Постанова

від 15.01.2020 по справі 910/6817/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" січня 2020 р. Справа№ 910/6817/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Куксова В.В.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Яковлєва М.Л.

при секретарі Даниленко Т.О.

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 15.01.2020.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Київської міської ради

на рішення Господарського суду міста Києва

від 03.10.2019 (повний текст складено 15.10.2019)

у справі №910/6817/19 (суддя Полякова К.В.)

за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Добробут 2015"

до 1) Київської міської ради

2) Державного реєстратора Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради

про скасування рішення державного реєстратора та скасування права власності,

ВСТАНОВИВ:

Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Добробут 2015" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач-1) та Державного реєстратора Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Бандури Юрія Вікторовича (далі - відповідач-2) про скасування рішення вказаного державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення (групи приміщень № 73, 75, 76) літ. "А", загальною площею 333,9 кв. м., за адресою: м. Київ, вул. Митрополита Василя Липківського, 23; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1234415080000, індексний номер рішення 34951847 від 26.04.2017; скасування зареєстрованого за Київською міською радою за реєстраційним номером 1234415080000 права власності на нерухоме майно, а саме: права власності на нежитлові приміщення (групи приміщень № 73, 75, 76) літ. "А", загальною площею 333,9 кв. м., за адресою: м. Київ, вул. Митрополита Василя Липківського, 23, номер запису про право власності: 20156434, яке закріплене за територіальною громадою міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 позовні вимоги Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Добробут 2015" задоволено частково .

Скасовано зареєстроване за Київською міською радою за реєстраційним номером 1234415080000 право власності на нерухоме майно, а саме: право власності на нежитлові приміщення (групи приміщень № 73, № 75), літ. "А", що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Липківського Василя Митрополита (вулиця Урицького) будинок 23, загальною площею 63,4 кв. м., номер запису про право власності: 20156434, яке закріплене за територіальною громадою міста Києва.

Стягнуто з Київської міської ради на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Добробут 2015" 1280 (одну тисячу двісті вісімдесят) грн. 66 коп. судового збору та 25 (двадцять п'ять) грн. 66 коп. витрат на послуги пошти. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Київська міська рада звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Підставою для скасування рішення суду скаржник зазначив, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права. Зазначаючи при цьому, що в технічному плані від 1975 чітко не визначено вид спірного приміщення як допоміжне. Зазначаючи при цьому, що первинною підставою для віднесення спірних приміщень до об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва було рішення Київської міської ради Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва №284/5096 від 02.12.2010.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.11.2019 апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (судді-доповідача) Куксова В.В., судді Яковлєва М.Л., Шаптали Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19. Призначено справу до розгляду на 15.01.2020.

03.12.2019 від позивача через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін. Зазначаючи при цьому, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Відповідно до інвентаризаційної справи щодо спірного будинку від 12.05.1975 у приміщенні № 73 були розташовані сходова клітина, майстерня ремонту ліфту, коридор, вбиральня та умивальник, загальною площею 36,5 кв. м.; у приміщенні № 75 - коридор, сходова клітина, апаратний пункт ліфта, щитова, комора, загальною площею 68,2 кв. м.

В судовому засіданні 15.01.2020 представник відповідача-1 підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В судовому засіданні 15.01.2020 представник позивача заперечив проти доводів викладених в апеляційній скарзі з урахуванням пояснень на апеляційну скаргу поданих під час апеляційного провадження, та просив відмовити в її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі № 910/6817/19 залишити без змін.

Відповідач-2 в судове засідання 15.01.2020 не з'явився. Про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Частиною 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки явка учасників апеляційного провадження в судові засідання не була визнана обов'язковою, зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення відповідача-2 про місце, дату і час судового розгляду, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, зокрема, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими їм процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції вирішив розглядати дану справу за відсутності відповідача-2 та його повноваженого представника за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 15.01.2020 було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, заслухавши пояснення представника позивача, відповідача-1, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Північний апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено судовою колегією, 25.12.2015 проведено державну реєстрацію юридичної особи - позивача, який згідно зі статутом є об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку по вул. Митрополита Василя Липківського, 23 у м. Києві.

Згідно з актом приймання-передачі від 04.05.2016 КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" передало в управління позивачу багатоквартирний житловий будинок по вул. Митрополита Василя Липківського, 23, у м. Києві, загальним об'ємом 21942 кв. м., загальною площею 6060,9 кв. м., у т.ч. підвал - 310 кв. м., нежитлова площа - 608 кв. м.

Як зазначив позивач, з інформаційної довідки від 15.04.2019 № 163476939 йому стало відомо, що на групу приміщень № 73, 75, 76, розташованих у будинку, відповідачем-2 зареєстровано право власності за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради (відповідача-1).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що внаслідок незаконних дій відповідача-2 належні позивачу на праві спільної власності нежитлові приміщення перейшли у власність територіальної громади міста Києва, що призвело до порушення права власності позивача.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Зазначаючи при цьому, що рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів" не змінює правового статусу спірних приміщень.

Розглянувши апеляційну скаргу Київської міської ради, колегія суддів дійшла висновку, що вона не підлягає задоволенню з огляду на наступне

Із матеріалів справи вбачається, що відповідачем-1 надано для державної реєстрації права власності територіальної громади міста Києва на спірні приміщення наступні документи: технічний паспорт від 28.11.2016, виготовлений на замовлення КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва", витяг з рішення Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва, листи регіонального Фонду державного майна України по місту Києву від 08.07.2016 № 30-08/7390, № 30-08/7391, № 30-08/7392 щодо відсутності інформації про перебування у держаній власності спірних приміщень, рішення Київської міської ради від 26.04.2007 № 453/1114 "Про перейменування у Солом'янському районі м. Києва", розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 10.12.2010 "1112"Про питання організації управління в місті Києві", довіреність.

Також, після зупинення державним реєстратором розгляду заяви внаслідок відсутності документу, що підтверджує факт відсутності перебування об'єкта нерухомого майна у державній власності, відповідач-1 надав відповідний лист від 24.03.2017 № 30-08/3455 регіонального Фонду державного майна України по місту Києву.

Крім того, оскільки 10.05.2017 представником КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" подавалася заява про внесення змін в частині зміни площі об'єкта на підставі довідки про зміну характеристик об'єкта нерухомого майна від 03.05.2017 № 3 та технічного паспорту від 28.11.2016 разом із внесеними до нього змінами, відповідачем-2 здійснено зміну в загальній площі нежитлових приміщень, а саме замість 307 кв. м. зазначено 333,9 кв. м.

Відповідно до частини 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Офіційне тлумачення положень частини другої статті 10 вказаного Закону наведено у рішенні Конституційного Суду від 02.03.2004 №4-рп/2004 зі змінами згідно з рішенням Конституційного Суду від 09.11.2011 №N14-рп/2011, а саме: "1.1. Допоміжні приміщення (підвали сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього".

Допоміжні приміщення, відповідно до частини 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Аналогічні приписи містить частина 2 статті 382 ЦК України, згідно з якою власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, у тому числі і власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

При цьому допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 № 914/843/17, від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17.

Як вбачається із наявної в матеріалах справи інвентаризаційної справи щодо спірного будинку від 12.05.1975 у приміщенні № 73 були розташовані сходова клітина, майстерня ремонту ліфту, коридор, вбиральня та умивальник, загальною площею 36,5 кв. м.; у приміщенні № 75 - коридор, сходова клітина, апаратний пункт ліфта, щитова, комора, загальною площею 68,2 кв. м.; у приміщенні № 76 - зал, 2 кабінети, 4 комори, 2 коридори, відділ доставки, 2 тамбура, кімната персоналу, умивальник, вбиральня, загальною площею 330 кв. м.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про доведеність позивачем факту приналежності спірних приміщень № 73, 75 до допоміжних, оскільки такі приміщення первинно планувалися як допоміжні, вони не є ізольованими, належать до житлового фонду і не є самостійним об`єктом нерухомого майна.

