Рішення

від 11.03.2020 по справі 914/2278/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.03.2020 справа №914/2278/19

Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р. , за участі секретаря судового засідання Чорної І.Б., розглянувши справу

за позовом: Міністерства оборони України

до відповідача: Громадської організації Товариство військових мисливців та рибалок західного регіону України

про: стягнення 736010,52грн.

Представники

позивача: Козачук І.М.;

відповідача: Саницький А.І.,

ВСТАНОВИВ:

07.11.2019р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Міністерства оборони України до Громадської організації Товариство військових мисливців та рибалок західного регіону України про стягнення 736010,52грн.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 11.11.2019р. позовну заяву Міністерства оборони України до Громадської організації Товариство військових мисливців та рибалок західного регіону України про стягнення 736010,52грн. залишено без руху та надано позивачу десятиденний строк з дня вручення ухвали для усунення недоліків поданої позовної заяви.

25.11.2019р. позивачем подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви, яку зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№49099/19.

28.11.2019р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 16.12.2019р.; явку представників сторін у судове засідання визнати обов'язковою.

У підготовче засідання 16.12.2019р. сторони явку представників не забезпечили. При цьому, 16.12.2019р. представником відповідача подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№52840/19.

Протокольною ухвалою від 16.12.2019р. підготовче засідання відкладено на 20.01.2020р.

Крім того, ухвалами від 16.12.2019р. Господарський суд Львівської області, в порядку ст.ст. 120-121 ГПК України, викликав сторін у цій справі та повідомив про дату, час та місце проведення підготовчого засідання.

У підготовче засідання 20.01.2020р. представники сторін з'явилися. При цьому, 20.01.2020р. відповідачем подано до суду пояснення по суті позовних вимог та клопотання про продовження строку проведення підготовчого провадження, які зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№3080/20 та вх.№127/20.

20.01.2020р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: продовжити строк проведення підготовчого провадження на 30 днів; відкласти підготовче засідання на 10.02.2020р.

У підготовче засідання 10.02.2020р. представники сторін з'явилися. При цьому, 10.02.2020р. відповідачем подано до суду клопотання про додання документів, яке зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№6809/20. Крім того, 10.02.2020р. на адресу суду від позивача надійшли письмове пояснення та заява про зміну позовних вимог, які зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№6936/20 та вх.№6961/20 відповідно.

10.02.2020р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою ухвалив: прийняти заяву (вх.№6961/20 від 10.02.2020р.) Міністерства оборони України про зміну позовних вимог; закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; призначити судове засідання з розгляду спору по суті на 04.03.2020р.

У судовому засіданні 04.03.2020р. з розгляду спору по суті, в якому сторони забезпечили участь повноважних представників, оголошено перерву до 11.03.2020р. При цьому, 04.03.2020р. позивачем подано до суду письмові пояснення, які зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№11133/20.

Після закінчення перерви, у судове засідання 11.03.2020р. з розгляду спору по суті з'явилися представники сторін.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Згідно ч.1 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, судом, згідно вимог ГПК України, надавалась в повному обсязі можливість учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми ст.81 ГПК України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом учасників справи подавати докази, а п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

Позиція позивача:

Позивач зазначає, що у зв'язку з тим, що рішення Господарського суду Львівської області від 11.12.2017р. у справі №914/814/16, яке набрало законної сили та яким відповідача зобов'язано усунути перешкоди у користуванні майном шляхом його звільнення виконано останнім лише 20.06.2019р., при цьому, враховуючи те, що відповіддю від 02.02.2016р. відповідач письмово підтвердив факт обізнаності щодо користування спірним майном без належної правової підстави, відповідач в період з 02.02.2016р. по 20.06.2019р. безпідставно зберіг та фактично користувався майном, в результаті чого, зберіг кошти, які позивач біг ми отримати від здачі такого майна в оренду.

Враховуючи викладене, позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь грошову суму у розмірі 736010,52грн, як безпідставно збережене майно (кошти), за період використання майна з 02.02.2016р. по 20.06.2019р. При цьому, вищевказана сума грошових коштів визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995р., як сума орендної плати за користування військовим майном.

Позиція відповідача:

Відповідач проти позову заперечив повністю, зазначивши, що станом на 02.02.2016р. (момент надання відповіді на вимогу) відповідач не був обізнаним щодо користування спірним майном без належної правової підстави, більше того, безпідставність набуття (збереження) спірного майна відповідачем, не лише у момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору між позивачем та відповідачем у справі №914/814/16, не була абсолютною, що виключає можливість застосування ст.1212 ЦК України, як і загалом норм гл.83. При цьому, рішення Господарського суду Львівської області у вищевказаній справі було виконано останнім добровільно.

Враховуючи викладене вище, відповідач просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.

За результатами дослідження наданих доказів та матеріалів справи, пояснень представників сторін, суд встановив таке:

Рішенням Господарського суду Львівської області від 11.12.2017р. у справі №914/814/16 (надалі по тексту - Рішення ), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04.06.2018р. та постановою Верховного Суду від 25.04.2019р., позов заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави, в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова задоволено в повному обсязі; зобов'язано Товариство військових мисливців і рибалок, найменування якого змінено на Громадську організацію Товариство військових мисливців та рибалок західного регіону України (надалі по тексту - відповідач ), усунути перешкоди в користуванні нерухомими приміщеннями у м.Львові по вул.Коперника, 27 (надалі по тексті - Спірне майно ), а саме: будівля №1 - управління, площею 205,6кв.м. 1892р. побудови, сховище для техніки (гараж) №13 площею 133,3кв.м. 1966р. побудови та земельною ділянкою площею 0,3га за цією ж адресою, що перебувають у власності держави - Міністерства оборони України (надалі по тексту - позивач ) в особі уповноваженого органу КЕВ м.Львова шляхом звільнення нежитлових приміщень; стягнути з Товариства військових мисливців і рибалок Західного регіону України в дохід державного бюджету України 1218,00грн. судового збору.

02.01.2018р. Господарським судом Львівської області видано накази про примусове виконання Рішення.

Постановою Галицького відділу державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 29.01.2018 відкрито виконавче провадження №55623672 із примусового виконання наказу Господарського суду Львівської області від 02.01.2018 №914/814/16 про зобов`язання відповідача усунути перешкоди в користуванні нерухомими приміщеннями у м. Львові по вул. Коперника, 27, а саме: будівля №1 - управління, площею 205,6 кв.м. 1892 р. побудови, сховище для техніки (гараж) №13 площею 133,3 кв.м. 1966 р. побудови та земельною ділянкою площею 0,3 га за цією ж адресою, що перебувають у власності держави - Міністерства оборони України в особі уповноваженого органу КЕВ м. Львова (79007, м. Львів, вул. Батуринська, 2, код ЄДРПОУ 07638027) шляхом звільнення нежитлових приміщень.

На підставі акту державного виконавця від 20.06.2019р., згідно якого усунуто перешкоди в користуванні Спірним майном шляхом звільнення нежитлових приміщень, 25.06.2019р. державним виконавцем Галицького відділу державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області Савкою В.В. винесена постанова про закінчення виконавчого провадження №55623672.

Враховуючи наведене, а також те, що у відповідь на лист позивача з вимогою усунути перешкоди у користуванні Спірним майном, листом від 02.02.2016р. відповідач повідомив, що Спірне майно було прийнято і поставлено на баланс останнього на підставі акту прийому-передачі від 01.02.1980р., а також просив позивача надати документальне підтвердження,що саме він є власником Спірного майна, що на переконання позивача свідчить про підтвердження факту обізнаності щодо користування Спірним майном без належної правової підстави, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача грошової суми у розмірі 736010,52грн, як безпідставно збереженого майна (коштів), за період використання майна з 02.02.2016р. по 20.06.2019р.

Оцінивши подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що в позові слід відмовити, виходячи з такого:

підставою позовних вимог визначено те, що у період з 02.02.2016р. по 20.06.2019р. відповідач без достатньої правової підстави використовував Спірне майно, що перебуває у власності держави - Міністерства оборони України в особі уповноваженого органу КЕВ м. Львова.

Згідно з ч.1 ст.316 та ч.1 ст.317 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1 ст.1212 названого Кодексу встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Пунктом 1 ч.1 ст.1214 ЦК України унормовано, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Із цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми, можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондиційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Водночас, конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору . Майно не можна вважати набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо в момент його набуття (збереження) це відбулося хоча і не в прямо передбачений, але в усякому випадку - в не заборонений цивільним законодавством спосіб, із метою досягнення учасниками відповідних правовідносин певного правового результату в майбутньому, якщо в подальшому цей результат настав (позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 16.01.2019р. у справі №915/828/16, текст якої розміщено за наступною веб-адресою: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79397898 ).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто, набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією із сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст.1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого , інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Як вже зазначалось вище, Рішенням зобов'язано відповідача у цій справі усунути позивачу перешкоди у користуванні Спірним майном шляхом його звільнення. При цьому, Рішення виконано відповідачем добровільно, про що свідчить зміст акту державного виконавця від 20.06.2019р.

В той же час, згідно з вказаним Рішенням, відповідно до Акту від 01.02.1980 Львівська КЕЧ району передала на баланс відповідача приміщення у військовому містечку №67 по вул. Коперника. 27 у м. Львові, а саме; приміщення №67/1, рік будівництва 1892, який передано на баланс Міністерства оборони по рішенню Ради Міністрів від 21.03.1951 №646-325;67/13, та гараж, рік будівництва 1966. Відповідно до акту від 26.02.1996р. прийомки і експлуатації будинків і споруд військового містечка № 67 і військового містечка № 367/1,2,3 по вул. Коперника, 27 і стрільбища на Картумовій горі в районі вул. Варшавської за товариством військових мисливців Прикарпатського військового округу , а також опису №1 Будинків і споруд, переданих товариству в/мисливців по в/м 67 в м. Львові по вул. Коперника, 27 та в/м 368 по вул.Варшавській ур-ще Кортумова гора і опису №2 Закріплення за товариством в/мисливців земельних ділянок в/м 76-0,3 га, в/м 368 - 17,3 га в м. Львові , Львівська квартирно-експлуатаційна частина району (на даний час КЕВ м. Львова) передала відповідачу земельну ділянку загальною площею 0.3 га військового містечка №67 разом із будинками та спорудами, шо були розташовані на даній земельній ділянці. Зокрема, товариству військових мисливців було передано 2 будівлі, розташованих на території військового містечка № 67.

Суд звертає увагу на принцип належного урядування , про особливу важливість якого підкреслив Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.10.2011р. у справі Рисовський проти України . Вказаний принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах Беєлер проти Італії , Онер`їлдіз проти Туреччини , Megadat.com S.r.l. проти Молдови , Москаль проти Польщі ). Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (п. 74 рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010р. у справі Лелас проти Хорватії ). Відтак, відсутність належного та своєчасного вчинення дій щодо встановлення належності права власності на Спірне майно державі з метою дотримання належного самоврядування , які не залежали від відповідача, а покладалися, в тому числі, на позивача та третіх осіб, не може вважатись підставою для установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) відповідачем Спірного за умови наявності волі позивача в особі Львівської КЕЧ району щодо прийняття збереження такого майна відповідачем.

Відтак, враховуючи наведене, зокрема, наявне волевиявлення позивача у цій справі в особі Львівської КЕЧ району щодо вищевказаного прийняття (збереження) відповідачем Спірного майна та конструкцію ст.1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, які свідчать про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна, положення ст.1212 ЦК України у контексті спірних правовідносин не підлягають застосуванню. При цьому, момент, з якого відповідач мав можливість та повинен був дізнатися про відсутність правової підстави для користування спірним приміщенням настав з моменту набрання вищевказаним судовими Рішенням законної сили.

Більше того, суд звертає увагу на те, що, як зазначено представником позивача під час судових засідань у цій справі, Спірне майно, після звільнення такого відповідачем та передачі позивачу, позивачем, станом на момент звернення до суду із цим позовом, в оренду так і не передано, а отже відсутні підстави вважати, що в межах заявленого позивачем періоду, таке майно останнім могло бути передано третім особам в оренду та позивач міг би одержати грошові кошти у визначеному розмірі, як результат здачі такого майна в оренду.

Також, вирішуючи цей спір про стягнення суми коштів, визначеної як сума орендної плати за користування Спірним майном, суд звертає увагу, що таку суму позивачем визначено на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995р.

Згідно положень вищевказаної Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, розмір річної орендної плати у разі оренди державного нерухомого майна визначається як добуток вартості вказаного майна на відповідну орендну ставку, відповідно до цільового призначення.

Як зазначено у позовній заяві, відповідні обчислення здійснено, виходячи з ринкової вартості Спірного майна, відповідно до Висновка про вартість майна від 15.08.2019 , Акту інвентаризації та оцінки нерухомого майна військового містечка №67, м.Львів, вул.Коперника, 27 від 06.08.2019 , однак вищевказані висновок та акт позивачем суду не подано, в матеріалах справи такі відсутні, клопотань про витребування таких документів до суду не надходило, при цьому, суд позбавлений можливості витребування відповідних доказів з власної ініціативи. Враховуючи наведене, позивачем не доведено належним чином розміру заявленої до стягнення з відповідача суми грошових коштів.

Беручи до уваги викладене вище, в позові слід відмовити повністю.

Відповідно до ст.ст.73, 74 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно з ч.1 ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч.2 ст.79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позивачем не доведено обставин, зазначених у позовній заяві, хоч йому було створено усі можливості для цього, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи все вищенаведене, позовні вимоги є такими, що не підлягають до задоволення повністю.

Відповідно до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України , в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах Трофимчук проти України , Серявін та інші проти України обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно з п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача (п.2 ч.4 ст.129 ГПК України).

Беручи до уваги викладене, а також наявність підстав для відмови в позові, судові витрати позивача слід покласти на нього.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.

Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в позові повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015 .

Повний текст рішення складено та підписано 23.03.2020р.

Суддя Король М.Р.