Постанова

від 20.01.2020 по справі 905/1926/17

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" січня 2020 р. Справа №905/1926/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В.,

при секретарі Довбиш А.Ю.,

за участю представників:

позивача - Пічул В.Л., директор;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - не з`явився;

відповідача - Сухацький А.В., посвідчення №21/1462 від 01.06.2018 року, довіреність від 16.12.2019 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Приватного акціонерного товариства Донецьксталь - металургійний завод , м.Покровськ, Донецька область, (вх.№3437Д/1-40) на рішення Господарського суду Донецької області від 15.10.2019 року по справі №905/1926/17,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Рейлтранслогістік , м.Київ,

третя особа, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору на стороні позивача - Акціонерне товариство Українська залізниця , м.Київ,

до Приватного акціонерного товариства Донецьксталь - металургійний завод , м.Покровськ, Донецька область,

про стягнення 11461979,88 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю Рейлтранслогістік звернулось до Господарського суду Донецької області з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства Донецьксталь - металургійний завод про стягнення 11461979,88 грн., з яких: 11140581,72 грн. - основний борг, 22281,16 грн. інфляційні втрати, 32048,10 грн. 3% річних, 267068,90 грн. пені, 171929,70 грн. судового збору.

В обґрунтування позовних вимог посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору №30713ДС від 28.05.2015 року щодо оплати вартості наданих послуг.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 15.10.2019 року у справі №905/1926/17 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Сковородіна О.М., суддя Паляниця Ю.О., суддя Аксьонова К.І., повний текст рішення складено та підписано 23.10.2019 року) задоволено частково.

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства Донецьксталь - металургійний завод на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Рейлтранслогістік 9817365,72 грн. основного боргу, 27434,83 грн. - 3% річних, 228623,58 грн. пені та судовий збір в сумі 151395,88 грн.

В решті вимог відмовлено.

Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Донецької області від 15.10.2019 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що між сторонами склались відносини оренди, а не транспортно-експедиторських послуг. Так, до предмету договору транспортно-експедиційного обслуговування №30713ДС від 28.05.2015 року додатковими угодами були внесені зміни до його предмету, у зв`язку з чим він став змішаним договором у розумінні ст. 628 Цивільного кодексу України, оскільки містить норми договору про надання послуг та норми договору оренди.

Апелянт вказує, що з 11.02.2017 року він позбавлений можливості користуватися вагонами позивача розташованими на під`їзних коліях на залізничних станціях Кринична, Яснувата, Мушкетові, Макіївка-пасажирська Донецької залізниці, тобто позбавлене можливості реалізації прав та обов`язків передбачених умовами договору №30713ДС від 28.05.2015 року. Так, з лютого 2017 року та до теперішнього часу перекрите залізничне та транспортне сполучення між територією на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та територією, яка контролюється українською владою. Заблокованими є усі залізничні перегони, яку пов`язують тимчасово окуповану територію з територією, яка контролюється українською владою. Це підтверджується також тим, що 11.02.2017 року Укрзалізницею була введена конвенція №Ц-1/74 на заборону приймання до перевезення всіх вантажів та порожніх вагонів для усіх одержувачів в тому числі по станціям Кринична та Яснувата Донецької залізниці. Крім того, з 17.03.2017 року в результаті протиправних дій невідомих осіб було захоплено всі промислові та адміністративні будівлі ПрАТ Донецьксталь - металургійний завод , що знаходяться у м.Донецьк. Таким чином, відповідач не зміг продовжувати будь-яку господарську діяльність на території, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження; виробничі потужності, майно та первинна документація підприємства перебуває у незаконному володінні невстановлених осіб. Отже, на думку скаржника, вищевказані обставини та відсутність фактичного використання вагонів однозначно свідчать про відсутність підстав для нарахування плати за користування вагонами.

Апелянт вказує, що наявний сертифікат ТПП України №7790, який підтверджує неможливість ПрАТ Донецьксталь - металургійний завод використовувати надані в користування вагони у кількості 177 шт., які знаходяться на території, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, тобто є доказом наявності підстав для звільнення від сплати плати за користування вагонами відповідно до ч.6 ст. 762 Цивільного кодексу України.

Надання у користування відповідачу у березні-травні 2017 року вагонів на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження, спростовується тим, що такі вагони були у незаконному володінні невідомих осіб з лютого 2017 року та в подальшому у більшості були незаконно переміщені за межі України. Така обставина підтверджується самим позивачем шляхом його звернення з заявою про вчинення кримінального правопорушення, в якій зазначено про заволодіння невідомими особами у лютому 2019 року 216 залізничних вагонів, які станом на 11.02.2017 року знаходились на під`їзних коліях ПрАТ ДМЗ , ПАТ ЯКХЗ та ПрАТ Макіївкокс , а також ухвалою Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 22.11.2017 року по справі №264/5898/17 (з урахуванням ухвали від 28.12.2017 року).

Скаржник зазначає, що відсутність затвердженого (підписаного) відповідачем звіту/акту виконаних робіт за березень-травень 2017 року відповідно до умов договору, не свідчить про прийняття відповідачем такого акту без заперечень, проте суд посилково визнав встановленим прийняття такого акту без заперечень. При цьому, складання актів виконаних робіт за період три місяці не передбачено умовами договору.

Також відповідач вказує, що суд не з`ясував таку обставину як споживач або замовник перевезень (послуг), які зазначені в інформаційній довідці, наданій позивачем і не дослідив наявність підтверджуючих документів клієнта.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.12.2019 року відкрито апеляційне провадження за скаргою відповідача; встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду відзиви, клопотання та документи в обґрунтування своєї позиції по справі та призначено справу до розгляду в судове засідання.

13.12.2019 року від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№11780), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об`єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Від третьої особи, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору на стороні позивача - Акціонерного товариства Українська залізниця , надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№28), в якому просить рішення Господарського суду Донецької області від 15.10.2019 року по справі №905/1926/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення.

Третя особа зазначає, що ПрАТ ДМЗ погодилося на обрахування використання вагонів на підставі даних філії ГІОЦ АТ Укрзалізниця , засвідчивши таку згоду у абз.3 п. 3.2 додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року до договору транспортно-експедиційного обслуговування. Підставою відображення операцій в інформаційній довідці був укладений договір від 03.06.2015 року №ГІОЦ-42-ІНФ/15 на надання інформаційних послуг на залізничному транспорті, між філією ГІОЦ АТ Укрзалізниця та ТОВ Рейлтранслогістік , до якого додатковими угодами вносились зміни і був чинним до 17.12.2017 року.

Крім того третя особа просить розглядати справу за відсутності її представника, за наявними у справі документами.

У судовому засіданні 08.01.2020 року було протокольно оголошено перерву.

20.01.2020 року після перерви судове засідання продовжено та представник відповідача оголосив, що підтримує доводи та вимоги апеляційної скарги в повному обсязі і наполягає на її задоволенні.

Представник позивача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.

У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

28.05.2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Рейлтранслогістік (експедитор, позивач у справі) та Приватним акціонерним товариством Донецьксталь - металургійний завод (клієнт, відповідач у праві) укладено договір транспортно-експедиторського обслуговування №30713ДС (далі - договір).

Відповідно до п. 1.1 договору клієнт доручає, а експедитор в порядку і на умовах цього договору, зобов`язується за дорученням клієнта, за винагороду і за його рахунок, надати клієнту послуги, передбачені пунктом 1.2 цього договору, а саме: на підставі письмових заявок клієнта зобов`язується надати клієнту транспортно-експедиторські послуги по організації та оплаті перевезень вантажів клієнта по залізничним шляхам України та держав СНД у власних (орендованих) вагонах або вагонах, що знаходяться під управлінням експедитора на інших законних підставах, вагонах філії Центр транспортної логістики ПАТ Укрзалізниця (пункт 1.2 договору ТЕО в редакції додаткової угоди №16 від 01.05.2016 року).

Згідно з пунктом 1.3 договору вартість послуг експедитора визначена розділом 4 цього договору.

Цей договір вступив в силу з дня його підписання сторонами та діє до 31.12.2017 року (пункт 8.1 договору, в редакції додаткової угоди №26 від 01.11.2016 року).

01.08.2016 року експедитор та клієнт уклали додаткову угоду № 18 до договору, якою внесли зміни та доповнення до цього договору.

Згідно з пунктом 4.2 розділу 4 договору (в редакції додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року) вартість послуг експедитора по погодженим сторонами маршрутам слідування вагонів, обумовлюється в додатках та/або додаткових угодах до цього договору, які підписуються уповноваженими представниками обох сторін.

Винагорода експедитора визначається відповідно з підписаними додатками та/або додатковими угодами до цього договору (підпункт 4.2.1 пункту 4.2 розділу 4 договору (в редакції додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року).

Пунктом 3 додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року до договору, передбачено, що нарахування плати за послуги здійснюється за період використання кожного вагону під перевезеннями клієнта, враховуючи час знаходження вагона на шляхах залізниць та підприємств відправників/одержувачів.

Відповідно до підпункту 3.2 пункту 3 додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року до договору датою початку надання послуг клієнту при виконанні операцій з вагонами експедитора є дата календарного штемпеля станції відправлення вагона на станцію призначення клієнта (з урахуванням вказаної дати). Датою закінчення надання послуг є дата календарного штемпеля станції відправлення вагона на станцію, вказану експедитором, або станцію клієнта, погоджену з експедитором (вказана дата не враховується). Період використання вагона визначається на підставі календарного штемпеля у залізничній накладній або бази даних філіалу ГІОЦ ПАТ Укрзалізниця та підтверджуючих документів клієнта.

У підпункті 3.3 пункту 3 додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року до договору зазначено, що номера вагонів, дати початку та закінчення надання послуг, маршрут слідування вагонів (додатково обумовлюються в додатках), рід вантажу, кількість діб користування кожним вагоном в період їх надання для організації перевезень вантажів клієнта, вказується в актах виконаних робіт, які оформлюються експедитором та надаються клієнту протягом 5-ти робочих днів у місяці, наступному за звітним періодом.

Уклавши 30.12.2016 року додаткову угоду №30 до договору, клієнт та експедитор домовилися, що у період з 01.01.2017 року по 31.07.2017 року вартість послуг з надання клієнту у користування вагонів експедитора становить 540,00 грн., без ПДВ, ПДВ - 108,00 грн., усього з ПДВ 648,00 грн. за один вагон за добу, при цьому кожна неповна доба рахується як повна. Згідно з пунктом 3 цієї додаткової угоди дана додаткова угода є підставою для проведення взаємних розрахунків та платежів між сторонами.

Відповідно до підпункту 3.2.4 договору, в редакції додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року експедитор надав клієнту у період березень - травень 2017 року технічно справні, очищені від залишків раніше перевезених вантажів 194 вагони, які знаходилися під перевезеннями клієнта.

Відповідач зазначає про належність договору №3071ДС від 28.05.2015 року до змішаного договору з ознаками оренди і має місце надання позивачем вагонів у користування відповідачу у зв`язку з чим до застосування підлягають норми законодавства, які регулюють відносини оренди.

Проте колегія суддів вважає такі твердження апелянта необґрунтованими.

Так, у п. 1.2. договору визначено, що позивач зобов`язується надати відповідачу транспортно-експедиторські послуги по організації та оплаті перевезень вантажів відповідача. У п. 3.2. договору визначені зобов`язання позивача. Ні положення п. 1.2. договору, ні положення п. 3.2. договору не містять в собі зобов`язання позивача передати вагони в оренду відповідачу. Умови договору також не встановлюють строки передачі вагонів в оренду. Крім того, умови договору, що укладений між позивачем та відповідачем, не містять в собі перелік майна - вагонів, які мають індивідуально визначені ознаки (номери вагонів), що є суттєвою умовою договорів найму (оренди) відповідно до ч. 1 ст. 760 Цивільного кодексу України. Між сторонами не складалися будь-які акти прийому-передачі вагонів в платне користування (в оренду).

У пункті 3.1.2. договору визначено, що відповідач зобов`язується використовувати вагони по узгоджених сторонами маршрутах, які передбачені додатками до договору. В додатках №1-25 до договору сторони узгодили маршрути руху вагонів позивача. Умова про необхідність узгодження маршрутів руху вагонів разом з іншими умовами договору і діями сторін є свідченням того, що договір не містить в собі ознак правовідносин оренди, при яких орендар на власний розсуд використовує транспортні засоби та самостійно визначає маршрути їх руху (ч. 1 ст. 800 Цивільного кодексу України).

Вагони, якими позивач надавав транспортно-експедиторські послуги, були отримані останнім від АТ РТХ-Логістік на підставі контракту суборенди №181-с/ар/пв від 01.06.2015 року та актів прийому-передачі.

Відповідно до п. 9.4. контракту передача стороною контракту своїх прав допускається лише за згодою іншої сторони контракту. Частина 1 ст. 744 Цивільного кодексу України передбачає, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Позивач не отримував а ні від власника вагонів - АТ ВЕБ-Лізінr , а ні від орендаря - АТ РТХ-Логістік згоду на подальше передання права користування (оренди/суборенди) вагонами іншим особам.

Позначення вартість послуг за надання вагонів в користування , що містяться у п. 2 додаткової угоди №30 від 30.12.2016 року, на які посилається відповідач в якості доведення правовідносин оренди, слід розглядатися у контексті положень всього договору та з урахуванням фактичних дій сторін. Так, вказані у п.2 додаткової угоди №30 слова не змінили предмет та суть договору, зокрема п.1.2. договору і не встановили зобов`язання щодо передачі вагонів в оренду та не визначили вагони, які мають індивідуальні ознаки (номери), з метою передачі їх в оренду. Додатковою угодою №30 були внесені лише зміни щодо вартості послуг позивача, які раніше були узгоджені сторонами в попередній додатковій угоді №28 від 01.12.2016 року.

