Ухвала

від 09.06.2020 по справі 914/1368/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 914/1368/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючого - Пількова К. М., суддів: Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Малого приватного підприємства "ГРО" (далі - МПП "ГРО")

на рішення Господарського суду Львівської області (суддя Долінська О . З .) від 14.11.2019

та постанову Західного апеляційного господарського суду (головуючий - Хабіб М. І., судді: Дубник О. П., Зварич О. В.) від 17.03.2020 у справі

за позовом МПП "ГРО"

до Львівської міської ради (далі - Рада)

про визнання укладеним договору оренди землі,

ВСТАНОВИВ:

1. 15.07.2019 МПП "ГРО" звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Ради про визнання укладеним між ними договору оренди землі від 12.03.2019 (далі - Договір) в редакції, наведеній у позовній заяві, з дня набрання рішенням суду законної сили та здійснення державної реєстрації прав оренди.

2. Позовна заява мотивована тим, що ухвалою від 20.09.2018 № 3978 "Про продовження МПП "ГРО" терміну оренди земельної ділянки на вул. Міжгірній, 52" (далі - Ухвала) Рада ухвалила продовжити МПП "ГРО" на 5 років термін оренди земельної ділянки площею 0,0545 га на вул. Міжгірній, 52, кадастровий номер 4610137200:07:004:0056 (далі - Земельна ділянка) для обслуговування виробничої будівлі. Проте на виконання Ухвали Договір між МПП "ГРО" та Радою не підписано, оскільки у них виник спір стосовно його окремих пунктів.

3. Рішенням Господарського суду Львівської області від 14.11.2019, позов задоволено частково; Договір між Радою та МПП "ГРО" визнано укладеним з дня набрання рішенням суду законної сили та здійснення державної реєстрації прав оренди в редакції, наведеній в резолютивній частині рішення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підписання Позивачем з протоколом розбіжностей Договору свідчить про досягнення сторонами згоди щодо його укладення на основі Типового договору оренди землі (далі - Типовий договір), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 (зі змінами) (далі - Постанова); Позивач погодив тридцять дев`ять з сорока чотирьох пунктів Договору в редакції Відповідача і щодо цих пунктів спір відсутній; Відповідач не погодився з викладенням пунктів 3, 14, 31, 39 та 43 Договору в редакції Позивача і в цій частині спір підлягає вирішенню судом; суд відмовив у задоволенні вимоги Позивача про викладення пункту 14 Договору в редакції, запропонованій ним у протоколі розбіжностей, а саме: "У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, орендар несе відповідальність, визначену Податковим кодексом України" та дійшов висновку про необхідність викладення цього пункту в редакції Типового договору. При цьому суд виходив з положень частини четвертої статті 179, частини першої статті 180 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та Типового договору і частково погодився з редакцією цього пункту, запропонованою Відповідачем, а саме: "У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором: у 10-денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої цим договором; стягується пеня у розмірі, відсотків несплаченої суми за кожен день прострочення.".

4. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у задоволенні апеляційної скарги МПП "Гро" відмовлено; рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2019 змінено в частині абзацу третього пункту 14 Договору, викладеного в резолютивній частині рішення; викладено цей абзац в такій редакції: "Стягується пеня у розмірі, розрахованому відповідно до Податкового кодексу України."; в іншій частині рішення залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи Позивача про викладення пункту 14 Договору у редакції, запропонованої у протоколі розбіжностей, оскільки пунктом 288.1 статті 288 Податкового кодексу України (далі - ПК України) в імперативному порядку встановлено, що договір оренди земель державної і комунальної власності укладається за типовою формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, в той час як запропонована Позивачем у протоколі розбіжностей редакція цього пункту не відповідає Типовому договору, не визначає конкретного виду відповідальності та розміру штрафних санкцій; доводи Позивача про те, що редакція пункту 14 Типового договору може застосовуватися лише при передачі в оренду земель приватної власності, відхиляються, оскільки суперечать закону; доводи Позивача про неправомірне застосування судом першої інстанції норм ГК України при вирішенні цього спору відхиляються, оскільки суд застосував статті 179, 180, 181 ГК України, які визначають загальний порядок укладення будь-яких договорів; апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про необхідність викладення пункту 14 Договору в частині стягнення пені в редакції Типового договору, оскільки він не визначає конкретний розмір пені, що унеможливлює її стягнення при порушенні орендарем строків сплати орендної плати, а розмір пені має бути визначений в договорі в силу вимог статей 546 ,547, 549, 551, 611 Цивільного кодексу України та статті 15 Закону України "Про оренду землі" (далі - Закон); запропонована Радою редакція пункту 14 Договору в частині сплати штрафу відповідає Типовому договору та передбачає стягнення пені у розмірі, розрахованому відповідно до ПК України, що не суперечить нормам чинного законодавства та дає підстави для висновку, що пункт 14 Договору підлягає викладенню в цій редакції.

