Ухвала

від 10.06.2020 по справі 360/3905/18

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

12.3

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

10 червня 2020 року СєвєродонецькСправа № 360/3905/18

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Смішлива Т.В. розглянувши в порядку письмового провадження клопотання представника відповідача у справі за позовом ОСОБА_1 до Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Луганського окружного адміністративного суду на розгляді перебуває справа за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії (далі - відповідач), в якому позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь, середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку; в період часу з 07.11.2015 по 31.08.2018, в сумі 122403,96 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він з 2010 року проходив службу в органах внутрішніх справ України на посаді міліціонера-водія групи конвойної служби міліції, підпорядкованої Рубіжанському МВ ГУМВС України у Луганській області у спеціальному званні сержанта міліції, де 06.11.2015 на підставі наказу № 399 о\с ГУМВС України у Луганській області був звільнений з органів внутрішніх справ. Брав безпосередню участь в антитерористичній операції та після звільнення з органів внутрішніх справ, Рубіжанським МВ ГУМВС України у Луганській області за період часу з 06.09.2014 по 31.12.2014 йому не виплачено грошову винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції. Позивач 10.04.2018 звернувся до суду з позовом про стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції в період часу з вересня 2014 року по грудень 2014 року в загальній сумі 14967,18 грн. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 14.05.2018 у справі № 812/1037/18 адміністративний позов задоволено та стягнуто з Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії на користь ОСОБА_1 винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції за вересень, жовтень, листопад та грудень 2014 року всього в розмірі 14967,18 грн.

На підставі рішення Луганського окружного суду у справі № 812/1037/18 позивачу 31 серпня 2018 року виплачені грошові кошти в загальній сумі 12048,58 грн.

09.11.2018 позивач звернувся до голови ліквідаційної комісії ГУМВС України у Луганській області із заявою, в якій просив виплатити йому середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, за період з 07.11.2015 по 31.08.2018 та надати розрахунок щодо вказаних виплат, однак, відповіді на своє звернення не отримав.

Позивач вважає невиплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку бездіяльністю відповідача, яка порушує його права та законні інтереси.

04 січня 2019 року через відділ діловодства та обліку звернень громадян (канцелярію) за вхідним реєстраційним № 448/2019 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , до якого додано клопотання про залишення адміністративного позову ОСОБА_1 до Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені без розгляду (арк. спр. 69-71).

В обґрунтування клопотання зазначено, що у порушення частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) позивач звернувся до суду з позовом з пропуском місячного строку звернення до суду. Предметом спору у зазначеній справі є відповідальність роботодавця за порушення строків розрахунку з працівником, яка передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Рішенням Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 визначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Як випливає із роз`яснень, наданих Вищим адміністративним судом України у листі від 26 травня 2010 року № 753/11/13-10 Про розв`язання спорів, що виникають з відносин публічної служби, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми положення інших законодавчих актів підлягають застосуванню лише у випадку, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин.

Таким чином, відповідач вважає, що у даній судовій справі, за пріоритетністю, слід застосовувати строки, передбачені частиною п`ятою статті 122 КАС України, а не частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України.

Відповідач звернув увагу суду на те, що згідно з повідомленням ГУДКСУ у Луганській області від 03.09.2018 № 01-43/107 та виписки з рахунку НОМЕР_1 від 03.09.2018, винагорода за безпосередню участь в антитерористичній операції за вересень, жовтень, листопад та грудень 2014 року позивачу перерахована 31.08.2018.

Оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду, відповідач просить позов залишити без розгляду.

У судове засідання 10 червня 2020 року представник позивача не прибув, надіслав до суду заяву про розгляд справи без його участі (арк. спр. 87).

Представник відповідача 09 червня 2020 року надав до суду витребувані ухвалою від 01 червня 2020 року докази (арк. спр. 89-91), а в судове засідання 10 червня 2020 року не прибув, причини неявки суду не повідомив.

Вирішуючи клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, суд виходить з такого.

Відповідно до частини третьої 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу дійшов таких висновків.

За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України Про міліцію форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.

Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ врегульовано постановою Кабінету Міністрів України Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб від 07.11.2007 № 1294 (далі - Постанова № 1294).

Зазначені правові норми є нормами спеціального законодавства і підлягають застосуванню при визначенні структури, порядку та умов грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та у випадку виникнення спорів з цього приводу.

Наведений висновок суду узгоджується і з положеннями, що містяться у абзаці другому пункту 2 постанови Пленуму Верхового Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , якими визначено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо).

Пунктами 1 та 2 постанови № 1294 передбачено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Наведені норми законодавства дають підставу для висновку, що нерозповсюдження на поліцейських норм Кодексу законів про працю України стосується тільки норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, винагороди за участь в антитерористичній операції - які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

За правилами частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 Про захист заробітної плати , ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

З доданих до позовної заяви та відзиву на позов документів судом встановлено, що остаточний розрахунок при звільненні з ОСОБА_1 відповідач здійснив 31 серпня 2018 року. До суду з позовною заявою позивач звернувся 27 листопада 2018 року, про що свідчить відбиток реєстраційного штампу Луганського окружного адміністративного суду. Отже, тримісячний строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України, позивачем не пропущений.

Посилання відповідача на те, що у даному випадку підлягають застосуванню положення КАС України, а не КЗпП України судом не приймається, оскільки у межах даної адміністративної справи вирішується трудовий спір щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, для якого частиною першою статті 233 КЗпП України встановлений тримісячний строк звернення до суду.

З огляду на наведене, у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду слід відмовити.

Керуючись статтями 121, 122, 173, 241, 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання представника Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 до Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені відмовити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її підписання та не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя Т.В. Смішлива