Термін клієнт зобов`язується використовувати вагони , який використаний сторонами у п. 3.1.2. договору є використаним за аналогією з типовим договором саме про надання послуг АТ Укрзалізниця , який оприлюднений на офіційному сайті АТ Укрзалізниця у останньому абзаці п. 1.1. якого визначено: У розумінні цього договору користування вагоном не є орендою майна, а плата за користування вагоном перевізника не є орендною платою . Таке поняття застосоване у договорі про надання послуг саме у зв`язку із специфікою дій сторін при залізничних перевезеннях та при наданні послуг, пов`язаних із залізничними перевезеннями.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає посилання відповідача в апеляційній скарзі на невірне встановлення судом першої інстанції обставин справи щодо суті правочину та дій сторін і посилання на безпідставне незастосування судом першої інстанції приписів ст. 628, ст. 759, ч. 1, 3 ст. 762 Цивільного кодексу України, ст. 283 Господарського кодексу України, які регулюють відносини найму (оренди), такими, що суперечать обставинам справи і вчинені при довільному тлумаченні наявних між сторонами правовідносин.

Дотримуючись положення підпункту 3.3 пункту 3 додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року до договору щодо реквізитів акту виконаних робіт, пункту 2 додаткової угоди №30 від 30.12.2016 року до договору щодо вартості послуг, та додатків №22 від 01.09.2016 року, №23 від 01.10.2016 року та №25 від 01.01.2017 року до договору, які оформлені експедитором на підставі підпункту 3.2.1 пункту 3.2 розділу 3 договору та підписані клієнтом, експедитор 19.06.2017 року склав акт виконаних робіт №102 від 19.06.2017 року, у якому на підставі бази даних філіалу ГІОЦ ПАТ Укрзалізниця зазначив, що у період березень-травень 2017 року протягом 16922 діб експедитор користувався 194 вагонами, які він орендував та/або знаходилися у його операторському управлінні, забезпечував замовлені перевезення клієнта. Вартість послуг по забезпеченню перевезень склала 9137880,00 грн. (16 922 х 540,00) без ПДВ, ПДВ - 1827576,00 грн., усього - 10965456,00 грн. з ПДВ.

На умовах, закріплених у пункті 1 додаткової угоди №10 від 01.03.2016 року до договору щодо комісії ТОВ Рейлтранслогістик у розмірі 2% від загальної вартості організації перевезення вантажів, експедитор, виконуючи свої зобов`язання, передбачені пунктом 3.2.3 пункту 3.2 розділу 3 та пунктом 4.4 розділу 4 договору, у грудні 2016 року та лютому-березні 2017 року самостійно здійснив коштами, попередньо отриманими від клієнта на підставі виставлених рахунків, та власними коштами платежі по оплаті залізничного тарифу перевізникам: Донецькій залізниці, Придніпровській залізниці за перевезення вагонів у порожньому та завантаженому стані по території України, у зв`язку з чим склав акт виконаних робіт №96/1 від 19.06.2017 року на загальну суму 461602,16 грн. з ПДВ, з них комісія 2% - 9051,02 грн. з ПДВ.

Акти виконаних робіт №96/1 від 19.06.2017 року та №102 від 19.06.2017 року експедитор надіслав клієнту поштою на адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, для підписання та здійснення розрахунків, що підтверджується: супровідним листом №1938/06 від 20.06.2017 року, фіскальним чеком від 20.06.2017 року, описом вкладеного у цінний лист №0411617381184, рекомендованим повідомленням №8530300308102 про отримання 30.06.2017 року цінного листа відповідачем.

Відповідачем у апеляційній скарзі здійснений висновок про те, що умовами договору не передбачене формування та підписання сторонами актів виконаних робіт за період три місяці підряд, а тому відповідач вважає, що у нього були відсутні підстави підписувати акти №102 та 96/1. Такий висновок ґрунтується відповідачем на тому, що згідно з п. 3.2.5. договору в редакції додаткової угоди №16 акт формується та складається на останню дату звітного місяця.

Колегія суддів зазначає, що лише в акті виконаних робіт №102 вказаний період надання послуг за три місяці (березень-травень 2017 року). При цьому акти №102 та №96/1 від 19.06.2017 року складені саме на останню дату місяця (31.05.2017 року), як це визначено у п. 3.2.5. договору.

