Постанова

від 17.03.2020 по справі 442/4197/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 442/4197/18 Головуючий у 1 інстанції: Курус Р.І.

Провадження № 22-ц/811/3534/19 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія:84

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2020 року м. Львів

Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ:

головуючого Струс Л.Б.

суддів Левика Я.А., Шандри М.М.

секретар Бадівська О.О.

за участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 вересня 2019 рокув складі судді Курус Р.І.

у справі

за позовом ОСОБА_3 до Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області, третя особа ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення.,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення №331 від 07 травня 2015 року Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області.

Оскаржуваним рішенням позов задоволено.

Визнано незаконним та скасувати рішення Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області за №331 від 07 травня 2015 року "Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд гр. ОСОБА_1 у АДРЕСА_1 .

Стягнуто з Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області на користь ОСОБА_3 704,80 грн. понесених судових витрат.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.

Вважає рішення незаконним, необґрунтованим і таким, що прийняте з порушенням процесуального і матеріального права та підлягає скасуванню.

Вказує, що ОСОБА_3 просила суд визнати незаконним рішення Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області про затвердження йому проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Позов обґрунтовувала тим, що ОСОБА_1 не погодив суміжні межі своєї земельної ділянки, як це передбачено ст.. 198 ЗКУ.

Зазначає, що ОСОБА_3 не є належним позивачем у справі, оскільки його ділянка не є суміжною ділянкою із позивачкою ОСОБА_3 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22.04.2013 року було визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку та скасовано державну реєстрацію Державного акта серії ЯД 3487624 від 29.04.2008 року виданого ОСОБА_3 . Підставою для скасування послужило те, що судом було встановлено, що витяг із рішення №226 про виділення земельної ділянки ОСОБА_3 є сфальсифікованим, а саме ОСОБА_3 було виділено земельну ділянку площею 0,16 га, а не 0,18 га. Саме ці 0,02 га і є межею між земельною ділянкою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Просить скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 вересня 2019і постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною ч.1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

Задовольняючи позов суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскаржуване рішення про затвердження технічної документації та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки на АДРЕСА_1 у власність прийнято без погодження меж земельної ділянки із суміжним землекористувачем - позивачем ОСОБА_3 , тому підлягає до скасуванню.

Проте, з такими висновками суду погодитись не можна з огляду на наступне.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, приватизації, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.

Частиною першою статті 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають право власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 122 цього кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Порядок погодження і затвердження документації із землеустрою, а також повноваження органів виконавчої влади у частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок передбачені у статтях 186, 186-1 ЗК України.

Так, позивачу ОСОБА_3 ще у 2008 році вирішено передати у власність земельну ділянку за рішенням Новокропивницької сільської ради №226 від 13.03.2008 року Про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_3 ,

Однак, відповідно до рішення Дрогобицького районного суду Львівської області від22 квітня 2013 року позов Дрогобицького міжрайонного прокурора про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації державного акту серії ЯД 3487624 від 29 липня 2008 року , виданого ОСОБА_3 - задоволено.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2014 року вказане рішення залишено без змін.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлене законом.

Статтею 106 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

На виконання вказаної статті наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за N 391/17686, затверджено Інструкцію про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками (далі - Інструкція), пунктом 3.12 якої передбачено, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання.

Погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок .

При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами . Із цього зовсім не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Видається, що погодження полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови (якщо вони озвучені). Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року).

Судом встановлено, що Позивач ОСОБА_3 є власницею житлового будинку на АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі - продажу від 11.08.2006 року, а.с. 8.

04.09.2009 року Новокропивницькою сільською радою прийнято рішення №346, згідно п. 1 якого надано дозвіл на виготовлення містобудівного обґрунтування для розміщення житлового будинку ОСОБА_1 , на АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0, 10 га, а.с. 3.

09.04.2010 року Новокропивницькою сільською радою прийнято рішення №386 про внесення змін до рішення №346 від 04.09.2009 року Про надання дозволу на виготовлення містобудівного обґрунтування для розміщення житлового будинку в с. Новий Кропивник , згідно п.1 якого вирішили внести зміни до рішення Новокропивницької сільської ради, а саме у пункті 1 замість слів орієнтовною площею 0,10 га читати 0,14282 га, а.с.4.

Пунктом 1 рішення №416 від 20 серпня 2010 року Новокропивницької сільської ради внесено зміни до проекту землеустрою стосовно площі земельної ділянки (замість 0,1428 га - 0,1279 га) та затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд в АДРЕСА_1 зазначеного рішення передбачено видати ОСОБА_1 державний акт на право власності на землю, а.с. 5.

07.05.2015 року Новокропивницькою сільською радою прийнято рішення №331, згідно п. 1 якого вирішено затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд ОСОБА_1 , площею 0,1428 га, яка розташована в АДРЕСА_1 .

Вказаним рішенням, зокрема п. 2 передбачено передати у власність ОСОБА_1 земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 0,1428 га, кадастровий номер 4621285100:01:002:0448, яка розташована в АДРЕСА_1 , а.с. 6.

Згідно відомостей Державного земельного кадастру, речове право на нерухоме майно (земельну ділянку) за ОСОБА_1 згідно рішення Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області від 07.05.2015 року зареєстроване у Державному реєстрі прав від 12.05.2015 року за №9654816 (а.с. 125).

ОСОБА_1 , якй вказаний у п.1,п.2 оскаржуваного рішення, має по справі процесуальний статус третіх осіб на стороні відповідача.

Як закріплено в частині четвертій статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

У цьому пункті закріплене право на суд разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі Станєв проти Болгарії (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. рішення від 17 січня 2013 року у справі Мосендз проти України (заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі (частина друга статті 51 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, пункт 31.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).

Згідно п.1 ч. 1 ст. 189 ЦПК України завданнями підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу.

Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Втім судом першої інстанції, в порушення статей 51 , 189 ЦПК України (не вирішено питання щодо складу осіб, які мають брати участь у розгляді справи, а апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості усунути такі недоліки.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1428 га, кадастровий номер 4621285100:01:002:0448, на підставі рішення Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області від 07.05.2015 року реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстраці права власності (а.с.55,56)

Як встановлено, що ОСОБА_1 не залучений відповідачем по справі, а має процесуальний статус третьої особи.

Отже судом першої інстанції, в порушення вимог процесуального закону та не вирішено питання щодо складу осіб, які мають брати участь у розгляді справи, а апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості усунути такі недоліки.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Встановивши, що особи, прав та інтересів яких щодо спірного майна стосується вказаний позов, мають процесуальний статус - третьої особи, та не є відповідачами за пред`явленим позовом, тобто з`ясувавши, що позов пред`явлено не до усіх належних відповідачів, суд першої інстанції прийшов до передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

У зв`язку із цим, оскаржуване рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нової постанови про відмову в задоволенні вимог, проте з підстав, вказаних у цій постанові.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Втім судом першої інстанції, в порушення вимог процесуального закону не вирішено питання щодо складу осіб, які мають брати участь у розгляді справи, а апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості усунути такі недоліки.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Згідно до вимог ч. 1 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної інстанції та однією із підстав для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 вересня 2019 області від 06 вересня 2019 - скасувати.

Постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 до Новокропивницької сільської ради Дрогобицького району Львівської області, третя особа ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 19 березня 2020р

Головуючий

Судді