Постанова

від 03.03.2020 по справі 473/3388/19

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03.03.20

22-ц/812/482/20

Справа №473/3388/19 Головуючий в апеляційній інстанції - Лисенко П.П.

Провадження №22-ц/812/482/20

П О С Т А Н О В А

іменем України

02 березня 2020 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Лисенка П.П.,

суддів: Локтіонової О.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участі:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції, за апеляційною скаргою Фермерського господарства Оазис рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, яке ухвалене 26 грудня 2019 року об 13 годині 05 хвилині, в приміщені того ж суду, під головуванням судді Ротар М.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства Оазис про визнання договору оренди недійсним,

в с т а н о в и л а :

08 серпня 2019 року ОСОБА_1 пред`явила до Фермерського господарства Оазис (далі - ФГ Оазис ) зазначений позов, який обґрунтовувала наступним.

Вона є власником земельної ділянки, розташованої в межах території Новосілківської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,11 га, з кадастровим номером 4822083400:04:000:0047, належної їй на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 лютого 2012 року.

25 квітня 2018 року вона звернулася із заявою до відділу у Вознесенському районі Головного територіального управління Держгеокадастру у Миколаївській області про отримання інформації щодо земельної ділянки, з відповіді якого їй стало відомо, що між нею та ФГ Оазис був укладений договір оренди земельної ділянки строком на 49 років.

Посилаючись на викладене та на ст. ст. 203, 215 ЦК України, позивач просила визнати недійсним вказаний договір оренди землі від 19 грудня 2014 року, який, нібито, укладений між сторонами та зареєстрований 25 грудня 2014 року.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 грудня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір оренди землі № 3 від 19 грудня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Оазис", державна реєстрація якого здійснена 25 грудня 2014 року реєстраційною службою Вознесенського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області, номер запису про інше речове право 8254933.

В апеляційній скарзі ФГ "Оазис", посилаючись на необґрунтованість рішення суду, ухвалення його з порушенням норм матеріального та процесуального права, просило його скасувати і ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судово-почеркознавча експертиза у справі була проведена неналежною установою, експерту були надані неналежні для експертизи вільні зразки підпису, судом невірно надана оцінка факту отримання позивачем орендної плати за договором оренди та суд необґрунтовано не взяв до уваги аргументи відповідача про обізнаність позивача про порушення її прав з квітня 2018 року, тобто з моменту реєстрації спірних договорів та у порушення ч. 4 ст. 267 ЦК України не застосував наслідки спливу позовної давності.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції - без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Так, задовольняючи даний позов, суд 1 інстанції виходив з того, що договір оренди земельної ділянки від 19 грудня 2014 року, укладений між позивачем та відповідачем, не містить всіх істотних умов, так як обумовлений договір підписано не позивачем, а сторонньою особою, яка не мала повноважень на вчинення такої дії.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст. 4 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України.

Зокрема, він повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Рішення суду І інстанції у повній мірі відповідає виписаному.

В силу ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають, змінюються і припиняються із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до п. 1 ч. 2 названої статті підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори, зміст яких не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; за умови їх вчинення у формі, встановленій законом; особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності; за їх вільного волевиявлення, відповідно до їх внутрішньої волі і спрямованих на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (статі 203-204, 215, 626 ЦК України).

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір, як вид правочину, нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.

Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами, відповідно до встановлених в ньому умов.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

В силу статей 3, 627 ЦК України, договорам притаманна така риса, як свобода договору, яка поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи, стабільність суспільних відносин, економічну та фінансову рівновагу.

Свободу договору можна визначити як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії та вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб`єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору.

За названими статтями, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначати умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв`язку; строк його дії; підстави і порядок припинення.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими вважаються умови визначені в законі, або умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Виключенням з названого правила є реальні договори. Для визнання його укладеним (таким, що набрав чинності), крім досягнення згоди сторін необхідно ще й передача речі, грошових сум, іншого майна або вчинення фактичних дій, передбачених ним.

За своєю характеристикою, істотні умови відображають природу договору, а тому відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов`язки, які покладаються на них за договором.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом, необхідні для даного виду або на погоджені яких наполягає хоча б одна сторона, то договір вважається укладеним і набуває обов`язкової сили для сторін.

Оскільки договір є видом правочину, то до визначення його дійсності слід застосовувати поняття та правила, встановлені для правочинів, у тому числі, і щодо письмової форми договорів.

Щодо договорів, що повинні укладатися в письмовій формі, то слід виходити з положень ЦК України, зокрема, ст. ст. 207-210, 638-639 ЦПК України правочин.

Відповідно ж них, правочин, а відповідно і договір, вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 ЦК України;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Зазначене, у повній мірі стосується і договорів оренди землі.

Так, відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, ЗУ Про оренду землі , іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно зі ст. ст. 1, 13-19 ЗУ Про оренду землі (далі Закон), договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Істотними умовами договору оренди землі є:

об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

дата укладення та строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку спадкування.

Об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення.

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.

При передачі в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як 7 років.

При передачі в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які є земельними ділянками меліорованих земель і на яких проводиться гідротехнічна меліорація, строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як 10 років. До договору оренди землі включається зобов`язання орендаря здійснювати інвестиції у розвиток та модернізацію відповідних меліоративних систем і об`єктів інженерної інфраструктури та сприяти їх належній експлуатації.

Що ж до дійсності даного договору, то крім наведених норм, слід керуватися і нормами ст. с. 203, 215, 792 ЦК України.

Так, ст. 203 ЦК України, передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, а згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

За змістом ст. 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України Про оренду землі (далі - Закон).

Таким чином, наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, саме на зазначених в ній умовах, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, що було видано державним нотаріусом Другої Вознесенської державної нотаріальної контори 20 лютого 2012 року є власницею земельної ділянки, площею 7,11 га, кадастровий номер 4822083400:04:000:0047 та 0,58 га, кадастровий номер 4822083400:04:000:0128 наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та розташованої на території Новосілківської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області (а.с.7).

За твердженнями відповідача, та відповідно до договору оренди від 19 грудня 2014 року, ОСОБА_1 передала в оренду ФГ "Оазис" земельну ділянку площею 7,11 га, кадастровий номер 4822083400:04:000:0047, строком на 49 років. Державна реєстрація речового права здійснена 25 грудня 2014 року, номер запису 8254933 (а.с.8-12).

ОСОБА_1 названий договір заперечує і твердить, що його не підписувала, а про його наявність дізнався лише у квітні 2018 року.

Відповідно до висновку судово - почеркознавчої експертизи № 238 від 06 листопада 2019 року, підпис від імені ОСОБА_1 у графі Оредодавець на 5-ій сторінці договору оренди землі №3 від 19 грудня 2014 року, що був укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Оазис", виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням її підпису (а.с.67-72).

Враховуючи те, що договір оренди від 19 грудня 2014 року позивач не підписувала, суд дійшов вірного висновку про наявність підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Доводи в апеляційній скарзі щодо порушення процесуального закону не можна визнати обґрунтованими.

Що ж стосується отримання позивачем грошових сум від відповідача, то такі дії позивача не можна вважати укладанням або наступним схваленням договорів оренди (ч.2 ст.241 ЦК України), оскільки законодавець не надає таким діям, вказаного наслідку. У справі достатньо доказів тому, що позивач не підписувала оспорюваних договорів оренди у 2014 році, та не уповноважувала на їх укладення інших осіб, а, відтак, і не виражала своєї волі на його укладення. Іншого відповідач належними та допустимими доказами не довів, хоча за процесуальним законом, то є його обов`язком.

Щодо доводів апеляційної скарги про незастосування судом наслідків спливу позовної давності, то вони не можуть братися до уваги, з наступних підстав.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У даному випадку суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що позивач дізналася про порушення її прав в квітні 2018 року, коли звернулась до відділу у Вознесенському районі Головного територіального управління Держгеокадастр у Миколаївській області. До цього часу про існування договорів їй не було відомо, оскільки договір оренди вона не підписувала.

Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки належних доказів того, що позивач могла бути обізнана з наявністю оспорюваного договору до квітня 2018 року матеріали справи не містять та судом не установлено.

За такого, відповідно до вимог частини першої статті 375 ЦПК України рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст. 367, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства Оазис залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий: П.П.Лисенко

Судді: О.В. Локтіонова

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 03 березня 2020 року