Ухвала

від 13.03.2020 по справі 420/542/20

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/542/20

У Х В А Л А

13 березня 2020 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі :

головуючого судді Потоцької Н.В.

за участю секретаря Захарчука О.В.

сторін:

позивача ОСОБА_1

представника позивача Гаврилюка Ю.С.

представника відповідача Бойко А.В.

представника відповідача Фінєєва Д.С.

розглянувши в порядку загального позовного провадженні (у підготовчому засіданні) клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду та клопотання представника позивача про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками в Одеській області в якому позивачі просять:

визнати Наказ №20-к від 21.06.2012 року Державної служби з лікарських засобів в Одеській області про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади на підставі п.7 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв`язку з набранням законної сили вироком суду) - незаконним;

скасувати Наказ №20-к від 21.06.2012 року Державної служби з лікарських засобів в Одеській області про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади на підставі п.7 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв`язку з набранням законної сили вироком суду);

скасувати в трудової книжці серія НОМЕР_1 від 20 грудня 1976 року запис №46 про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади на підставі п.7 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв`язку з набранням законної сили вироком суду) на підставі Наказу № 20-к від 21.06.2012 року;

зобов`язати Державну службу з лікарських засобів та контролю за наркотиками в Одеській області поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Державної служби з лікарських засобів в Одеській області.

Провадження по справі відкрито 29.01.2020 року в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 25.02.2020 року.

В підготовчому засіданні 25.02.2020 р. представником відповідача заявлено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, яке обґрунтоване наступним.

По-перше:

Частиною 2 статті 47 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. Разом з тим, Позивач був відсутній на роботі в день звільнення.

Згідно із ч. 5 ст. 48 КЗпП України порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 301 доручено Міністерству праці, Міністерству юстиції, Міністерству соціального захисту населення разом із заінтересованими міністерствами та іншими підвідомчими Кабінетові Міністрів України органами державної виконавчої влади за участю профспілкових об`єднань у тримісячний термін розробити і затвердити Інструкцію про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях.

Відповідно до п. 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 р. № 58, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Таке повідомлення разом з оскаржуваним наказом було надіслане позивачу на його адресу проживання: АДРЕСА_1 , листом за № 1264/10-12 від 21.06.2012.

Вказана адреса проживання зазначена в особовій картці позивача, а також Декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, заповненої 22 березня 2012 року.

Тобто, як мінімум з червня-липня 2012 року позивач був обізнаний про його звільнення та необхідність отримати трудову книжку, втім, свідомо не з`являвся до приміщення відповідача.

По-друге:

17.12.2012 року Державна служба з лікарських засобів в Одеській області отримала запит від адвоката ОСОБА_1 - Мхітаряна О.С., датований 07.12.2012.

Зі змісту адвокатського запиту, а саме першого абзацу, вбачається, що адвокат діє в інтересах колишнього робітника , відтак, на початку грудня 2012 року позивач був повністю ознайомлений з фактом свого звільнення, а відтак і необхідністю отримати трудову книжку.

По - третє:

Підтвердженням того, що позивач був обізнаним про своє звільнення і не вважав себе державним службовцем є факт неподання ним декларацій про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2012 рік та за наступні роки на період дії Закону України Про засади запобігання та протидії корупції .

Слід зазначити, що позивачу було відомо про обов`язок щорічного подання зазначених декларацій.

Так, у особовій справі наявна декларація про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, заповнена 22 березня 2012 року, при цьому за той період (2011 рік), коли позивач був вже відсторонений від посади відповідно до наказу Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів в Одеській області від 29.12.2010 р. № 46-к.

Крім того, 26.10.2014 р. набрав чинності Закон України Про запобігання корупції , який був повністю введений в дію з 26.04.2015 р., відповідно до якого позивач, який вважав, що перебуває на посаді заступника начальника Державної служби з лікарських засобів в Одеській області, повинен був подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2015, 2016, 2017 та 2018 роки шляхом її заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства.

По - четверте:

Відповідно до наказу Державної служби з лікарських засобів в Одеській області від 21.06.2012 р. №20-к позивачу були нараховані суми, що належать йому від установи відповідно до статті 47 КЗпП України, а саме: за невикористану відпустку.

Виплата інших сум не здійснювалось та могла здійснюватись, у зв`язку із відстороненням позивача від посади без збереження заробітної плати відповідно до наказу Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів в Одеській області від 29.12.2010 р. №46-к на підставі постанови старшого слідчого прокуратури Приморського району м. Одеси ОСОБА_2 про відсторонення обвинуваченого від посади від 27.12.2010 та листа Держлікінспекції МОЗ України від 29.12.2010 р. № 22680-03/13.1/17- 10 .

Так, зокрема, протягом травня та червня 2012 року інші виплати, крім зазначених не здійснювались.

Таким чином, зарахування коштів на рахунок позивача є свідченням про проведення із ним розрахунку, що здійснюється у разі звільнення, відтак з моменту отримання зазначених грошових коштів позивач був обізнаний про своє звільнення та мав змогу звернутись до суду з даним позовом.

По п`яте:

Позивач після звільнення у 2012-2013 роках, неодноразово відвідував приміщення Державної служби з лікарських засобів в Одеській області, де йому додатково повідомлялось про його звільнення та необхідності отримання трудової книжки, але Позивач відмовлявся.

Вказане підтверджується заявою свідка ОСОБА_3 (оригінал заяви додається), який на той час займав посаду начальника Державної служби з лікарських засобів в Одеській області.

З урахуванням вищевикладених обставин, які підтверджуються документально, вважаємо, що позивач був обізнаним про факт свого звільнення та необхідності отримання трудової книжки, однак цілеспрямовано відмовлявся від отримання трудової книжки, отже Позивач свідомо нехтував своїм правом оскарження наказу про його звільнення та правом на звернення до суду.

Втім зараз позивач намагається ввести в оману суд та поновити строк на звернення до суду, який він пропустив майже на 8 років, посилаючись на те що, дізнався про своє звільнення випадково, лише під час отримання ним трудової книжки 24.12.2019.

Зазначена обставина створена позивачем саме з метою поновлення відповідних строків на звернення до суду.

Такі дії позивача є неправомірними, такими що протирічать основним засадам судочинства.

Під час підготовчого судового засідання 25.02.2020 позивач усно заявив клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду, мотивуючи наступним.

По-перше.

Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.06.2012 року, відповідно до вимог ч.3 ст.388 КПК України, зупинено виконання вироку Приморського районного суду м. Одеси від 24.02.2012 року щодо ОСОБА_1 .

Відтак, позивач вважав, що наслідки, які могли настати за результатом розгляду кримінальної справи, не могли бути реалізовані.

Станом на теперішній час кримінальна справа № 522/11550/13-к знаходиться на розгляді Приморського районного суду м. Одеси.

По-друге.

У період часу з 21.06.2012 року (дата прийняття наказу про звільнення) до подання відзиву на позов ОСОБА_1 , позивач не отримував копію наказу про звільнення.

По-третє.

Трудову книжку позивач отримав особисто 24.12.2019 року і протягом місяця звернувся до суду із позовом про скасування наказу про звільнення.

По-четверте.

27.11.2019 року позивач звернувся до відповідача із проханням направити судді Приморського районного суду м. Одеси, який розглядає кримінальну справу, колективне звернення про допуск ОСОБА_1 до виконання посадових обов`язків заступника начальника Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів.

На вказане звернення позивачем отримано відповідь від 02.12.2019 року №970/06-19, якою відмовлено у направленні такого звернення, оскільки це може вважатись втручанням у діяльність судових органів.

Крім того, ОСОБА_1 роз`яснено право на звернення зі скаргою на таку відмову до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

При цьому, вказана відповідь не містить посилання на те, що ОСОБА_1 звільнений з посади ще 21.06.2012 року.

Серед аргументів, які викладені у заяві про залишення позовної заяви без розгляду та підтверджують факт, що позивачу було відомо про своє звільнення ще у 2012 році, є свідчення про проведення із ним розрахунку, що здійснюється у разі звільнення. При тому, що інших виплат від Державної служби з лікарських засобів в Одеській області Позивач не отримував та не міг отримати, у зв`язку із відстороненням його від посади.

Під час підготовчого судового засідання позивач не визнав факт отримання вищезазначених виплат.

За клопотанням відповідача судом оголошено перерву для отримання доказів, що підтверджують факт та дату виплат позивачу належних йому сум при звільненні.

