Постанова

від 27.03.2020 по справі 140/2214/19

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 березня 2020 року

Київ

справа №140/2214/19

адміністративне провадження №К/9901/717/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду :

судді-доповідача - Усенко Є.А.,

суддів: Гімона М.М., Гусака М.Б.,

розглянув у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20.09.2019 (суддя - Волдінер Ф.А.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019 (головуючий суддя - Макарик В.Я., судді -Бруновська Н.В., Матковська З.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги,

У С Т А Н О В И В:

У липні 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Волинській області (далі - ГУ ДФС, відповідач), в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) від 04.06.2019 №Ф-5525-55У у сумі 21`030,90 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався на те, що визначення контролюючим органом зобов`язань зі сплати єдиного внеску та формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) здійснено безпідставно, оскільки у період, за який відповідач визначив борг зі сплати єдиного внеску, позивач, перебуваючи на обліку в органах ДФС як фізична особа - підприємець, господарську діяльність не здійснював, разом з тим у цей період перебував у трудових відносинах з СТзОВ "Романів", тобто був найманим працівником і платником єдиного внеску за нього був його роботодавець. У зв`язку з цим вважає, що обов`язок щодо сплати єдиного внеску згідно з вимогою від 04.06.2019 №Ф-5525-55У спричиняє подвійну його сплату, що є неприпустимим.

Волинський окружний адміністративний суд рішенням від 20.09.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019, в задоволенні позову відмовив з тих підстав, що вимога ГУ ДФС від 04.06.2019 №Ф-5525-55У про сплату недоїмки з єдиного внеску в розмірі 21`030,90 грн за 2017 рік, І-ІV квартали 2018 року та І квартал 2019 року правомірна, оскільки позивач у цей період був зареєстрований як фізична особа - підприємець, а тому зобов`язаний був сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (його відсутності) чи здійснення (нездійснення) господарської діяльності.

Позивач подав до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20.09.2019 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019, у якій, посилаючись на порушення цими судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи позивача в касаційній скарзі обґрунтовані посиланням на те, що впродовж 2017року - І кварталу 2019 року він був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець (СТзОВ "Романів"), що виключає виникнення у нього обов`язку зі сплати єдиного внеску як підприємцем. Позивач вказує на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 04.12.2019 у адміністративній справі №440/2149/19 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДФС у Полтавській області про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки), правовідносини в якій подібні з правовідносинами, стосовно прав і обов`язків сторін в яких виник спір у цій справі.

Заперечуючи проти касаційної скарги, відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача, обґрунтування заперечень відповідача щодо вимог касаційної скарги, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач з 17.10.2007 по 14.05.2019 був зареєстрований фізичною особою - підприємцем, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 19.09.2019 №1005764038 (а.с. 70-71).

Суди також встановили, що з 29.11.2007 по час розгляду справи позивач перебував у трудових відносинах з СТзОВ "Романів" (позивач працював на посаді тракториста), що підтверджується виданою СТзОВ "Романів" довідкою від 17.07.2019 №67 (а.с. 21). Згідно з індивідуальними відомостями про застраховану особу ( ОСОБА_1 ) з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (довідка за формою ОК-7) СТзОВ "Романів" (30740160) впродовж листопада 2007 року - червня 2019 року нараховувало позивачу заробітну плату та сплачувало страхові внески, нараховані на розмір заробітної плати (а.с. 23-33).

04.06.2019 ГУ ДФС у Волинській області сформувало та скерувало позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) за №Ф-5525-55-У, у якій повідомило про наявність у нього заборгованості зі сплати єдиного внеску в розмірі 21`030,90 грн (а.с. 63).

Нарахування цієї суми єдиного внеску здійснено в розмірі мінімального страхового внеску за такі періоди: 8448,00 грн - за 2017 рік; 2457,18 грн - за І квартал 2018 року, 2457,18 грн - за ІІ квартал 2018 року, 2457,18 грн - за ІІІ квартал 2018 року, 2457,18 грн - за ІV квартал 2018 року, 2457,18 грн - за І квартал 2019 року (а.с. 65-67).

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).

Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

В пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті).

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ''Про оплату праці'', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Водночас, відносини щодо сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб (до яких відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК відноситься фізична особа-підприємець) саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення законодавства щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону №2464-VI був викладений Верховним Судом в постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтриманий в постанові від 04.12.2019 в адміністративній справі №440/2149/19, на яку позивач посилається в касаційній скарзі, а також від 23.01.2020 у справі №480/4656/18.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Підстав для відступу від правової позиції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеної в зазначених постановах, Верховний Суд у цій справі не знаходить.

У зв`язку з наведеним визначення позивачу зобов`язань зі сплати єдиного внеску згідно з вимогою про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 04.06.2019 №Ф-5525-55У є протиправним, що є підставою для скасування цієї вимоги.

Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми Закону №2464-VI та дійшли помилкового висновку щодо прав і обов`язків сторін в цій адміністративній справі.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

08.02.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15.01.2020 №460-IX, яким внесені зміни, зокрема, щодо меж касаційного перегляду, підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень.

Водночас, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до положень частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 08.02.2020) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права є підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині.

Неправильним застосуванням норм матеріального права, як встановлено частиною третьою цієї статті, вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для відшкодування судових витрат особі, яка не є суб`єктом владних повноважень, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова особа, є задоволення позову судом.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста цієї статті).

Отже, судові витрати, понесені позивачем, підлягають відшкодуванню.

Керуючись статтями 139, 344, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20.09.2019 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019 скасувати.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 04.06.2019 №Ф-5525-55У у сумі 21`030,90 грн.

Здійснити перерозподіл судових витрат на сплату судового збору та стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг в загальній сумі 3457,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Волинській області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Є.А. Усенко

М.М. Гімон

М.Б. Гусак ,

Судді Верховного Суду