Ухвала

від 28.01.2020 по справі 806/390/17

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ОКРЕМА ДУМКА

Справа № 806/390/17

28 січня 2020 року

м. Вінниця

Судді Сьомого апеляційного адміністративного суду Охрімчук І.Г., щодо постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від "28" січня 2020 р., винесеної колегією судів під час розгляду апеляційної скарги у справі №806/390/17.

Встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Овруцької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Житомирській області про стягнення 90932,10 грн. В обґрунтування позову зазначає, що з 02.09.1998 по 04.12.2015 працював на різних посадах в податковій інспекції 04.12.2015 він звільнився з посади заступника начальника Народицького відділення Овруцької ОДПІ у зв`язку з переходом на виборну посаду. Зазначає, що наказом Міністерства доходів і зборів України від 31.12.2013 №4065-0 йому присвоєно спеціальне звання - радник податкової та митної справи 1 рангу. Таким чином, вважає, що з 01.01.2014 він мав право на виплату винагороди за вислугу років в розмірі 30% відповідно до Постанови КМУ від 12.09.1997 №1013. Проте, всупереч цьому Порядку, йому виплачувалась надбавка за вислугу років відповідно до ст.33 Закону України "Про державну службу" у розмірі 25%. Вказує, що такі неправомірні дії відповідача призвели до порушення його прав. З огляду на що, просив стягнути з Овруцької ОДПІ недонараховану та невиплачену винагороду за вислугу років та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 05.04.2017 року позов задоволено. Стягнуто з Овруцької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Житомирській області на користь ОСОБА_1 недонараховану та невиплачену при звільненні винагороду за вислугу років у сумі 7042 грн. 02 коп. (сім тисяч сорок дві гривні дві копійки) та середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 05.12.2015 року до 05.04.2017 року у розмірі 86738 грн. 20 коп. (вісімдесят шість тисяч сімсот тридцять вісім гривень двадцять копійок).

Не погодившись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції колегією суддів апеляційного адміністративного суду 28.01.2020 року винесено постанову, якою апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Житомирській області залишено без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року про задоволення позову - без змін.

При розгляді даної апеляційної скарги судова колегія погодилась з доводами позивача про наявність підстав для задоволення позову та стягнення на його користь коштів, огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 02.09.1998 по 04.12.2015 року працював на різних посадах в Овруцькій ДПІ. Позивач у день звільнення - 04.12.2015 року працював. Відповідно до ст.116 КЗпП України позивача повідомлено про нарахування та виплату коштів станом на 04.12.2015 року (час звільнення) (а.с.12, т.1).

07.02.2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду, щодо стягнення з відповідача недонарахованої та невиплаченої винагороди за вислугу років та середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 05.12.2015 по 05.04.2017 року. Відповідно до довідки Овруцької ОДПІ від 15 лютого 2016 року №581/06-16-05-10 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 на день звільнення становила 258,92 грн. (а.с.30). За період з 05.12.2015 (з наступного дня після звільнення) по 05.04.2017 (по день постановлення рішення), середній заробіток за 335 робочих днів становить 86738,20 грн. (335 робочих днів згідно КЗпП х 258,92 = 86738,20 грн.). Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.12.2015 по 05.04.2017 в розмірі 86738,20 грн.

При цьому судова колегія зазначила, що оскільки спір щодо стягнення не донарахованої та невиплаченої винагороди за вислугу років у розмірі 7042,02 грн. вирішено судом на користь позивача у повному розмірі то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача на користь позивача і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також у повному розмірі, без визначення можливої пропорційності при частковому б задоволенні.

Я як член колегії суддів визначеної для розгляду даної справи відповідно до вимог КАС України, не погоджуюсь з позицією викладеною у постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28.01.2020 року в даній справі виходячи з наступного.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Так, відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до абзацу 1 пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведені його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.

Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.

Як свідчать матеріали даної справи здійснений відповідачем розрахунок і виплата сум належних позивачу при звільненні, останнім не оскаржувалися, після виникнення питання щодо розміру не доплачених позивачу коштів за вислугу років він звернувся 07.02.2017 року з даним позовом до суду. Таким чином, викладені обставини свідчать, що спір щодо не доплаченої позивачу заробітної плати, а саме відсотків за вислугу років, виник більш ніж через рік після звільнення позивача. Отже, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні суми був відсутній спір щодо їх розміру, то відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України.

Зазначене відповідає правовому висновку викладеному у постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 825/742/19

У даному випадку наявна відсутність вини відповідача щодо затримки повного розрахунку при звільненні позивача, а саме не виплати надбавки за вислугу років, з дня звільнення по час звернення позивача до суду з позовом до нього про зобов`язання нарахувати та виплатити надбавку за вислугу років, оскільки відповідачу не було відомо про те, що позивач оспорює невиплату зазначених коштів на час звільнення та стислі строки після цього. Із заявами чи іншими претензіями до відповідача позивач не звертався. Про виникнення спору з приводу виплати коштів за вислугу років відповідач дізнався з часу отримання копії позовної заяви.

Крім цього вважаю за необхідне зазначити наступне.

З урахуванням того, що якщо судова колегія прийшла до висновку про необхідність задоволення позову про стягнення на користь позивача 7042, 02 грн. не доплачених коштів за вислугу років та про необхідність стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку (ст. 117 КЗпП), вважаючи, що наявний спір щодо невиплачених коштів, то в даному випадку, на мою думку, при прийнятті рішення про стягнення 86 738,20 грн. за затримку розрахунку суду слід було врахувати наступне.

Відповідно до п. 57 рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі Меньшакова проти України (заява №377/02), остаточне рішення від 04.10.2010, Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв`язку з цим Суд зазначає, що відповідно до ст. 117 Кодексу при відсутності спору щодо суми заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117), а при наявності спору про розміри сум заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (ч. 2 ст. 117). Особливу увагу слід звернути на те, що ч. 2 ст. 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини ч. 1 ст. 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

У п. 65 цього рішення суд зазначив, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 року по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. п.п. 56 і 57 вище). Зокрема, ст. 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

У постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2405цс15 Верховний Суд України зазначив, що у разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

З огляду на викладене, питання про наявність у позивача права на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а також щодо наявності підстав для зменшення розміру середнього заробітку, може бути вирішено в залежності від задоволення його позовних вимог про стягнення належних при звільненні сум повністю або частково.

Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04.04.2018 року у справі № №524/1714/16-а зазначив, що при частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Таким чином приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, судом апеляційної інстанції необхідно було взяти до уваги такі обставини: розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Такий висновок узгоджується також з правовою позицією Верховного суду України, викладеною у постановах від 27 квітня 2016 року по справі № 6-113цс16, від 15 вересня 2015 року по справі № 21-1765а15, у постанові Верховного Суду від 10.05.2019 року у справі № 715/714/16, у постанові Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі 461/6803/16-ц.

Вважаю, що в даному випадку слід врахувати, що при звільненні позивачу не було виплачено лише надбавку за вислугу років ( недоплата 5% за вислугу років, 25% замість 30%), в іншій частині розрахунок з позивачем був проведений.

Для проведення розрахунків належної до стягнення суми затримки розрахунку суд має встановити розмір недоплаченої суми та визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника.

Таким чином слід врахувати розмір недоплаченої суми заробітної плати, яка складається з недоплачених відсотків за вислугу років і становить в сумі 7042,02 грн., врахувати істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, що становить за моїми розрахунками 16,63 %, оскільки при звільненні позивач отримав розрахункових у сумі 42349,82 грн. Отже сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка могла би бути стягнута на користь позивача, за моїми розрахунками, становить: 14424,56 грн. (335 робочих днів затримки х 258,92 одноденний середній заробіток на час звільнення х 16.63 % = 14424,56 грн.), а не весь 100 % розмір середнього заробітку за період затримки в сумі 86738,20 грн.

Відповідно до абзацу 2 пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці слідує, що у разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

На мою думку, зазначене у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 положення, мало бути враховано при винесені постанови у даній справі, щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, так само і мали бути враховані висновки Верховного Суду, Верховного Суду України з цього приводу.

Суддя Охрімчук І.Г.