Рішення

від 02.03.2020 по справі 922/4058/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" березня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/4058/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

секретар судового засідання Казмерчук М.Т.

за участю представників:

позивача - Савчук Р.А., довіреність б/н від 27 грудня 2019 року, витяг з трудової книжки АА 701200;

відповідача - не зявився.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агро-Рось , с. Ташлик,

до Товариства з обмеженою відповідальністю Північна корона + , м. Харків,

про розірвання договору та повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні,-здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/4058/19

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю Агро-Рось , звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю Північна корона + , про розірвання договору поставки № 20/06 від 20 червня 2019 року та стягнення з відповідача 195 370,00 грн.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 10 грудня 2019 року позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Агро-Рось залишено без руху; надано позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви - до 20 грудня 2019 року (включно). 20 грудня 2019 року, на виконання вимог ухвали суду, позивач усунув недоліки, які послугували підставою для залишення позовної заяви без руху, шляхом скерування на адресу суду заяви про усунення недоліків позовної заяви за № 16-12/19 від 16 грудня 2019 року (вх. № 31083 від 20 грудня 2019 року). 21 грудня 2019 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/4058/19 підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 20 січня 2020 року. 20 січня 2020 року, протокольною ухвалою суду, відкладено підготовчого засідання на 03 лютого 2020 року. 03 лютого 2020 року , на підставі пункту 3 частини 2 статті 183 та статті 232 Господарського процесуального кодексу України, постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 10 лютого 2020 року. 07 лютого 2020 року від представника відповідача надійшли: заява про розгляд справи у відсутності його представника, за наявними в матеріалах справи доказами, з врахуванням позиції останнього, викладеної у відзиві на позовну заяву (вх. № 3159) та заява про поновлення процесуального строку на подачу відзиву на позовну заяву (вх. № 3158), додатком до якої слугує відзив на позов із доказами його скерування на адресу позивача. 10 лютого 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, відмовлено відповідчу у задоволені заяви про поновлення процесуального строку на подачу відзиву на позовну заяву (вх. № 3159 від 07 лютого 2020 року) та залишено без розгляду відзив відповідача; протокольною ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 17 лютого 2020 року. 17 лютого 2020 року суд розпочав розгляд справи по суті та, протокольною ухвалою суду, відклав розгляд справи на 02 березня 2020 року. Присутній в судовому засіданні 02 березня 2020 року представник позивача повністю підтримав позовні вимоги, просив суд їх задовольнити з підстав, викладених у заяві по суті справи (позовна заява). Відповідач явку представника в судове засідання не забезпечив, хоча був належним чином та завчасно повідомлений про час та місце розгляду справи судом за адресом, вказаним у позовній заяві позивачем, яка відповідає відомостям про місцезнаходження Товариства з обмеженою відповідальністю Північна корона+ , внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

У відповідності до статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань - документ у паперовій або електронній формі, що сформований програмним забезпеченням Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за зазначеним заявником критерієм пошуку та містить відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, які є актуальними на дату та час формування витягу або на дату та час, визначені у запиті, або інформацію про відсутність таких відомостей у цьому реєстрі.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру (стаття 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань").

Статтею 93 Цивільного кодексу України передбачено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", місцезнаходження юридичної особи належить до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Як унормовано частиною 1, 2, 4 статті 10 вказаного Закону, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.

Таким чином, відомості про місцезнаходження відповідача, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, є офіційним та достовірним підтвердженням зазначеної інформації. Враховуючи наведене вище, господарський суд з дотриманням вимог процесуального закону, надіслав за належною адресою відповідача судову кореспонденцію, а поведінка останнього щодо не з`явлення в судове засідання особисто або через представника, є обставиною, яка зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони. На підставі викладеного, відповідач несе ризики такої своєї поведінки, що цілком залежала від його волі.

Пунктами 4, 6 частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України встановлено обов`язок учасників справи подавати всі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Відповідно до частини 3 статті 203 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи, суд зазначає, що частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07 липня 1989 року Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Беручи до уваги, що відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а згідно з практикою Європейського суду з прав людини, особи зобов`язані добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, суд, враховуючи відсутність в судовому засідання представника відповідача, належним чином повідомленого про розгляд справи, вирішує справу за наявними в ній матеріалами згідно частини 9 статті 165 ГПК України.

02 березня 2020 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представника позивача, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.

20 червня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Північна корона+" (постачальник, відповідач у справі) та товариством з обмеженою відповідальністю "Агро-Рось" (покупець, позивач у справі) був укладений договір поставки № 20/06, відповідно п. 1.1 якого постачальник зобов`язується виготовити та поставити обладнання (далі - товар), вказане в специфікаціях до цього договору (далі - специфікація), а покупець зобов`язується прийняти та оплатити на умовах, передбачених цим договором товар, в кількості, комплектності та за цінами, вказаними у відповідних специфікаціях та в накладних на відпуск товару (далі по тексту - видаткова накладна).

За умовою п. 3.1. договору, поставка товару повинна бути здійсненна протягом 15-ти робочих днів з моменту отримання постачальником передплати за товар, згідно р. 5 цього договору. Оплата товару, що поставляється відповідно до цього договору, здійснюється безготівковим розрахунком на поточний банківський рахунок постачальника. Умови оплати товару: - передоплата в розмірі 70% від вартості товару, що становить 136 759,00 грн., протягом 3-х банківських днів з моменту отримання покупцем рахунку-фактури; - оплата 30% вартості товару, що становить 58 611,00 грн., протягом 3-х робочих днів з моменту отримання повідомлення постачальника про готовність товару до відвантаження, але до моменту його поставки (п. 5.1., 5.2. договору).

Контрагентами, на виконання умов договору, було погоджено та підписано сертифікацію № 1 від 20 червня 2019 року, відповідно до якої зобов`язані сторони узгодили найменування товару та його характеристики (вимоги щодо походження товару), кількість та ціну товару. Дана специфікація є невід`ємною частиною договору.

30 липня 2019 року позивач, на виконання умов договору, здійснив попередню оплату в розмірі 70% вартості продукції, що становить 136 759,00 грн. грн., що підтверджується платіжним дорученням № 18160183 від 30 липня 2019 року. Надалі, 28 серпня 2019 року, позивач здійснив перерахування відповідачеві грошової суми в розмірі 58 611,00 грн., що становить 30 % від вартості товару, що підтверджується платіжним дорученням № 18161813 від 28 серпня 2019 року.

З метою досудового врегулювання спору на адресу відповідача була направлена претензія № 31-10/19 про повернення грошових коштів в розмірі 195 370,00 грн. через неналежне виконання останнім зобов`язань за договором в частині вчасної поставки продукції. Як стверджує позивач, відповіді відповідач (зобов`язаний контрагент) на вказану претензію не надав, кошти, сплачені за товар, не повернув, що стало підставою для звернення позивача з відповідним позовом до суду для відновлення своїх порушених прав і інтересів.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

Як зазначено в статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначає договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Таке ж положення містить і стаття 173 Господарського кодексу України.

За правовою природою підрядних правовідносин, єдність роботи та її результату є основною ознакою предмета договору підряду, яка дозволяє відмежувати цей договір від інших типів цивільно-правових договорів, зокрема, від договору купівлі-продажу. Проведення такого відмежування є дуже важливим, оскільки неправильне застосування до підрядних відносин законодавства, що регулює інші договірні відносини, може суттєво порушити права сторін.

За договором поставки постачальник передає за плату покупцеві певні матеріальні об`єкти. У результаті виконання договору підряду також можуть створюватись матеріальні об`єкти, які передаються замовникові за плату. Проте, у договорі підряду важливим є те, що матеріальні предмети виникають в результаті роботи, умови виконання якої обумовлюються у ньому. Відтак, належність виконання зобов`язань, що виникають з договору підряду, залежить не тільки від передачі матеріального результату, а й від виконання самої роботи відповідно до умов договору. В договорі поставки не встановлюється умови щодо виконання роботи із створення об`єкта.

Суть позовних вимог в даній справі в першу чергу зводиться до того, що позивач, вважаючи договірні відносини, які виникли між сторонами в даній справі, виникли на підставі договору поставки, посилаючись на норми статті 693 цивільного кодексу України, просить, в тому числі, стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 195 570,00 грн.

При цьому, в судовому засіданні, під звукозапис, представник позивача вказав, що відповідач за умовами укладеного договору № 20/06 від 20 червня 2019 року, не лише поставляв товар, а й виготовлював його.

Даний факт підтверджується і пунктом 1.1 договору, у відповідності до якого постачальник зобов`язується виготовити та поставити обладнання (далі - товар), вказане в специфікаціях до цього договору (далі - специфікація), а покупець зобов`язується прийняти та оплатити на умовах, передбачених цим договором, товар в кількості, комплектності та за цінами, вказаними у відповідних специфікаціях та в накладних на відпуск товару (далі по тексту - видаткова накладна). Крім того, пунктом 5 специфікації № 1 від 20 червня 2019 року передбачено, що монтаж та пусконалагоджувальні роботи здійснюються засобами та силами постачальника (відповідача в даній справі).

З огляду на зазначене, аналізуючи умови укладеного між позивачем та відповідачем у справі договору за № 20/06 від 20 червня 2019 року, суд визначає, що за своєю правовою природою він є договором підряду, до якого повинні застосовуватись положення Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов`язання, а також положення параграфу 1 глави 61 Цивільного кодексу України "Загальні положення про підряд".

Втім, обґрунтовуючи свої вимоги в частині стягнення коштів, позивач посилався на норми статей 530, 612, 693 Цивільного кодексу України, не застосувавши приписи норм статей, які регулюють правовідносини договору підряду.

Водночас, посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначений правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 25 червня 2019 року по справі № 924/1473/15.

Поряд з цим, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 918/572/18, від 03 травня 2018 року у справі № 903/449/17, від 07 лютого 2018 року у справі № 927/500/17, від 30 січня 2018 року у справі № 910/4278/17 викладений правовий висновок, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 837 Цивільного кодексу України, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Відповідно статті 843 ЦК України, ціна роботи або спосіб її визначення визначається у договорі.

Таким чином, двосторонній характер договору підряду зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Тобто з укладенням такого договору підрядник бере на себе обов`язок виконати певну роботу і водночас замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Права замовника під час виконання роботи підрядником передбачені статтею 849 ЦК України, відповідно до якої:

- замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника (частина перша статті);

- якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків (частина друга статті);

- якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника (частина третя статті);

- замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору (частина четверта статті).

Правовий аналіз частин 2 та 4 статті 849 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що вони встановлюють дві окремі (самостійні) підстави для відмови замовника від договору підряду та, відповідно, різні правові наслідки такої відмови.

Так, частиною 2 цієї статті передбачено право замовника на відмову від договору підряду лише за наявності конкретно визначеної законодавством умови, коли підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим. При цьому наслідком такої відмови є виникнення саме у замовника права вимагати відшкодування збитків з підрядника.

Натомість, частина 4 зазначеної статті встановлює безумовне право замовника відмовитися від договору, але з обов`язком саме замовника виплатити підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувати підряднику збитки, завдані розірванням договору. Таким чином, замовнику законом надано право відмовитися в односторонньому порядку від договору у будь-який час до закінчення роботи, і визначене цією нормою право не може бути обмежене.

Юридичний аналіз статей 837, частин 2, 4 статті 849 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що договір підряду є одним з цивільно-правових договорів, який має власне правове регулювання умов його укладення та визначає особливості захисту сторонами такого договору своїх прав та інтересів у процесі його виконання. Зокрема, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу у або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим або замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.

