Постанова

від 31.03.2020 по справі 759/4907/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 759/4907/18

провадження № 61-11416св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є.В. (суддя-доповідач),

Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач Центральний спортивний клуб Збройних Сил України,

представник позивача адвокат Рогожук Сергій Леонідович,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року Центральний спортивний клуб Збройних Сил України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що Центральний спортивний клуб Збройних Сил України є балансоутримувачем військового містечка № НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 . На території вказаного військового містечка розташований житловий будинок АДРЕСА_2 , що перебуває на бухгалтерському обліку позивача. У двокімнатній квартирі АДРЕСА_2 зазначеного будинку орієнтовно з 1992 року проживає полковник запасу Служби безпеки України ОСОБА_1 разом із сім`єю у складі чотирьох осіб (дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 , донька ОСОБА_4 ). Відповідачі були вселені в зазначену квартиру як особи, що потребують поліпшення житлових умов.

Після проведення керівництвомЦентрального спортивного клубу Збройних Сил України перевірки стосовно використання житлового фонду встановлено, що рішенням Житлово-побутової комісії Центрального управління Служби безпеки України від 19 лютого 2010 року ОСОБА_1 на сім`ю з 4 осіб була надана службова трикімнатна квартира АДРЕСА_3 . В подальшому на підставі рішення вказаної комісії від 18 травня 2011 року надана відповідачам квартира була виключена з числа службових та передана їм для постійного проживання із зняттям ОСОБА_1 з квартирного обліку в Службі безпеки України.

Згідно з розпорядженням Дарницької районної у місті Києві держаної адміністрації від 08 серпня 2011 року № 53108 ОСОБА_1 та членам його сім`ї передано в приватну спільну сумісну квартиру АДРЕСА_3 .

Однак після поліпшення житлових умов ОСОБА_1 не повідомив балансоутримувача будинку АДРЕСА_4 про зазначену обставину та самоправно, без законних на те підстав повторно разом із сім`єю вселився у квартиру АДРЕСА_2 цього будинку.

17 січня 2018 року начальник Центрального спортивного клубу Збройних Сил України направив ОСОБА_1 звернення з вимогою звільнити самоправно зайняту квартиру, яке останній отримав 19 січня 2018 року, однак відповіді на таке звернення не надав та займану житлову площу не звільнив.

У зв`язку з викладеним позивач просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з двокімнатної квартири АДРЕСА_5 , без надання іншого житлового приміщення.

У зв`язку з тим, що ухваленев даній справі рішення може вплинути на права або обов`язки неповнолітньої ОСОБА_4 , ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 08 серпня 2018 року залучено до участі у справі Службу у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року позов Центрального спортивного клубу Збройних Сил України задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 з двокімнатної квартири АДРЕСА_5 без надання їй іншого жилого приміщення.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт проживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_6 зафіксовано актом комісії Центрального спортивного клубу Збройних Сил Українивід 29 січня 2018 року. При цьому ОСОБА_1 у 2012 році, після отримання повноцінного житла, заселився у зазначену квартиру не самоправно, а на підставі розпорядження посадової особи позивача про реєстрацію його місця проживання в цій квартирі. Таким чином, ОСОБА_1 , а також ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , як члени його сім`ї, проживають у спірній квартирі правомірно, як за сприянням посадових осіб позивача, так і за їх бездіяльності.

Однак ОСОБА_2 проживає в квартирі АДРЕСА_6 неправомірно, оскільки вона отримала інше житло, в подальшому його приватизувала, знялася з реєстрації місця проживання за вказаною адресою та розірвала шлюб з ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року апеляційну скаргу Центрального спортивного клубу Збройних Сил України задоволено.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Позов Центрального спортивного клубу Збройних Сил України про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено.

Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з двокімнатної квартири АДРЕСА_5 без надання їм іншого жилого приміщення.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що перед ОСОБА_1 , як військовослужбовцем, держава вже виконала обов`язок, передбачений частиною першою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», забезпечивши його разом із сім`єю житловим приміщенням для постійного проживання. Після чого передбачені законом підстави для повторного поліпшення житлових умов у відповідачів не виникали. Повторне вселення відповідачів у 2012 році в спірну квартиру, яка є майном Збройних Сил України, відбулося без отримання ордеру, тобто безпідставно.

