Постанова

від 10.02.2020 по справі 922/2852/19

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" лютого 2020 р. Справа № 922/2852/19

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Тарасова І.В. , суддя Бородіна Л.І. , суддя Пуль О.А.

при секретарі судового засідання Гончарова О.В.

за участю представників сторін:

позивача - Ворожбянов А.М., довіреність від 27.12.2019 № 08-21/4475/2-19

відповідача - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Харківської міської ради, м. Харків (вх. № 62Х/2-5)

на рішення господарського суду Харківської області від 09.12.2019 по справі №922/2852/19 (суддя Калантай М.В., повний текст рішення складено 19.12.2019)

за позовом Харківської міської ради, м. Харків

до Акціонерного товариства " ВТБ Банк", м. Київ

про стягнення 304 281,69 грн.

встановила:

У вересні 2019 року Харківська міська рада звернулась до господарського суду Харківської області з позовом до Акціонерного товариства "ВТБ Банк" та, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 28.10.2019, просила суд стягнути з відповідача 304281,69 грн. безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 01.11.2016 по 31.12.2018 та з 01.06.2019 по 31.07.2019.

Рішенням господарського суду Харківської області від 09.12.2019 по справі №922/2852/19 у задоволенні позову Харківської міської ради до Акціонерного товариства "ВТБ Банк" про стягнення 304 281,69 грн. безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати відмовлено.

Рішення обґрунтовано тим, що відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи відповідно до положень Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема виникнення спеціальної процедури пред`явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених зазначеним Законом і при цьому задоволення вимог окремого кредитора - юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, не допускається, оскільки в такому випадку активи з банку виводяться, а заборгованість третіх осіб перед банком збільшується, що порушує принцип пріоритетності зобов`язань неплатоспроможного банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом.

Позивач із зазначеним рішенням суду першої інстанції не погодився та подав до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Харківської міської ради задовольнити в повному обсязі.

Апеляційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами виникли не договірні зобов`язання, а кондикційні правовідносини з повернення грошових коштів збережених відповідачем за рахунок позивача без достатньої правової підстави, а тому позивач не має документально підтверджених вимог до банку щодо його майнових зобов`язань, й відповідно не має статусу кредитора в розумінні п. 5-4 ч. 1 ст.2 цього Закону.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 13.01.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради, м. Харків на рішення господарського суду Харківської області від 09.12.2019 у справі №922/2852/19 та призначено її розгляд на 10 лютого 2020 р. о 10:45 .

24.01.2020 від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначає про безпідставність доводів позивача щодо неправильного застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки позивач підпадає під визначення кредитора в розумінні п.5-4 ч. 1 ст.2 цього Закону, а саме, є особою, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов`язань з повернення збережених за рахунок позивача без достатніх правових підстав грошових коштів. При цьому позивач зазначає, що документальним підтвердженням його майнових вимог до відповідача щодо повернення спірної суми є додані до позовної заяви документи( витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, розрахунок суми позову, листування з податковими органами та органами держгеокадастру), якими підтверджується виникнення відповідного кондикційного зобов`язання.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу.

Відповідач, який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, представника для участі в ньому не направив, про причини неприбуття суд не повідомив, тому відповідно до ч. 1 , п. 1 ч. 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за його відсутності.

Відповідно до статті 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, заслухавши пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах, встановлених статтею 269 ГПК України, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з наявною у справі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 19.08.2019 №178001076, право власності на нежитлову будівлю літ."Г-5" загальною площею 1662,9 кв.м. по вул. Примерівській, 23 зареєстроване за АТ "ВТБ Банк" з 02.12.2015 на підставі іпотечного договору від 06.09.2007 №140/Z/1.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, право власності на вказаний об`єкт нерухомості за ПАТ "ВТБ Банк" припинилося 22.01.2019 на підставі дублікату договору купівлі-продажу від 22.01.2019 №28, яким право власності на вказаний об`єкт нерухомості перейшло до TOB "Експорт-Імпорт Трейд". Однак, в подальшому право власності на цей об`єкт нерухомості за TOB "Експорт-імпорт Трейд" було скасовано 30.05.2019.

Таким чином, власником нежилого приміщення літ."Г-5" площею 1672,0кв.м. по вул. Примерівській, 23 в м. Харкові слід вважати ПАТ "ВТБ Банк" у періоди з 02.12.2015 по 22.01.2019, та з 31.05.2019 по 31.07.2019.

Вказаний об`єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці площею 0,1227га з кадастровим номером 6310137500:01:010:0005, яка перебуває у власності територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради, що також підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.08.2019 №НВ-0003547212019.

AT "ВТБ Банк", набувши право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці комунальної форми власності, належним чином у встановленому законодавством порядку не оформив речового права на вказану земельну ділянку.

19 серпня 2019 року головним спеціалістом відділу самоврядного контролю за використанням земель Департаменту територіального контролю Харківської міської ради Салогубом Р.Г. проведено обстеження земельної ділянки по вул.Примерівській, 23 у м. Харкові (кадастровий номер 6310137500:01:010:0005).

В ході обстеження на місцевості встановлено, що дана земельна ділянка площею 0,1227га використовується відповідачем для експлуатації та обслуговування належної йому нежитлової будівлі літ."Г-5" та навісу.

За результатами обстеження складено відповідний Акт обстеження земельної ділянки від 19.08.2019.

Відповідно до інформації ГУ ДФС у Харківській області від 12.07.2018 №16921/9/20-40-12-14-22 відповідач не зареєстрований як платник земельного податку або орендної плати за земельну ділянку по вул. Примерівській, 23 у м .Харкові площею 0,1227га з кадастровим номером 6310137500:01:010:0005.

Таким чином, відповідач з моменту набуття права власності на будівлю літ."Г-5" за періоди з 01.11.2016 по 31.12.2018 та з 01.06.2019 і по теперішній час використовує земельну ділянку площею 0,1227га по вул. Примерівській, 23 у м.Харкові (кадастровий номер 6310137500:01:010:0005) без оформлення права власності або користування нею та без державної реєстрації цих прав відповідно до ст.ст. 125, 126 ЗК України.

Посилаючись на те, що відповідач, набувши право власності на зазначену будівлю та не оформивши право користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій ця будівля розташована, безоплатно використовував цю земельну ділянку за відсутності для цього правових підстав, внаслідок чого безпідставно зберіг за рахунок позивача грошові кошти в розмірі орендної плати, що і стало підставою для подання позову у даній справі про стягнення відповідно до положень статті 1212 Цивільного кодексу України 304281,69грн. безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за періоди знаходження нерухомого мана у власності відповідача з 01.11.2016 по 31.12.2018 та з 01.06.2019 по 31.07.2019.

Розрахунок розміру безпідставно збережених відповідачем коштів у розмірі орендної плати здійснено позивачем на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки по вул. Примерівській, 23 у м. Харкові (кадастровий номер 6310137500:01:010:0005) від 04.07.2019 №1154/0/45-19, виданому Відділом у м. Харкові ГУ Держгеокадастру у Харківській області.

Таким чином предметом позову в цій справі є стягнення з власника об`єкту нерухомого майна безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розміщені, без оформлення відповідного права на цю земельну ділянку

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави(кондикційні зобов`язання) визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто, набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Загальна умова ч.1 ст.1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією із сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст.1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Господарський суд першої інстанції правомірно встановив наявність у спірних правовідносинах умов виникнення кондикційного зобов`язання.

Відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Статтею 120 Земельного кодексу України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Водночас за змістом статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Частиною 4 статті 334 Цивільного кодексу України визначено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Як правильно зазначив господарський суд першої інстанції, виходячи зі змісту статей 377 Цивільного кодексу України статті 120 Земельного кодексу України, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.

Як вбачається із положень статті 120 Земельного кодексу України, виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного продовження чи поновлення договору оренди землі, укладеного власником діляонки з попереднім власником нерухомого майна, яке розташовано на ці ділянці.

Тобто за змістом цих статей, у разі набуття особою будівлі або споруди до неї автоматично на підставі закону переходить те речове право на земельну ділянку, на якій зазначене нерухоме майно розташовано із моменту виникнення права власності на нерухоме майно у власника виникає обов`язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку. В разі переходу права оренди шляхом укладення договору оренди землі та державної реєстрації права оренди.

З наявного у матеріалах справи витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно(а.с. 12-15) вбачається, що попередньому власнику спірної нерухомої будівлі - ТОВ Нестсервіс , спірна земельна ділянка кадастровий номер 6310137500:01:010:0005 належала на праві оренди на підставі договору оренди землі від 30.12.2009.

Проте в матеріалах справи відсутні докази оформлення та реєстрації права оренди відповідача на зазначену земельну ділянку у спірних періодах.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Статтею 14 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідач не є власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (ст. 14.1.72 Податкового кодексу України).

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (ст.14.1.125, 14.1.136, 288.5 Податкового кодексу України).

В матеріалах справи відсутні докази здійснення відповідачем плати за користування спірною земельною ділянкою у спірні періоди.

Зважаючи на наведені положення законодавства суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідач хоча й є власником нежитлової будівлі літ."Г-5" площею 1672,0 кв.м., розташованій на земельній ділянці по вул. Примерівській, 23 у м. Харкові (кадастровий номер 6310137500:01:010:0005), проте не здійснив оформлення у встановленому порядку права користування (в даному випадку оренди) цієї земельної ділянки загальною площею 0,1227 га для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі, оскільки відповідне право за ним не зареєстровано.

Зважаючи на те, що відповідно до наведених норм використання землі є платним, зазначені вище обставини зумовили використання відповідачем спірної земельної ділянки комунальної власності як власником нерухомого майна , яке на цій ділянці розташоване, без внесення орендної плати у встановленому розмірі на користь власника-територіальної громади міста Харкова, за відсутності правових підстав для безоплатного користування.

Тому, відповідач, як набувач земельної ділянки, фактично зберігає кошти, не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою, за відсутності укладеного договору, тим самим збільшуючи вартість власного майна, а власник землі (потерпілий) втрачає належне йому майно (кошти від орендної плати).

Проте, незважаючи на наявність умов виникнення між сторонами кондикційних зобов`язань, суд першої інстанції правомірно відмовив у позові, пославшись на наступні підстави.

Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 18.12.2018 №849-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "ВТБ БАНК", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення від 18.12.2018 №3392 "Про початок процедури ліквідації АТ "ВТБ БАНК" та делегування повноважень ліквідатора банку", згідно з яким було запроваджено процедуру ліквідації у АТ "ВТБ БАНК" строком на два роки з 19.12.2018 по 18.12.2020 включно.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв`язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.

Згідно з п.6 ч.1 ст.2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.44 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Національний банк України приймає рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду та з інших підстав, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність". Фонд розпочинає процедуру ліквідації банку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, крім випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку."

У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Наслідки запровадження тимчасової адміністрації врегульовано статтею 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

Частиною 1 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами.

Крім того, частиною 3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.

Вимоги за зобов`язаннями банку із сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури та погашаються у сьому чергу відповідно до статті 52 цього Закону.

Отже, відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема виникнення спеціальної процедури пред`явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому задоволення вимог окремого кредитора - юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, не допускається, оскільки в такому випадку активи з банку виводяться, а заборгованість третіх осіб перед банком збільшується, що порушує принцип пріоритетності зобов`язань неплатоспроможного банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі №910/23398/16, у постановах Верховного Суду від 01.03.2018 по справі №910/7629/17, по справі №910/3226/15 від 20.03.2018, по справі №910/7828/17 від 14.02.2018.

Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи скаржника що оскільки між сторонами виникли не договірні зобов`язання, а кондикційні правовідносини, позивач не має документально підтверджених вимог до банку щодо його майнових зобов`язань, а тому не має статусу кредитора в розумінні п. 5-4 ч. 1 ст.2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відповідно до п. 5-4 ч. 1 ст.2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" кредитор - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов`язань.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Зі змісту статті 11 Цивільного кодексу України вбачається, що окрім договорів та інших правочинів нею передбачено також інші підстави виникнення зобов`язань, в тому числі інші юридичні факти, передбачені законом.

Стаття 1212 Цивільного кодексу України прямо передбачає таку підставу виникнення майнових цивільних зобов`язань як набуття(збереження)особою майна за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави.

Як зазначено вище, наявність кондикційних майнових зобов`язань відповідача у спірних правовідносинах підтверджується наданими позивачем доказами, а тому він є особою, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов`язань, й відповідно є кредитором в розумінні п. 4 ч. 1 ст.2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" .

Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку, що оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим підлягає залишенню без змін.

Оскільки апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, з урахуванням положень статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги залишаються за позивачем.

Керуючись статтями 129, статтею 269, пунктом 1 статті 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 09.12.2019 у справі №922/2852/19 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 19.02.2020

Головуючий суддя І.В. Тарасова

Суддя Л.І. Бородіна

Суддя О.А. Пуль