Крім того, той факт, що в акті №102 вказаний період надання послуг березень-травень 2017 року, ніяк не свідчить про порушення позивачем господарського зобов`язання. Так, складання актів та підписання їх сторонами не є господарським зобов`язанням для сторін, а є законодавчо встановленим обов`язком сторін щодо документування на паперових/електронних носіях вже здійснених господарських операцій. Та обставина, що позивачем в акті №102 вказаний період березень-травень 2017 року ніяк не зменшує значення цього акту як документу первинного бухгалтерського обліку, вичерпні вимоги щодо змісту якого визначені у ч. 2 ст. 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні .

Відповідно до п. 3.1.5. договору відповідач зобов`язаний приймати та підписувати акти виконаних робіт позивача на протязі 3-х банківських днів з дати їх отримання від позивача. У випадку виникнення розбіжностей по акту виконаних робіт, відповідач зобов`язаний підписати акт виконаних робіт (в цей самий строк) з розбіжностями та обов`язковим письмовим обґрунтуванням розбіжностей. У випадку несвоєчасного повернення відповідачем (на протязі 5-ти банківських днів з дати отримання від позивача акту виконаних робіт) на адресу позивача підписаного акту виконаних робіт, акт виконаних робіт позивача вважається прийнятим відповідачем без будь-яких зауважень та заперечень.

Відповідачем акти №102 та №96/1 отримані 30.06.2017 року, про що є належні докази у справі. Проте, вищезазначені акти не були підписані відповідачем, не були підписані з розбіжностями та не повернуті позивачу, що згідно з п. 3.1.5. договору є свідченням безумовного прийняття відповідачем послуг позивача в сумах, що вказані в актах №102 та №96/1.

Таким чином, відповідно до умов договору клієнт прийняв вищезазначені акти виконаних робіт без зауважень і заперечень та зобов`язаний був оплатити.

Пунктом 4.3 договору, в редакції додаткової угоди №16 від 01.05.2016 року передбачено, що оплата послуг експедитора здійснюється клієнтом попередньо в розмірі 100%, виходячи із запланованого об`єму перевезень, не пізніше ніж за 2 (два) календарних дні до початку заадресування порожніх вагонів на станцію завантаження, на підставі рахунку експедитора на попередню оплату. За згодою сторін можлива оплата послуг з відстроченням платежу на 5 (п`ять) банківських дні з моменту надання експедитором рахунку на оплату.

Відповідно до абзацу першого пункту 4.5 розділу 4 договору у разі перевищення суми витрат, понесених експедитором при виконанні заявки клієнта, клієнт відшкодовує експедитору суму фактичного перевищення витрат на підставі акту виконаних робіт, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок експедитора протягом 3 (трьох) банківських днів з дати підписання акту виконаних робіт.

На думку колегії суддів, судом першої інстанції правомірно не застосовані до правовідносин позивача та відповідача приписи ч. 6 ст. 762 Цивільного кодексу України, на які посилається відповідач, оскільки відносини, які склались між сторонами не підпадають під регулювання норм права Найм (оренда) .

Як вказує позивач, у відповідача наявна заборгованість, яка складається з: 9642240,00 грн. за актом виконаних робіт №102 від 19.06.2017 року (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, відповідно до якої позивач відмовився від стягнення заборгованості за 23 вагонами); 1331059,22 грн. (за актами виконаних робіт: №99 на суму 1327479,60 грн., №100 на суму 2283,62 грн., №101 на суму 1296,00 грн., які підписані та скріплені печатками обох сторін); 1894645,02 грн. сальдо розрахунків за договором №30713ДС від 28.05.2015 року.

Відповідач свої зобов`язання щодо оплати вартості наданих послуг виконав частково на суму 3512180,68 грн., внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 9817365,72 грн. (9642240,00 + 461602,16 + 1331059,22 + 1894645,02 - 3512 180,68).

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов`язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконати її обов`язок.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 та частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільні в укладені договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного законодавства. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з п. 8.1. договору в редакції додаткової угоди №26 від 01.11.2016 року строк дії договору встановлений до 31.12.2017 року.

Матеріали справи свідчать, а відповідачем не заперечується, що ним на адресу позивача не направлялися будь-які пропозиції щодо дострокового припинення або розірвання договору. Відповідач на протязі дії договору не направляв для розгляду позивачу відповідно до вимог п. 6.2. договору будь-які повідомлення про настання форс-мажорних обставин та сертифікати ТПП України.

Відповідно до п.п. 3.2. додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року до договору датою закінчення надання послуг відповідачу є дата календарного штемпелю станції відправлення вагону на станцію, вказану позивачем, або станцію відповідача, узгоджену з позивачем.