Крім того, апеляційний суд посилався на те, що виселення неповнолітньої ОСОБА_4 не є порушенням її права на житло, оскільки після виселення вона може й надалі це право реалізовувати безперешкодно та законно проживаючи в квартирі АДРЕСА_3 , співвласником якої вона є.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що повторне вселення ОСОБА_1 в спірну квартиру є правомірним, оскільки відбулося з дозволу та відома Центрального спортивного клубу Збройних Сил України. Зокрема, позивачем в 2012 році надано дозвіл на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_6 , а в подальшому між заявником та обслуговуючою організацією позивача було укладено договір про надання комунальних послуг.

При цьому, заявники посилалися на те, що в 2012 році ордер на вселення в спірне жиле приміщення не міг бути виданий ОСОБА_1 , оскільки це приміщення не було вільним у ньому на законних підставах з 1995 року проживав його син ОСОБА_3 , який своє право на безоплатну приватизацію майна не реалізував. Тобто ОСОБА_1 вселився в спірну квартиру як член сім`ї наймача.

Також у касаційній скарзі зазначено, що ОСОБА_1 належну йому 1/3 частку квартири АДРЕСА_3 шляхом укладення договору дарування відчужив на користь колишньої дружини ОСОБА_2 в рахунок сплати аліментів на утримання неповнолітньої дочки ОСОБА_4 . Однак апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_1 , як і ОСОБА_3 , не мають у власності іншого житла, не встановив співрозмірності їх виселення відповідній меті та безпідставно виселив заявників зі спірної квартири, у зв`язку з чим порушено їх право на повагу до житла й вони нестимуть непропорційний та надмірний тягар.

Водночас заявники стверджували, що суди першої та апеляційної інстанції визнали малолітню ОСОБА_4 , 2008 року народження, належним відповідачем, однак не визначили її законного представника та не залучили до участі в справі Службу у справах дітей.

Крім того, в касаційній скарзі заявники посилалися на сплив позовної давності за позовними вимогами Центрального спортивного клубу Збройних Сил України.

Доводи інших учасників справи

У відзиві Центрального спортивного клубу Збройних Сил України на касаційну скаргу зазначено, що 23 травня 2002 року ОСОБА_1 звільнився з лав Збройних Сил України, а тому разом із членами своєї сім`ї був зобов`язаний виселитися із займаного житлового приміщення, яке було надано для тимчасового проживання. Крім того, відповідачі втратили право на користування спірною квартирою, оскільки вони, як особи, що потребували поліпшення житлових умов, отримали від Держави в особі Служби безпеки України житло, яке в подальшому приватизували.

При цьому вказано, що повторне вселення відповідачів у спірну квартиру в 2012 році є самоправним, оскільки ОСОБА_1 та члени його сім`ї жодного ордеру на таке вселення не отримували.

Також у запереченнях позивач посилався на те, що виселення відповідачів зі спірної квартири відповідає «нагальній суспільній необхідності», є співрозмірним із переслідуваною законною метою, оскільки численна кількість військовослужбовців, які несуть службу в лавах Збройних Сил України, та члени їх сімей потребують поліпшення житлових умов першочергово. Відповідачі, отримавши від держави постійне житло, штучно погіршили житлові умови, зокрема, ОСОБА_3 , будучи повнолітнім, умисно не реалізував права приватизувати частку квартири АДРЕСА_3 . При цьому доказів, що б підтверджували обставину відчуження ОСОБА_1 належної йому частки у зазначеній квартирі немає.

Крім того, позивач зазначав, що вирішення справи відбувалося за участі Служби у справах дітей, а виселення неповнолітньої ОСОБА_4 не порушить її прав, оскільки вона має у власності інше житло, де проживає її матір.

З приводу доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд не вирішив клопотання про застосування наслідків спливу строків позовної давності в запереченнях зазначено, що в задоволенні такого клопотання уже було відмовлено під час розгляду справи в суді першої інстанції.

У зв`язку з викладеним позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу зі Святошинського районного суду міста Києва. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року до закінчення розгляду справи в касаційному порядку.

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року прийнято зазначену заяву ОСОБА_3 .

У липні 2019 року справу № 759/4907/18 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 1990 до 2002 року проходив службу в Збройних Силах України (т. 1 а. с. 105, 106).

14 травня 1993 року ОСОБА_1 поставлено на квартирний облік в Квартирно-експлуатаційну частину Київського гарнізону (т. 1 а. с. 44).

Центральний спортивний клуб Збройних Сил України є балансоутримувачем військового містечка № 294 (спортивної роти), розташованого на АДРЕСА_1 , на території якого знаходиться житловий будинок АДРЕСА_2 (т. 1 а.с.13-21).

З наявної в матеріалах справи копії виписки з протоколу засідання житлової комісії (спільного засідання адміністрації і комітету профспілки) військової частини № 45948 від 14 вересня 1995 року вбачається, що капітану ОСОБА_1 на сім`ю з трьох чоловік (він, дружина та син) надано окрему двокімнатну квартиру АДРЕСА_6 , площею 46,6 кв. м (т. 1 а. с. 101).

З 23 травня 2002 до 31 березня 2014 року ОСОБА_1 проходив військову службу в лавах Служби безпеки України на посадах офіцерського та керівного складу (т. 1 а. с. 105-106).

19 лютого 2010 року на засіданні Житлово-побутової комісії Центрального управління Служби безпеки України ОСОБА_1 на сім`ю з 4 осіб (він, дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 , 1992 року народження, та дочка ОСОБА_4 , 2008 року народження) надано службову трикімнатну квартиру АДРЕСА_7 (т. 1 а. с. 51).

Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 01 квітня 2010 року № 206 затверджено рішення керівництва Служби безпеки України від 11 березня 2010 року № 6 про надання службового приміщення ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 47-48).

Ордер № 4345 на вселення в квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_1 отримав 31 травня 2010 року (т. 1 а. с. 46).

18 травня 2011 року на засіданні Житлово-побутової комісії Центрального управління Служби безпеки України встановлено, що ОСОБА_1 , полковник УРОС, складом сім`ї 4 особи (він, дружина ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_4 , 2008 року народження, та мати дружини ОСОБА_5 , 1939 року народження) проживає в трикімнатній квартирі АДРЕСА_7 . Вказана комісія постановила звернутися до районної державної адміністрації за місцем знаходження квартири з проханням виключити її зі складу службового житла Служби безпеки України та надати її ОСОБА_1 для постійного проживання; з квартирного обліку в Центральному управлінні зняти (т. 1 а. с. 52).

Про надання ОСОБА_1 зазначеної квартири Центральним управлінням Служби безпеки України видано відповідний наказ від 27 травня 2011 року № 201 (т. 1 а. с. 53).

Розпорядженням Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 14 червня 2011 року № 280 трикімнатну квартиру АДРЕСА_7 виключено з числа службової житлової площі та надано її ОСОБА_1 на родину з 4 осіб: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_4 , мати дружини ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 29).

08 серпня 2011 року Дарницька районна у місті Києві державна адміністрація прийняла розпорядження № 53108 «Про приватизацію квартири АДРЕСА_3 », яким ОСОБА_1 та його сім`ї передано у приватну спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 97,1 кв. м (т. 1 а. с. 30).

Згідно з інформаційною довідкою № 132481280 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 29 липня 2018 року квартира АДРЕСА_3 на праві приватної власності належить ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 по 1/3 частині кожному. Підстава виникнення права власності свідоцтво про право власності серії НОМЕР_2 від 08 серпня 2011 року, видане Управлінням житлово-комунального господарства Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (т. 1 а. с. 153-154).

Суд апеляційної інстанції дослідив паспорт серії НОМЕР_3 на ім`я ОСОБА_1 та встановив, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Конотоп Сумської області. Паспорт ОСОБА_1 видано Конотопським МВ УМВСУ в Сумській області 16 листопада 2011 року, тобто після приватизації квартири АДРЕСА_3 (т. 2 а. с. 75-78).

Як зазначено в оскаржуваній постанові апеляційного суду, ОСОБА_1 пояснив, що отримання ним паспорта в 2011 році було проведено у зв`язку з визнанням його попереднього паспорта непридатним для користування.

На сторінці 11 паспорта ОСОБА_1 зазначено, що його місцем реєстрації з 13 жовтня 2011 року є АДРЕСА_8 . Наступна відмітка на вказаній сторінці засвідчує зняття його з місця реєстрації 10 квітня 2011 року (т. 2 а. с. 77).

У рапорті на ім`я начальника Центрального управління Служби безпеки України від 19 квітня 2012 року ОСОБА_1 просив ухвалити рішення щодо реєстрації його місця проживання за адресою: АДРЕСА_9 і такий дозвіл надано посадовою особою позивача (т. 1 а. с. 169).