5. 07.04.2020 МПП "ГРО" звернулось з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 в частині відмови у задоволенні апеляційної скарги; змінити рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2019 виклавши пункт 14 Договору в такій редакції: "У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, орендар несе відповідальність, визначену Податковим кодексом України".

6. Ухвалою Суду від 14.05.2020 відкрито касаційне провадження за скаргою МПП "ГРО"; призначено розгляд справи у судовому засіданні на 09.06.2020; встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 08.06.2020.

7. Розгляд цієї справи здійснюється відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з урахуванням змін, внесених Законом України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08.02.2020 та яким частину другу статті 287 ГПК України викладено у новій редакції.

8. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

9. Дослідивши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

10. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

11. МПП "ГРО" мотивувало подану скаргу тим, що суди застосували до спірних правовідносин норми статей 179, 180, 181 ГК України, що суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пунктах 59, 60 постанови від 04.12.2018 у справі № 32/563 та висновкам Верховного Суду, викладеним у пунктах 18, 22 постанови від 18.12.2019 у справі № 918/295/19, пункті 31 постанови від 16.01.2019 у справі № 905/3180/16 (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 925/330/17).

Скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції встановив у договорі відповідальність орендаря за невнесення орендної плати у строки, визначені договором, без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 81 постанови від 04.12.2019 у справі № 520/3939/19, що надання переваги приписам нормативно-правового акта, нижчому за ієрархією від Закону, суперечить принципу належного урядування; пункті 56 постанови від 06.11.2019 № 826/23389/15, що окрема норма Тимчасового порядку передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, затвердженого рішенням Міськради від 28.02.2013 № 63/9120 не відповідає вимогам статті 118 ЗК України та пункту 34 частини першої статті 26 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", що мають вищу юридичну силу та підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції надав перевагу Постанові перед нормою пункту 113.3 статті 113 ПК України, згідно з якою застосування за порушення норм законів з питань оподаткування чи іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), не передбачених цим Кодексом та іншими законами України не дозволяється.

За твердженням МПП "ГРО", застосування штрафу, визначеного судом, ПК України не передбачено. Одночасно пунктом 126.1. статті 126 ПК України передбачено інший порядок застосування та розміри штрафу за порушення строку виконання податкового зобов`язання, в тому числі і сплати орендної плати за земельні ділянки комунальної власності.

За таких обставин, на думку МПП "ГРО", висновки судів про визначення змісту пункту 14 Договору помилкові і суперечать таким висновкам Верховного Суду:

- Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 34 постанови у справі № 925/230/17 від 20.09.2018, що плата за землю є місцевим податком і обов`язок сплати - податковим зобов`язанням. Відтак орендна плата за земельні ділянки комунальної власності є податком і штраф за порушення строків його сплати визначається згідно з нормою пункту 126.1. статті 126 ПК України, яка передбачає інший розмір і порядок нарахування штрафу та не може змінюватися підзаконним актом;

- Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.04.2019 у справі № 804/15246/15, що підстави та порядок притягнення до відповідальності за податкові правопорушення, у тому числі умови звільнення від штрафних санкцій, мають визначатися ПК України та/або законами, що містять виключно положення про відповідальність за порушення норм податкового законодавства;

- Верховного Суду, викладеним у постановах від 21.02.2020 у справі № 826/17443/15 та від 20.12.2019 у справі № 826/2471/14, що згідно з вимогами пункту 5.2 статті 5 ПК України, у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу.

12. Суд дослідив зазначені доводи скаржника і вважає за необхідне звернути увагу а таке.

13. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 32/563 за позовом ТОВ "Торговий дім "Рибалка" до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання укладеним договору оренди землі виходячи, зокрема, з відсутності рішення Київради про передачу позивачеві в оренду для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень земельної ділянки, тобто відсутності волевиявлення орендодавця на виникнення орендних земельних правовідносин, що виключає можливість передачі цієї земельної ділянки в користування (оренду) ТОВ "ТД "Рибалка" шляхом укладення з ним відповідного договору оренди, дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права і дійшли помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позову про визнання права оренди земельної ділянки та визнання укладеним відповідного договору оренди за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про передачу її в користування (оренду).

