Окрема думка

від 01.04.2020 по справі 320/5724/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Золотнікова О. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.

1 квітня 2020 року

м. Київ

у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області) про визнання договору оренди земельної ділянки поновленим і визнання права користування земельною ділянкою

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С.

01 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року скасувала та провадження у справі № 320/5724/17 закрила.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що спір у цілому належить до юрисдикції господарського суду.

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що земельні спори про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи - підприємці, розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач ОСОБА_1 посилався в позові на порушення права користування земельною ділянкою, наданою для організації та ведення фермерського господарства, на якій ним було створено Фермерське господарство Гришко О. В. (далі - ФГ Гришко О. В. ).

На думку Великої Палати Верховного Суду, зізмісту статей 42, 44, 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України від 19 червня 2003 року № 973- IV Про фермерське господарство (далі - Закон № 973- IV ) вбачається, що після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства користувачем орендованої земельної ділянки є саме фермерське господарство, а тому й правовідносини щодо права користування такою земельною ділянкою є господарськими.

Реалізація права на поновлення договору оренди в порядку статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV Про оренду землі (далі - Закон № 161-XIV) входить до змісту правовідносин щодо права користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства.

Оскільки фермерські господарства є суб`єктами господарювання, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, належать до юрисдикції господарських судів.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що у цій справі речове право, за захистом якого позивач звернувся до суду, належить ФГ Гришко О. В. , яке і може захистити право користування земельною ділянкою. Тому заявлені позовні вимоги про поновлення договору оренди земельної ділянки мають розглядатися господарським судом за правилами господарського судочинства.

З висновками Великої Палати Верховного Суду про закриття провадження у справі не погоджуємося та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 21 січня 2005 рокуМелітопольська районна державна адміністрація Запорізької області (далі - Мелітопольська РДА) як орендодавець та ОСОБА_1 як орендар уклали договір оренди земельної ділянки площею 10,9996 га ріллі, яка знаходиться за межами населеного пункту, із земель запасу Новгородківської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області (далі - Новгородківська сільрада) строком на 10 років, який набув чинності з дати його державної реєстрації.

Договір оренди зареєстровано Державним підприємством Мелітопольський районний центр Державного земельного кадастру , про що у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 02 лютого 2005 року № 04.

За пунктом 1.1 договору орендодавець відповідно до розпорядження голови Мелітопольської РДА від 24 грудня 2004 року за № 1213 Про затвердження проектів відведення та передачі земельних ділянок для ведення фермерського господарства передає, а орендар приймає в оренду із земель запасу Новгородківської сільради земельну ділянку, яка знаходиться за межами населених пунктів.

Згідно з пунктом 1.2 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 10,9996 га ріллі у стані, придатному для її цільового призначення.

Пунктом 2.2 договору оренди земельної ділянки передбачено, що орендар у разі виконання умов договору має переважне право на продовження терміну договору оренди. Для продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки орендар зобов`язаний не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку оренди звернутись до орендодавця з відповідним клопотанням.

Орендар не повідомив орендодавця за два місяці до закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки про свої наміри продовжити його дію.

Орендодавець не надсилав листа-повідомлення орендарю про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки.

Орендар продовжує користуватися земельною ділянкою за її цільовим призначенням, сплачує орендну плату в повному обсязі, виконує інші обов'язки, передбачені договором оренди земельної ділянки.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, для визнання поновленим договору оренди земельної ділянки на той самий строк і на тих самих умовах, які були визначені цим договором, та визнання за ОСОБА_1 права користування відповідною земельною ділянкою на підставі договору оренди на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до положень статті 33 Закону № 161-XIV реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін. Для поновлення договору оренди з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

Установивши, що орендарне надіслав орендодавцю в установлений договором строк повідомлення про намір скористатися переважним правом щодо укладення договору оренди землі на новий строк з відповідним проектом додаткової угоди, апеляційний суд зробив висновок, що процедура поновлення вказаного договору оренди, встановлена статтею 33 Закону № 161-XIV, не була дотримана, тому відсутні правові підстави для його поновлення.

Вважаємо, що суди правомірно розглянули справу в порядку цивільного судочинства, а постанова суду апеляційної інстанції про відмову у позові є обґрунтованою.

