Постанова

від 04.02.2020 по справі 314/2720/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 04.02.2020 Справа № 314/2720/18

-

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2020 року

м. Запоріжжя

Єдиний унікальний № 314/2720/18

Провадження №22-ц/807/529/20

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кримської О.М. (суддя-доповідач),

суддів Дашковської А.В., Кочеткової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Волчанової І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Котелевського Костянтина Володимировича на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 18 листопада 2019 року, повний текст якого складеного 29 листопада 2019 року, в складі судді Кофанова А.В., в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання права власності,

В С Т А Н О В И В :

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання права власності.

В обґрунтування позовної заяви зазначав, що з червня 2000 року до 27 грудня 2017 року він став проживати разом однією сім`єю з ОСОБА_3 , тобто перебував у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

В період фактичних шлюбних відносин він разом з ОСОБА_3 спільними зусиллями збудували житловий будинок АДРЕСА_1 , право власності на який у 2006 році було оформлено на ОСОБА_3 , що підтверджується рішенням виконавчого комітету та свідоцтвом про право власності.

Крім того, 12 березня 2013 року, згідно з договором купівлі-продажу, за спільні кошти була придбана земельна ділянка, кадастровий номер 2321582500:11:001:0023 площею 0,1885 га, розташована на території с.Веселотернувате Вільнянського району Запорізької області, цільове призначення - для ведення особистого підсобного господарства.

Фактичні шлюбні відносини у період з червня 2000 року по 27 грудня 2017 року підтверджуються довідкою виконавчого комітету Любимівської сільської ради від 12 червня 2018 року № 02-03-12/308, спільними фотознімками.

Позивач вважає, що житловий будинок та земельна ділянка є спільною сумісною власністю його та померлої ОСОБА_3 , у зв`язку з чим й звернувся із зазначеними вимогами до відповідача ОСОБА_2 як єдиного спадкоємця померлої.

Ураховуючи викладене, просив суд визнати факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 01 червня 2000 року по 27 грудня 2017 року, день смерті ОСОБА_3 ; визнати житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати земельну ділянку, площею 0,1885 га, кадастровий номер 2321582500:11:001:0023, що знаходиться за адресою: Запорізька обл., Вільнянський район, с. Веселотернувате, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ земельної ділянки, площею 0,1885 га, кадастровий номер 2321582500:11:001:0023, що знаходиться за адресою: Запорізька обл., Вільнянський район, с. Веселотернувате.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 18 листопада 2019 року позов задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період часу з 01 січня 2004 року по 27 грудня 2017 року.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку виділу частки майна, що перебувало у спільній сумісній власності, право на Ѕ частину земельної ділянки, кадастровий номер 2321582500:11:001:0023, площею 0,19 га, розташованої в с. Веселотернувате Вільянського району Запорізької області. Цільове призначення - для ведення особистого підсобного господарства.

В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Котелевського К.В. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти в цій частині нове рішення, яким визнати житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . в іншій частині рішення залишити без змін.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що будинок побудований у 2001 році та суду надані достатні докази того, що позивач з ОСОБА_3 з червня 2000 року не просто проживали разом як чоловік та дружина, а вели при цьому спільне господарство, були об`єднані спільним побутом, і в результаті спільних зусиль побудували спірний будинок, що є підставою для визнання його спільною сумісною власністю. Ця обставина підтверджується показаннями свідків та довідкою виконавчого комітету Любимівської сільської ради від 12 червня 2018 року № 02-03-12/308.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 18 листопада 2019 року не оскаржується в частині встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в період часу з 01 січня 2004 року по 27 грудня 2017 року, та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину спірної земельної ділянки, апеляційним судом вказане рішення суду в цій частині не переглядається.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_3 спірного житлового будинку, та визнання за ОСОБА_1 право власності на Ѕ цього будинку, виходив з того, що сам по собі факт спільного проживання, згідно з ч.1 ст. 17 Закону України Про власність , не створює для позивача достатні підстави для набуття права спільної сумісної власності на житловий будинок. При цьому позивач не надав суду достатніх доказів відносно того, які саме роботи здійснив позивач під час будівництва спірного житлового будинку і в якому обсязі, чи надавав він для будівництва грошові кошти і в якому розмірі.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції.

Судом встановлено, що згідно з рішенням № 48 від 14 березня 2000 року Про надання дозволу на будівництво індивідуального житлового будинку , виконавчий комітет Любимівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області вирішив надати ОСОБА_3 дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку, господарчих споруд та гаража на своїй присадибній ділянці згідно поданих документів в АДРЕСА_1 (а.с. 7).

Згідно з технічним паспортом на житловий будинок АДРЕСА_1 , який виготовлений станом на 30.05.2001, рік його забудови - 2000 (а.с. 10-12).

Відповідно до акту приймання в експлуатацію закінченого будівництва житлового будинку та господарських споруд індивідуального забудовника від 13 лютого 2001 року, комісія в присутності забудовника ОСОБА_3 оглянули житловий будинок та господарські споруди, розташовані в АДРЕСА_1 а, встановивши, що забудова даної ділянки розпочата 16 березня 2000 року та закінчена 01 лютого 2001 року, постановила: закінчене будівництво житлового будинку та господарських споруд на земельній ділянці ОСОБА_3 , будинок 51а, вважати прийнятим в експлуатацію (а.с. 134).

Рішенням № 4 від 07 лютого 2006 року Про оформлення свідоцтва на право власності , виконавчий комітет Любимівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області вирішив оформити право власності на житловий будинок та господарські споруди АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 ; видати свідоцтво на право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 (а.с. 8).

Ураховуючи, що спірний житловий будинок прийнято в експлуатацію у лютому 2001 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення Кодексу про шлюб та сім`ю України та Закону України Про власність .

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За змістом статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність", стаття 22 КпШС України ), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17 , статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність").

Відповідно до статті 112 ЦК УРСР майно може належати на праві спільної власності двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення судом таких обставин положення частини першої статті 17 Закону України "Про власність" будуть правильно застосовуватися.

Відповідно до ч.1, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

На підставі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку, позивач мав надати належні та допустимі докази, з яких можливо було б встановити факт створення майна внаслідок спільної праці під час ведення спільного господарства членами однієї сім`ї , внесення ним грошових коштів на будівництво спірного домоволодіння та розмір цих коштів, чи придбання ним будь-яких будівельних матеріалів необхідних для його будівництва.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши повно та всебічно наявні в матеріалах справи докази та обставини справи, вважає, що суд першої інстанції правильно дійшов висновку про безпідставність вимог позивача про визнання спільною сумісною власністю спірного житлового будинку та визнання за ним права власності на Ѕ частку домоволодіння, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірний будинок був створений ОСОБА_3 та позивачем внаслідок їх спільної праці, спільних коштів, а відтак відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.

Доводи апеляційної скарги щодо спільного проживання позивача з ОСОБА_3 з червня 2000 року, не спростовують висновку суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки позивачем не було доведено саме факту створення спірного майна за рахунок спільної праці або спільних коштів з останньою.

Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року, а КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу, тому сам по собі факт спільного проживання двох осіб, які не перебували у шлюбі до 2004 року, не породжує автоматичне виникнення права спільної сумісної власності.

Твердження апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не надана належна оцінка показанням свідків, є неприйнятними .

Показання свідків не містять достатньо чітких даних про обсяги ведення домашнього господарства, розміри доходів, які від нього отримувалися, та напрями використання цих доходів, тому не можуть бути достатніми у розумінні положень ст.. 80 ЦПК України .

Аргументи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 отримала свідоцтво на право власності на спірний будинок у 2006 році, тому спірний житловий будинок є їхньою сумісною власністю, є безпідставними.

Спільна сумісна власність у період побудови спірного будинку ( березень 2000 року - лютий 2001 року ) згідно законодавства, яке діяло у той час, виникала у таких випадках: майно придбане подружжям за час шлюбу; майно придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї; майно придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що це майно є сумісною власністю .

Проте, таких фактів позивачем не доведено належними, допустимими, достатніми доказами .

Факт отримання свідоцтва на право власності на спірний будинок ОСОБА_3 у 2006 році, не свідчить про участь позивача у побудові цього будинку.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Отже, вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376 ЦПК України могли б бути підставами для його скасування, тому апеляційну скаргу у відповідності до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Котелевського Костянтина Володимировичазалишити без задоволення.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 18 листопада 2019 року в частині, що оскаржується залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 07 лютого 2020 року.

Головуючий О.М. Кримська

Судді: А.В. Дашковська

І.В. Кочеткова