13.03.2020 р. представник відповідача подав заяву на виконання вимог суду про долучення додаткових доказів на підтвердження доводів клопотання:

За наявними в Державній службі з лікарських засобів та контролю за наркотиками в Одеській області бухгалтерським документам 02.07.2012 її працівникам за 2 половину червня 2012 нараховано заробітну плату та перераховано кошти на вкладні рахунки на суму 54 151, 05 грн.

Відповідно до платіжної відомості Державної служби з лікарських засобів в Одеській області за 2 половину червня 2012 року від 02.07.2012 № 01.184 (копія додається) ОСОБА_1 нараховано 628,84 грн., при загальній сумі нарахування 54151,05 грн. При цьому, відповідно до розрахунково-платіжної відомості за видами оплат №10/610 за 2 половину червня 2012 року сума нарахування є компенсацією невикористаної відпустки, яка із врахуванням відрахувань склала 628,84 грн.

Відповідно до Платіжного доручення від 02 липня 2012 року №193, заявки на видачу готівки та перерахування коштів на вкладні рахунки, та квитанції про оплату суму 54151,05 грн. було сплачено 02.07.2012, про що свідчить відповідний штамп Головного управління ДКСУ в Одеській області на зазначених документах (копії документів додаються).

У 2012 році між Державною службою з лікарських засобів в Одеській області та АТ Укрексімбанк був чинний договір про нарахування коштів на рахунки в рамках зарплатного проекту. Листом від 26.02.2020 № 156-01.1.1/04.1705.16-20 до філії АТ Укрексімбанк у м. Одесі направлено запит щодо підтвердження інформації про перерахування коштів на карткові рахунки працівникам Державної служби з лікарських засобів в Одеській області (в тому числі ОСОБА_1 ) із копіями документів про нарахування коштів, в тому числі Платіжною відомістю № 01.184 (копія запиту додається).

Згідно із отриманою відповіддю (лист вих. від 27.02.2020 № 0632802/5517-20 додається) філією ПАТ Укрексімбанк в м. Одесі повідомляється, що в рамках зарплатного проекту з підприємством Державна служба з лікарських засобів в Одеській області 02.07.2020 на карткові рахунки працівників підприємства належним чином були зараховані кошти згідно платіжної відомості № 01.184 від 02.07.2020 в сумі 54151,05 грн., у тому числі ОСОБА_1 - 628,84 грн., що підтверджується платіжним дорученням №11993997 від 02.07.2020 щодо отримання коштів банком та виписка транзитного рахунка банку НОМЕР_2 за 02.07.2012 в кореспонденції з рахунком НОМЕР_3 .

Виплата інших сум не здійснювалось, у зв`язку із відстороненням ОСОБА_1 від посади без збереження заробітної плати відповідно до наказу Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів в Одеській області від 29.12.2010 р. № 46-к (копія наказу додається) на підставі постанови старшого слідчого прокуратури Приморського району м. Одеси ОСОБА_4 .Ф ОСОБА_5 про відсторонення обвинуваченого від посади від 27.12.2010 та листа Держлікінспекції МОЗ України від 29.12.2010 р. № 22680-03/13.1/17- 10.

Розглянувши клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду та клопотання представника позивача про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч.5 ст.122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду (ч.3 ст.123 КАС України).

Відповідно до ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Як зазначено у ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Приписами ч. 1 ст. 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

У п.1 Рішення Конституційного Суду України (справа №9-зп від 25.12.1997) зазначено: Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод .

Згідно з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (справи Волчлі проти Франції , ТОВ Фріда проти України ).

Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об`єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск строку, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.

Суд надаючи правову оцінку спірним правовідносинам виходить з наступного.

Основною вимогою є скасування Наказу №20-к від 21.06.2012 року Державної служби з лікарських засобів в Одеській області про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади на підставі п.7 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв`язку з набранням законної сили вироком суду) - строк звернення до суду щодо вказаної вимоги позивачем порушений.

Конституція України гарантує право кожного на судовий захист своїх прав та інтересів, що включає також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому звернення до суду може здійснюватися у межах встановленого строку, який у цивільному та господарському судочинстві визначений як строк позовної давності, а в адміністративному - строк звернення до суду.