У той же час, судова колегія зазначає, що приналежність приміщення № 76 безпосередньо до допоміжних приміщень будинку, призначених для побутового обслуговування та забезпечення нормальної експлуатації житлового будинку, позивачем належними та допустимими доказами не доведено.

Як вбачається із матеріалів інвентаризаційної справи, у приміщенні № 76 розташовані зал, 2 кабінети, 4 комори, 2 коридори, відділ доставки, 2 тамбура, кімната персоналу, умивальник, вбиральня.

Крім того, з технічного паспорту від 12.05.1975 також вбачається, що серед нежитлових приміщень у будинку розташована, зокрема, пошта (300 кв. м.), тобто розташування у спірному приміщенні № 76 поштового відділення, під відділ доставки та кімнату персону щодо якого виділені окремі приміщення, прослідковується ще з 1975 року. Більш того, з доданого до позову технічного паспорту, що виготовлений ФОП Паганюк Сергій Леонідович на замовлення позивача, вбачається, що в приміщенні №76 знаходиться поштове відділення, а тому судова колегія дійшла до переконання, що дане приміщення з самого початку будувалося як таке, використання якого мало інше призначення, а саме поштове відділення, а тому воно залишається таким, що не підпадає під правовий режим допоміжних приміщень.

Таким чином, судова колегія дійшла висновку про недоведеність позивачем приналежності приміщення № 76 до допоміжних, у зв'язку з чим судом першої інстанції було правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог щодо вказаного приміщення.

При цьому, при визначені площ приміщень, скасування записів щодо яких заявлено позовні вимоги, колегія суддів керувалася відомостями з технічних паспортів, виготовлених на замовлення КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва", що надавалися відповідачу-2 при державній реєстрації.

Водночас, скаржник наголошував про перебування спірного майна у власності територіальної громади міста Києва, оскільки останнє входило до переліку комунального майна, що перебувало у комунальній власності міста і передавалося до комунальної власності районів ще на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів". Також скаржник вказував, що згідно розпорядження Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 16.12.2016 № 952 "Про передачу в управління об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Добробут 2015" житлового будинку № 23 на вулиці Митрополита Василя Липківського" вказаний будинок передано позивачу за винятком квартир та нежитлових приміщень, які належать до комунальної власності.

Проте, колегія суддів наголошує, що за встановлених судом обставин належності спірних приміщень № 73, 75 до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 "Про формування комунального майна міста та районів" не змінює правового статусу спірних приміщень.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 914/843/17, від 18.07.2018 у справі № 916/2069/17.

Суд також наголошує, що позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення не призведе до поновлення порушених прав позивача, оскільки відповідне рішення вичерпує свою дію із внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права оренди (частина 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Якщо судом буде встановлено, що суб'єкт державної реєстрації прав правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права (зокрема, для державної реєстрації подані всі необхідні документи, які вимагаються відповідно до закону, та відсутні встановлені законом підстави для відмови в державній реєстрації права), то це не є перешкодою для задоволення позову про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, якщо наявність такого запису порушує право або інтерес позивача. Тому за позовом про скасування запису про проведену державну реєстрацію права оренди відповідачем є не суб'єкт держаної реєстрації прав, а особа, щодо права якої здійснено такий запис.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 915/127/18.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову в задоволенні позову до відповідача-2 в частині позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення.

Щодо тверджень скаржника про застосування строків позовної давності, судова колегія звертає увагу на наступне.

Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316 - 319 ЦК України), то власник на підставі статті 391 ЦК не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном.

Право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (стаття 344 ЦК України).

Враховуючи вищевикладене, судова колегія дійшла до переконання, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про непоширення строків позовної давності на спірні правовідносини, у зв'язку з чим відповідна заява відповідача-1 задоволенню не підлягає.

Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла до переконання, що висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу Київської міської ради - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2019 у справі №910/6817/19 - залишити без змін.

Матеріали справи №910/6817/19 повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України.

Повний текст складено 20.01.2020.

Головуючий суддя В.В. Куксов

Судді Є.Ю. Шаптала

М.Л. Яковлєв