Щодо питання юрисдикції слід зазначити таке.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Порушення права особи на доступ до суду ЄСПЛ констатував, зокрема, у рішеннях від 22 грудня 2009 року у справі Безімянна проти Росії (Bezymyannaya v. Russia)(заява № 21851/03), від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції (Bellet v. France), від 08 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України (заява № 377/02), від 21 лютого 1975 року у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70).

У пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України (заяви № 29458/04 та № 29465/04) ЄСПЛ зазначив, що поняття суд, встановлений законом стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність.

Поняття суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (статті 1, 12 цього Кодексу).

За положеннями статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України у названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

Статтею 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, визначено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, зокрема уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців, а предметна - правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час пред`явлення ОСОБА_1 позову в суд, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

За частиною першою статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком ситуацій, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.

По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Відтак розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб`єктного складу учасників.

Земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, з приводу здійснення господарської діяльності розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає в позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на поновлення договору оренди земельної ділянки на той самий строк і на тих самих умовах, ОСОБА_1 посилався на невизнання орендодавцем його права на поновлення договору оренди, передбаченого частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV.

Отже, суди мали встановити сторони договору оренди та визначити, чи є вказаний договір господарським.

Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Господарська діяльність здійснюється у загальній економічній сфері і має суто економічні властивості. Тобто вона здійснюється у сфері суспільного виробництва, базується на ринкових засадах, спрямована на задоволення інтересів суб`єктів господарювання, при цьому відбувається господарське використання майна, організація виробництва і ця діяльність має вартісний характер.

За статтею 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу: майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК України; земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об`єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; трудові відносини; фінансові відносини за участі суб`єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; адміністративні та інші відносини управління за участі суб`єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб`єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб`єкта господарювання; відносини за участю суб`єктів господарювання, що виникають у процесі виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Тобто необхідно зважати, що деякі види відносин мають схожі ознаки з господарськими відносинами, але не є такими. А саме, не є предметом регулювання майнові, земельні відносини, що складаються між органами державної влади чи управління і негосподарюючими суб`єктами - громадянами.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

При цьому у статті 173 ГК України надано визначення господарського зобов`язання: господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Основними видами господарських зобов`язань є майново-господарські зобов`язання та організаційно-господарські зобов`язання.

А стаття 175 ГК України роз`яснює поняття майново-господарських зобов`язань: майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Зобов`язання майнового характеру, що виникають між суб`єктами господарювання та негосподарюючими суб`єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. За змістом цієї норми майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства - Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом № 161-XIV .

Можна зробити висновок, що у ЦК України, який містить загальні правила регулювання відносин найму, прямо вказано, що правове регулювання відносин найму (оренди) земельної ділянки має особливості, які передбачені у ЗК України та Законі № 161-XIV. Крім того, вказаний договір має специфіку, оскільки земельна ділянка передавалася в оренду для ведення фермерського господарства, правовідносини зі створення та ведення якого врегульовано Законом № 973-IV.

У статті 90 ЗК України зазначено, що власники земельних ділянок мають право, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

У статті 2 Закону № 161-XIV установлено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону № 161-XIV).

У частині першій статті 6 Закону № 161-XIV передбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, ГК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

При розгляді питання щодо юрисдикції земельних спорів за участю фермерських господарств необхідно враховувати, що як створення фермерського господарства, так і його діяльність урегульовані спеціальним Законом № 973-IV. З норм указаного закону вбачається, що утворення фермерського господарства проходить декілька етапів, одним із яких є ініціювання фізичною особою отримання земельної ділянки саме для створення фермерського господарства. І саме фізична особа зазначає про бажаний розмір земельної ділянки, період, на який має бажання отримати таку земельну ділянку для створення та ведення фермерського господарства у межах, установлених законом.

Відповідно до вимог статті 5 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

У статті 7 Закону № 973-IV встановлений порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації із заявою, вимоги до якої визначено у цій статті.

Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

Відповідно до статті 8 названого Закону після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації.

