Постанова

від 21.02.2020 по справі 495/8607/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1515/20

Номер справи місцевого суду: 495/8607/15-ц

Головуючий у першій інстанції Чебан Н. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.02.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Дрішлюка А.І.,

Черевка П.М.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07 грудня 2016 року у цивільній справі за позовною заявою Товариства з додатковою відповідальністю АЛКАЛІЯ до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Бессарабія Агро , відділ Держгеокадастру Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання недійсним договорів оренди земельних ділянок,-

В С Т А Н О В И В:

26 листопада 2018 року ТДВ АЛКАЛІЯ звернулось до суду із позовом, який у подальшому був уточнений, до ОСОБА_1 , ТОВ Бессарабія Агро , відділ Держгеокадастру Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання недійсним договорів оренди земельних ділянок.

Посилаючись на те, що 01.12.2010р. між ТДВ АЛКАЛІЯ та ОСОБА_1 були укладені договори оренди земельних ділянок за №№ 116, 117, площею - 4,52 га., кадастровий №5120883200:01:002:0174, та площею - 1,65 га., кадастровий №51220883200:01:002:0174 відповідно, строком на 10 років. Державна реєстрація вказаних договорів проведена - 18.05.2012р. у Відділі держземкадастру Білгород-Дністровського району Одеської області. За актами прийому-передачі земельні ділянки були передані ОСОБА_1 у користування ТДВ АЛКАЛІЯ .

Після укладення договорів оренди земельних ділянок, передачі земельних ділянок у користування, за рахунок коштів ТДВ АЛКАЛІЯ земельним ділянкам були присвоєні кадастрові номери.

З відповіді нотаріуса, який проводить реєстрації договорів оренди земельних ділянок, ТДВ АЛКАЛІЯ стало відомо, що ОСОБА_1 до спливу строку дії вищевказаних договорів оренди земельних ділянок уклав з ТОВ Бессарабія Агро договори оренди тих самих земельних ділянок, та проведено державну реєстрацію цих договорів.

Таким чином, ОСОБА_1 , не розірвавши договори оренди земельних ділянок з ТДВ АЛКАЛІЯ , уклав договори оренди тих самих земельних ділянок з ТОВ Бессарабія Агро .

На підставі чого, ТДВ АЛКАЛІЯ звернулось до суду із вказаним позовом та просило суд визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею - 4,52 га., кадастровий №5120883200:01:002:0174, та площею - 1,65 га., кадастровий №51220883200:01:002:0174, укладені між ОСОБА_1 та ТОВ Бессарабія Агро ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ТДВ АЛКАЛІЯ сплачений судовий збір у сумі - 1 218,00 грн..

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав, просив його задовольнити за викладених у ньому правових підстав.

Відповідачі у судове засідання не з`явилися. Про час і місце розгляду справи сповіщені належним чином. Причини неявки не повідомили. Заяв та клопотань не надали.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07.12.2016р. позов задоволено частково.

Визнано недійсними договір оренди К-023 від 31.05.2015р. земельної ділянки масив НОМЕР_1 , ділянка НОМЕР_6, кадастровий №51220883200:01:002:0260, площею - 4,52 га., для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ Бессарабія Агро .

Визнано недійсним договір оренди К-024 від 31.05.2015р. земельної ділянки масив НОМЕР_2 , ділянка НОМЕР_4, кадастровий №5120883200:01:002:0174, площею - 1,65 га., для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ Бессарабія Агро .

У решті позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про повну відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Справа розглядалась судами неодноразово.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджено поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 21 лютого 2020 року.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вимог позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (стаття 207 ЦК України).

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Згідно пунктів 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Згідно статті 93 ЗК України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для провадження підприємницької діяльності та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду юридичним особам. Орендодавцями земельних ділянок їх власники або уповноважені ними особи. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.

Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України Про оренду землі .

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України Про оренду землі .

За правилами, передбаченими ст. ст. 1, 6, 13, 14, 16, 18, 20, 24, 27, 31, 32 Закону України Про оренду землі , чинного на час виникнення спірних правовідносин, оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендарі набувають право на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельні ділянку.

Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставах цивільно-правового договору.

Договір оренди набуває чинності після його державної реєстрації.

Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

Орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права на земельну ділянку відповідно до закону.

Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Судом першої інстанції встановлено, що 01 грудня 2010 року між ТДВ АЛКАЛІЯ та ОСОБА_1 укладено договори оренди землі №116 та №117, згідно із умовами яких орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 4,52 га, у тому числі на зрошені ріллі 4,52 га, та земельну ділянку загальною площею 1,65 га, у тому числі на зрошені ріллі 1,65 га, строком на 10 років (а. с. 11-14).

На останніх сторінках договорів №116 і №117 містяться відбитки печатки про їх реєстрацію у відділі Держкомзему у Білгород-Дністровському районі Одеської області та зазначено, що про реєстрацію в Державному реєстрі земель вчинено записи від 18 травня 2012 року за №512080004001079 і №512080004001080 відповідно, що підтверджується підписами посадової особи (а. с. 12, 14).

Згідно акту приймання-передачі земельної ділянки ТДВ АЛКАЛІЯ передано в оренду земельну ділянку загальною площею 6,35 га у стані придатному для її використання за цільовим призначенням. Зазначений акт засвідчений підписом ОСОБА_1 і печаткою ТДВ АЛКАЛІЯ за підписом директора (а. с. 12 зв., 14 зв.).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна станом на 12 листопада 2015 року наявні відомості про реєстрацію договорів оренди орендодавця ОСОБА_1 та орендаря ТОВ Бессарабія Агро строком на 7 ( сім ) років на земельну ділянку масив НОМЕР_1 , ділянка 12 , площею 4,5175 га та земельну ділянку масив НОМЕР_2 , ділянка НОМЕР_4 , площею 1,6506 га, на території Карналіївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, внесені Реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції 02 вересня 2015 року (а. с. 15 - 16).

Згідно листа відділу Держгеокадастру у Білгород-Дністровському районі Одеської області від 05 жовтня 2016 року №9-1510-0.13-3363/2-16 на вказані земельні ділянки за ТОВ Бессарабія Арго зареєстровано право оренди, дата державної реєстрації речового права та реєстраційні номери земельних ділянок у Державному реєстрі прав - 02 вересня 2015 року №11090187 та №11089348 відповідно (а. с. 173-175).

Вказані обставини стали підставою для подання даного позову.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що, зважаючи, що існують не припинені в установленому порядку договір оренди №116 земельної ділянки площею 4,52 га, кадастровий номер: 5120883200:01:002:0260, договір оренди №117 земельної ділянки площею 1,65 га, кадастровий номер: 5120883200:01:002:0174 укладені між ТОВ АЛКАЛІ та ОСОБА_1 , останній не мав права укладати договір оренди вказаної ділянки з ТОВ Бессарабія Агро , а тому договори оренди К-23 земельної ділянки площею 4,52 га, кадастровий номер: 5120883200:01:002:0260, договір оренди К-024 земельної ділянки площею 1,65 га, кадастровий номер: 5120883200:01:002:0174 від 31 травня 2015 року, зареєстровані Реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції 02 вересня 2015 року між ТОВ Бессарабія Арго та ОСОБА_1 підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статті 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального судочинства.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи рівності вихідних умов , дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.

Так у пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі Серявін та інш. проти України (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, укладання нових договорів оренди земельних ділянок з порушенням законодавства, незважаючи на існування не припинених договорів оренди землі, укладених 01 грудня 2010 року, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

У пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними № 9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно статей 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Аналіз змісту статей 16, 203, 215 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;

по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Згідно частини 1 статті 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Переглядаючи в касаційному порядку попередні рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 09 березня 2017 року по даній справі та задовольняючи частково касаційну скаргу ОСОБА_1 , Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року у справі №495/8607/15 (провадження №61-17578св18) дійшов такого висновку: аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про те, що в квітні 2016 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ТДВ АЛКАЛІЯ про розірвання договорів оренди земельних ділянок від 01 грудня 2010 року, укладених між ОСОБА_1 і ТДВ АЛКАЛІЯ , у задоволенні якого рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 жовтня 2016 року відмовлено (набрало законної сили; справа №495/3337/16-ц).

При розгляді зазначеної справи судом було встановлено, що вищевказані договори оренди земельних ділянок від 01 грудня 2010 року не були зареєстровані відповідно до вимог чинного законодавства України про державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18 Закону України Про оренду землі в редакції, чинній на момент підписання договорів оренди землі від 01 грудня 2010 року).

При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції зазначених норм матеріального права та встановлених обставин у справі №495/3337/16-ц не врахував, не перевірив, чи порушують права та законні інтереси ТДВ АЛКАЛІЯ оспорені правочини, внаслідок чого зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову .

Дійсно, рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 жовтня 2016 року по справі №495/3337/16 за позовом ОСОБА_1 до ТДВ АЛКАЛІЯ про розірвання договорів оренди землі, яким у задоволенні позову відмовлено, встановлено, що у позивача відсутні правові підстави вимагати у судовому порядку розірвання договорів оренди землі укладених (01 грудня 2010 року) з відповідачем, бо вони були укладені сторонами, але не набрали чинності у зв`язку з тим, що їх державна реєстрація не проведена у відповідності до вимог чинного законодавства України .

Частиною 4 статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вказаний висновок суду першої інстанції у справі №495/3337/16 також підтверджується листом відділу Держгеокадастру у Білгород-Дністровському районі Одеської області від 05 жовтня 2016 року №9-1510-0.13-3363/2-16 у книзі записів реєстрації державних актів на право власності та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, наявної у Відділі Держгеокадастру у Білгород-Дністровському районі Одеської області записи про державну реєстрацію договорів оренди, укладених ТДВ АЛКАЛІЯ з ОСОБА_1 №№116, 117 відсутні (а. с. 175).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми матеріального та процесуального права, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини, що мають значення для правильного вирішення спору та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм поза розумним сумнівом, колегія суддів вважає, що наведені вище докази з достовірністю та об`єктивністю підтверджують те, що договори оренди землі від 01 грудня 2010 року не набирали чинності, оскільки відсутня їх державна реєстрація (стаття 18 Закону України Про оренду землі в редакції чинній на момент підписання договорів оренди землі року).

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статті 15 ЦК України та статті 15 Закону України Про оренду землі , Верховній Суд України у постанові від 09 грудня 2015 року у справі 6-849цс15 дійшов до наступного висновку, а саме, з урахуванням частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Отже, у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України Про оренду землі , - об`єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв`язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з`ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав .

Згідно правових висновків, які викладені у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Однак, в судовому засіданні не встановлено, що відповідач ОСОБА_1 порушує, не визнає або оспорює права позивача, ТДВ АЛКАЛІЯ .

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що в судову засіданні належним чином доведено те, що права позивача, ТДВ АЛКАЛІЯ, у зв`язку з укладанням нових договорів оренди землі не порушені відповідачем, й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, позовні вимоги ТДВ АЛКАЛІЯ є незаконними, необґрунтованими й не підлягають задоволенню.

Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України та норм матеріального права, а саме, статей 203, 215 ЦК України та статей 1, 13, 18 Закону України Про оренду землі , у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідач ОСОБА_1 поніс та документально підтвердив сплату судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 1 212,64 грн. (а. с. 209зв.), при подачі касаційної скарги в сумі 2 923,20 грн. (1 322,88 грн. + 1 600,32 грн.), (а. с. 237, 272), тому з позивача, ТДВ АЛКАЛІЯ , на користь відповідача ОСОБА_1 слід присудити судовий збір в сумі 4 135,84 грн. (1 212,64 грн. + 2 923,20 грн.).

Керуючись ст. ст . 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07 грудня 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Товариства з додатковою відповідальністю АЛКАЛІЯ до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Бессарабія Агро , відділ Держгеокадастру Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання недійсним договорів оренди земельних ділянок відмовити.

Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю АЛКАЛІЯ (ЄДРПОУ: 32927356) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_5 ) судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 4 135,84 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 21 лютого 2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дрішлюк

П.М. Черевко