Отже, за наявності такого чіткого законодавчого регулювання, до договору підряду не можуть застосовуватися положення інших договорів, зокрема, договору купівлі продажу на предмет можливостей повернення передоплати за договором купівлі-продажу згідно із статтею 693 ЦК України, якщо умовами укладеного договору сторони не передбачили іншого.

Предметом судового дослідження у даній господарській справі є: чи мала місце одностороння відмова замовника від договору, чи був повідомлений підрядник про цю відмову, чи оплачена замовником виконана підрядником частина робіт, які правові підстави існують для неповернення підрядником замовнику частини авансу, що перевищує вартість виконаних ним за договором робіт.

В матеріалах справи міститься претензія від 31 жовтня 2019 року за № 31-10/19 позивача, за змістом якої останній повідомляє відповідача про втрату інтересу за договором № 20/06 від 20 червня 2019 року (тобто, відмовився від договору) через що просить повернути сплачену суму коштів в розмірі 195 370,00 грн.

Як зазначає Верховний суд у постанові від 11 листопада 2018 року у справі № 910/13332/17, договір підряду може бути розірваний в результаті односторонньої відмови від нього у повному обсязі, тобто в результаті вчинення замовником одностороннього правочину, який тягне припинення зобов`язань його сторін.

Відтак, позивач скористався власним безумовним правом, передбаченим частиною 4 статті 849 ЦК України щодо відмови від договору № 20/06 від 20 червня 2019 року, вчинив односторонній правочин, направлений на припинення зобов`язань між сторонами, про що належним чином було повідомлено відповідача (а. с. 22, том 1).

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження і як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. Надання згоди відповідача на відмову позивача від договору, чинним законодавством не передбачено. А отже незгода чи заперечення відповідача стосовно відмови позивача від договору жодним чином не впливає на таку відмову та не породжує жодних юридичних наслідків.

Частиною 3 статті 651 ЦК України передбачено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Виходячи зі змісту частини 3 статті 615 та частини 2 статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Таким чином, суд дійшов висновку, що договір є розірваним в односторонньому порядку за ініціативою позивача, про що свідчить претензія від 31 жовтня 2019 року за № 31-10/19, а договірні зобов`язання сторін - припинені.

Доказом належного виконання позивачем умов пункту 5.2 договору № 20/06 від 20 червня 2019 року в частині оплати обумовленого товару слугують два платіжні доручення 30 липня 2019 року № 18160183 на суму 136 759,00 грн. та від 28 серпня 2019 року № 18161813 на суму 58 611,00 грн.

З огляду на зазначене, суд вважає, що у відповідача, через відмову позивача від договору, виник обов`язок повернути останньому перераховані за договором грошові кошти у сумі 195 370,00 грн. Станом на момент вирішення спору суду не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження належного виконання умов договору або доказів повернення позивачу грошових коштів у розмірі 195 370,00 грн.

У пункті 10.12 договору сторони передбачили, що питання, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України.

Згідно частини 1 статті 193 Господарського Кодексу України (далі ГК - України) суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цім Кодексом.

Згідно статті 526 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання мас виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України унормовано, що порушенням зобов`язанім є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно частини 7 статті 193 Господарського кодексу України не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України одним з правових наслідків порушення зобов`язання, встановлених договором або законом, є припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних належних, допустимих та достовірних доказів відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження повернення відповідачем грошових коштів позивачеві в розмірі 195 370,00 грн. Враховуючи вищенаведене, з урахуванням положень частини 4 статті 849 Цивільного кодексу України, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо стягнення 195 370,00 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується заявлених позовних вимог в частині розірвання договору, суд зазначає наступне. Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині розірвання договору позивач зауважує, що в момент укладення договору сторони виходили із спільних зобов`язань, проте відповідач ухилився від виконання взятих на себе зобов`язань, а відтак, на думку позивача, наявні правові підстави для розірвання договору в судовому порядку на підставі статті 651 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Отже, за приписами норм вказаної статті для розірвання договору за рішенням суду однією із необхідних умов є істотне порушення цього договору, для підтвердження якого необхідно довести, що внаслідок такого порушення другій стороні договору було завдано шкоду та внаслідок цієї шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац 2 частини 2 статті 651 ЦК України).

Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2018 року у справі №910/2494/18, від 14 серпня 2017 року у справі №910/20769/17, від 14 серпня 2018 року у справі №910/23372/17, від 14 серпня 2018 року у справі №910/23369/17.

Таким чином, для розірвання договору з підстав наявності порушень умов відповідного договору з боку відповідача, суд зобов`язаний встановити істотність такого порушення та наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

В даному випадку, відсутні будь-які відомості щодо завдання позивачеві відповідної шкоди з боку відповідача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням умов спірного договору. В позовній заяві, позивач зазначає лише загальні норми цивільного законодавства, при цьому, не наводячи конкретних обставин щодо заподіяння діями відповідача шкоди у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди господарській діяльності підприємства-позивача.

Як встановлено в частині 1 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, правова можливість задоволення на підставі вказаної норми позовної вимоги про розірвання договору пов`язується не тільки з істотним порушенням другою стороною умов договору, а й з наявністю шкоди, завданої цим порушенням другою стороною договору. При розгляді такої справи, позивач, розраховуючи на задоволення позовних вимог, повинен довести:

- наявність шкоди, завданої йому відповідачем порушенням умов договору;

- чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати;

- наскільки він позбавився того, на що він розраховував, з огляду на термін, на який укладався договір, враховуючи і заборгованість, яку допустив відповідач у певний проміжок часу.

На противагу зазначеному, позивачем не обґрунтовується жодна із вищезазначених умов, сукупність яких необхідна для розірвання договору з підстав істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені зазначеною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховний Суд України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13.

Матеріали справи не містять, а позивачем в свою чергу не доведено в межах розгляду даної справи, що затримка із виготовлення та поставки продукції, обумовленої умовами договору № 20/06 від 20 червня 2019 року відповідачем, спричинила завдання підприємству-позивача такої шкоди, внаслідок якої останній був позбавлений у значній мірі того, на що він сподівався під час укладенням спірного договору.

Крім того, статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, уклавши відповідний договір. Внаслідок укладення договору між відповідачем та позивачем виникли відповідні цивільні зобов`язання в силу положень статті 11 ЦК України. Позивач, набуваючи права вимоги виконання зобов`язань за договором, набув і усіх ризиків за цим договором.

Позивач не довів належними та обґрунтованими доказами, наявність шкоди, завданої порушенням другою стороною (відповідачем у даній справі), що в свою чергу не дозволило потерпілій стороні (позивачеві) отримати очікуване при укладенні договору. Так, позивач не зазначив в чому полягає істотність порушення умов договору, не зазначив якої конкретно шкоди було завдано позивачу, в чому вона виражена, її розмір, не довів причинний зв`язок між істотним порушенням договору відповідачем та завданою йому шкодою, не обґрунтував, на що розраховував позивач, укладаючи договір, узгоджуючи його умови і чого він значною мірою був позбавлений внаслідок істотного порушення договору відповідачем, не обґрунтував істотність різниці між очікуваним і тим, що в дійсності він отримав і що причиною цього стали дії відповідача.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в частині розірвання договору поставки № 20/06 від 20 червня 2019 року є такими, що не підлягають задоволенню.

Вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення такого спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

Крім того, як встановлено вище у рішенні суду, договір № 20/06 від 20 червня 2019 року є припиненим на підставі відмови позивача від договору в порядку, визначеному частино 4 статі 849 ЦК України.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194 - 196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Північна корона + (61009, м. Харків, вул. Достоєвського, 13, ідентифікаційний номер юридичної особи 40129451) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Агро-Рось (20751, Черкаська область, Смілянський район, с. Ташлик, вул. Б. Хмельницького, 103, ідентифікаційний номер юридичної особи 30929025) 195 370,00 грн. та 2 930,55 грн. судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "04" березня 2020 р.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/4058/19