Постанова

від 26.02.2020 по справі 910/12530/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" лютого 2020 р. Справа№ 910/12530/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Кропивної Л.В.

суддів: Руденко М.А.

Смірнової Л.Г.

секретар судового засідання Ярмоленко С.М.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання,

розглянувши апеляційну скаргу комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація"

на рішення господарського суду міста Києва від 10.12.2019 р. (повний текст складено 13.12.2019 р.)

у справі № 910/12530/19 (суддя - Кирилюк Т.Ю.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Лайфселл"

до комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київкінофільм"

про припинення дії договору про встановлення сервітуту № БМС-07-Б/702 від 01.07.2015 р.,-

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайфселл" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" про припинення дії договору про встановлення сервітуту № БМС-07-Б/702 від 01.07.2015 р. у зв`язку з закінченням 30.06.2016 р. строку його дії.

Позивач стверджував, що договір № БМС-07-Б/702 від 01.07.2015 р. є строковим, строк його дії сплинув 30.06.2016 р., адже для продовження дії договору не були дотримані умови пункту 9.2 договору. Також позивач стверджував, що відповідач не є власником або володільцем сервітуту і остаточно втратив будь-яке право розпоряджатись об`єктом сервітуту після прийняття 22.05.2013 р. Київською міською радою рішення № 336/9393. На думку позивача, з моменту прийняття Київською міською радою рішення № 336/9393 відповідач втратив право вимагати плату за користування сервітутом, а також укладати або продовжувати раніше укладені договори на об`єктах інфраструктури комунальної власності в м. Києві. Та обставина, що позивач фактично сплачує плату за користування сервітутом двом комунальним підприємствам (відповідачу та третій особі) не відповідає засадам цивільного законодавства щодо розумності та справедливості і порушує права позивача, тож на підставі пункту 9.2 договору та п.п. 2,3 ч. 1 ст. 406 Цивільного кодексу України позивачем заявлено даний позов.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.12.2019 р. у справі № 910/12530/19 у задоволенні позову відмовлено.

Мотивуючи свої висновки, суд першої інстанції встановив, що укладений 01.07.2015 р. між відповідачем та позивачем договір № БМС-07-Б/702 не є договором про встановлення сервітуту, а правовідносини між сторонами є орендними, тому укладений між сторонами договір сервітуту є удаваним правочином. Водночас суд визнав, що договір оренди є припиненим, у зв`язку з направленням позивачем письмового повідомлення відповідачу про відсутність наміру продовжувати дію договору. Пославшись на невірно обраний позивачем спосіб захисту належних позивачу прав чи охоронюваних законом інтересів і на неможливість припинення зобов`язань, які на час розгляду судом спору є припиненими, місцевий господарський суд відмовив позивачу у задоволенні його вимог до відповідача.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач - комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" - звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило змінити мотивувальну частину оскаржуваного рішення у редакції постанови суду за результатами розгляду апеляційної скарги; резолютивну частину рішення господарського суду міста Києва від 10.12.2019 р. у справі № 910/12530/19 залишити без змін.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про удаваність укладеного між сторонами договору про встановлення сервітуту і застосування до правовідносин сторін норм матеріального права, які регулюють відносини оренди. Також відповідач вважав незаконними і такими, що не відповідають пунктам 2, 3 ч. 1 ст. 406 Цивільного кодексу України та умовам пункту 9.2 договору висновки суду про припинення дії договору. На думку скаржника, вимоги позивача про припинення дії договору у зв`язку з закінченням строку його дії не потребують встановлення зазначеного факту у судовому порядку та не спрямовані на поновлення порушеного права позивача.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.01.2020 р., у складі колегії суддів: Кропивна Л.В. (головуючий), Руденко М.А., Смірнова Л.Г., відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду на 26.02.2020 р.

24.02.2020 р. до Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив із запереченнями на апеляційну скаргу.

В судовому засіданні 26.02.2020 р. представник позивача просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Представник відповідача вказував на обґрунтованість апеляційної скарги, просив змінити мотивувальну частину оскаржуваного рішення з підстав викладених у скарзі.

Третя особа не взяла участі у розгляді справи судом апеляційної інстанції, хоча була належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання. За висновками суду , неявка представника не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як підтверджується матеріалами справи, 01.07.2015 р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Астеліт" (в подальшому змінено назву на товариство з обмеженою відповідальністю "Лайфселл"; далі - сервітуарій) та комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі - підприємство) на підставі статтей 401-403, 626, 627 Цивільного кодексу України та рішення Київської міської ради № 378/5765 від 14.07.2011 р. "Про питання впорядкування діяльності суб`єктів господарювання в галузі зв`язку та інформаційних технологій" укладено договір про встановлення сервітуту № БМС-07-Б/702 (далі - договір), предметом якого є обмежене право користування сервітуарієм частиною даху та частиною технічного приміщення даху будівель комунальної власності відповідно до пункту 1.2 договору, що знаходяться за адресами, зазначеними в додатку 1 до даного договору (об`єкт розміщення).

За умовами 1.2, 1.4 договору об`єкт розміщення використовується виключно для розміщення обладнання базових станцій стільникового зв`язку антенно-фідерних пристроїв, телекомунікаційного обладнання та мереж (далі - обладнання) у визначеному сторонами місці відповідно до запланованої схеми розміщення обладнання сервітуарія (додаток № 2 до договору). Об`єкт розміщення надається лише для фактичного розміщення обладнання та даний договір не несе дозвільного характеру цільового використання сервітуарієм свого обладнання.

