного права, значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань з ідентифікаційним кодом 14082711.

07.02.2019р. заявник подав до ГУ ДФС у Харківській області письмове звернення від 05.02.2019р. №3 з приводу надання індивідуальної податкової консультації: 1) з питання справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за виробничий будинок за адресою: Харківська область, місто Люботин, вул. Всеволода Нестайка, 22а загальною площею 2.858,00 кв.м. (далі за текстом - Об`єкт №1); 2) з питання справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за виробничий будинок за адресою: Харківська область, місто Люботин, вул. Всеволода Нестайка, 22а загальною площею 2.858,00 кв.м. у разі передання частини цього будинку - магазину в оренду (далі за текстом - Об`єкт №2, Магазин).

Індивідуальна податкова консультація на це звернення була надана листом ГУ ДФС у Харківській області №985/ІПК/20-40-12-03-20 від 12.03.2019р., де указано, що за умови належності платника до промислових підприємства відсутні підстави для справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за Об`єкт №1, за виключенням переданих в оренду частин.

Дана індивідуальна податкова консультація була оскаржена заявником у межах справи №520/2702/19.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.05.2019р. була визнана протиправною та скасована письмова індивідуальна податкова консультація Головного управління ДФС у Харківській області №985/ІПК/20-40-12-03-20 від 12.03.2019 року.

При цьому, окружним адміністративним судом були установлені ті обставини, що оскільки підприємству позивача на праві приватної власності належить виробничий будинок (фабрика по пошиву взуття і верхнього одягу) за адресою: Харківська обл., м. Люботин, вул. Всеволода Нестайка (колишня Котовського), 22а загальною площею 2858 кв.м, то наявні підстави вважати, що відповідно до положень п.п. «є» пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України останній не є об`єктом оподаткування.

У постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 11.09.2019р. по справі №520/2702/19 додатково установлені і ті обставини, що вказана нежитлова будівля є будівлею промисловості, яка належить промисловому підприємству, внаслідок чого не є об`єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

На виконання рішень по справі №520/2702/19 відповідачем, ДПС України, була надана оформлена листом від 30.10.2019р. №1090/6/99-00-04-04-03-15/ІПК індивідуальна податкова консультація, де указано, що об`єкт з найменуванням магазин не може бути класифікований у якості будівлі промисловості і тому на цей об`єкт не поширюється дія п.п. "є" п.п.266.2.2. ст.266 Податкового кодексу України. Окрім того, указано, що заявник може бути віднесений до кола промислових підприємств у разі, коли сукупний розмір доходу від напрямів економічної діяльності виробництво іншого верхнього одягу, виробництво готових текстильних виробів, крім одягу, виробництво інших текстильних виробів, виробництво дорожніх виробів, сумок, лимарно-сідельних виробів зі шкіри та інших матеріалів перевищуватиме доходи від діяльності оптова торгівля текстильними товарами, оптова торгівля одягом та взуттям, лізинг інтелектуальної власності та подібних продуктів крім товарів, захищених авторськими права та надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Не погодившись із правомірністю отриманої індивідуальної податкової консультації, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Згідно з ч.1 ст.67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

З 01.01.2015р. таким законом відносно податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є положення ст.266 Податкового кодексу України.

Так, згідно з п. 266.1.1 ст. 266 Податкового кодексу України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Пунктом 266.2.1 ст.266 Податкового кодексу України передбачено, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка, а у силу положень п.п.266.3.1 ст.266 цього ж кодексу базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

Водночас із цим, відповідно до п.п. "є" п.п.266.2.2. ст.266 Податкового кодексу України не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

Належність Об`єкту №1 до будівель промисловості установлена судами у межах справи №520/2702/19, а тому за приписами ч.2 ст.14 та ч.1 ст.370 КАС України не може бути залишена ДПС України поза увагою при реалізації владної управлінської функції.

Належність заявника до кола промислових підприємств установлена у постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 11.09.2019р. по справі №520/2702/19.

При цьому, обраний владним суб"єктом підхід до визначення критерію кваліфікації особи у якості промислового підприємства за відсутності чіткого порядку у національному законодавстві України не узгоджується з ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішенням Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішенням Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі Серков проти України (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), позаяк не є найбільш сприятливим для приватної особи.

Стосовно значення та юридичних наслідків передання в оренду частини будівлі як об"єкту справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, суд звертає увагу контролюючого органу на приписи п.п."ж" п.п.266.2.2 ст.266 Податкового кодексу України, де указано, що не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу "Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства" (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку.

Отже, у разі значимості фактору передачі об`єкта нерухомого майна в оренду законодавець прямо зазначає про це у тексті закону.

Відносно спірного випадку такої вказівки текст норми права не містить.

Критерії законності рішення (діяння, тобто управлінського волевиявлення як такого) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України і обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України.

З положень наведеної норми процесуального закону слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - поза будь-яким розумним сумнівом , у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - баланс вірогідностей .

Суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб`єктом не подано доказів відповідності закону оскарженої консультації, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу оскарженого волевиявлення.

Наведені ж приватною особою доводи не відкидають гіпотетично припустимої можливості існування в умовах реальної дійсності.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) порушення вимог закону діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що владний суб`єкт у спірних правовідносинах не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк обставини фактичної дійсності з`ясував неповно, зміст належної норми права витлумачив невірно.

Отже, у спірних правовідносинах допущені владним суб`єктом помилки спричинили настання негативних наслідків для приватної особи, що є визначеною процесуальним законом підставою для задоволення позову.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що у розумінні ч.1 ст.132 та п.1 ч.3 ст.132 КАС України витрати на професійну правничу допомогу є витратами, пов`язаними із розглядом справи, і тому входять до складу судових витрат.

Частиною 4 ст.132 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Окрім вимоги про підтвердження витрат належно оформленими письмовими документами, згідно з ч.5 ст.132 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи; а відповідно до ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019р. по справі №810/3806/18 (адміністративне провадження №К/9901/11333/19, №К/9901/12479/19), де указано, що за положеннями ст.30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність від 05.07.2012р. №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16 .

Окрім того, у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 27.11.2019р. по справі №160/3114/19 (адміністративне провадження №К/9901/25439/19): 1) відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України , від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України , від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України , від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України , заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 2) суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо; 3) вчинення адвокатом таких дій як роздрукування документів, безпосереднє подання їх до суду та надіслання їх копій сторонам неможливо вважати самостійними послугами з надання правової (правничої) допомоги.

Дослідивши приєднані до справи докази, суд установив відсутність детального опису виконаної адвокатом роботи.

Розмір заявлених до відшкодування витрат також є явно та очевидно неспіврозмірним із предметом спору.

Окрім того, даний спір є повністю похідним від справи №520/2702/19, де вже були розв`язані усі юридично значимі питання.

Сукупність цих факторів у поєднанні засвідчують відсутність підстав для стягнення з владного суб`єкта витрат приватної особи на професійну правничу допомогу у межах цієї справи.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію Державної податкової служби України від 30.10.2019р. №1090/6/99-00-04-04-03-15/ІПК.

Роз`яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Суддя Сліденко А.В.