У питаннях визначення строків одразу закладена певна суперечність між інтересами однієї сторони, яка наполягає на безумовному застосуванні процесуальних строків, та інтересами іншої сторони, яка вважає, що строк варто поновити; умовний конфлікт між принципом правової визначеності та принципом права на судовий захист, обидва з яких є елементами принципу верховенства права.

Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом, обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права .

Правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.

Зокрема, у п. 570 рішення у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії Європейський Суд з прав людини визначив термін давності, як передбачене законом право порушника не піддаватися попередженню або суду після закінчення певного терміну після здійснення правопорушення. Як зазначив ЄСПЛ, строки давності, які характерні для національних правових систем Держав-учасниць, відповідають декільком цілям, в числі яких забезпечення правової визначеності та остаточності.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, так Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто, обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

На підставі аналізу сформульованих цим судом позицій правова визначеність та принцип верховенства права є взаємопов`язаними, оскільки правова визначеність спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи, дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, недопущення безпідставного порушення чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням.

Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.

Так, у низці рішень ЄСПЛ принцип правової визначеності трактується у світлі дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (справи Рябих проти Росії , п. п. 51, 52, Брумареску проти Румунії , п. 61).

Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, ЄСПЛ сформовано практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.

Отже, не заперечуючи наявності дискреційних повноважень у національних судів щодо вирішення питання про поновлення строку на звернення до суду, ЄСПЛ підкреслює, що останні повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження строків втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності подовжених строків (справа Безруков проти Росії , п. 34).

Зі змісту положень Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що у ньому не визначено граничні межі, у яких адміністративні суди можуть приймати рішення про поновлення строку звернення до суду . Не містить КАС України й конкретних підстав та критеріїв, за якими можливо оцінити поважність причин пропуску відповідного строку.

З цього приводу у ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справа Салов проти України ), зокрема, з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (справа Сутяжник проти Росії , п. 38).

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує:

1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки;

2) поведінку заявника;

3) поведінку державних органів;

4) перевантаження судової системи;

5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи Бочан проти України , Смірнова проти України , Федіна проти України , Матіка проти Румунії та інші).

Як встановлено судом, позивач оскаржує наказ №20-к від 21.06.2012 року про звільнення із займаної посади, який безумовно тягне для нього юридичні наслідки.

Оцінюючи поведінку заявника і поведінку державних органів (відповідача), суд вважає, що при правовідносинах щодо звільнення з публічної служби поведінка державних органів повинна бути бездоганною, тобто, такі органи зобов`язані не тільки вчиняти юридично значущі дії, а й підтверджувати свої дії документально, оскільки це передбачено ч. 2 ст. 19 Конституції України.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що твердження відповідача про обізнаність ОСОБА_1 про його звільнення, не грунтується на належних та допустимих доказах.

Так, у підготовчому засіданні представником відповідача надана копія листа від 21.06.2012 року №1264/10-12, яким повідомлено ОСОБА_1 про звільнення з посади та необхідність отримати трудову книжку. Вказаний лист підписано начальником Державної служби з лікарських засобів в Одеській області.

При цьому, до суду не надано жодних доказів дійсного направлення цього листа на адресу ОСОБА_1 (а ні реєстру поштової кореспонденції, а ні поштового повідомлення про вручення листа, а ні поштової квитанції про направлення листа, а ні журналу вихідної кореспонденції, а ні акту знищення таких документів).

Твердження представника відповідача про процедуру реорганізації Державної служби з лікарських засобів в Одеській області та, відповідно, передачу документації, також судом не приймається як обґрунтоване, оскільки відповідачем не надано навіть передавального акту, який би це міг підтвердити.

Також, на підтвердження обізнаності Кулика П.К. із його звільненням відповідач надав оригінал нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_3 , який станом на час звільнення позивача обіймав посаду начальника Державної служби з лікарських засобів в Одеській області.

У цій заяві ОСОБА_3 стверджує, що після звільнення ОСОБА_1 неодноразово звертався до нього у другій половині 2012 року та у 2013 році. ОСОБА_3 просив його забрати трудову книжку, однак останній відмовився.

Викладене у нотаріальній заяві ОСОБА_3 не підтверджено жодними доказами.

Так, якщо працівник відмовляється отримати або підтвердити своїм підписом факт отримання наказу про звільнення необхідно зачитати йому такий наказ вголос у присутності свідків, а факт того, що це було зроблено, зафіксувати у відповідному акті, де мають бути зазначені місце, час, особа, що прочитала наказ, а також прізвища, імена та по батькові осіб, у присутності яких це було зроблено, та їх підписи.

При відмові працівника отримати трудову книжку або підтвердити своїм підписом факт її отримання, необхідно скласти про це акт.

Таких актів до суду не надано.

Також суд критично ставиться до посилання представника відповідача на запит адвоката Мхітаряна О.С. від 07.12.2012 року в якому наявне словосполучення колишній робітник , оскільки цей адвокат здійснював представництво інтересів ОСОБА_1 у кримінальній справі, а відтак, був обізнаний про наявність Постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.06.2012 року, якою зупинено виконання вироку Приморського районного суду м. Одеси від 24.02.2012 року (постанова надсилалась на адресу ОСОБА_6 супровідним листом).

Оцінюючи посилання представника відповідача на не подання декларацій ОСОБА_1 , як на факт, який свідчить про його обізнаність про звільнення з посади, суд вважає його необгрунтованим.

За порушення антикорупційного законодавства передбачено адміністративну і кримінальну відповідальність.

Положенням ч. 2 ст. 84 Закону України Про державну службу визначено, що зокрема у випадку набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення державного службовця до адміністративної відповідальності за корупційне або пов`язане з корупцією правопорушення, суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у триденний строк з дня настання або встановлення зазначеного факту.

Отже, вчинення державним службовцем адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, що підтверджується рішенням суду, яке набрало законної сили, є підставою для припинення державної служби у зв`язку із втратою державним службовцем права на державну службу.

Окрім того, відповідно до статті 19 Закону України «Про державну службу» , на державну службу не може вступити особа, яка: піддавалася адміністративному стягненню за корупційне або пов`язане з корупцією правопорушення - протягом трьох років з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили.

З огляду на викладене, суд вважає, що при розгляді даної справи неможливо надавати оцінку факту неподання декларації, оскільки це не є предметом спору.

Крім цього, слід звернути увагу на те, що не подання декларації можливе і собою, яка працює на відповідній посаді.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що копію трудової книжки позивач отримав 24.12.2019 року а копію наказу про разом із відзивом в підготовчому засіданні 25.02.2020 р.

Окремо слід також звернути увагу та те, що 27.11.2019 року позивач звернувся до відповідача із проханням направити судді Приморського районного суду м. Одеси, який розглядає кримінальну справу, колективне звернення про допуск ОСОБА_1 до виконання посадових обов`язків заступника начальника Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів.

На вказане звернення позивачем отримано відповідь від 02.12.2019 року №970/06-19, якою відмовлено у направленні такого звернення, оскільки це може вважатись втручанням у діяльність судових органів.

Крім того, ОСОБА_1 роз`яснено право на звернення зі скаргою на таку відмову до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

При цьому, вказана відповідь не містить посилання на те, що ОСОБА_1 звільнений з посади ще 21.06.2012 року.

Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 20.01.2012 року Рисовський проти України зазначив, що ризик будь - якої помилки державного органу, у тому числі тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи.

Розглядаючи цю справу, Європейський суд зазначив, що принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Це є гарантією стабільності суспільних відносин , яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов`язок виправити свої помилки.

З цього приводу суд вважає за необхідне звернути увагу на позицію ВС викладену у Постанові по справі №273/212/16-ц від 23.01.2018 р., зокрема, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

При цьому законність звільнення обумовлюється лише правозгідністю рішення органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

При цьому обов`язок вручення трудової книжки та ознайомленні із наказом покладено на орган, який його приймав.

Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.

Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду, з огляду на не надання належних та допустимих доказів відповідачем по справі щодо виконання обов`язку встановленого КЗпП, який безпосередньо пов`язаний з відліком та перебігом строку.

Керуючись ст. ст. 44, 60, 122, 123, 240, 243, 248, 256, 294 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Клопотання представника позивача задовольнити.

Визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду із позовом.

Відмовити в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.

Ухвала окремо від рішення по справі оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Потоцька Н.В.