26 квітня 2012 року Святошинським РУ ГУМВСУ в м. Києві вчинено реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_9 (т. 2 а. с. 78).

Інформаційна довідка № 132727973 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 31 липня 2018 року свідчить про те, що ОСОБА_1 відчужив належну йому 1/3 частку квартири АДРЕСА_3 на користь дружини ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 24 жовтня 2013 року (т. 1 а. с. 155).

Згідно з поясненнями ОСОБА_1 відчуження належної йому 1/3 частки квартири на користь дружини було здійснено в рахунок сплати аліментів на користь неповнолітньої дочки ОСОБА_4 .

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 07 квітня 2014 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (т. 1 а. с. 173).

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії акту від 29 січня 2018 року, затвердженого начальником Центрального спортивного клубу Збройних Сил України, під час перевірки використання квартири АДРЕСА_6 встановлено, що в цій квартирі проживає полковник запасу ОСОБА_1 з сім`єю в складі чотирьох осіб (дружина ОСОБА_7 , син ОСОБА_8 та донька ОСОБА_9 ) (т. 1 а. с. 26).

Матеріали справи свідчать про те, що 16 січня 2018 року позивач направив ОСОБА_1 лист № 29 з вимогою терміново звільнити займану ним квартиру АДРЕСА_5 . Зазначена вимога обґрунтована тим, що ОСОБА_1 разом з сім`єю надана службова трьохкімнатна квартира, яка в подальшому була виключена зі списку службових і надана його родині для постійного проживання (т. 1 а. с. 54).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

У частині другій статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України» закріплено, що майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення (негаторний позов).

У справі, що переглядається, встановлено, що Центральний спортивний клуб Збройних Сил України є балансоутримувачем військового містечка № НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 , на території якого розташований житловий будинок АДРЕСА_10 . У позовній заяві позивач посилався на те, що в зазначеній квартирі без законних на те підстав проживають відповідачі, які добровільно звільнити безпідставно займане житлове приміщення відмовляються.

Ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зі спірної квартири без надання їм іншого житлового приміщення, апеляційний суд виходив з того, що повторне вселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї в спірну квартиру є безпідставним, оскільки відбулося без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення.

Однак зазначений висновок є передчасним, оскільки, встановивши, що спірна квартира є власністю держави та перебуває на балансі Центрального спортивного клубу Збройних Сил України, а відповідачі безпідставно проживають у ній, чим створюють перешкоди позивачу в здійсненні права користування та розпоряджання майном, апеляційний суд не захистив право власності держави від зазначених порушень у передбаченому статтею 391 ЦПК України порядку.

Тобто суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, що, в свою чергу, відповідно до вимог частини першої статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та ухвалення нового рішення.

Як уже зазначалося в статті 391 ЦПК України закріплено право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Предметом негаторного позову є вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (зокрема, вимога виселення громадян з неправомірно займаних житлових приміщень власника).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

З огляду на предмет позову та позовні вимоги пред`явлений у справі позов є негаторним.

Під час розгляду справи апеляційний суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, встановив, що відповідачі проживають у спірній квартирі без законних на те підстав, оскільки вселилися в неї без відповідного рішення про надання житлового приміщення та ордера на вселення в це приміщення. Докази, на які посилалися ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як на підставу правомірності проживання у спірній квартирі, суд апеляційної інстанції визнав неналежними та недопустимими доказами.

Касаційний суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що проживання відповідачів у спірній квартирі є правомірним, оскільки ці доводи стосуються виключно переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлена апеляційним судом обставина проживання відповідачів у спірній квартирі, яка є державною власністю, без законних на те підстав, в свою чергу, створює позивачу перешкоди у здійсненні своїх правомочностей як балансоутримувача цієї квартири. У зв`язку з цим порушене право позивача як балансоутримавача спірної квартири підлягає захисту в передбаченому статтею 391 ЦК України.

При цьому, вирішуючи питання можливості захисту порушеного права позивача у спосіб, визначений в позовній заяві, а саме шляхом виселення відповідачів зі спірної квартири без надання їм іншого житлового приміщення, суд касаційної інстанції виходить з наступного.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Зазначений висновок містить постанова Великої палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї вселився у спірну квартиру для тимчасового проживання в звязку з проходженням служби в Збройних Силах України. 19 лютого 2010 року під час проходження служби в Службі безпеки України ОСОБА_1 разом із сім`єю в складі чотирьох осіб, в тому числі і сину ОСОБА_3 , надано в користування службову трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 . У подальшому, в 2011 році, зазначену квартиру в рівних частинах приватизували ОСОБА_1 , його дружина та донька, син ОСОБА_3 своїм правом на приватизацію майна не скористався, та продовжив проживати у спірній квартирі.

Зазначену поведінку ОСОБА_3 суд касаційної інстанції розцінює як недобросовісну та таку, що зводиться до зловживання правом, оскільки останній, маючи об`єктивну можливість проживати в квартирі АДРЕСА_3 та в подальшому набути у приватну власність її частку, таким правом не скористався та продовжував проживати у спірній квартирі, порушуючи право власності позивача.

При цьому поведінку ОСОБА_1 касаційний суд також вважає недобросовісною та такою, що зводиться до зловживання правом з огляду на таке:

18 травня 2011 року на засіданні Житлово-побутової комісії Центрального управління Служби безпеки України встановлено, що ОСОБА_1 проживає в квартирі АДРЕСА_3 ;

08 серпня 2011 року зазначену квартиру передано ОСОБА_1 та членам його сім`ї у приватну власність;

13 жовтня 2011 року місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_8 ; 16 листопада 2011 року ОСОБА_1 видано новий паспорт громадянина України; ІНФОРМАЦІЯ_2 його знято з реєстрації місця проживання за вказаною адресою, а 26 квітня 2012 року вчинено реєстрацію місця його проживання в спірній квартирі;

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_1 відчужив належну йому частку квартири АДРЕСА_3 на користь дружини шляхом укладення договору дарування.

Тобто, ОСОБА_1 мав об`єктивну можливість проживати у квартирі АДРЕСА_3 , однак безоплатно відчужив 1/3 частку цієї квартири на користь своєї дружини, шлюб з якою в подальшому розірвано, що свідчить про штучне погіршення житлових умов. Крім того, маючи у власності частку вказаної квартири, ОСОБА_1 зареєстрував своє місце проживання у спірній квартирі, проживав у ній та на даний час проживає, чим створює перешкоди позивачу в реалізації права користування та розпорядження цим майном.

Наведені дії відповідачів хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але очевидно спрямовані на порушення прав Центрального спортивного клубу Збройних Сил України як балансоутримувача спірного житлового приміщення.

Таким чином, з огляду на фактичні обставини справи, недобросовісну поведінку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , виселення відповідачів зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення не є порушенням вимог щодо легітимності мети та законних підстав для виселення, оскільки направлене на захист права власності держави.

Задоволенням позовних вимог про виселення не порушено справедливого балансу між інтересами осіб, учасників справи та суспільства в цілому, виселення відбулось у відповідності до закону, яким визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. При цьому ознаки існування достатніх та безперервних зв`язків відповідачів зі спірною квартирою для того, щоб вважатися «житлом» в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відсутні з огляду на обставину отримання ними від держави іншого житла для постійного проживання.

При цьому виселення неповнолітньої ОСОБА_4 зі спірної квартири не є порушенням її права на житло, оскільки вона є співласником квартири АДРЕСА_3 та безперешкодно може там проживати.

Таким чином, позовні вимоги Центрального спортивного клубу Збройних Сил України про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають задоволенню з метою захисту права власності держави в порядку статті 391 ЦПК України.

Доводи відповідачів про сплив строку позовної давності за позовними вимогами Центрального спортивного клубу Збройних Сил Українине можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки, як уже зазначалося, пред`явлений у справі позов є негаторним. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок, що негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний

позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки суд апеляційної інстанції встановив усі обставини, дослідив докази та надав їм правову оцінку, але неправильно застосував норми матеріального права, оскаржувана постанова Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в частині вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання їм іншого житлового приміщення з інших підстав.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України,якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У пункті 1 частини другої статті 141 ЦПК України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

У зв`язку ухваленням касаційним судом нового судового рішення про задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1762,00 грн, а також судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 2643,00 грн, а всього 4405,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, ВерховнийСуду складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги Центрального спортивного клубу Збройних Сил Українипро виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити.

Виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з двокімнатної квартири АДРЕСА_5 без надання їм іншого жилого приміщення.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_4 , АДРЕСА_11 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_11 ) на користь Центрального спортивного клубу Збройних Сил України (ЄДРПОУ 08506791, 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 10) судовий збір у розмірі по 20202,5 грн з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є.В. Петров

С. П. Штелик