Відповідно до п. 3. додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року нарахування плати за послуги, здійснюється за період використання кожного вагону під перевезеннями відповідача, включаючи час знаходження вагону на шляхах залізних доріг та на шляхах підприємств відправників або отримувачів.

Відповідно до п. 5.4. додаткової угоди №18 від 01.08.2016 року сторони визначили, що Відповідач зобов`язаний використовувати вагони позивача по маршрутах, узгоджених сторонами у додатках до договору. У додатках №1-25 до договору сторони узгодили маршрути руху, тобто станції відправлення та станції призначення.

Таким чином, сторони договору, узгодивши маршрути в додатках №1-25, враховуючи умови п. 3 додаткової угоди №18, також узгодили те, що за період знаходження вагонів (завантажених або порожніх) на цих маршрутах нараховується плата за послуги до дати відправлення вагонів відповідачем (п. 3.2. додаткової угоди № 18) на станцію, вказану позивачем, або станцію відповідача, узгоджену з позивачем.

Матеріали справи свідчать, що відповідач для мети визначення кінцевої дати отримання послуг від позивача не повідомив останнього про бажання достроково припинити договір, не узгоджував та не узгодив з позивачем в межах дії п. 3.2. додаткової угоди №18 залізничну станцію, в тому числі залізничну станцію на тимчасово непідконтрольній території, на якій відповідач бажав би припинити отримувати послуги від позивача.

Щодо посилання відповідача у апеляційній скарзі на Указ Президента України від 15.03.2017 року №62/2017, яким було введено в дію рішення РНБО від 15.03.2017 року, пунктом 1 якого (рішення) припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, то слід відзначити, що відповідно до п. 3 та п. 3.2 додаткової угоди сторони самі визначили, що плата за послуги нараховується за період знаходження вагону на маршруті, незалежно від того, чи рухався вагон, чи не рухався, тобто чи мав він можливість перетинати лінію зіткнення, чи не мав такої можливості.

У апеляційній скарзі апелянт посилається на введення АТ Укрзалізниця з 11.02.2017 року в дію конвенційної заборони №Ц-1/74. Однак, вичерпний перелік всіх конвенційних заборон АТ Укрзалізниця оприлюднений на сайті АТ Укрзалізниця і відповідна конвенція на сайті відсутня. Крім того, посилання відповідача на заборону від 11.02.2017 року для мети доведення неотримання послуг суперечить як умовам п. 3 та п.3.2. додаткової угоди №18, так і факту підписання сторонами акту прийму-передачі виконаних послуг від 01.03.2017 року №83 за лютий 2017 року, в якому по вагонах, що знаходилися на станції Криничная Донецької залізниці, вказана дата 28.02.2017 року, як дата, на яку сторони не припинили надання/отримання послуг та узгодили нарахування оплати за послуги до 28.02.2017 року.

Щодо посилання відповідача на протиправні дії невстановлених осіб, в результаті яких з 17.03.2017 року були захоплені усі промислові та адміністративні будівлі відповідача, які знаходяться у м.Донецьк, то слід відзначити, що це не спростовує факту отримання відповідачем послуг від позивача на залізничних станціях (перевезення вагонів).

Відповідно до ст. 10 Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов`язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.

У п. 6.3. договору також визначено, що сторона звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов`язань по договору, якщо воно сталося внаслідок дії обставин незворотної сили.

Відповідно до умов п. 1.1., 1.2., 3.1.7., 3.2.4. та п. 4 договору у відповідача були зобов`язання щодо отримання послуг та щодо оплати отриманих послуг.

У сертифікаті ТПП України в якості зобов`язання, на яке ТПП України визнала дію форс-мажорних обставин, визначено зобов`язання відповідача щодо використання 177-ми вагонів позивача за договором.

Проте, у відповідача відсутнє зобов`язання перед позивачем щодо використання (користування) вагонів. Зобов`язання щодо отримання послуг та зобов`язання щодо користування (оренди) є різними зобов`язаннями.

Також слід відзначити, що в сертифікаті ТПП України не визначені номери 177 вагонів, щодо використання яких відповідачем ТПП України визнала дію форс-мажорних обставин. До сертифікату не додані будь-які додатки та відсутні самі посилання на додатки. Тобто з Сертифікату ТПП України, як з єдиного документу, не можливо встановити, які саме номери 177-ти вагонів з 194-ох вагонів, вказаних в акті №102 від 19.06.2017 року, нібито не міг використовувати відповідач із-за дії форс-мажорних обставин.

Таким чином, колегія суддів вважає, що сертифікат ТПП України від 08.09.2017 року №7790 не є належним та допустимим доказом дії форс-мажорних обставин саме на зобов`язання відповідача оплатити отримані послуги.

Щодо посилання відповідача у апеляційній скарзі на перебування вагонів позивача у березні-травні 2017 року у невстановлених осіб та посилання відповідача на ухвалу слідчого судді Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 22.11.2017 року по справі №1- кс/264/938/2017 в якості доказу неотримання послуг, колегія суддів зазначає наступне.

Позивачем до суду першої інстанції були надані письмові пояснення (заперечення), з яких вбачається, що він звернувся із заявою до чергової частини поліції в місті Маріуполі у листопаді 2017 року. Підставою для звернення із заявою про вчинення кримінального правопорушення стала отримана від філії ГІОЦ ПАТ Укрзалізниця інформація про знаходження станом на 23.10.2017 року 139 вагонів позивача на території РФ. Тобто інформація про факт незаконного переміщення вагонів невідомими особами з місць останньої їх дислокації (залізничних станцій Донецької залізниці) на територію РФ.

Проте, позовна заява позивача у цій справі до суду першої інстанції була надіслана у серпні 2017 року, тобто раніше, ніж позивач звернувся із заявою про вчинення кримінального правопорушення. У складі доказів позивачем у вересні 2017 року до суду був наданий оригінал інформаційної довідки філії ГІОЦ ПАТ Укрзалізниця від 28.08.2017 року щодо дислокації 194 вагонів в період березень-травень 2017 року. Згідно з цією інформацією 194 вагони позивача в період з 01.03.2017 року по 31.05.2017 року знаходились на залізничних станціях Донецької залізниці.

В ухвалі слідчого судді Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 22.11.2017 року вказано, що станом на 23.10.2017 року за даними філії ГІОЦ ПАТ Укрзалізниця 139 вагонів протиправно переміщені невідомими особами з місць останньої дислокації на територію РФ. Таким чином незаконне переміщення 139 вагонів позивача з території України на територію РФ відбулося в період після 31.05.2017 року та до 23.10.2017 року, тобто в період після останньої дати надання позивачем послуг - 31.05.2017 року, яка вказана в акті виконаних робіт №102 від 19.06.2017 року.

Щодо зазначення дати 11.02.2017 року в ухвалі слідчого судді Іллічівського районного суду міста Маріуполя, як нібито останньої дати, на яку позивач використовував вагони в господарській діяльності, то проаналізувавши зміст ухвали чітко вбачається, що така обставина в ухвалі не встановлювалася.

Щодо посилання відповідача в апеляційній скарзі на необхідність надання позивачем залізничних накладних згідно з п. 3.2. додаткової угоди №18, слід зазначити наступне.

Відповідно до п. 3.2 додаткової угоди №18 датою початку надання послуг клієнту при виконанні операцій з вагонами експедитора є дата календарного штемпеля станції відправлення вагону на станцію призначення клієнта (включаючи зазначену дату). Датою закінчення надання послуг є дата календарного штемпеля станції відправлення на станцію визначену експедитором, або станцію клієнта, узгоджену з експедитором (без включення зазначеної дати). Період використання вагонів визначається на підставі календарного штемпеля у залізничній накладній або бази даних філії ГІОЦ АТ Укрзалізниця і підтверджуючих документів клієнта.

Тобто саме відповідач мав відправити вагони на залізничну станцію, вказану позивачем, та відповідно, сам відповідач, як відправник, повинен був скласти залізничні накладні на такі відправлення (додаток 3 до Правил оформлення перевізних документів , затверджений наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 року №644). Саме відповідач повинен був би мати такі накладні на відправлення і надати їх до суду (у випадку наявності) в якості доказу припинення отримання послуг.

Однак, між відповідачем та позивачем для мети визначення кінцевої дати надання/отримання послуг відповідно до п. 3.2. додаткової угоди №18 не узгоджувалися станції призначення вагонів, в тому числі відповідач не узгоджував з позивачем поточні залізничні станції дислокації вагонів (на непідконтрольній території) в якості станцій, на яких відповідач бажає припинити отримувати послуги.

Таким чином ані відповідач, ані позивач по об`єктивних причинах не в змозі надати до суду такі докази (залізничні накладні або угоду про визначення поточної залізничної станції дислокації вагонів, як станції припинення надання/отримання послуг), що свідчили б про припинення надання/отримання послуг в період з 01.03.2017 року по 31.05.2017 року.

Отже, посилання відповідача на те, що позивач не надав суду залізничні накладні є безпідставним.

Щодо довідки філії ГІОЦ АТ Укрзалізниця , колегія суддів зазначає, наступне.

Вказана довідка від ГІОЦ АТ Укрзалізниця була надана позивачу на його запит, а в подальшому подана до суду у якості доказу по справі. Довідка прошнурована, опечатана та має підпис уповноваженої особи.

У поясненнях АТ Укрзалізниця , що містяться в матеріалах справи, вказано, що інформація про станції дислокації вагонів позивача була заведена в електронну базу даних АТ Укрзалізниця працівниками тих залізних станцій, де вагони знаходилися. Електронна база даних АТ Укрзалізниця є уніфікованою, до якої додається інформація уповноваженим на це особами з використанням електронних цифрових підписів із будь-яких залізничних станцій залізних доріг України, РФ, Беларусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменії та країн Балтії. Інформація, що міститься в довідці ГІОЦ АТ Укрзалізниця про місця останньої дислокації вагонів позивача за період з 01.03.2017 року по 31.05.2017 року, була надана з відповідних залізничних станцій Донецької залізниці саме працівниками АТ Укрзалізниця , які мали електронний цифровий підпис та право на внесення відомостей до бази даних.

Окремо слід зазначити, що станції дислокації вагонів позивача (станція Ясинуватая/Криничная та станція Мушкетово), які вказані в довідці філії ГІОЦ, відповідають станціям, що вказані як кінцеві станції прибуття вагонів на 28.02.2017 року в акті наданих послуг від 01.03.2017 року №83, який підписаний відповідачем.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Положення статті 525 Цивільного кодексу України визначають, що одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 892 Цивільного кодексу України прямо визначено обов`язок замовника здійснити оплату виконаної роботи.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Колегія суддів Східного апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем прийнятого на себе зобов`язання по сплаті у належні строки та розмірі за договором №30713ДС від 28.05.2015 року. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що позовні вимоги про стягнення 9817365,72 грн. боргу є обґрунтованими, документально підтвердженими і підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

На підставі вищевказаної норми Закону за прострочення виконання зобов`язання позивачем розраховано та заявлено до стягнення з відповідача на свою користь 3% річних в розмірі 27434,83 грн. за період з 07.07.2017 року по 09.08.2017 року та інфляційні втрати у розмірі 19634,73 грн. за липень 2017 року.

Відповідно до абз.1 п 4.5 розділу 4 договору строк оплати настав 06.07.2017 року з урахування отримання відповідачем актів виконаних робіт 30.06.2017 року.

Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів Східного апеляційного господарського суду, перевіривши розрахунок позивача, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 27434,83 грн. 3% річних та відмову у стягненні інфляційних втрат, з огляду на строк прострочення виконання зобов`язання і заявлений період до стягнення.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським Кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 Господарського Кодексу України).

Правові наслідки порушення зобов`язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання

Частина 2 статті 343 Господарського кодексу України визначає, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

У п. 5.2 договору передбачено, що за порушення клієнтом зобов`язань, передбачених розділом 4 цього договору в частині розрахунків, клієнт зобов`язаний сплатити експедитору за кожен день прострочення пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Позивачем здійснено розрахунок заявленої до стягнення пені, в загальній сумі 228623,58 грн. за загальний період з 07.07.2017 року по 09.08.2017 року

Суд першої інстанції, перевіривши розрахунок позивача, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про стягнення пені за порушення зобов`язання щодо оплати у розмірі 228623,58 грн., оскільки саме такий розмір відповідає вимогам чинного законодавства та наявним між сторонами правовідносинам.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15,16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі Устименко проти України (заява № 32053/13) Європейський суд з прав людини констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Процедура розгляду справи судами повинна відповідати вимогам статті 6 Конвенції та положенням законодавства України та має бути збалансована з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права.

Керуючись практикою Європейського Суду з прав людини, колегія суддів зазначає, що у Рішенні Серявін та інші проти України (№ 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року) Високий Суд вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв`язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наявними в матеріалах справи документами та вчинені при довільному тлумаченні наявних між сторонами правовідносин.

З огляду на той факт, що висновки суду першої інстанції відповідають в повній мірі приписам законодавства, фактичним обставинам справи, рішення відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення Господарського суду Донецької області від 15.10.2019 року у справі №905/1926/17 без змін.

Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 13, 74, 76-79, 129, 236, 269, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства Донецьксталь - металургійний завод залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Донецької області від 15.10.2019 року по справі №905/1926/17 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 24 січня 2020 року.

Головуючий суддя В.С. Хачатрян

Суддя О.В. Ільїн

Суддя В.В. Россолов