Згідно зі статтею 12 Закону № 973-IV землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності

фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

ОСОБА_1 заснував ФГ Гришко О. В. . Згідно з пунктом 1.5 Статуту ФГ Гришко О. В. , зареєстрованого державним реєстратором Мелітопольської РДА від 09 лютого 2007 року, для організації господарства засновнику передана в постійне користування земельна ділянка загальною площею 10 га, що знаходиться на території Новгородківської сільради (а.с.14).

За пунктом 3.4 Статуту господарство має право самостійно господарювати на землі та реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.

Згідно з пунктом 3.4. Статуту господарство зобов`язане забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання; ефективно використовувати землю.

Жодних повноважень щодо земельної ділянки, окрім її використання, Статутом не передбачено. ФГ Гришко О. В. не набуло у повному обсязі прав орендаря земельної ділянки, переданої ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, оскільки його повноваження не лише обмежені договором оренди, укладеним між Мелітопольською РДА та ОСОБА_1 , але ФГ Гришко О. В. не набуло прав орендаря ОСОБА_1 , передбачених цим договором.

Отже, питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, укладання договору оренди за Законом № 973-IV вирішує саме фізична особа, яка на той час не мала статусу фізичної особи - підприємця і яка лише здійснює певні дії, які в подальшому нададуть їй можливість здійснювати підприємницьку діяльність.

Тому на вказаній стадії безпідставно вважати, що дії, які лише можуть у подальшому забезпечити право особі здійснювати підприємницьку діяльність у формі створення фермерського господарства (у розумінні статей 3, 4, 173, 175 ГК України), є господарською діяльністю і що спори щодо них підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки це повністю суперечить вимогам статті 12 (статті 20 у чинній редакції) ГПК України та статті 15 (статті 19 у чинній редакції) ЦПК України, тому що не є господарською діяльністю.

Разом з тим у Законі № 973-IV не передбачено права фермерського господарства на продовження чи поновлення права оренди земельної ділянки, наданої фізичній особі для створення фермерського господарства.

При цьому цілком обґрунтовано Велика Палата Верховного Суду вважала, що в період дії договору оренди земельної ділянки та у зв`язку з тим, що після створення фермерського господарства і до закінчення договору оренди земельної ділянки як за змістом статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 973-IV, так і за пунктом 3.4 Статуту ФГ Гришко О. В. право користування земельною ділянкою належить саме фермерському господарству, тому і спори щодо земельної ділянки можуть розглядатися за участю фермерського господарства, права якого у вказаний період будуть зачіпатися таким спором.

Фермерське господарство може набувати право у тому числі оренди земельних ділянок на загальних підставах, передбачених ЗК України, і такі засади на час виникнення спору щодо поновлення строку оренди земельної ділянки для юридичних осіб є конкурентними, що зазначено у частині другій статті 124 ЗК України, а саме передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою , третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, установлених частиною другою цієї статті.

Винятки перераховані у частині другій статті 134 ЗК України. Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва, поновлення договорів оренди землі.

Тобто ФГ Гришко О. В. має право на оренду земельної ділянки, але на конкурентних засадах, оскільки поза межами таких засад землі надаються лише громадянам для ведення фермерського господарства або в разі поновлення договору оренди.

У цьому випадку земельна ділянка передавалася в оренду фізичній особі ОСОБА_1 .

Можна зробити висновок, що стороною договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства є фізична особа, яка бажає створити фермерське господарство, а в подальшому продовжити діяльність такого господарства на наданій в оренду земельній ділянці шляхом поновлення чи продовження договору оренди цієї земельної ділянки, оскільки таке продовження чи поновлення є свого роду пільговою умовою отримання в користування земельної ділянки громадянином поза межами загального порядку, який передбачає таке набуття прав лише на конкурентних засадах.

Відтак сторонами спору є фізична особа, яка створила фермерське господарство, отримавши в оренду земельну ділянку, і яка бажає поновлення такого договору оренди, та власник земельної ділянки, від імені якого у цьому випадку діє ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області.

З огляду на викладене вважаємо, що, розглянувши в цивільному провадженні заявлені позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій не порушили правил предметної та суб`єктної юрисдикції.

Однак Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі у зв`язку з тим, що вказаний спір, на думку суддів Великої Палати, має розглядатися за правилами господарського судочинства.

З наведеними висновками погодитися не можна, оскільки така правова позиція зумовлює не лише необґрунтоване і штучне розширення юрисдикції господарських судів, але тягне розмивання визначених меж цивільної і господарської юрисдикцій та ставить питання про обґрунтованість існування судів двох юрисдикцій, які розглядають аналогічні спори за участі фізичних осіб і виносить на повістку дня унормування порядку розгляду спорів з юрисдикцій шляхом створення відповідної спеціалізації у межах цивільної юрисдикції.

Для розгляду справи необхідно звернути увагу як на підстави оскарження рішення суду апеляційної інстанції, зазначені особою, яка подала касаційну скаргу, так і на підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Такими підставами зазначено необхідність у тлумаченні підстав поновлення (продовження) договору оренди відповідно до статті 33 Закону № 161-XIV та відступу, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, від правового висновку, викладеного у постанові палати з розгляду справ щодо земельних відносин та прав власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17.

Щодо суті спору, то Законом № 161-XIV визначаються умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі.

Згідно зі статтею 13 цього Закону під договором оренди землі розуміють договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Істотними умовами договору оренди землі за приписами статті 15 Закону № 161-XIV є:

-об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

-строк дії договору оренди;

-орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

-умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

-умови збереження стану об`єкта оренди;

-умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

-умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

-існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

-визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини;

- відповідальність сторін.

Згідно зі статтею 14 Закону № 161-XIV договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально.

Статтею 17 цього Закону встановлено, що передача об`єкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі.

Разом з цим у статті 18 Закону № 161-XIV указано, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

За приписами статті 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

За користування земельною ділянкою орендар вносить орендодавцеві платіж - орендну плату за землю (стаття 21 Закону № 161-XIV ).

Отже, підставою користування чужою земельною ділянкою є, зокрема, чинний, тобто такий, що пройшов державну реєстрацію, договір оренди, укладений між власником земельної ділянки (орендодавцем) та користувачем (орендарем), який при цьому є платником податку відповідно до Податкового кодексу України.

Чинний договір оренди землі є підставою для внесення орендарем орендної плати орендодавцеві, адже орендна плата сплачується за відповідної правової підстави, а якщо така підстава відсутня, то відсутні й підстави для перерахування коштів орендодавцю.

Питання зміни, припинення і поновлення договору оренди землі врегульовано в розділі V Закону № 161-XIV.

У частинах першій - п`ятій статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін.

У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і за відсутності заперечень приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Частинами восьмою та дев`ятою статті 33 Закону № 161-XIV передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді.

Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України, у якій законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, після спливу строку договору на укладення договору найму на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права.

У цьому випадку орендарем земельної ділянки, тобто стороною договору оренди, є ОСОБА_1 саме як фізична особа.

Стаття 33 Закону № 161-XIV передбачає підстави пролонгації договору оренди, а саме у частині першій цієї статті вказано, що орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

Тобто статтю 33 Закону № 161-XIV необхідно застосовувати у єдності та взаємозв`язку усіх її частин, оскільки у частині першій цієї статті поняття укладення на новий строк та поновлення вживаються за буквальним змістом норми як синоніми.

Отже, реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 цього Закону, можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.

Таким чином, для застосування частини першої статті 33 Закону № 161-XIV та визнання за орендарем права на поновлення договору оренди згідно із частинами другою - п`ятою цієї статті необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов`язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення.

Частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV передбачено поновлення договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і протягом одного місяця після закінчення строку договору відсутній лист-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, тоді такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Разом з тим цільове тлумачення частин першої, другої, шостої статті 33 Закону № 161-XIV надає можливість зробити висновок про необхідність для поновлення договору оренди на новий строк наявності завчасного повідомлення про намір поновити договірні відносини на новий строк. В іншому разі автоматичне поновлення договору на новий строк є істотним обмеженням прав власника земельної ділянки.

Крім того, вимога щодо завчасного повідомлення саме орендарем про намір продовжувати орендні відносини передбачена у пункті 8 (строк дії договору) Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220 Про затвердження Типового договору оренди землі , та у самому договорі оренди землі, укладеному сторонами.

У пункті 2.2 договору оренди земельної ділянки від 21 січня 2005 року передбачено обов`язок орендаря не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку оренди звернутися до орендодавця з клопотанням про продовження терміну дії договору.

Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені законом чи договором строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

Такий по суті висновок міститься й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц (провадження № 14-65цс18), у якій зазначено, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

Вважаємо, що підстав відступати від указаного висновку не вбачається.

Аналіз чинного законодавства у сфері правовідносин щодо поновлення договорів оренди землі свідчить про те, що внесені Законом України від 05 грудня 2019 року № 340-ІХ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству (далі - Закон № 340-ІХ) змінидо ЗК України та Закону № 161-ХІ V корелюються з указаними висновками.

Зокрема, Законом № 340-ІХ більш детально урегульовано орендні правовідносини. У статті 126 1 ЗК України передбачено умови поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови. У частині першій указаної статті зазначено, що договором оренди землі, договором про встановлення земельного сервітуту, договорами про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови може встановлюватися умова щодо поновлення таких договорів.

Умова щодо поновлення договору не може встановлюватися в договорі оренди землі, договорі про встановлення земельного сервітуту, договорах про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови щодо земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, якщо на таких земельних ділянках розташовані будівлі або споруди, що перебувають у власності користувача або набувача права користування земельною ділянкою.

А частини друга та четверта цієї статті передбачають: якщо договір містить умову про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення в разі відсутності заяви однієї зі сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається.

У разі відсутності заяви про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору до дати закінчення дії такого договору після настання відповідної дати закінчення дії договору державна реєстрація речового права продовжується на той самий строк.

Вбачається, що вимоги статті 126 1 ЗК України підлягають застосуванню виключно в разі наявності встановленої у договорі оренди землі відповідної умови щодо його поновлення.

Тобто щоб договір оренди землі поновлювався автоматично за мовчазною згодою сторін, необхідно, аби така можливість була передбачена в договорі оренди, і лише в такому разі жодних інших дій від сторін договору оренди не вимагається.

Крім того Законом № 340-ІХ доповнено Закон № 161-XIVстаттею 32 2 , яка передбачає, що поновлення договорів оренди землі здійснюється в порядку, передбаченому статтею 126 1 ЗК України.

Сам законодавець виділив в окрему норму саме поновлення договору оренди, відіславши до статті 126 1 ЗК України щодо умов про можливість і порядок такого поновлення дії договору.

Водночас Законом № 340-ІХ статтю 33 Закону № 161-XIV викладено в такій редакції: Після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до закінчення строку дії договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніш як за один місяць до закінчення строку дії договору оренди землі. До листа-повідомлення про укладення договору оренди землі на новий строк орендар додає проект договору.

При укладенні договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний строк розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом договору оренди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і в разі відсутності заперечень укладає договір оренди. У разі оренди земель державної та комунальної власності укладення договору здійснюється на підставі рішення органу, уповноваженого здійснювати передачу земельних ділянок у власність або користування згідно із статтею 122 Земельного кодексу України. За наявності заперечень орендодавця щодо укладення договору оренди землі на новий строк орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Відмова, а також наявне зволікання в укладенні нового договору оренди землі можуть бути оскаржені в суді .

Ураховуючи наведене, можна констатувати, що положення статті 23 Закону № 161-XIV застосовуються у випадку, якщо договором оренди землі не передбачено можливості його безумовного поновлення.

Такі висновки підтверджуються абзацами третім і четвертим розділу IX Перехідні положення Закону № 161-XIV , у яких зазначено, що договори оренди земельних ділянок приватної власності, а також земельних ділянок державної або комунальної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, що перебувають у власності орендаря, укладені до набрання чинності Законом № 340-ІХ, у разі їх продовження (укладення на новий строк) мають містити умови, передбачені статтею 33 Закону № 161-XIV та статтею 126 1 ЗК України.

Правила, визначені статтею 126 1 ЗК України, щодо поновлення договорів оренди землі поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом № 340-ІХ, а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення.

У справі, що розглядається, установлено, що сторони договору оренди землі дійшли згоди, що для продовження строку дії цього договору орендар зобов`язаний не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку оренди звернутись до орендодавця з відповідним клопотанням (пункт 2.2 договору), однак цього зобов`язання орендар не виконав.

Оскільки орендарне надіслав орендодавцю у встановлений договором строк повідомлення про намір скористатися переважним правом щодо укладення договору оренди землі на новий строк з відповідним проектом додаткової угоди, то правильним є висновок апеляційного суду про недотримання встановленої статтею 33 Закону № 161-XIVпроцедури поновлення договору оренди землі та, як наслідок, відсутність правових підстав для поновлення цього договору.

У постанові від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зробив висновок, що частиною шостою статті 33Закону № 161-XIV урегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування земельною ділянкою орендарем після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як мовчазну згоду орендодавця на пролонгацію договору).

Суд указав, що повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 цього Закону , не вимагається. Суть поновлення договору оренди згідно з цією нормою саме й полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує проти поновлення договору, зокрема, у зв`язку з належним виконанням договору оренди землі. Відсутність такого заперечення, як уже зазначалося, може мати прояв у мовчазній згоді.

Суд зазначив, що у контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав та обов`язків орендодавця акцентовано, що він має право заперечити стосовно такого поновлення згідно із частиною шостою статті 33 цього Закону і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини шостої зазначеної статті.

Суд господарської юрисдикції зробив висновок, що у подальшому, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення дії договору оренди і орендодавець не надав заперечень стосовно поновлення цього договору протягом одного місяця після його закінчення, орендар має право звернутися з вимогою про визнання укладеною угоди про поновлення договору на тих самих умовах і на той самий строк. Орендодавець зі свого боку в будь-який час до укладення додаткової угоди стосовно поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах може звернутися з вимогою про звільнення земельної ділянки. Тобто договір оренди землі вважатиметься поновленим лише в разі укладення додаткової угоди, про що безпосередньо зазначено у частині восьмій статті 33 Закону № 161-XIV. При цьому відмову або зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді.

Разом з тим слід зазначити, що у справі № 920/739/17, за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зробив указаний висновок, установлено, що орендар земельної ділянки виконав свій обов`язок щодо повідомлення орендодавця не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору про намір його поновити та надіслав проект відповідної додаткової угоди .

З огляду на вказане вважаємо за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, а саме стосовно тверджень про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV.

Можна зробити висновок, що зміна юрисдикційності спору та його віднесення до компетенції господарських судів є безпідставним і таким, що зумовлює штучне розширення такої компетенції судів господарської юрисдикції, а також унеможливлює коригування практики розгляду спорів щодо поновлення (продовження) договору оренди земельної ділянки, яка є актуальною напередодні набрання чинності Законом України від 31 березня 2020 року № 552-ІХ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення , яким передбачається здійснення купівлі-продажу земельної ділянки з дотриманням переважного права на її придбання.

Крім того, у випадку передачі фізичною особою орендованої земельної ділянки на підставі статті 8 Закону № 161-XIV в суборенду фермерському господарству обмежується право суборендаря на користування цією земельною ділянкою з огляду на залежність умов користування суборендованою земельною ділянкою від умов договору оренди земельної ділянки, який укладається між орендодавцем і орендарем - фізичною особою.

При цьому передача орендарем - фізичною особою в суборенду фермерському господарству земельної ділянки свідчить про те, що вона не відноситься до земель фермерського господарства в розумінні статті 12 Закону № 973-IV, а тому її користувачем є орендар як фізична особа, оскільки вона в установленому законом порядку в оренду фермерським господарством не набута, а зі змісту статті 5 Закону № 161-XIV випливає, що право володіння і користування орендованою земельною ділянкою належить саме орендарю.

Такий принцип віднесення спору у справі, що розглядається, до компетенції господарських судів свідчить про розмивання предметної та суб`єктної юрисдикції між цивільними і господарськими судами, оскільки до суб`єктного складу учасників цього спору належить орендар - фізична особа як сторона договору оренди земельної ділянки, про поновлення строку дії якого ця особа й пред`явила позов до суду.

Зазначене порушує інституціональні підходи до розмежування судової юрисдикції залежно від предметного та суб`єктного складу сторін спору і фактично ставить під сумнів правомірність господарської юрисдикції.

Вважаємо, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, є законною та обґрунтованою, а наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків апеляційного суду.

Судді: О. М. Ситнік

В. В. Британчук

М. І. Гриців

О. С. Золотніков

Н. П. Лященко

О. Б. Прокопенко