Постанова

від 11.06.2020 по справі 171/1389/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

11 червня 2020 року

м. Київ

справа № 171/1389/17

провадження № 61-48533св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державний професійно-технічний навчальний заклад Апостолівський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року у складі суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст вимог скарги

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду позовом до Апостолівського державного професійно-технічного центру підготовки та перепідготовки робітничих кадрів в Апостолівському районі (далі - АДПТЦ), яке є правонаступником Апостолівського професійно-технічного училища № 85, про стягнення компенсації за невиплачену щорічну відпустку, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 03 лютого 2005 року він працював в ПТУ-85, правонаступником якого є відповідач, на посаді викладача та керівника відділення фізичного виховання. Його було звільнено 12 травня 2005 року за пунктом 4 статті 41 КЗпП України.

При розгляді справи № 171/51/15-ц за його позовом до відповідача про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку з наданих відповідачем до суду документів про отриману заробітну плату, табелю робочого часу та розрахункової відомості, йому стало відомо про порушення відповідачем вимог КЗпП України та невиплати йому відповідачем при звільненні компенсації за не використану щорічну відпустку. Дані порушення призвели до моральних переживань на протязі тривалого часу, втрати душевного спокою та погіршення стану здоров`я.

Зазначає, що згідно зробленого ним розрахунку розмір компенсації за не використану щорічну відпустку, яка йому не виплачена становить 1 611,88 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку складає 242 346,15 грн, а заподіяну йому моральну шкоду оцінює в 5 000,00 грн, які просить стягнути з відповідача.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.

Стягнуто з Державного професійно-технічного навчального закладу Апостолівський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів на користь ОСОБА_1 компенсацію за не використану щорічну відпустку в сумі 406,25 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 3 000,00 грн та моральну шкоду в розмірі 500,00 грн.

В задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що компенсація щорічної відпустки при звільнені позивачу виплачена не була, тому стягнув її розмір у сумі 406,25 грн за 18 днів. Застосувавши принцип співмірності, стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 3 000,00 грн та компенсацію моральної шкоди 500,00 грн.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою на нього.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2018 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У грудні 2018 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга на постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд оскаржувану постанову скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. При цьому межами касаційного оскарження заявник зазначив оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалено постанову без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

05 лютого 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від Державного професійно-технічний навчального закладу Апостолівський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить суд касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

31 січня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що наказом директора Апостолівського ПТУ-85 від 03 лютого 2005 року № 4-к позивача було прийнято на роботу до Апостолівського ПТУ-85 керівником фізвиховання з 03 лютого 2005 року, оплата праці згідно штатного розкладу.

Наказом директора Апостолівського ПТУ-85 від 12 травня 2005 року № 14-к позивача звільнено з посади керівника фізвиховання з 12 травня 2005 року згідно частини третьої статті 41 КЗпП України за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального поступку не сумісного з продовженням даної роботи.

Згідно бухгалтерської довідки від 12 травня 2005 року розрахунково-платіжних відомостей ПТУ № 85 за час роботи ОСОБА_1 проводилось нарахування заробітної плати по 10 тарифному розряду, однак зроблено перерахунок заробітної плати з 10 тарифного розряду на 8 тарифний розряд; за лютий 2005 року позивачу нараховано заробітної плати - 570,49 грн, березень 2005 року - 596,32 грн, квітень 2005 року - 175,95 грн, у травні 2005 року нараховано компенсацію за невикористану відпустку у сумі - 172,39 грн, разом з тим знято заборгованість в сумі 205,01 грн по перерахунку заробітної плати, в зв`язку з чим заробітна плата не виплачувалась.

Згідно табелю обліку робочого часу за лютий 2005 року позивач з 03 лютого 2005 року перебував на роботі у робочі дні - 18 днів; згідно табелю обліку робочого часу за березень 2005 року позивач перебував на роботі у робочі дні - 22 дня; згідно табелю обліку робочого часу за квітень 2005 року позивач перебував на роботі у робочі дні - 6 днів, а з 11 квітня 2005 року по 29 квітня 2005 року перебував на лікуванні.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд встановив, що ОСОБА_1 в касаційній скарзі висловив незгоду як з рішенням суду першої інстанції, так і з рішенням суду апеляційної інстанції, тому судом досліджуються обидва ці рішення.

Оскільки межами касаційного оскарження заявник зазначив оскаржуване судове рішення лише в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в іншій частині вимог вказане судове рішеннякасаційному перегляду не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положеннями статей 43, 45 Конституції України визначено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та встановлено гарантії права на відпочинок, що забезпечується, зокрема, наданням працівнику оплачуваної щорічної відпустки, на період якої за працівником зберігається його місце роботи (посада) та заробітна плата в силу статті 74 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Аналіз частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону України Про відпустки дозволяє дійти висновку про встановлення законодавцем права працівника, який звільняється, вимагати виплати йому роботодавцем грошової компенсації за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

За змістом статті 2 Закону України Про оплату праці , якою визначено структуру заробітної плати, вбачаються три її складові - основна заробітна плата , до якої законодавцем віднесено винагороду за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці; додаткова заробітна плата , що включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, а також премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати , до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Отже, чинним законодавством грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку працівника у разі його звільнення віднесено до додаткової заробітної плати, а частиною першою статті 47 КЗпП України гарантовано її виплату у день звільнення працівника разом з іншими належними працівнику виплатами на дату звільнення.

Згідно статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Системний аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт непроведення з ним остаточного розрахунку.

Згідно роз`яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України в пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 висловив позицію, згідно якої, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (підпункт 2.2. пункт 2).

Встановлено, що станом на день звільнення позивача із займаної посади 12 травня 2005 року, відповідачем не проведено виплату компенсації за невикористану відпустку у повному обсязі за 18 днів у сумі 406,25 грн.

Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення по день ухвалення судового рішення.

Разом із тим, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та зазначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вважає встановлений судами розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям

Таким чином, посилання заявника у касаційній скарзі на невідповідність висновків судів є безпідставними.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в оскаржуваній частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Серявін та інші проти України , заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев