Постанова

від 03.06.2020 по справі 179/2269/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2584/20 Справа № 179/2269/17 Суддя у 1-й інстанції - Ковальчук Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2020 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів - Варенко О.П., Лаченкової О.В.,

за участю секретаря - Порубай М.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Магдалинівська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, Новопетрівська сільська рада Магдалинівського району Дніпропетровської області про визнання заповіту недійсним, -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2017 року позивачзвернувся до суду першої інстанції з вищевказаним позовом. З урахуванням уточнень позивач обґрунтовував його тим, що 02 липня 2001 року між ним та ОСОБА_3 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки загальною площею 5,230 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розміщеної на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що належала їй на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП №111265 від 01.06.2001 року. За продаж вказаної земельної ділянки ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 35 000 гривень, про що власноручно написала розписку від 02.07.2001 року. Однак не дивлячись на укладення договору купівлі-продажу та обов`язок продавця нотаріально посвідчити вказану угоду, ОСОБА_3 15.12.2004 року склала заповіт у якому зазначила, що заповідає вказану земельну ділянку ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Не знаючи про факт складання заповіту ОСОБА_1 звернувся до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області з позовом про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання за ним права власності на земельну ділянку. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29.08.2014 року, яким за позивачем визнано право власності на земельну ділянку площею 5,23 га, що належала ОСОБА_3 , скасоване рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року. Позивач вважає, що ОСОБА_3 , підписавши договір купівлі-продажу, одержавши за це грошові кошти та здійснивши розпорядження нами на власний розсуд, взяла на себе зобов`язання щодо передачі вказаної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , а тому права вільно розпоряджатися нею більше не мала. З огляду на наведене, позивач вважає, що заповіт ОСОБА_3 від 15.12.2004 року в частині розпорядження земельною ділянкою суперечить вимогам законодавства та є нікчемним.

Враховуючи вищезазначене, позивач просивсуд визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 від 15.12.2004 року, згідно якого відбулося розпорядження земельною ділянкою загальною площею 5,230 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розміщеної на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що належала їй на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП №111265 від 01.06.2001 року та якій в подальшому було присвоєно кадастровий номер 1222385000:02:001:0793.

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Інші учасники процесу своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України щодо подачі відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , не скористались.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін, з наступних підстав.

Судом встановлено, що у власності ОСОБА_3 перебувала земельна ділянка загальною площею 5,230 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розміщеної на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що належала їй на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП № 111265 від 01.06.2001 року.

Відповідно до заповіту від 15 грудня 2004 року ОСОБА_3 все своє майно: житловий будинок з господарськими спорудами, земельну ділянку площею 5,23 га, що знаходиться на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, і належить їй на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП № 111265 від 01.06.2001 року заповіла ОСОБА_2

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .

Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29.08.2014 року, яким за позивачем визнано право власності на земельну ділянку площею 5,23 га, що належала ОСОБА_3 , скасоване рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року.

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2017 року, яке набрало законної сили 29 березня 2018 року, за відповідачем визнано право власності в порядку спадкування за заповітом на земельну ділянку загальною площею 5,230 га, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розміщену на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП № 111265 від 01.06.2001 року.

Суд першої інстанції зазначив, що наслідки спливу позовної давності до позовних вимог щодо визнання недійсним заповіту суд не застосовує, оскільки під час судового розгляду встановлено, що позивачем не доведено порушення його прав, яке є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, а тому суд відмовив у задоволенні таких вимог з інших підстав не пов`язаних із позовною давністю.

А саме, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на недоведеність позовних вимог, зокрема, позивачем не доведено та судом не встановлено, що при складенні оспорюваного заповіту було порушено права позивача та не було вільного волевиявлення заповідача, що є обов`язковими обставинами його оспорювання.

В своїй апеляційній скарзі апелянт вказує, що посилання суду на наявність інших судових рішень жодного прямого відношення до даної справи не має, оскільки питання оскарження заповіту безпосередньо предметом розгляду у таких справах не було; суд першої інстанції не навів жодних обставин, які підтверджують чи спростовують дійсність заповіту; відмовляючи у призначенні експертизи, суд першої інстанції свідомо сприяв тому, щоб позивач не зміг встановити ключові для справи обставини і таким чином вплинути на результати прийнятого судом рішення.

Однак, колегія суддів не приймає до уваги такі доводи апелянта, з огляду на наступне.

Нормами Цивільного кодексу України регулюється питання спадкування за заповітом.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі ст. 1244 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Так, чинним законодавством України передбачено, що кожна дієздатна особа може за життя визначити долю належного їй майна, залишивши заповіт.

Заповіт обов`язково складається за життя людини та набуває чинності лише після її смерті. Заповідач має право вільно розпоряджатися своїм майном, вільно обирати та призначати спадкоємців, в будь-який час скасовувати, змінювати та доповнювати вже посвідчений заповіт.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України, у тому числі недодержання вимог, за якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства, має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його волі а також правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.ст. 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з ч.1 ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Як визначено в ст.1234 ЦК України, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Відповідно до ст.1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Стаття 1251 ЦК України встановлює, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Спеціальною нормою, яка передбачає підстави недійсності заповіту є стаття 1257 ЦК України, якою визначено лише дві підставі недійсності заповіту.

Так, згідно ч.1 вказаної статті заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, а частиною 2 передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до заповіту від 15 грудня 2004 року ОСОБА_3 все своє майно: житловий будинок з господарськими спорудами, земельну ділянку площею 5,23 га, що знаходиться на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, і належить їй на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП № 111265 від 01.06.2001 року заповіла відповідачу ОСОБА_2 .

Таким чином, ОСОБА_3 , склавши заповіт на користь відповідача, розпорядилася своєю волею. Інших спадкоємців на спірну земельну ділянку немає.

Крім того, суд першої інстанції обгрунтовано посилався на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2017 року, яке набрало законної сили 29 березня 2018 року, згідно якого за відповідачем визнано право власності в порядку спадкування за заповітом на земельну ділянку загальною площею 5,230 га, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розміщену на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серія IV-ДП № 111265 від 01.06.2001 року.

Частиною 4 ст. 81 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

На підставі наведеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено обставин відсутності волевиявлення заповідача щодо складання заповіту на користь відповідача, а також не встановлено порушення його прав при складанні цього заповіту.

Безпідставними є посилання апелянта на те, що, відмовляючи у призначенні експертизи, суд першої інстанції свідомо сприяв тому, щоб позивач не зміг встановити ключові для справи обставини і таким чином вплинути на результати прийнятого судом рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалами Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2019 року та 18 червня 2019 року ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні його клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи у справі, оскільки представником позивача було поставлено питання на вирішення судової почеркознавчої експертизи, яке не відповідає обгрунтуванню позовних вимог.

Відмова у призначенні експертизи не є підставою для скасування законного рішення суду.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обгрунтовано ухвалив рішення в межах заявлених вимог і на підставі доказів, наявних в матеріалах даної справи.

Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.П. Варенко

О.В. Лаченкова