Постанова

від 20.02.2020 по справі 420/3068/19

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2020 р.м. ОдесаСправа № 420/3068/19

Час і місце ухвалення рішення суду 1 інстанції:

12:52, м. Одеса;

Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:

04.11.2019 року;

Головуючий в 1 інстанції: Левчук О.А.

П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді - Єщенка О.В.

суддів - Димерлія О.О.

- Танасогло Т.М.

За участю: секретаря - Іщенко В.О.

представника апелянта - Гончарук І.В. (договір від 09.04.2019 року)

представника відповідача - Алексєєнко Р.І. (довіреність від 21.01.2020 року)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив визнати незаконною відмову Головного управління МВС України в Одеській області у виплаті компенсації за невикористану відпустку за 2012 рік у день звільнення; стягнути на його користь компенсацію за 22 доби невикористаної відпустки за 2012 рік на суму 4 424 грн. та середній заробіток за час затримки виплати компенсації невикористаної відпустки за 2012 рік з 03.07.2012 року по день винесення рішення по даній справі.

В обґрунтування позову зазначено, що у зв`язку із звільненням з органів внутрішніх справ за віком позивач при звільненні набув право на грошову компенсацію за невикористану відпустку. З огляду на те, що відповідачем у визначений строк не проведено розрахунок з дотриманням правил чинного законодавства, позивач вимушений звернутись до суду із цим позовом та ставити питання про стягнення відповідного грошового забезпечення та середнього заробітку за затримку у його виплаті в судовому порядку.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, згідно Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України УРСР від 29.07.1991 року №114, грошова компенсація за невикористану в році звільнення відпустку виплачується особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, крім осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів.

Оскільки позивач звільнений зі служби у відставку за віком зі спеціальним званням підполковник міліції , яке належить до старшого начальницького складу, з урахуванням приписів п. 56 Порядку № 114 (в редакції чинній станом на дату звільнення позивача зі служби) позивач не набув права на грошову компенсацію за невикористану в році звільнення відпустку.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати судове рішення та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та помилково не враховано, що за змістом п. 56 Порядку № 114 позивачу під час звільнення за віком не було компенсовано невикористану чергову відпустку, а тому він як особа старшого начальницького складу має право таку компенсацію у році звільнення. Разом з цим, з огляду на те, що ці виплати не проведені у зв`язку із неправомірними діями відповідача, тобто з вини органу, що нараховує ці суми, відповідно до приписів ст. 117 КЗпП України відшкодуванню також підлягає середній заробіток за час затримки у проведенні належного розрахунку.

У відзиві на апеляційну скаргу Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області посилається на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, правильність висновків суду першої інстанції, відсутність підстав для скасування судового рішення та задоволення адміністративного позову.

Судом першої інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді начальника відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ОМУ ГУМВС України в області та наказом Головного управління МВС України в Одеській області від 02.07.2012 року №303 о/с у відповідності до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України полковника міліції звільнено у відставку за п. 65 а (за віком) з 03.07.2012 року.

22.02.2019 року позивач звернувся до Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Одеській області із запитом, в якому просив надати відомості щодо надання йому відпустки за 2012 рік; кількості днів невикористаної відпустки за 2012 рік та довідку про грошове утримування нарахованої та сплаченої йому у 2012 році з помісячними показниками основними та додатковими видами грошового утримання.

На вказаний запит Ліквідаційна комісія Головного управління МВС України в Одеській області своїм листом від 18.03.2019 року №9/40 надала копію довідку від 02.07.2012 року про використану відпустку за 2012 рік та довідку про нараховане грошове забезпечення за період з січня по липень 2012 року. Також, у листі відповідач повідомив, що кількість днів невикористаної відпустки за 2012 рік становить - 22 доби.

Одержавши вказані відомості, позивач звернувся до Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Одеській області із заявою, в якій просив нарахувати і виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2012 рік та сплатити матеріальну допомогу на оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2012 рік.

Розглянувши заяву, Ліквідаційна комісія Головного управління МВС України в Одеській області відмовила у її задоволенні, про що повідомила у листі від 22.04.2019 року №14/1-П-202.

Як на підставу для залишення вказаних вимог без задоволення, відповідач послався на те, що на час звільнення зі служби у 2012 році позивач відносився до осіб старшого начальницького складу органів внутрішніх справ (на час звільнення мав спеціальне звання підполковник міліції ). З огляду на те, що на працівників міліції не поширюються норми Закону України Про відпустки і Кодекс Законів України про працю Україні, Управління вказало на відсутність правових підстав для виплати компенсації за невикористану відпустку у 2012 році.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, посилаючись на необґрунтованість висновків Управління, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів на належне грошове забезпечення при звільненні зі служби.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України "Про міліцію" від 20.12.1990 року №565-XII (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до п.п. 1, 2 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року №114, до рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ належать особи, які перебувають у кадрах Міністерства внутрішніх справ УРСР і яким присвоєно спеціальні звання, встановлені законодавством.

Старший начальницький склад: майор міліції, підполковник міліції, полковник міліції, майор внутрішньої служби, підполковник внутрішньої служби, полковник внутрішньої служби.

Згідно із п. 49 Положення від 29.07.1991 року №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - подобове.

За правилами п. 52 Положення від 29.07.1991 року №114 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) чергова відпустка має бути надана протягом календарного року кожній особі рядового або начальницького складу. В особливих випадках з дозволу прямого начальника (від начальника управління внутрішніх справ Кримської АРСР, області, м. Києва, йому рівних і вище) невикористана чергова відпустка за минулий рік може бути надана в I кварталі наступного року.

Відповідно до п. 56 Положення від 29.07.1991 року №114 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу (крім осіб, указаних в абзаці першому цього пункту), які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Аналіз наведених правових норм показав, що чинним законодавством визначено державні гарантії права осіб, які проходять службу в органах внутрішніх справ, на відпустки, визначено умови і порядок надання їх працівникам.

Зокрема закріплено, що особам старшого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається у встановленому порядку.

На думку колегії суддів, зміст приписів п. 56 Положення від 29.07.1991 року №114 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) дає підстави для висновку про те, що, зокрема, особи старшого начальницького складу, звільнені із органів внутрішніх справ за віком, можуть скористатись правом на отримання чергової відпустки або відповідної компенсації за не використання такого права у році звільнення.

Отже, в іншому випадку, відмова у компенсації невикористаної чергової відпустки буде правомірною лише у разі її використання визначеним колом осіб.

За змістом ч. 1 ст. 24 Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996 року №504/96-ВР, ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

З огляду на те, що у році звільнення позивач не використав своє право на чергову відпустку, колегія суддів вважає, що під час звільнення йому мало бути компенсовано дні невикористаної відпустки у складі відповідного грошового забезпечення.

Разом з цим, оскільки вказаних дій відповідач не вчинив, у тому числі не здійснив відповідні нарахування та відмовив позивачу у грошовій компенсації з підстав, не передбачених законом, колегія суддів вважає, що ефективним захистом прав та інтересів позивача є саме висновок суду про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити ці дії в судовому порядку.

Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП УКраїни при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Разом з цим, згідно із ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із ч. 1 ст. 1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін заробітна плата означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття заробітна плата і оплата праці , які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України Про оплату праці , за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

З огляду на зазначене, якщо працівнику не були виплачені усі належні суми заробітку у визначені строки, такому працівнику підлягає виплаті і середній заробіток за час затримки повного розрахунку.

При цьому, ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Враховуючи викладене, виплата середнього заробітку за час затримки у розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки у розрахунку за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України Про оплату праці , тобто такий середній заробіток не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.

У зв`язку із чим, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із висновком, викладеним у постанові Об`єднаної Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року по справі №369/10046/18 (провадження №61-0664сво19).

Водночас, апеляційний суд враховує, що за правилами ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Вказані положення адміністративного процесуального законодавства кореспондуються із приписами ст. 99 КАС України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин).

Таким чином, з огляду на те, що середній заробіток за час затримки у проведенні розрахунку не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України Про оплату праці , такий середній заробіток не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, колегія суддів вважає, що приписи ч. 2 ст. 233 КЗпП України на позовні вимоги у цій справі не розповсюджуються.

Разом з цим, з огляду на вищенаведений правовий висновок щодо спірних правовідносин, не підлягають застосуванню до цих позовних вимог і приписи КАС України в частині місячного строку звернення до суду.

Натомість, апеляційний суд враховує, що приписи адміністративного законодавства відповідно до ч. 3 ст. 122 КАС України (ч. 3 ст. 99 КАС України, в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) дозволяють застосовувати строки звернення до суду, у випадках не передбачених цим Кодексом, визначені іншими законами, зокрема, ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

З огляду на те, що про порушення своїх прав на виплати позивач дізнався з моменту видання наказу про його звільнення, а саме 02.07.2012 року, проте із цим позовом звернувся лише 21.05.2019 року, тобто із пропуском тримісячного терміну, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України, у позові не наводиться обставин, що перешкоджали позивачу звернутись до суду у визначений термін, таких обставин не вбачається і з матеріалів справи, колегія суддів не вбачає підстав для визнання пропуску строку звернення із позовом таким, що відбувся з поважних причин.

Таким чином, відповідно до приписів п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України адміністративний позов ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час затримки у проведені виплат має бути залишений без розгляду.

З огляду на наведене, оскільки висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильному застосуванні норм процесуального права та законодавства, що регулює спірні правовідносини, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідно до ст. 317 КАС України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовну та залишення без розгляду частини позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 9, 308, 310, 240, п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року - скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Головного управління МВС України в Одеській області у виплаті ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку за 2012 рік у день звільнення.

Зобов`язати Головне управління МВС України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за 2012 рік, яка на день звільнення ОСОБА_1 зі служби становила 22 доби.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації невикористаної відпустки за 2012 рік з 03.07.2012 року по день винесення рішення по даній справі - залишити без розгляду.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено та підписано 24.02.2020 року.

Головуючий-суддя: О.В. Єщенко

Судді: О.О. Димерлій

Т.М. Танасогло