За пунктом 3.1 договору позивач зобов`язався вносити відповідачу за користування об`єктом розміщення щомісячну плату, яка відповідно до умови пункту 3.3 на момент підписання договору складала 3 305,04 грн.

Згідно пункту 4.1.9 договору позивач зобов`язується демонтувати обладнання, яке йому належить, у разі закінчення строку дії договору. Демонтаж проводиться зі збереженням об`єкту розміщення в стані не гіршому ніж передавався та здійснюється зі складанням відповідного акту в присутності уповноважених представників сторін договору та балансоутримувача будинку.

Додатком № 1 до договору визначено, що частина даху та частина технічного приміщення даху будівель, які передаються у користування позивача, є частиною будівлі по проспекту 40-річчя Жовтня 116 у місті Києві; балансоутримувач будівлі - комунальне підприємством "Київкінофільм"; площа 5,0 кв.м.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції надав іншу кваліфікацію діям сторін на виникнення між ними цивільних прав та обов`язків. На думку суду першої інстанції, у зв`язку з укладеним договору, між сторонами виникли правовідносини оренди.

Утім, з таким висновком погодитися не можна.

Зазвичай, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Вирішуючи питання щодо удаваності правочину і прикриття ним іншого договору - орендного, суд не встановив мети, яку сторони, укладаючи договір про встановлення сервітуту дійсно переслідували, і на що була спрямована їх воля.

Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги на ту обставину, що дах будівлі не є самостійною річчю, а є складовою будівлі, її конструктивним елементом і разом з нею становить одне ціле, тож окремо від будівлі дах, або його частина передаватися не може, а відносини сторін не регулюються нормами про найм (оренду).

Між тим, однією із загальних засад цивільного законодавства України є свобода договору, відповідно статті 3 Цивільного кодексу України.

Згідно пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 13 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

В той же час, частинами 1, 2 статті 14 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

За приписами частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами, відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України.

Аналогічні положення містить і Господарський кодекс України.

Так, відповідно частини 2 статті 67 Господарського кодексу України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Нормами статті 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання; належним чином відповідно до закону, інших правових актів та договору. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Водночас, в силу презумпції правочину і обов`язковості його умов для сторін, які його уклали, зобов`язання, які виникли між сторонами, регулюються договором та загальними положеннями Цивільного кодексу України про зобов`язання.

Таким чином судом першої інстанції у мотивувальній частині рішення помилково зроблено висновки щодо удаваності правочину, наявності між сторонами орендних правовідносин і підстав їх припинення, тож ці висновки підлягають виключенню з мотивувальної частини судового рішення.

Фактично, як випливає з позову, позивач намагається звільнитися від виконання грошових зобов`язань перед відповідачем, посилаючись на те, що у останнього таке право відсутнє, у зв`язку з настанням вказаних позивачем і взаємовиключних за своєю суттю підстав:

- за спливом з 30.06.2016 р. строку дії договору;

- у зв`язку з рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 р.;

- в силу набрання чинності з 14.06.2017 р. Закону України "Про доступ до об`єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку телекомунікаційних мереж".

З доводів сторін та матеріалів справи судом апеляційної інстанції встановлено, що на час прийняття судом першої інстанції рішення по суті спору позивач не демонтував розміщене на даху і у технічних приміщеннях даху будівлі № 116 по проспекту 40-річчя Жовтня у місті Києві власних антенно-фідерних пристроїв та телекомунікаційного обладнання, а також не виконує грошових зобов`язань відповідачу.

Так, у матеріалах справи наявна копія позовної заяви від 16.04.2019 р. комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" до товариства з обмеженою відповідальністю "Лайфселл" про стягнення заборгованості із загальною ціною позову 180 638,84 грн. Господарським судом міста Києва ухвалою від 19.08.2019 р. відкрито провадження у справі № 910/11052/19.

Встановлюючи у спірних правовідносинах сукупність у позивача суб`єктивних прав, або охоронюваних законом інтересів, можливість їх порушення відповідачем та обраний позивачем спосіб їх захисту, суд апеляційної інстанції виходить з такого, що у зобов`язальних правовідносинах, сторони мають ті права, які випливають із договору.

Поза тим, завданням суду при здійсненні правосуддя є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.

Так, у рішенні від 15.11.1996 р. у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Відтак підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Вчинення правочину, як і його припинення є юридичними вольовими діями і юридичним фактами, встановлення яких не може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідний правовий висновок наведений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16.

Згідно п. 4 ч. 1 та ч. 4 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для зміни судового рішення є неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки при прийнятті оскаржуваного рішення, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і прийшов до хибних висновків, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржене апелянтом рішення господарського суду по даній справі у резолютивній частині - залишенню без змін, а мотивувальну частину рішення слід змінити повністю з підстав, викладених у цій постанові.

В силу статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору, у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" на рішення господарського суду міста Києва від 10.12.2019 р. у справі № 910/12530/19 задовольнити.

Резолютивну частину рішення господарського суду міста Києва від 10.12.2019 р. у справі № 910/12530/19 залишити без змін, змінивши мотивувальну частину рішення.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Лайфселл" (03110, м. Київ, вул. Солом`янська, буд. 11 літ. А; ЄДРПОУ 22859846) на користь комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 51-А; ЄДРПОУ 03366500) 2 881,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду міста Києва видати наказ.

Матеріали справи № 910/12530/19 повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до ст.ст. 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 02.04.2020 р.

Головуючий суддя Л.В. Кропивна

Судді М.А. Руденко

Л.Г. Смірнова