Постанова

від 12.03.2020 по справі 500/7814/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3352/20

Номер справи місцевого суду: 500/7814/18

Головуючий у першій інстанції Грубіян Л. І.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.03.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гірняк Л.А.,

Цюри Т.В.,

за участю:

секретаря Ющак А.Ю.,

представника КУ Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я - адвоката Кобака Р.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунальної установи Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 27 червня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунальної установи Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я про відновлення на роботі та стягнення заробітної плати,

встановив:

12.11.2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про відновлення на роботі та стягнення заробітної плати. Крім того, позивач просила суд поновити їй строк звернення до суду з даним позовом. В обґрунтування позовних вимог позивач посилалась на те, що 07.02.2017 року Наказом Комунальної установи Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я (надалі - Комунальна установа) №15 від 07.02.2017 року її було прийнято на посаду молодшого наукового співробітника з випробувальним терміном, строком 2 місяці, на час відпустки по догляду за дитиною основного працівника.

На підставі її заяви та наказу Комунальної установи №20 від 28.02.2018 року з 01.03.2018 року вона була переведена на посаду наукового співробітника.

27.04.2018 року, як завжди, вона прийшла на роботу та приступила до виконання своїх посадових обов`язків. Директор Комунальної установи, без надання будь-яких пояснень, повідомила її, що вона звільнена, після чого їй було вручено трудову книжку в присутності співробітників та охорони музею, але з наказом про звільнення та іншими документами, які могли слугувати підставою для звільнення ознайомлена не була.

07.05.2018 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Головного управління держпраці в Одеській області із заявою стосовно проведення перевірки законності її звільнення та поновлення на роботі.

16.10.2018 надійшла відповідь від Головного управління держпраці в Одеській області на звернення адвоката Драганова Д.П.

За результатами проведеної перевірки встановлено, що рішення керівництва Комунальної установи про звільнення з займаної посади є незаконним: так в наказі про звільнення за прогул був вказаний акт №6 від 26.04.2018 року про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці протягом лише двох годин; ОСОБА_1 є членом первинної профспілкової організації Установи, згоду на звільнення якої профспілкова організація не надавала. Як вбачається з протоколу №2 від 26.04.2018 року засідання профспілкової організації Комунальної установи, питання надання директору Комунальної установи згоди на звільнення ОСОБА_1 за прогул згідно ч.4. ст.40 КЗпП України не розглядалось.

Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один із заходів стягнення: догана або звільнення. Так відсутність на робочому місці з 19.04.2018 по 25.04.2014 відносно ОСОБА_1 були видані два накази: про накладання дисциплінарного стягнення та наказ про звільнення від 26.04.2018 року.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 27 червня 2019 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано Наказ КУ Ізмаїльський Історико-краєзнавчий музей Придунав`я №40 від 26.04.2018 року про звільнення ОСОБА_1 .

Поновлено ОСОБА_1 на посаді наукового співробітника КУ Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я .

Стягнуто з КУ Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 52485 грн.29 коп. з утриманням із вказаної суми всіх обов`язкових платежів.

Стягнуто з КУ Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду у розмірі 2 000,00 грн.

Стягнуто з КУ Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я в дохід держави судовий збір в розмірі 704,80 грн.

В апеляційній скарзі КУ Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я ставить питання про скасування рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 27 червня 2019 року , та постановлення нового, про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, усних заперечень проти неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивач ОСОБА_1 07.02.2017 року Наказом Комунальної установи була прийнята на посаду молодшого наукового співробітника з випробувальним терміном, строком 2 місяці, на час відпустки по догляду за дитиною основного працівника. 28.02.2018 року, згідно наказу Комунальної установи №20 від 28.02.2018 року, вона була переведена на посаду наукового співробітника з 01.03.2018 року.

Наказом №39 від 26 квітня 2018 року ОСОБА_1 було оголошено сувору догану.

Однак, даний наказ не є предметом даного судового спору і апеляційного оскарження, а тому у відповідності до ст. 367 ЦПК України апеляційний суд позбавлений можливості дослідження даного наказу на предмет його відповідності законодавству України.

Предметом судового спору і апеляційного розгляду справи є наказ № 40 від 26 квітня 2018 року, згідно якого позивач була звільнена з посади наукового співробітника за прогул згідно ч.4 ст.40 КЗпП України.

При цьому, ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із правомірності доводів позивача про те, що у вказаному наказі не вказано коли позивачем здійснено прогули, вказано лише Підстава: Акт від 19.04.2018 року, 20.04.2018 року, 23.04.2018 року, 24.04.2018 року, 25.04.2018 року та 26.04.2018 року.

Ухвалюючи рішення, суд виходив із того, що у відповідності до ст.43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Суд вказав, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів , зазначено про те, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясовувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові.

Як роз`яснено у п. 24 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 43 КЗпП України - Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Виходячи зі змісту ч.3 ст.43 КЗпП України - виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає в 15-денний строк подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником. Подання роботодавця повинно розглядатися у присутності працівника, щодо якого воно подане. Розгляд подання за його відсутності допускається тільки за письмовою заявою працівника. Від імені працівника в засіданні виборного органу може виступати інша особа, у тому числі адвокат. У разі неявки працівника або його представника на засідання виборного органу розгляд заяви відкладається до наступного засідання в межах зазначеного вище 15-денного строку. При повторному нез`явленні працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Таким чином, оскільки при звільненні ОСОБА_1 не було дотримано вимог ст.43 КЗпП України, та профспілка не надавала згоди на її звільнення, в процесі розгляду справи за клопотанням представника відповідача в судовому засіданні була оголошена перерва для надання можливості директору Комунальної установи звернутись до профспілки із заявою про надання згоди на звільнення позивача за ініціативою адміністрації.

Як вбачається з матеріалів справи, засідання профкому відбулося двічі: 13.05.2019 року та 20.05.2019 року, сторони не оспорюють, що позивач ОСОБА_1 не була присутньою на засіданні профспілки, заяви про розгляд подання в її відсутність не надавала.

При цьому суд безпідставно зазначив в судовому рішенні, що матеріали справи не мають доказів сповіщення позивача ОСОБА_1 про час і місце судового засідання профспілкового комітету Комунальної установи. Так, суд вказав, що у виписці із протоколу №5 від 20.05.2019 року вказано запрошена ОСОБА_2 , але яким чином запрошувалась чи повідомлялась позивачка на засідання профкому, доказів про належне її сповіщення про засідання профспілки, до суду не надано.

Однак, з таким висновком суду погодитись не можна, виходячи з того, що матеріали справи мають достатньо доказів того, що позивач ОСОБА_1 належним чином повідомлялась про час і місце засідання профспілки і запрошувалась на засідання, однак на засідання добровільно не з`явилась, про причини своєї неявки профспілку не повідомила.

Такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з того, що у відповідності до листа профорганізатора Комунальної установи К.П. Альошиної від 13.05.2019 року № 91 (а.с.130), позивач ОСОБА_1 повторно запрошувалась на засідання профспілки на 20.05.2019 року, на 10.00 год. у зв`язку з розглядом питання про дачу згоди або відмови в дачі згоди на її звільнення по ч.4 ст. 40 КЗпП України.

На аркуші справи 132 мається відмітка про те, що даний лист адресату ОСОБА_1 вручено особисто 17.05.2019 року, тобто за три дні до засідання профспілки. Однак, не дивлячись на це, позивач ОСОБА_1 не з`явилась на засідання профспілки і своїх пояснень з приводу порушення трудової дисципліни, яке їй інкримінувалось у вину, на надала.

Більше того, в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 заявила, що вона не бажала приходити на вказане засідання профспілки, оскільки знала, що питання все-рівно буде вирішено проти неї.

Таким чином, висновок суду про те, що засідання профспілки було проведено незаконно, без попередження позивача ОСОБА_1 про його проведення і без її запрошення на засідання, є помилковим і спростовується наявними у справі доказами.

Також помилковим є висновок суду про те, що профспілка не розглядала питання про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади за прогули і не надавала згоди на її звільнення, оскільки вищевказане спростовується не тільки вищевикладеним, а і Протоколом № 5 засідання профспілки Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав`я від 20.05.2019 року, яка одностайно вирішила надати згоду на звільнення наукового співробітника музею ОСОБА_1 за п. 4 ст. 40 КЗпП України (а.с.64).

Помилковим є також висновок суду про те, що Комунальна установа в порушення вимог, передбачених ст. 147 КЗпП України за одне порушення винесла два накази про накладення дисциплінарних стягнень.

Так дійсно, у відповідності до ч. 1 ст. 147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана або звільнення.

Під порушенням трудової дисципліни слід розуміти винне протиправне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків. Вина, як одна з ознак порушення трудової дисципліни, є цілком необхідною для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до положень ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці, та не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Згідно з вимогами ст.149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Позивач ОСОБА_1 таку пояснювальну написала, вказавши причину відсутності на робочому місці тим, що за усним проханням директора музею та безпосереднього керівництва, вона розповсюджувала рекламну інформацію в школах міста та інших учбових закладах.

Разом з тим, судом не було враховано, що спірним є саме наказ № 40 від 26.04.2018 року про звільнення позивача ОСОБА_1 за прогули.

Що стосується наказу № 39 від 26.04.2018 року, то він винесений за інше порушення трудової дисципліни - за відмову написання пояснювальних записок про відсутність на робочому місці 5 днів, з 19.04.2018 по 25.04.2018 року (а.с.51).

Тобто, висновок суду про те, що відповідачем за одне порушення трудової дисципліни до позивача ОСОБА_1 застосовано два види дисциплінарних стягнень, є помилковим і спростовується наявними у справі доказами.

Більше того, як було зазначено вище, наказ № 39 від 26.04.2018 року не є предметом даного судового розгляду.

Що стосується висновку суду про те, що звільнення позивача ОСОБА_1 із займаної посади фактично було здійснено в порушення вимог чинного трудового законодавства, то колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на наступні обставини.

Так, суд першої інстанції правильно зазначив, що факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом задля того, аби унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності. З огляду на предмет позову, обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.

Тобто, крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причин його відсутності.

Законодавством не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд має виходити з конкретних обставин.

Так, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3 ОСОБА_4 пояснили суду, що згідно посадової інструкції в обов`язки ОСОБА_1 входить розповсюдження листівок та агітаційних афіш, реклами серед учнів навчальних закладів міста Ізмаїл, спеціального наказу чи розпорядження для цього не потрібно. В дні вказані в актах позивач була відсутня на робочому місці в будівлі музею, а чи відвідувала вона школи з 19.04.2018 року по 26.04.2018 року ніким не перевірялось. В один із цих днів директор ОСОБА_5 . ОСОБА_6 на таксі приїздила до ОСОБА_1 додому і остання на той момент була дома.

Також суд виходив із того, що на момент звільнення ОСОБА_1 не мала жодного дисциплінарного або громадського стягнення, за півтора місяці до звільнення позивач була підвищена в посаді з молодшого наукового співробітника, була переведена на посаду наукового співробітника і тому за перше порушення (якщо воно мало місце) адміністрація прийняла надто сурове стягнення, в виді звільнення з роботи.

Колегія суддів зазначає, що висновки суду про порушення порядку звільнення ОСОБА_1 із займаної посади за прогули на підставі наказу № 40 від 26.04.2018 року, не спростовані матеріалами справи.

Разом з тим, судом належним чином не було враховано, що згідно ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України Про практику розгляду судами трудових спорів встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає не можливо поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

При цьому, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що 07.05.2018 року позивач ОСОБА_1 звернулась із заявою до Головного управління держпраці в Одеській області, стосовно проведення перевірки законності звільнення та поновлення її на роботі. До суду не зверталась, так як вважала, що буде поновлена на підставі акту Головного управління держпраці. В подальшому позивач звернулась до центру надання безоплатної правової допомоги, на запит якої тільки 16.10.2018 року надійшла відповідь від Головного управління держпраці в Одеській області на звернення адвоката Драганова Д.П., згідно якої було констатовано, що звільнення ОСОБА_1 проведено з порушенням вимог чинного законодавства про працю України.

З огляду на викладені обставини, суд дійшов до висновку, що саме 16.10.2018 року є днем, коли позивач ОСОБА_1 дізналась про порушення свого права, за захистом якого вона звернулась з позовом до суду, тобто пропустила цей строк з поважних причин.

Однак, колегія суддів не погоджується з даним висновком суду, оскільки він повністю спростовується матеріалами справи та вимогами чинного трудового законодавства України.

Так, як вбачається з матеріалів справи та позовної заяви, позивачу ОСОБА_1 27.04.2018 року було оголошено про її звільнення за прогули та їй було видано трудову книжку, а наступного дня з нею проведений повний розрахунок у зв`язку зі звільненням.

Таким чином, позивач ОСОБА_1 мала звернутись до суду з позовом про оскарження наказу про її звільнення та поновлення на роботі не пізніше 27.05.2018 року.

Проте, з даним позовом ОСОБА_1 звернулась лише 12.11.2018 року, тобто більше ніж через 6 місяців після її звільнення, що свідчить про порушення строків звернення її до суду за захистом своїх трудових прав.

Зазначені обставини не спростовані також і позивачем ОСОБА_7 , у зв`язку з чим вона подала до суду заяву про поновлення строків на звернення до суду (а.с.5).

Проте, колегія суддів вважає, що поважних причин пропуску строку звернення до суду матеріали справи не містять, так як жодні обставини не перешкоджали позивачу ОСОБА_1 звернутись до суду з даним позовом.

При цьому колегія суддів зазначає, що звернення ОСОБА_1 до Головного управління держпраці України та до Ізмаїльського центру надання безоплатної правової допомоги, не є поважною причиною пропуску строку їх звернення до суду більше ніж на півроку після звільнення, а тому дані звернення не можуть свідчити про поважність причин пропуску нею строку звернення до суду за захистом своїх прав.

Колегія суддів також зазначає, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, тобто ст. 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно до випадку звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

При цьому, законодавець не визначив суб`єкта, який має право вибрати той чи інший день для початку обчислення строку. Уявляється виправданим строк обчислювати з дня, коли вчинено більш ранню дію. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб`єктивних трудових прав. Оскільки дізнатися два рази про одне й те саме неможливо, то необхідно вважати, що при першій же дії власника (наприклад, врученні трудової книжки із записом про звільнення) працівник і дізнався про порушення права. Якщо пізніше власник вчинить й іншу дію - вручить працівникові копію наказу про звільнення, то до цього моменту працівник уже знає про порушення його права.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 29 жовтня 2018 року у справі № 479/1065/17, провадження № 61-36709св18 від 24 квітня 2019 року по справі № 336/4364/17.

Як було вказано вище, позивач у своїй заяві про поновлення строків на звернення до суду зазначила, що 27.04.2018 року вона отримала трудову книжку. Вказані обставини вона також підтвердила у судовому засіданні суд першої та апеляційної інстанції.

Більш того, судом першої інстанції в судовому засіданні було обґрунтовано встановлено, що стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. В наказі ОСОБА_8 замість підпису вказала не згодна (а.с.52), що додатково свідчить про її обізнаність з наказом № 40 від 26.04.2018 року про її звільнення.

Враховуючи те, що відповідно до ст. 233 КЗпП України визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки, а позивачу трудова книжка була видана 27.04.2018 року та того ж дня її було ознайомлено з наказом про звільнення, то строк звернення до суду слід було обраховувати саме з 27.04.2018 року.

Оскільки до суду з позовом позивач звернулася лише 12 листопада 2018 року, тобто більше ніж через 6 місяців з моменту її звільнення (вручення трудової книжки), то строк, встановлений ст. 233 КЗпП України, позивачем був пропущений.

Поважними причинами пропуску строку звернення до суду в розумінні статті 234 КЗпП України можуть визнаватись ті обставини, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення особи, що звернулася до суду та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

У справі Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Стаббігс та інші проти Великобританії визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

У рішенні Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії від 25.01.2000 року ЄСПЛ зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними. ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначив про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Як зазначив ЄСПЛ у п. 45 справи Перез де Рада Каванілес проти Іспанії від 28.10.1998 року, заява № 28090/95, зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. Реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції, кожна держава-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його спростовують, оскільки рішення ухвалено не у відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

Так, колегія суддів дійшла висновку про те, що матеріали справи не мають правових підстав для поновлення позивачу ОСОБА_1 місячного строку звернення до суду з даним позовом для захисту своїх трудових прав, скасування наказу про її звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також моральної шкоди.

У зв`язку з цим, апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржуване рішення суду - скасувати і прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити у повному обсязі через пропуск строку її звернення до суду для захисту своїх прав, передбаченого ст. 233 КЗпП України і відсутності правових підстав і поважних причин для поновлення цього строку.

Крім того, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне судовий збір у сумі 1057,20 грн., сплачений за подання апеляційної скарги, компенсувати Комунальній установі за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п.4 ч.1 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Комунальної установи Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я задовольнити.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 27 червня 2019 року скасувати і прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

Судовий збір у сумі 1057,20 грн. (одна тисяча п`ятдесят сім гривень 20 копійок), сплачений за подання апеляційної скарги компенсувати Комунальній установі Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав`я за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 16.03.2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Л.А. Гірняк

Т.В. Цюра