Постанова

від 12.03.2020 по справі 923/894/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2020 року м. ОдесаСправа № 923/894/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Бєляновського В.В., суддів: Мишкіної М.А., Богатиря К.В.

при секретарі - Лук`ященко В.Ю.

за участю представників:

від позивача: адвокат Безрода Р.С.

від відповідача: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Приватного підприємства "ШАТАНЕЛЬ"

на рішення господарського суду Херсонської області від 24.12.2019, суддя в І інстанції Ярошенко В.П., повний текст якого складено 03.01.2020 в м. Херсоні

у справі № 923/894/19

за позовом Приватного підприємства "ШАТАНЕЛЬ"

до відповідача : Приватного підприємства "Баланс"

про визнання нечинним правочину у формі договору

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2019 року Приватне підприємство "ШАТАНЕЛЬ" звернулося до господарського суду Херсонської області з позовом до Приватного підприємства "Баланс" про визнання нечинним правочину у формі договору доручення № 1 "На реалізацію та матеріальне зберігання ТМЦ" від 16.07.2018, укладеного між сторонами.

Позовні вимоги з посиланням на приписи ст. ст. 179, 180 ГК України обґрунтовувалися тим, що на стадії укладення договору доручення № 1 від 16.07.2018 сторонами не було узгоджено всіх істотних умов договору, а саме щодо його ціни.

ПП "Баланс" не визнало позов посилаючись на те, що розділом 4 спірного договору сторони погодили ціну договору та порядок розрахунків, крім того спірний договір виконувався сторонами, що не дає підстав вважати його неукладеним.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 24.12.2019, з урахуванням ухвали від 17.01.2020 про виправлення технічної помилки, в задоволенні позову відмовлено у повному обсязі. Стягнуто з Приватного підприємства "ШАТАНЕЛЬ" на користь Приватного підприємства "Баланс" витрати на професійну правову допомогу в розмірі 32 738,59 грн.

Рішення мотивовано тим, що позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів, а тому позовні вимоги останнього не призведуть до усунення порушень і захисту його прав і законних інтересів.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Приватне підприємство "ШАТАНЕЛЬ" звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати у повному обсязі та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Скаржник вважає, що господарський суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, об`єктивно не дослідив зібрані у справі докази позивача, які мають значення для правильного вирішення спору, дійшов хибного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на те, що господарським судом безпідставно не було взято до уваги те, що відносини між сторонами за вказаним договором фактично не відбулися, оскільки довірителем не було здійснено дій щодо виконання договору доручення, фактично не було передано на зберігання повіреному вугілля, внаслідок чого останній не приступив до його виконання, відповідно не надавав письмовий звіт про об`єм товару, що перебуває у повіреного на складі та не складав жодного акту виконаних робіт з зазначенням обсягу робіт, що були надані довірителем та вартості наданих послуг.

З посиланням на приписи ст. 180 ГПК України скаржник зазначає, що укладеність договору характеризується досягненням сторонами згоди по всім істотним умовам договору, істотною умовою договору доручення є ціна, позивач та відповідач на стадії укладення договору її не визначили, господарським судом безпідставно не було взято до уваги те, що відносини між сторонами за вказаним договором не відбулися.

Також, господарським судом були порушені процесуальні права позивача, оскільки суд проігнорував клопотання останнього від 23.12.2019 року № 86 щодо перенесення розгляду справи на більш пізній строк у зв`язку із звільненням юрисконсульта підприємства, що не надало змогу позивачу здійснити ефективний захист своїх прав у суді.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідач, зокрема, зазначає, що вимога позивача про визнання договору нечинним не відповідає способам захисту цивільних прав, встановлених чинним законодавством України. Розділом 4 договору №1 від 16.07.2018 року сторони погодили ціну договору та порядок розрахунків. Відповідач передав позивачу товар на загальну суму 2 570 685,50 грн., про що сторони склали відповідні накладні, які підписані ними. Відтак, факт прийняття позивачем товарно-матеріальних цінностей на зберігання без попереднього погодження із відповідачем вартості послуг такого зберігання свідчить про те, що ПП Шатанель взяло на себе зобов`язання надати такі послуги безкоштовно. Саме накладні, у даному випадку, є належними доказами, що підтверджують факт передачі відповідачем товарно-матеріальних цінностей на зберігання позивачеві. Сторони здійснили фактичні дії на виконання оспорюваного позивачем правочину, а саме, відповідач передав, а позивач прийняв на зберігання товар, на підтвердження чого ними було складено та підписано відповідні накладні. Таким чином спірний договір сторонами виконувався, що не дає підстав вважати його неукладеним. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини 8-ї статті 181 ГК України, відповідно до приписів якої визнання договору як неукладеного (такого, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського договору у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання цього договору сторонами.

Про день, час і місце розгляду апеляційної скарги усі учасники судового процесу в порядку передбаченому ст. ст. 120, 121 ГПК України заздалегідь були повідомлені належним чином, проте позивач не скористався наданим законом правом на участь свого представника в засіданні суду.

Оскільки частиною 12 ст. 270 ГПК передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні представника позивача за наявними у справі матеріалами.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні у справі матеріали, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 269 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 16.07.2018 року між Приватним підприємством "Баланс" (довіритель) та Приватним підприємством "ШАТАНЕЛЬ" (повірений) було укладено договір доручення № 1 на реалізацію та матеріальне зберігання ТМЦ, відповідно до п.1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, повірений зобов 'язався за плату надати послуги з повного матеріального зберігання (вугілля різних марок, вугільних брикетів) та подальшою реалізацією вугілля кам 'яного різних марок та вугільного брикету (далі - товар), що належить довірителю на підставі права власності.

За умовами п.п. 2.1.1, 2.2.1, 2.2.1.1, 2.2.1.2, 2.2.1.3, 2.2.6, 2.2.7, 2.2.8 договору, повірений має право отримувати плату за надані ним послуги у розмірі, що підтверджується актами прийому-передачі наданих послуг, що підписані та скріплені печатками сторін; обов`язком повіреного є надання послуг з приймання та зважування товару, транспортування та розвантаження товару, належного зберігання товару на складі повіреного; повірений зобов`язаний до десятого числа наступного місяця надати письмовий звіт про об 'єм товару, що перебуває у повіреного, а також до десятого числа наступного місяця направити Акт виконаних робіт з зазначенням обсягу робіт, що були надані довірителю та вартості наданих робіт.

Згідно з п. 4.1 договору, плата за надані послуги згідно цього договору встановлюється додатковою угодою до цього договору. Послуг, що не передбачені цим договором та не були додатково погоджені з довірителем надаються повіреним безкоштовно, якщо інше не встановлено додатковою угодою до цього договору.

Відповідно до п.7.1 договору, договір набирає чинності від дня його підписання сторонами і діє до 31.12.2018.

Рішенням господарського суду Херсонської області від 26.11.2019 року у справі № 923/509/19 позовні вимоги ПП Баланс задоволено в повному обсязі, стягнуто з ПП Шатанель на користь ПП Баланс заборгованість в сумі 2 570 685,60 грн., яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем договору доручення № 1 на реалізацію та матеріальне зберігання ТМЦ від 16.07.2018, а також 72 500 грн. витрат на послуги адвоката та 38 560,28 грн. судового збору.

Вказаним рішенням встановлено, що на виконання умов договору ПП БАЛАНС надало ПП ШАТАНЕЛЬ товар на суму 2 570 685,60 грн. за видатковими накладними: №1150 від 23.07.2018 року на суму 416714 грн., №1151 від 24.07.2018 року на суму 163664 грн., №1155 від 31.07.2018 року на суму 203794 грн., №1152 від 30.07.2018 року на суму 195517 грн., №1160 від 01.08.2018 року на суму 182714 грн., №1164 від 10.08.2018 року на суму 200181 грн., №1165 від 11.08.2019 року на суму 126880 грн., №1166 від 13.08.18 року на суму 170395 грн., №1171 від 16.08.18 на суму 168222 грн., №1170 від 15.08.18 на суму 170501 грн., №1175 від 16.08.18 на суму 152191,40 грн., №1776 від 17.08.18 на суму 185572,20 грн., №1185 від 23.08.18 на суму 37758 грн., №1180 від 22.08.18 на суму 168752 грн., №1186 від 23.08.18 на суму 27830 грн.

Зазначене рішення на момент розгляду даної справи оскаржується ПП ШАТАНЕЛЬ в апеляційному порядку.

Звертаючись до суду першої інстанції із даним позовом про визнання нечинним правочину у формі договору доручення № 1 на реалізацію та матеріальне зберігання ТМЦ від 16.07.2018 ПП ШАТАНЕЛЬ в обґрунтування пред`явлених вимог з посиланням на приписи ст. ст. 179, 180 ГК України зазначало, що на стадії укладення цього договору сторонами не було узгоджено всіх істотних умов договору, а саме щодо його ціни.

Колегія суддів погоджується з правомірним та обґрунтованим висновком місцевого суду про відмову у задоволенні пред`явленого ПП ШАТАНЕЛЬ позову, з огляду на таке.

Відповідно до частини сьомої статті 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За положенням частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частинами 1-3 ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до частини 8 статті 181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

За змістом статті 20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання. Кожний суб`єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначеного суб`єкта захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Відповідно до ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначених у статті 203 цього Кодексу в частинах третій та п`ятій визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення, зокрема відсутня згода за всіма істотними умовами договору. Не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним, оскільки наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливими способам захисту цивільних прав і обов`язків непередбачених законом і суди мають відмовляти в позові з такою вимогою.

Виходячи з викладеного, обґрунтованим є висновок суду попередньої інстанції про те, що вимога про визнання договору нечинним, тобто неукладеним не є способом захисту прав і законних інтересів (не є способом захисту особою свого особистого немайнового або майнового права та інтересу), який передбачений положеннями Господарського кодексу України або Цивільного кодексу України, не визначена відповідна вимога як такий спосіб і іншими законами України, а відтак вимога позивача у цій справі про визнання договору нечинним не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством.

Водночас, вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення (така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16).

По суті вимога про визнання договору нечинним є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення. Встановлення судом такого факту відсутності укладення договору може мати місце лише при розгляді іншого господарського спору.

З урахуванням викладеного вище колегія суддів зазначає, що вимога позивача у цій справі про визнання договору нечинним не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством.

Наведений правовий висновок щодо застосування норм права до спірних правовідносин викладений у постановах Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 907/804/17, від 06.11.2019 у справі № 464/4574/15-ц.

Згідно з ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Доводи позивача, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному довільному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права.

Стосовно твердження скаржника про те, що господарським судом були порушені його процесуальні права, оскільки суд проігнорував клопотання останнього від 23.12.2019 року № 86 щодо перенесення розгляду справи на більш пізній строк у зв`язку із звільненням юрисконсульта підприємства, що не надало змогу позивачу здійснити ефективний захист своїх прав у суді, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та протоколу судового засідання від 12.12.2019 року про оголошену судом перерву в судовому засіданні до 24.12.2019 року сторони були повідомлені належним чином.

Водночас, 23.12.2019 року до суду від позивача надійшло клопотання про перенесення розгляду справи на більш пізній строк у зв`язку із звільненням юрисконсульта підприємства Неділько В.Г.

Місцевий господарський суд правомірно не знайшов підстав для його задоволення з огляду на те, що законом, а також і судом участь представників сторін у розгляді даної справи не визнавалася обов`язковою, заявником не надано належних доказів на підтвердження неможливості явки до суду іншого повноважного представника, адже чинний ГПК України не обмежує кількість представників учасника справи, які можуть брати участь у засіданні господарського суду. У даному випадку представництво інтересів позивача в господарському суді могло здійснюватися як керівником підприємства особисто, так і іншою особою в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності.

Водночас відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення усіх учасників судового процесу про день, час і місце судового засідання, виходячи зі змісту ст.ст. 202, 216 ГПК України, місцевий суд не вбачав підстав для відкладення розгляду справи, з урахуванням того, що розгляд справи обмежений процесуальними строками, встановленими ст. 248 ГПК України, а відкладення справи призведе лише до необґрунтованого затягування розгляду даної справи.

Оскільки матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду справи, а частиною 1 ст. 202 ГПК передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно розглянув справу за відсутності в судовому засіданні представника позивача за наявними у ній матеріалами.

Щодо доводу апеляційної скарги про те, що суд безпідставно не взяв до уваги усі доводи позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 258 ГПК України в апеляційній скарзі має бути зазначено у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо).

У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції враховує висновки, зроблені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006).

Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами передбаченими ГПК України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.

За таких обставин, враховуючи приписи пункту 5 ч. 2 ст. 258 ГПК України, а також встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів, з урахуванням висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини ("Руїз Торіха проти Іспанії" та "Проніна проти України"), дійшла висновку про необґрунтованість вищевказаного доводу апеляційної скарги.

Звертаючись з апеляційною скаргою, скаржник не спростував висновки суду першої інстанції, не довів порушення судом норм процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятого ним судового рішення. Також, апелянтом не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

За змістом статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах Пономарьов проти України , Устименко проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нелюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при вирішенні даного спору по суті, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому безпредметне посилання скаржника в цій частині не приймається до уваги.

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи, колегія суддів вважає доводи викладені скаржником в апеляційній скарзі необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами та не відповідають вимогам закону, що регулює спірні правовідносини. За таких обставин колегія суддів не знаходить законних підстав для повного чи часткового задоволення вимог апеляційної скарги.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.

З огляду на те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає то в порядку ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги в сумі 2881,50 грн. покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Херсонської області від 24 грудня 2019 у справі № 923/894/19 залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного підприємства "ШАТАНЕЛЬ" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 13.03.2020.

Головуючий суддя: Бєляновський В.В.

Судді: Богатир К.В.

Мишкіна М.А.