Постанова

від 09.04.2020 по справі 2-887/11

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 2-887/11

провадження № 61-11187св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Селищна сільська рада Літинського району Вінницької області,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Вінницької області від 28 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Панасюка О. С., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання права власності у порядку спадкування.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що вона є спадкоємцем першої черги після смерті батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте не може оформити спадщину на будинок із погосподарськими спорудами, з тих причин, що у нотаріальній конторі їй відмовлено у видачі свідоцтва, оскільки у технічному паспорті на будинок зазначено, що батькові належить лише 1/3 частина будинку, а 2/3 частини належать ОСОБА_2 .

Згідно з договором дарування від 01 листопада 1990 року ОСОБА_2 подарував належні йому 2/3 частини будинковолодіння її батькові, тому просила визнати за нею право власності на житловий будинок, загальною площею 70, 7 кв. м, житловою площею 16, 4 кв. м, позначений на плані літерою А, веранду а1, сарай Б , сарай В, убиральню В1, баню Г, та земельну ділянку, розміром 0, 51 га, що розташовані на АДРЕСА_1 .

Стислий виклад заперечень відповідача

Селищна сільська рада Літинського району Вінницької області відзив на позов не надала, просила розглянути справу за її відсутністю.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 24 листопада 2011 року позов задоволено повністю. Визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом на належні ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , такі об`єкти: житловий будинок, загальною площею 70, 7 кв. м, житловою площею 28, 7 кв. м, позначений на плані літерою А, веранду, позначену на плані літерою а1, сарай під літерою В, сарай під літерою Б , убиральню під літерою В1, баню під літерою Г, які розташовані у АДРЕСА_1 , та на присадибну земельну ділянку,площею0, 51 га, для ведення особистого підсобного господарства, з яких під будівлями - 150, 00 кв. м, під двором - 150, 00 кв. м, під садом - 200, 00 кв. м, рілля - 0, 46 га, що розташовано у с. Садове Літинського району Вінницької області.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, дослідивши зібрані у справі докази, дійшов висновку, що на момент смерті ОСОБА_3 належало на праві власності таке майно: будинок на АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0, 51 га, за цією ж адресою.

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 28 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. У матеріалах справи наявна довідка Літинської нотаріальної контори від 28 квітня 2011 року № 599/02-14, яка підтверджує відкриття спадкової справи після смерті ОСОБА_2 , інформація про відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину відсутня. За таких обставин суд першої інстанції зобов`язаний був з`ясувати насамперед, чи були перешкоди в отриманні свідоцтва на спадщину у позивача, що судом зроблено не було. Суд першої інстанції не взяв до уваги, що відповідно до довідки Комунального підприємства Вінницьке обласне об`єднання бюро технічної інвентаризації (далі - КП ВООБТІ ) від 12 жовтня 2017 року № 433, згідно з матеріалами інвентаризаційної справи № 640 станом на 31 грудня 2012 року право власності на 2/3 частини спірного житлового будинку з прибудовою та господарськими будівлями зареєстровано у КП ВООБТІ за ОСОБА_2 . Проте, суд першої інстанції розглянув справу без залучення ОСОБА_2 , який заперечує право власності спадкодавця на спірний житловий будинок у повному обсязі. Окрім того, безпідставно судом оцінено як правовстановлюючий документ рішення сільської ради від 01 квітня 1994 року, яким вирішено передати ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку у розмірі 0, 51 га для ведення особистого підсобного господарства, оскільки право власності на земельну ділянку на підставі цього рішення у ОСОБА_3 не виникло.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у січні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що ОСОБА_2 є спадкоємцем другої черги після смерті ОСОБА_3 , отже рішення не стосується його прав та інтересів, оскільки за наявності першої черги спадкоємців спадкоємці наступних черг позбавляються права на спадщину. Також зазначила, що суд апеляційної інстанції неналежним чином дослідив наявні у матеріалах справи докази та дійшов необґрунтованого висновку про те, що позивач не довела, що спадкодавцю на момент смерті належало спірне майно. Права власності на житловий будинок зареєстровані відповідно до чинного на той момент законодавства.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно із свідоцтвом про народження ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , доведено, що ОСОБА_3 є її батьком.

Рішенням Селищенської сільської ради Літинського району Вінницької області від 01 квітня 1994 року ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку у розмірі 0, 51 га для ведення особистого підсобного господарства.

Відповідно до свідоцтва про смерть від 25 листопада 2010 року ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 58 років.

Згідно із довідкою, виданою Селищенською сільською радою Літинського району Вінницької області 07 серпня 2007 року № 124, ОСОБА_2 поховав свого брата ОСОБА_3 за власний рахунок.

Після смерті ОСОБА_3 з заявами про прийняття спадщини звернулися дочка померлого ОСОБА_1 та брат ОСОБА_2 , заведено спадкову справу № 66/2008. Свідоцтво про право на спадщину не видавалося, що підтверджується довідкою Літинської державної нотаріальної контори від 28 квітня 2011 року № 599/02-14.

Згідно із довідкою Селищенської сільської ради від 02 березня 2011 року № 203 житловий будинок, власником якого рахується ОСОБА_3 , знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У технічному паспорті, виготовленому станом на 08 квітня 2011 року зазначено, що власниками будинку є: ОСОБА_2 - 2/3 ідеальні частки, ОСОБА_3 - 1/3 ідеальна частка.

Відповідно до довідки Селищенської сільської ради від 17 березня 2011 року № 243 за ОСОБА_3 рахувалася присадибна земельна ділянка, площею 0, 51, а саме: під будівлями - 150 кв. м, під двором - 150 кв. м, під садом - 200, 00 кв. м, рілля - 0, 46 га.

Згідно з довідкою КП ВООБТІ від 12 жовтня 2017 року № 433 відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи № 640 станом на 31 грудня 2012 року право власності на 2/3 частини житлового будинку з прибудовою та господарськими будівлями, розташованого на АДРЕСА_1 09 жовтня 1990 року зареєстровано у КП ВООБТІ за ОСОБА_2 та записано в реєстрову книгу № 3 за реєстровим № 3-634 на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право власності на будинковолодіння від 09 жовтня 1990 року, виданого виконкомом Селищенської сільської ради Літинського району Вінницької області на підставі рішення виконкому Літинської районної ради від 16 червня 1988 року № 96.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (статті 1261-1264 ЦК України).

Отже, основною засадою правового регулювання спадкування за законом є принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга спадкоємців - це певне (визначене законом) коло осіб з урахуванням ступеня їх спорідненості із спадкодавцем, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (стаття 1296 ЦК України).

Статтею 1297 ЦК України встановлено обов`язок спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Таким чином, відповідно до статті 392 ЦК України з вимогами про визнання права власності на спадкове майно спадкоємець вправі звернутися до особи, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно.

У разі, коли спір виникає у зв`язку з неможливістю документального оформлення права на спадщину, за відсутності спору про безпосереднє право на неї, спадкоємець може оскаржити відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій у судовому порядку.

Порядок оформлення права на спадщину встановлений главою 89 ЦК України, Законом України Про нотаріат , підзаконними нормативними актами та являє собою визначену законодавством сукупність функцій, притаманну юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів.

Верховний Суд врахував, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Таким чином, якщо відсутність умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові.

З огляду на зазначене Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що відповідно до представлених доказів у справі інформація про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії відсутня. За таких обставин суд першої інстанції зобов`язаний був з`ясувати насамперед, чи були перешкоди в отриманні свідоцтва про право на спадщину у позивача у загальному порядку, чого судом зроблено не було.

Верховним Судом також враховано, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження

№ 14-511цс18) зроблено правовий висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України 2004 року). Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України 2004 року). Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України 2004 року).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що спір у цій справі стосується прав та інтересів ОСОБА_2 , який заперечує самий факт належності спірного будинку спадкодавцю у повному обсязі та надав докази належності йому 2/3 частин спірного будинку. При цьому, без відповідної заяви або клопотання позивача про заміну відповідача чи залучення співвідповідача суд не вправі залучати до участі у справі інших осіб як відповідачів, які не визначені у такому процесуальному статусі позивачем.

Верховний Суд зауважує, що у ситуації, коли за твердженням позивача йому відмовлено у видачі свідоцтва внаслідок того, що спадкове майно належало, окрім спадкодавця ще й іншій особі, суд зобов`язаний був надати оцінку таким обставинам, з`ясувати, чи дійсно спірне майно належить одноособово спадкодавцю та вирішити питання щодо залучення до участі у справі належного кола відповідачів.

Оскільки позивач пред`явив позов до неналежного складу відповідачів, то висновки суду апеляційної інстанції про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у позові є обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги щодо того, що ОСОБА_2 є спадкоємцем другої черги і тому не набув право власності на спірне майно, є необґрунтованими, оскільки порушення своїх прав та інтересів рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 обґрунтовував іншими обставинами, а саме тим, що на момент смерті ОСОБА_3 йому належало 2/3 частини спірного нерухомого майна.

Суд частково погоджується з доводами касаційної скарги про помилковість посилання рішення суду апеляційної інстанції на необхідність реєстрації права власності на нерухоме майно за правилами чинного ЦК України, однак у цілому це не вплинуло на правильність рішення суду і не може слугувати підставою для його скасування, оскільки по суті спір вирішено правильно та відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про необхідність відмови у позові.

За правилами статей 10, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Вінницької області від 28 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко