Постанова

від 13.05.2020 по справі 918/194/19

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2020 року Справа № 918/194/19

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Грязнов В.В.

при секретарі судового засідання Першко А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційнe скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Селекція" на рішення Господарського суду Рівненської області від 13 лютого 2020 року в справі №918/194/19 (суддя - Пашкевич І.О.)

час та місце ухвалення: 13 лютого 2020 року; м. Рівне, вул. набережна, 26-А; вступна і резолютивна частина проголошена о 18:35 год; повний текст рішення складено 24 лютого 2020 року

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Селекція"

до Тараканівської сільської ради Дубенського району Рівненської області

про визнання недійсним рішення чотирнадцятої сесії VII скликання Тараканівської сільської ради Дубенського району Рівненської області від 29 серпня 2018 року №449

за участю представників сторін:

від Позивача - Бідах А.М.; Колток О.І.; Цимбалюк І.О.;

від Відповідача - Боржецький О.П.; Сорочинська Н.Г..

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Селекція (надалі - Позивач) звернулася до Господарського суду Рівненської області з позовом до Тараканівської сільської ради (надалі - Відповідач) в якому просило визнати недійсним рішення Відповідача 14 сесії 7 скликання від 29 серпня 2018 року за №449 Про припинення Позивачем права постійного користування та передачі до земель запасу земельної ділянки площею 26,42 гектарів для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Рачинської сільської ради, Дубенського району Рівненської області .

В обґрунтування своїх позовних вимог Позивач посилався на те, що відповідно до рішення Дубенської районної ради від 15 червня 2001 року №180 Дочірньому підприємству "Селекція" було видано Державний акт на право постійного користування землею серія та номер І-РВ №000239. Згідно даного акту у постійне користування Позивачу надавались земельні ділянки площею 7,05 та 19,37 га, загальною площею 26,42 гектарів для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Рачинської сільської ради Дубенського району Рівненської області.

Загальними зборами акціонерів ПАТ "Дубноцукор" від 26 квітня 2013 року було прийнято рішення про припинення Дочірнього підприємства "Селекція" відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" шляхом реорганізації через перетворення у Товариство з обмеженою відповідальністю.

7 серпня 2018 року Позивач звернувся до Відповідача з заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), як правонаступник Дочірнього підприємства "Селекція" відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор".

Позивач отримав рішення Відповідача від 29 серпня 2018 року №449 про припинення Дочірньому підприємству "Селекція" відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор", права постійного користування земельними ділянками загальною площею 26,42 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на підставі пунктів "в" та "д" статті 141 Земельного кодексу України.

Позивач вважає, що підстав для припинення права постійного користування Позивачем земельними ділянками передбачених чинним законодавством у Відповідача не було, відтак вказане рішення порушує законні права та інтереси Позивача.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19 серпня 2019 року, позов задоволено: визнано недійсним рішення чотирнадцятої сесії VII скликання Відповідача від 29 серпня 2018 року № 449 "Про припинення права постійного користування та передачі її до земель запасу".

Постановою Верховного Суду від 21 листопада 2019 року касаційну скаргу Відповідача задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19 серпня 2019 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 16 травня 2019 року в справі № 918/194/19 скасовано. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 13 лютого 2020 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено (том 2, а.с. 146-148).

Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що рішення чотирнадцятої сесії VII скликання Відповідача від 29 серпня 2018 року №449, яким припинено для ДП "Селекція Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 26,42 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, посвідчене Державним актом на право постійного користування землею прийняте компетентним державним органом у відповідності до норм чинного на момент його прийняття земельного законодавства.

Оскільки, як встановлено господарським судом, Позивач не набув права постійного користування спірною земельною ділянкою в силу прямої вказівки Закону, відтак рішенням Відповідача про припинення ДП "Селекція" Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" права постійного користування такою земельною ділянкою та передачі її до земель запасу не можуть порушуватись права чи інтереси Позивача.

Позивач не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 152-161), в якій з підстав, висвітлених в ній, просив суд рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги.

Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Позивач звертає увагу апеляційного суду на те, що судом першої інстанції не з`ясовано чи перестав Позивач відповідати вимогам статті 92 Земельного кодексу України внаслідок його перетворення у форму товариства з обмеженою відповідальністю. Водночас апелянт вказує, що Позивач ніколи не був підприємством, установою, організацією державної чи комунальної форми власності або релігійною організацією, а тому в результаті реорганізації й не переставав відповідати вимогам статті 92 Земельного кодексу України. Також, апелянт зазначив, що пунктом в статті 141 Земельного кодексу України не встановлюється такої підстави припинення права користування, як припинення діяльності підприємства колективної чи приватної форми власності, сільськогосподарських підприємств, а таким чином суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення пункту в частини 1 статті 141 Земельного кодексу України.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19 березня 2020 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача на рішення Господарського суду Рівненської області від 13 лютого 2020 року. Запропоновано Відповідачу надати відзив на апеляційну скаргу Позивача та докази його надсилання апелянту.

25 березня 2020 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив від Відповідача, в котрому з підстав, наведених у даному відзиві, Відповідач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Відповідач зауважив, що Позивач як юридична особа утворився 2 серпня 2013 року і станом на момент свого утворення не належав до переліку суб`єктів, визначених статтею 92 ЗК України, які могли набувати права постійного користування. На думку Відповідача, це означає, що інші суб`єкти набувати таке право не можуть, незалежно від підстав і способів набуття таких прав (навіть якщо мова йде про правонаступництво при реорганізації).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14 квітня 2020 року було призначено справу № 918/194/19 до розгляду на 13 травня 2020 року об 14:00 год..

29 квітня 2020 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення Позивача, в котрих, Позивач просив задоволити його апеляційну скаргу та скасувати рішення місцевого господарського суду.

В судовому засіданні від 13 травня 2020 року було заслухано представників Позивача, котрі просили скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення котрим задоволити позовні вимоги Позивача. Зазначили, що на виконання вказівок Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2019 року були подано до суду першої інстанції відповідні докази, котрі підтверджують, що Позивач ніколи не був підприємством державної чи комунальної форми власності, а відтак і не може перестати бути суб`єктом котрий відповідає вимогам статті 92 Земельного кодексу України. Також, представники Відповідача зазначили, що судом першої інстанції помилково застосовано до спірних правовідносин пункт в частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, з огляду на те, що вона не встановлює такого права припинення як припинення підприємства колективної форми власності, яким і є Позивач. Також, представники Позивача зазначили, що ДП Селекція набула право постійного користування на підставі статті 7 Земельного кодексу України як сільськогосподарське підприємство а тому таке право не може бути забране з огляду на відсутність відповідної норми котра б передбачала що відповідне право припиняється з огляду на припинення такого підприємства.

В судовому засіданні від 13 травня 2020 року було заслухано представників Відповідача, котрі заперечили проти задоволення апеляційної скарги та просили залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Зазначили, що право постійного користування надавалося ДП Селекція а не Позивачу, а оскільки ДП Селекція було припинено, то немає відповідного суб`єкта, а відтак не має й права. Позивач не належить ні до державної форми власності ні до комунальної форми власності яким відповідно до статті 92 Земельного кодексу України може надаватися право постійного користування земельними ділянкам державної чи комунальної форми власності. Також, представники Відповідача зазначили, що дані земельні ділянки уже мають інші кадастрові номери та її не існує в первинному у вигляді у зв`язку із інвентаризацією земель у 2018 році та передачею таких земельних ділянок до комунальної форми власності. Окрім того, Відповідач зазначив, що Позивач не сплачував земельного податку за роки користування спірними земельними ділянками.

Заслухавши пояснення представників Позивача та Відповідача, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія виходила з наступного.

Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що в обґрунтування своїх вимог Позивач посилався на те, що 26 липня 2001 року відповідно до рішення Дубенської районної ради від 15 червня 2001 року №180 Дочірньому підприємству "Селекція" Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" видано Державний акт на право постійного користування землею (том 1, а.с. 13-14).

Згідно з даним актом у постійне користування Дочірньому підприємству "Селекція" Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" надавалась у постійне користування земельна ділянка площею 26,42 гектарів для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Рачинської сільської ради Дубенського району Рівненської області.

Згідно з пунктом 9 рішення загальних зборів акціонерів ПАТ "Дубноцукор", оформленого протоколом від 26 квітня 2013 року (том 1, а.с. 32-35) вирішено для самостійного господарювання реорганізувати ДП "Селекція" ПАТ "Дубноцукор" шляхом перетворення в Товариство з обмеженою відповідальністю.

Позачерговими загальними зборами акціонерів Публічного акціонерного товариства "Дубноцукор" прийнято рішення, оформлене протоколом від 18 липня 2013 року, яким затверджено передавальний акт майнових і немайнових прав та обов`язків ДП "Селекція" ВАТ "Дубноцукор" до Позивача (том 1, а.с. 36-37).

Згідно з даним актом (том 1, а.с. 38-39) всі майнові і немайнові права та обов`язки ДП "Селекція" переходять до Позивача, зокрема, встановлені Державним актом на право постійного користування землею на території Рачинської сільської ради площею 26,42 га.

Як вбачається із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 20 березня 2018 року (том 1, а.с. 17-27) юридична особа з кодом 30044560 ДП "Селекція" Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" припинена за рішенням засновників 2 серпня 2013 року.

7 серпня 2018 року Позивач звернувся до Відповідача із заявою №26 про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), як правонаступника Дочірнього підприємства "Селекція" Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор".

Однак, Відповідачем 29 серпня 2018 року було прийнято рішення №449 (том 1, а.с. 12) про припинення права постійного користування земельною ділянкою загальною площею 26,42 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих за межами с. Рачин, посвідчене Державним актом на право постійного користування землею на підставі пунктів "в" та "д" статті 141 Земельного кодексу України, а саме, у зв`язку з припиненням діяльності Дочірнього підприємства "Селекція" Відкритого акціонерного товариства "Дубноцукор" та систематичною несплатою земельного податку.

Позивач вважає вказане рішення незаконним та таким, що порушує його права, оскільки підстав для припинення права постійного користування Позивачем земельними ділянками передбачених чинним законодавством у Відповідача не було, відтак звернувся до суду з позовом про визнання рішення сільської ради недійсним.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.

Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до статті 27 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до компетенції сільських, селищних та міських рад належать питання регулювання земельних відносин, прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна.

Статтею 12 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) встановлено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 83 Земельного кодексу України, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Статтею 84 Земельного кодексу України встановлено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Колегією суддів враховується, що скасовуючи судові акти та передаючі справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд в своїй постанові від 21 листопада 2019 року зазначив, що:

приписи підпункту "в" ч. 1 ст. 141 ЗК України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво, є правильним за умови, що правонаступник може набувати відповідне таке право згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у даному випадку, згідно зі ст. 92 ЗК України, яка чітко визначає суб`єктів права постійного користування.

У випадку ж, коли внаслідок реорганізації суб`єкт перестає відповідати встановленим ст. 92 ЗК України вимогам, набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.

За таких обставин, не з`ясувавши, чи є ТОВ "Селекція" підприємством державної або комунальної власності, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про можливість набуття ним права постійного користування земельною ділянкою згідно зі ст. 92 ЗК України, а відтак і про порушення спірним рішенням його прав чи інтересів .

Відповідно до статті 316 Господарського процесуального кодексу України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи; постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Водночас, виходячи із засад рівності та змагальності учасників судового процесу, колегія суддів вважає за необхідно дослідити докази, подані як Позивачем так і Відповідачем до матеріалів справи, в контексті дослідження питання щодо того: чи є Позивач підприємством державної або комунальної власності, з огляду на що зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Частиною 1 статті 3 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; ґ) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Частинами 1, 2 статті 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений статтею 123 Земельного кодексу України.

Статтею 125 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" .

Підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені статтею 141 Земельного кодексу України.

З наведеного вище вбачається, що порядок набуття, виникнення, а також припинення права постійного користування земельною ділянкою, що, зокрема, перебуває у державній чи комунальній власності, врегульований нормами Земельного кодексу України.

В той же час, такого порядку набуття права користування земельною ділянкою, як перехід права постійного користування землею за розподільчим балансом чи передавальним актом до юридичної особи в результаті реорганізації, нормами Земельного кодексу України не передбачено.

Колегія суддів констатує, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою лише посвідчує факт надання такого права конкретній юридичній особі , в той час, як порядок отримання, виникнення та оформлення такого права визначений саме нормами Земельного кодексу України.

Відповідно до підпункту "в" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: припинення діяльності, зокрема, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

З матеріалів справи вбачається, що Рішенням Відповідача від 29 серпня 2018 року за №449 Про припинення права постійного користування земельною ділянкою та передачі її до земель запасу , було вирішено припинити Дочірньому підприємству Селекція відкритого акціонерного товариства Дубноцукор право постійного користування земельними ділянками загальною площею 26,42 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих за межами с. Рачин згідно державного акта на право постійного користування від 26 липня 2001 року серія та номер І-РВ 000239 на підставі пунктів "в" та "д" статті 141 Земельного кодексу України.

Як зазначає Позивач в своїй апеляційній скарзі (та в судовому засіданні від 13 травня 2020 року в суді апеляційної інстанції) Дочірнє підприємство "Селекція" ВАТ "Дубноцукор", якому було надано в постійне землекористування спірну земельну ділянку, ніколи не було підприємством держаної чи комунальної форми власності.

Дану ж земельну ділянку Дочірнє підприємство "Селекція" ВАТ "Дубноцукор" отримало відповідно до статті 7 Земельного кодексу України від 15 березня 1991 року (яка була чинною на момент отримання Державного акту), яка передбачає, зокрема, що: користування землею може бути постійним або тимчасовим; користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей повинно бути, як правило, довгостроковим; у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; сільськогосподарським підприємствам і організаціям; громадським об`єднанням; релігійним організаціям; промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу, для потреб оборони; для ведення лісового господарства спеціалізованим підприємствам; житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним об`єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

Відповідно до Довідки Державного комітету статистики України №16-01-2724 Дочірнє підприємство "Селекція" ВАТ "Дубноцукор"" є колективної форми власності, дата реєстрації: 13 листопада 1998 року (том 1, а.с. 28).

Згідно Довідки АБ№658846 з Єдиного Державного Реєстру Підприємств та Організацій України Відповідач відноситься до Приватної нефінансової корпорації, дата внесення даних щодо суб`єкта 2 серпня 2013 року (том 1, а.с. 29).

Відповідно, проаналізувавши вищенаведені докази, колегія суддів констатує, що Позивач не є підприємством державної або комунальної власності (що й не заперечується та підтверджується самим Позивачем як в його апеляційній скарзі, так і в судовому засіданні від 13 травня 2020 року).

В той же час, Позивач в своїй апеляційній скарзі звертає увагу на ту обставину, що він ніколи й не був підприємством державної чи комунальної форми власності, а тому й не переставав відповідати вимогам статті 92 Земельного кодексу України, оскільки ДП Селекція набуло право постійного користування землею саме як сільськогосподарське підприємство на підставі статті 7 Земельного кодексу України в редакції від 15 березня 1991 року.

При цьому, колегія суддів не заперечує ту обставину, що саме Дочірнє підприємство "Селекція" ВАТ "Дубноцукор" отримало Державний акт на підставі статті 7 Земельного кодексу України в редакції від 15 березня 1991 року, яка була чинною на час набуття ним даної земельної ділянки на праві постійного користування, однак апеляційний господарський суд наголошує на тому, що на час виникнення даних правовідносин - щодо правонаступництва користування спірною земельною ділянкою, дана стаття не існувала (так як і не існувало первинного суб`єкта якому надавалася така земельна ділянка, з огляду на його припинення) в зв`язку із прийняттям уже нового Земельного кодексу України та інших норм, котрі регулюють питання постійного користування земельними ділянками державної чи комунальної власності.

Зважаючи на те, що редакції статті 92 Земельного кодексу України (від 25 жовтня 2001 року) не існувало саме на час набуття Дочірнім підприємство "Селекція" ВАТ "Дубноцукор" права постійного користування (державний акт від 26 липня 2001 року), суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що такий суб`єкт й не міг відповідав її вимогам, саме з огляду на не існування вказаної норми у вказаний часовий проміжок.

В той же час, в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року чітко зазначено, що приписи підпункту "в" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво, є правильним за умови, що правонаступник може набувати відповідне таке право згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у даному випадку, згідно зі статті 92 Земельного кодексу України, яка чітко визначає суб`єктів права постійного користування.

При цьому, апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в даній постанові вживається узагальнюючий термін правонаступник (установа), а не конкретизується - релігійні організації, державні чи комунальні підприємства, установи та організації, як на те звертає увагу Позивач в своїй апеляційній скарзі. Адже на переконання Позивача, Відповідач безпідставно застосував саме до нього пункт в статті 141 Земельного кодексу України ((в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій), оскільки Позивач ніколи не відносився до релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств (том 2, а.с. 158).

Відповідно, зважаючи на вказівки наведені в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року, колегія суддів звертає увагу, що Позивач, саме як правонаступник Дочірнього підприємства "Селекція" ВАТ "Дубноцукор", не може набувати відповідне таке право (постійного користування) згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у даному випадку, згідно зі статті 92 Земельного кодексу України, яка чітко визначає суб`єктів права постійного користування, оскільки Позивач не відноситься до кола суб`єктів державної чи комунальної власності, які можуть мати земельну ділянку комунальної чи державної форми власності на праві постійного користування.

Тобто, в даному випадку, мова йде не про те, що Дочірнє підприємство "Селекція" ВАТ "Дубноцукор" не було державним чи комунальним підприємством на час отримання Державного акту, а про те, що вже його правонаступник, а саме реорганізоване підприємство-Позивач, на час виникнення спірних правовідносин не відповідає вимогам статті 92 Земельного кодексу України, а відтак таке користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.

Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 5 листопада 2019 року по справі 3906/392/18.

Окрім того, не заслуговує на увагу посилання Позивача в своїй апеляційній скарзі на ту обставину, що перехід права постійного користування на підставі Державного акта, підтверджується: передавальним актом, затвердженим рішенням загальних зборів ПАТ Дубноцукор від 18 липня 2013 року, складеним за результатами реорганізації юридичної особи та статутом Позивача. Оскільки, зазначення у передавальному акті "є правонаступником на державний акт на право постійного користування" не є тотожним "є правонаступником права постійного користування", оскільки державний акт є лише документом, що посвідчує право (том 1, а.с. 38-39). Що ж до статуту Позивача (том 1, а.с. 30-31), то з його дослідження взагалі не вбачається про правонаступництво на право постійного користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно зважаючи на усе вищевстановлене в даній судовій постанові, з врахуванням вказівок Верховного Суду, зазначених у постанові від 21 листопада 2019 року, та зважаючи на доводи Позивача щодо його форми власності та незастосування до даних відносин пункту в статті 141 Земельного кодексу України, колегія суддів не вбачає підстав для відступу від статті 316 Господарського процесуального кодексу України та прийняття іншої правової позиції щодо кола суб`єктів правонаступництва у земельних відносинах відповідно до статті 92 Земельного кодексу України.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до Наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 3 квітня 2018 року за №74 Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність було передано Відповідачу у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення, зокрема, земельна ділянка №5621686500:02:005:0226 площею 7,0500 га та земельна ділянка кадастровий номер №5621686500:02:005:0225 площею 14,4491 га (том 1, а.с. 59-64).

Відповіддю Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області відділ у Дубенському району від 15 квітня 2019 року, зважаючи на те, що в Державному акті зазначено земельну ділянку площею 26,42 га, було підтверджено те, що земельні ділянки з кадастровими номерами №5621686500:02:005:0226 площею 7,0500 га та №5621686500:02:005:0225 площею 14,4491 га відповідають земельній ділянці вказаній у Державному акті на право постійного користування №000239 від 26 липня 2001 року за №121 (том 1, а.с. 80).

Відтак, вбачається, що на час виникнення спірних правовідносин щодо правонаступництва по Державному акту на право постійного користування №000239 від 26 липня 2001 року за №121, земельна ділянка яка зазначена в даному акті площею 26,42 га перестала існувати як цілісний об`єкт, а була поділена на дві земельні ділянки із іншими присвоєними їм кадастровими номерами та уже іншим власником, а саме Відповідачем, зважаючи на зміну форми власності - з державної в комунальну.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що оскаржуваному рішенні ще однією підставою, окрім підстави припинення суб`єкта права користування, було ще й систематична несплата земельного податку.

На переконання Позивача є те, що він є платником єдиного податку 3 групи відповідно до витягу з реєстру платників єдиного податку №1617173400232 від 30 серпня 2016 року (том 1, а.с.108), в якому зокрема вказано, що одними із видів господарської діяльності позивача є «вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур» та «змішане сільське господарство» .

Як зазначає Позивач, вказані земельні ділянки використовується ним в господарській діяльності для вирощування сільськогосподарських культур. В підтвердження даних обставин Позивачем додані акт обстеження земельної ділянки кадастровий номер: 5621686500:02:005:0225 загальною площею 14,491 га, яка знаходиться за адресою: Рівненська область, Дубенський район, Тараканівська сільська рада, с.Рачин від 2 листопада 2018 року звіт про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду на 1 грудня 2018 року форми 29-сг, який подають юридичні особи, відокремлені підрозділи юридичних осіб, які здійснюють сільськогосподарську діяльність територіальному органу Держстату (том 1, а.с. 86-92).

Зважаючи на те, що земельна ділянка використовувалася Позивачем саме на підставі Державного акту на право постійного користування землею № 121 серії І-РВ №000239 від 26 липня 2001 року, вважаючи себе належним правонаступником та користувачем, для провадження господарської діяльності, а тому останній, відповідно до статті 291 Податкового кодексу України, як платник єдиного податку, звільняється від обов`язку сплати земельного податку за користування вищевказаними земельними ділянками.

При цьому, колегія суддів констатує, що навіть зважаючи на заперечення Позивача щодо звільнення від сплати такого податку, даний довід не впливає на зміст та правильність даного рішення з огляду на встановленні у ньому обставини та дослідженні докази. Поміж тим, заперечення Позивача та Відповідача щодо сплати такого податку ніяким чином не впливають та не спростовують вказівок Верховного суду (щодо встановлення форми власності Позивача що в подальшому впливає на його статус правонаступництва відносно спірної земельної ділянки) та вищевстановленого в даній судовій постанові, а саме віднесення Позивача до колективної форми власності в період відносин правонаступництва щодо земельної ділянки та площинні дії статті 92 Земельного кодексу України

Окрім того, що ж стосується покликання Позивача на практику Верховного Суду в справі №924/1114/18 від 26 вересня 2019 року, № 916/3225/17 від 25 липня 2019 року та постанову Великої Палати Верховного Суду від 5 листопада 2019 року в справі №906/392/18, то колегія суддів зауважує, що відносини в даних справах не є подібними, так як у вказаних справах правонаступництво права постійного користування відбувалося між установами державної чи комунальної форми власності, за участю відповідних органів державної влади чи місцевого самоврядування (924/1114/18 -підприємство яке набувало право постійного користування було створене державним підприємством, за участю Регіонального відділення Фонду державного майна по Хмельницькій області; 906/392/18-земельна ділянка була надана колгоспному ринку який був госпрозрахунковим підприємством Попільнянської РАйСТ; 916/3225/17-де мова йде про самостійні суб`єкти господарюванні, які відносилися до ТОВ, ЗАТ-а в даній справі земельна ділянка була надана на праві постійного користування дочірньому підприємству, яке в той же час не було самостійним суб`єктом а відносилося до ВАТ "Дубноцукор").

Відповідно до статті 155 Земельного кодексу України , у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Згідно статті 393 Цивільного Кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Приписами статті 20 Господарського кодексу України встановлено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів.

При цьому колегія суддів констатує, що факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом свого права, крім цього позивачем за цим позовом може бути і неволодіючий власник, а особа, законний інтерес або право якої порушено.

Дана правова позиція висвітлена в постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року по справі № 923/466/17.

Відтак, зважаючи на усе вищевстановлене в даному судовому рішенні щодо обставин правонаступництва та кола суб`єктів, котрі відповідно до статті 92 Земельного кодексу України мають право бути такими користувачами в силу прямої дії даної норми, в контексту вказівок наведених в постанові Верховного Суду (щодо з`ясування обставин чи є Позивач підприємством державної або комунальної власності на момент правонаступництва), колегія суддів приходить до висновку про недоведеність та необгрунтованість позовних вимог, а відтак відмовляє в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення Відповідача 14 сесії 7 скликання від 29 серпня 2018 року за №449 Про припинення Позивачем права постійного користування та передачі до земель запасу земельної ділянки площею 26,42 гектарів для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Рачинської сільської ради, Дубенського району Рівненської області .

Дане вчинено і місцевим господарським судом, а відтак суд залишає без змін оспорюване рішення.

Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Позивача згідно статті 129 ГПК України.

Керуючись статтями 129, 270, 269-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Селекція" на рішення Господарського суду Рівненської області від 13 лютого 2020 року в справі №918/194/19 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 13 лютого 2020 року в справі №918/194/19 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

5. Справу №918/194/199 повернути Господарському суду Рівненської області.

Повний текст постанови виготовлено 18 травня 2020 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Грязнов В.В.