14. У постанові від 18.12.2019 у справі № 918/295/19 за позовом Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області до ТОВ "Київхліб Агро" про визнання частини договору недійсною Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив з того, що погоджена сторонами умова договору у вигляді державної реєстрації права оренди не суперечить Типовому договору, а навпаки прямо випливає із положень статті 125 ЗК України, якою передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. При цьому Суд вказав, що посилання у судових рішеннях на норми матеріального права, які не повинні застосовуватись у цих відносинах, по суті не вплинуло на результат таких рішень і це не може бути підставою для їх скасування, адже в силу приписів частини другої статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань

15. У постанові від 16.01.2019 у справі № 905/3180/16 за позовом Краматорської міської ради до ТОВ "Балтіка" про визнання укладеним договору оренди землі Верховний Суд вказав, що підставою для укладення договору оренди землі в позовній заяві позивач визначив своє рішення № 5/VIІ-123 від 24.02.2016, проте він не врахував, що рішення ради прийнято про поновлення відповідачу договору оренди землі, тоді як предметом позову є не укладення додаткової угоди про поновлення раніше укладеного договору оренди землі, а визнання укладеним договору оренди землі, а правовою підставою позову позивач визначив, зокрема, статті 12, 116, 124 ЗК України, якими врегульовано порядок передачі (надання) в оренду земельних ділянок шляхом прийняття відповідного рішення. Разом з цим судами попередніх інстанцій не встановлено, що відповідач (землекористувач) звернувся з заявою про надання йому в оренду, а позивач, в порядку статей 116, 124 ЗК України, прийняв рішення про передачу відповідачу в оренду земельної ділянки та укладення з ним договору оренди землі, що могло бути підставою для розгляду питання наявності підстав для визнання укладеним в судовому порядку договору оренди землі.

16. У постанові від 15.05.2018 у справі № 925/330/17 за позовом ФОП Сніцара Івана Володимировича та ФОП Качанова Олександра Григоровича до Уманської міської ради про укладення договору оренди землі Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові, виходив з встановлених обставин, що до надіслання протоколу розбіжностей від 28.01.2017 між сторонами 22.12.2016 вже був укладений договір оренди землі, за умовами якого він набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Викладеним спростовуються доводи касаційної скарги про незаконність прийнятих у справі судових актів про відмову у позові, заявленого на підставі положень статті 181 ГК України. При цьому Суд не погодився із висновками судів про те, що позивачами має бути обраний спосіб захисту, який передбачає внесення змін до укладеного договору на підставі статті 188 ГК України, оскільки такі висновки суперечать абзацу 2 частини першої статті 4 ГК України.

17. У постанові від 04.12.2019 у справі № 520/3939/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Харківській області про визнання протиправною та скасування вимоги, який обґрунтований, зокрема, посиланнями на положення пунктів 63.1, 63.2, 63.5 статті 63, пунктів 65.2, 65.4 статті 65 ПК України, які регулюють порядок обліку платників податків та порядок обліку самозайнятих осіб, та положеннями пункту 2 частини першої статті 1, пунктів 4, 5 частини першої статті 4, пункту 3 частини першої статті 7, частини п`ятої статті 8 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 2464-VI), Велика Палата Верховного Суду, виходячи, зокрема, з встановленої судом першої інстанції обставини, що позивач після отримання свідоцтва від 28.10.2016 № 1836, яким йому присвоєно (підтверджено) кваліфікацію судового експерта з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 "Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу", не подавав заяви за формою № 1-ЄСВ до контролюючого органу, а 21.02.2018 відповідач самостійно встановив позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаку незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000, вказала на правильність висновку суду першої інстанції про те, що дії ГУ ДФС у Харківській області щодо самостійного встановлення позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000 не узгоджуються з нормами Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03.12.2014 за № 1553/26330, якими визначено процедуру взяття на облік платників єдиного внеску. Також Велика Палата Верховного Суду підтримала висновок суду першої інстанції про те, що хоча процедура щодо обліку платників єдиного внеску й була встановлена підзаконним нормативно-правовим актом, однак у частині визначення видів платників єдиного соціального внеску вона суперечить Закону № 2464-VI, тому немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру, узгоджуються з принципом належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно-правового акта, нижчому за ієрархією від указаного Закону.

18. У постанові від 06.11.2019 у справі № 826/23389/15 за позовом ОСОБА_1 до Міськради про визнання протиправними дій стосовно порушення процедури розгляду клопотання про надання безоплатно у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації згідно зі статтею 118 ЗК України щодо невнесення на розгляд сесії Міськради питання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою; зобов`язання відповідача винести на засідання чергової сесії Міськради та розглянути подане позивачем клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, який мотивовано тим, що відповідач безпідставно відмовив у розгляді клопотання ОСОБА_1, а Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Міськради не уповноважений по суті розглядати зазначені клопотання, оскільки такі клопотання повинні розглядатися виключно на пленарному засіданні Міськради, Велика Палата Верховного Суду, виходячи, зокрема, з встановленої судами попередніх інстанцій обставини, що 02.02.2015 позивач звернувся до Міськради з відповідним клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою разом з всіма необхідними документами, які визначені ЗК України, а Департамент листом від 06.04.2015 повідомив позивача, що його клопотання не підлягає розгляду по суті, оскільки воно за своїм змістом не відповідає вимогам статті 118 ЗК України, дійшла висновку, що відповідач порушив норми чинного законодавства щодо розгляду та вирішення клопотання позивача шляхом прийняття відповідного рішення, та підтримала висновки судів попередніх інстанцій про визнання протиправними дій Міськради щодо порушення процедури розгляду клопотання позивача. При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками апеляційного суду щодо відхилення посилання скаржника на норми Тимчасового порядку передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, затвердженого рішенням Міськради від 28.02.2013 № 63/9120, а саме, що у разі невідповідності клопотання та складу доданих до нього документів вимогам цього Порядку клопотання по суті не розглядається Департаментом, про що громадянина інформують відповідним листом протягом семи робочих днів з дня надходження клопотання з секретаріату Міськради, оскільки вказана норма Тимчасового порядку не відповідає вимогам статті 118 ЗК України та пункту 34 частини першої статті 26 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", що мають вищу юридичну силу та підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

19. У постанові від 20.09.2018 у справі № 925/230/17 за позовом Смілянської міської ради до ТОВ "Флєр" про стягнення збитків Велика Палата Верховного Суду, виходячи, зокрема, з того що право постійного користування земельною ділянкою вже зареєстровано за відповідачем, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею, дійшла висновку про те, що з часу державної реєстрації такого права у відповідача виник обов`язок сплачувати земельний податок, проте із часу оформлення відповідачем цього права та до часу звернення позивача до суду ТОВ "Флєр" земельний податок не сплачувало. Також Велика Палата Верховного Суду у цій справі дійшла висновку, що земельний податок є формою плати за землю та входить до складу податку на майно. Відповідно до підпункту 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України податок на майно відноситься до місцевих податків. Отже, зобов`язання відповідача сплачувати земельний податок є податковим зобов`язанням.

20. У постанові від 25.04.2018 у справі № 804/15246/15 за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Дніпропетровську Міжрегіонального Головного управління Державної фіскальної служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, аналізуючи посилання судів першої та апеляційної інстанції на наявність чи відсутність вини банку у вчиненні правопорушення внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), дійшов висновку, що підстави та порядок притягнення до відповідальності за податкові правопорушення, у тому числі умови звільнення від штрафних санкцій, мають визначатися ПК України та/або законами, що містять виключно положення про відповідальність за порушення норм податкового законодавства, а Закон України "Про торгово-промислові палати в Україні" не належить до таких законів та не містить норм матеріального права, які безпосередньо регулювали би порядок та підстави звільнення від відповідальності за податкові правопорушення. У свою чергу ПК України не містить норм, на підставі яких правопорушники звільнялися би від відповідальності у разі наявності обставин непереборної сили (форс - мажорних обставин). Виключення у податкових відносинах складають окремі спеціальні закони, умови для застосування яких у цій справі відсутні.

21. У постанові від 21.02.2020 у справі № 826/17443/15 за позовом ТОВ "Діавест-Комп`ютерний Світ" до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, який обґрунтовано реальністю виконання укладених між позивачем та його контрагентами договорів та правильністю визначення податкових зобов`язань, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, дійшов висновку, що згідно з вимогами п. 5.2 статті 5 ПК України у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу, виходячи з чого, вказав, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не перевірили чи є здавання майна в оренду (суборенду) послугою з урахуванням норм саме податкового законодавства та не врахували, що норми іншого законодавства підлягають застосуванню до спірних правовідносин в частині, що не суперечить ПК України.

22. У постанові від 20.12.2019 у справі № 826/2471/14 за позовом Державного територіально-галузевого об`єднання "Південно-Західна залізниця" до Міжрегіонального Головного управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, якими позивачеві збільшено суму грошового зобов`язання із сплати орендної плати за землю, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив, зокрема, з того, що з набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати. Відповідно до статті 5 ПК України поняття, правила та положення, установлені цим Кодексом та законами з питань митної справи, застосовуються виключно для регулювання відносин, передбачених статтею 1 цього Кодексу. У разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу. При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України.

23. У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, зокрема, що 20.09.2018 Рада прийняла Ухвалу, якою продовжила МПП "ГРО" на 5 років термін оренди Земельної для обслуговування виробничої будівлі. Пунктом 2.1.1. Ухвали зобов`язано МПП "ГРО" у 3-місячний термін укласти з Радою договір оренди землі та зареєструвати його відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (т. 1, а. с. 16); листом від 29.01.2019 № 2 Позивач направив Раді проект договору оренди землі у трьох примірниках; листом від 18.02.2019 № 2403-вих-619 Рада надіслала Позивачу свій проект Договору у трьох примірниках (т. 1, а. с. 45-46), в якому, зокрема, виклала пункт 14 в такій редакції: "У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором: у 10-денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої цим договором; стягується пеня у розмірі, розрахованому відповідно до Податкового кодексу України."; Позивач підписав Договір з протоколом розбіжностей, в якому, зокрема, виклав пункт 14 Договору у такій редакції: "У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, орендар несе відповідальність, визначену Податковим кодексом України." (т. 1, а. с. 37-44); листом від 12.03.2019 № 11 Позивач надіслав Раді три примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним Договором (т. 1, а. с. 47). За результатами дослідження та оцінки наданих сторонами доказів в сукупності, виходячи з наведених обставин, суди дійшли висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, зокрема, шляхом викладення пункту 14 Договору в редакції, яка запропонована Радою.

24. Таким чином, суди у цій справі та справах, на які посилається Скаржник у касаційній скарзі, виходили з фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону, тобто судами досліджувалися конкретні обставини справ, які розглядались з різними предметами та правовими підставами позовів.

25. Водночас, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

26. Враховуючи викладене, у контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та справах, на які посилається Скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень, є подібними.

27. Аналіз висновків Верховного Суду у наведених вище справах стосовно застосування норм ГК України та ПК України, на неправильне застосування яких посилається Скаржник у цій справі, дозволяє стверджувати, що у наведених Скаржником постановах Верховний Суд не робив таких висновків про застосування норм матеріального права, які б дозволяли дійти висновків про те, що відносини оренди землі комунальної власності є податковими відносинами.

Суд звертає увагу на те, що у касаційній скарзі викривлено висновок Великої Палати Верховного Суду. У пункті 34 постанови у справі № 925/230/17 від 20.09.2018 Велика Палата Верховного Суду не робила висновку про те, що плата за землю є місцевим податком і обов`язок сплати є податковим зобов`язанням , як про це стверджує Скаржник, роблячи з цього наступний висновок про те, що орендна плата за земельні ділянки комунальної власності є податком і штраф за порушення строків його сплати визначається згідно з нормою пункту 126.1. статті 126 ПК України, яка передбачає інший розмір і порядок нарахування штрафу та не може змінюватися підзаконним актом.

Натомість Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала у пунктах 33, 34, що плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Тобто земельний податок є формою плати за землю та входить до складу податку на майно. Відповідно до підпункту 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України податок на майно відноситься до місцевих податків. Отже, зобов`язання відповідача сплачувати земельний податок є податковим зобов`язанням.

Тобто висновок стосувався податкової природи податку на землю, а не орендної плати.

У зв`язку з цим Суд відхиляє подальші висновки, виведені з викладеного вище помилкового твердження Скаржника про податкову природу орендної плати, і відповідні твердження про неврахування висновків Верховного Суду. У наведених Скаржником постановах Верховний Суд не доходив висновків у подібних до цієї справи правовідносинах, які б дозволяли стверджувати, що встановлення у договорі оренди земельної ділянки комунальної власності умови про відповідальність у вигляді штрафу у розмірі, передбаченому у Типовому договорі є незаконним, як про це стверджує Скаржник.

28. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанцій закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

При цьому, зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

29. З огляду на викладене Суд доходить висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою МПП "ГРО" на рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2019 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у цій справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Малого приватного підприємства "ГРО" на рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2019 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 914/1368/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя К. М. Пільков

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак